Боярський О.О. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, її зв'язок з науковою тематикою Одеської національної юридичної академії, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено об'єкт, предмет і використані методи дослідження, викладено наукову новизну і основні положення, що виносяться на захист, висвітлено практичне значення отриманих результатів, подані дані про апробацію результатів дослідження.

У розділі першому «Загальні положення про відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду», який складається з трьох підрозділів, розглянуто питання забезпечення права на відшкодування шкоди, завданої неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду як загальна тенденція захисту прав особи, дана загальна характеристика відповідних зобов'язань і досліджено специфіку їх суб'єктів.

У підрозділі 1.1. «Забезпечення права на відшкодування шкоди, завданої неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду як загальна тенденція захисту прав особи» звертається увага на те, що історія розвитку Законодавства про відшкодування шкоди свідчить про те, що держава спочатку бере на себе відповідальність відшкодувати лише ту шкоду, що заподіяна незаконним кримінальним переслідуванням. Розглядаючи основні етапи становлення аналізованого інституту у різних країнах, автор доходить висновку про те, що у Російській імперії інститут відшкодування шкоди, заподіяної незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, на відміну від інших країн, будувався на основі відповідальності не держави, а самих посадових осіб (суддів, обвинувачувачів), за вини котрих засуджувався обвинувачений. Суттєві зміни поглядів на відшкодування шкоди посадовими особами відбулися з виданням судових статутів, якими було полегшено позови про відшкодування до посадових осіб. Щодо радянського періоду, зазначається, що у той час взагалі не передбачалося подання позовів громадянами до держави, оскільки вважалося, що за соціалізму порушення прав людини народною владою є неможливим. Щоб уникнути відповідальності за неправомірні дії посадових осіб, створювалися законодавчі конструкції, за якими не держава, а відповідні органи безпосередньо вступали у відносини з громадянами.

Лише у 1961 р. Основи цивільного законодавства СРСР та союзних республік позитивно вирішили питання про майнову відповідальність за шкоду, завдану неправомірними службовими діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Але ця норма в цивільному законодавстві

залишалася декларацією аж до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1981 р. «Про відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями державних та громадських організацій, а також посадових осіб при виконанні ними службових обов'язків» і затвердженого ним Положення про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. В цих нормативних актах держава вперше взяла на себе відповідальність за незаконні дії посадових осіб у сфері правосуддя. Після проголошення незалежності, Україна, спираючись на власний та зарубіжний досвід, почала створювати національну правову систему. Першим законом, що визнав відповідальність Держави перед громадянами був закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17 квітня 1991 p., а потім і закон «Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 р. (редакція Закону від 1.12.2005 p., чинна з 1.01. 2006 p.). Також було прийнято низку спеціальних законів та нормативно-правових актів, що регулюють відносини, пов'язані з незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Завершився цей процес прийняттям ЦК України.

У підрозділі 1.2. «Загальна характеристика зобов'язань із заподіяння шкоди і місце у них зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду» автор, з метою з'ясування сутності зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, звертається до сутності відповідних зобов'язань у цивільному праві України взагалі. Дослідження у цьому контексті давньоримського генезису деліктних зобов'язань дозволяє визначити підґрунтя встановлення системи зобов'язань відшкодування шкоди у сучасному вітчизняному цивільному праві. Характерною рисою цього виду зобов'язань є те, що вони відносяться до числа позадоговірних, тобто виникають у тих випадках, коли між особою, яка заподіяла шкоду і потерпілим відсутні договірні відносини.

У ЦК України поряд із загальним або генеральним деліктом, яким визначаються загальні умови відповідальності за завдання позадоговірної шкоди, цивільним законодавством визначаються окремі (спеціальні) делікти, в яких відображаються особливості окремих складів правопорушень і які становлять винятки із загальних правил про деліктні зобов'язання. Вони застосовуються у випадках, прямо передбачених законом, сфера їх дії прямо визначена законом і не підлягає ні розширеному тлумаченню, ні аналогії. Виокремлення спеціального делікту пов'язано або з особливостями якоїсь загальної підстави (покладення відповідальності незалежно від вини), або у зв'язку із встановленням додаткових, спеціальних підстав відповідальності. До

одного зі спеціальних деліктів належить, зокрема, завдання шкоди правоохоронними органами. Особливий режим відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду передбачений ст. 1176 ЦК України. Зазначається, що порівняно із загальними положеннями, протиправна поведінка в деліктних зобов'язаннях даного виду має свою особливість.

У підрозділі 1.3. «Спеціальні суб'єкти зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду» аналізу піддано таку категорію суб'єктів, як судді. Автором зазначається, що специфіка суб'єкту зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, полягає в тому, що сама судова влада у всіх формах своєї реалізації (конституційному, господарському, цивільному, адміністративному і кримінальному судочинстві) здійснює державну функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. Таким чином, держава буде відповідати за всі незаконні рішення, дії чи бездіяльність суду, оскільки він виконує функції держави і є органом держави.

Щодо суб'єктів зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, пропонується поділити їх на дві групи в залежності від того, що є причиною завдання шкоди. В одному випадку, коли шкода завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, перелік яких зазначений у законі і є вичерпним, ними, з одного боку, є держава, з іншого або фізична особа (ч. 1,2 ст. 1176 ЦК України), або фізична чи юридична особа (ч. 5 ст. 1176 ЦК України). У другому випадку, коли шкода завдана внаслідок іншої (не зазначеної у ст. 1176 ЦК України) незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення суду, суб'єктами зобов'язань з відшкодування шкоди є, з одного боку, держава, а з іншого, фізична або юридична особа.

Аналіз відповідних положень ЦК України дозволив автору дійти висновків про необхідність внесення змін і уточнень до деяких норм цивільного законодавства.

У висновках до розділу першого автором підбито підсумок проведеного дослідження щодо формування, сутності, специфіки суб'єктного складу аналізованих зобов'язань.

У другому розділі «Умови виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду», який складається з чотирьох підрозділів, досліджуються такі умови виникнення

зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, як шкода, неправомірність рішень, дій чи бездіяльності, а також вина і причинний зв'язок.

V підрозділі 2.1. «Визначення шкоди у зобов'язаннях з відшкодування шкоди" основну увагу автором приділено визначенню поняття і видів шкоди, а також специфіки шкоди у досліджуваних правовідносинах. На думку автора, до особливостей шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, слід віднести: 1) обов'язкову наявність моральної шкоди, яка полягає у втраті довіри до правосуддя взагалі, а отже і до держави, яка це правосуддя здійснює; 2) наявність майнової шкоди, у структурі якої переважають збитки, пов'язані з незаконним притягненням до відповідальності: втрачений заробіток та інші доходи, збитки у зв'язку з виплатами штрафів, судові витрати, витрати на надання юридичної допомоги тощо.

Оскільки цивільні правопорушення заподіюють шкоду усьому комплексу явищ, що охоплюються категорією об'єкта цивільного правопорушення, то і шкода як результат цивільного правопорушення розглядається автором у трьох аспектах - як соціальна, юридична і фактична шкода. При цьому, на погляд автора, виокремлення категорій соціальної, юридичної і фактичної шкоди - це наукова абстракція. Практично важливою категорією є фактична шкода, що розуміється як фактичне применшення будь-якого блага. У той же час наявність фактичної шкоди завжди означає одночасне порушення правових відносин, тобто, у наявності шкода і в соціальному, і в юридичному аспектах. Разом з тим, коли відсутні матеріальні (майнові) негативні наслідки можливе виникнення шкоди тільки в соціально-юридичному змісті.

Досліджуючи проблему визначення і компенсації моральної шкоди, завданої особам, які внаслідок завданої шкоди зазнали такого травмуючого впливу на психіку, що втратили пам'ять або розсудок і внаслідок цього вже не відчувають ні фізичних ані душевних страждань, автор вважає, що за таких обставин основним критерієм оцінки мають бути не лише реальні фізичні або душевні страждання, а сутність та ступінь порушеного нематеріального блага або особистого немайнового права.

У підрозділі 2.2. «Неправомірність рішень, дій та бездіяльності суду як умова виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди» досліджуються такі категорії, як протиправність, дії, бездіяльність, рішення тощо. Відповідно до цивільного законодавства, зокрема, норм ст. 1176 (ч. 5), відшкодування шкоди можливе внаслідок прийняття незаконного рішення судом у цивільній справі. Однак, прийняттю рішення у цивільному процесі передують інші дії судді, спрямовані на розвиток або припинення цивільного процесу. Так, прийняття позовної заяви залежить від низки обставин, з якими закон пов'язує виникнення цивільно-процесуальних правовідносин. Відмова судді у прийнятті позовної

заяви реалізується у винесенні ухвали суду про відмову у прийнятті позовної заяви. Ухвала суду має відповідати вимогам цивільно-процесуального закону. У разі незаконності такої ухвали, в особи виникає право на апеляційне оскарження незаконного акту суду. Можливість відшкодування шкоди, завданої внаслідок винесення незаконної ухвали суду про відмову у прийнятті позовної заяви у цивільній справі, може бути реалізованою при наявності ухвали суду вищої інстанції. Аналіз зазначеної норми дозволив зробити висновок про те, що у ній йдеться лише про відшкодування шкоди внаслідок прийняття незаконного рішення у цивільній справі. Таким чином, при прийнятті незаконного рішення в адміністративній справі або у господарській справі відшкодування завданої шкоди не передбачається. У зв'язку з цим пропонується внести відповідні зміни до ч. 5 ст. 1176 ЦК України і викласти її у такій редакції: «Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановления судом незаконного рішення у цивільній, адміністративній або господарській справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судці (суддів), які вплинули на постановления незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили».

Відшкодуванню підлягає не лише шкода, заподіяна неправомірними діями, тобто активною поведінкою органів влади, у даному випадку суду, та їхніх посадових осіб, але й бездіяльністю. У зв'язку з цим пропонується визначення бездіяльності суду як «невиконання судами у встановлені терміни і у належному порядку обов'язків, що на них покладені, невиконання дій, які вони у відповідності з законом або іншим нормативним актом зобов'язані були здійснити (відмова у прийнятті позовної заяви, відмова у порушенні справи, дослідження не всіх необхідних доказів тощо)».

У підрозділі 2.3. «Причинний зв'язок між шкодою та неправомірними діями» з метою визначення особливостей цієї умови відповідальності, автором досліджено, що слід розуміти під причиною і наслідком, як розуміється зв'язок між ними у філософії і теорії права. Для цього аналізу піддано теорії «еквівалентності», «нерівноцінності умов» та «необхідного і випадкового причинного зв'язку». На підставі проведеного дослідження автором зроблено висновок про те, що виявлення причинного зв'язку в аналізованій сфері має певну специфіку. Як правило, шкода, заподіяна незаконними діями (бездіяльністю) судових органів, є результатом дій (бездіяльності) декількох органів або посадових осіб, що пояснюється існуючою структурою органів суду, в основу якої покладено інстанційність.

Зазначається, що в окремих випадках виникає потреба обґрунтування не одного, а кількох причинних зв'язків. Специфіка правовідносин, що виникають внаслідок завдання шкоди незаконними діями, рішеннями чи бездіяльністю

суду, полягає в тому, що причинний зв'язок між незаконними діями (бездіяльністю) відповідних органів (посадових осіб) і відновленням майнових прав чи їх компенсації має нормативний характер, суб'єкт відповідальності (держава) визначений нормою права раніше і тому не має необхідності визначати посадову особу, яка завдала шкоди.

У підрозділі 2.4. «Вина як одна з умов відповідальності за заподіяння шкоди» основну увагу приділено визначенню поняття і форм вини, а також специфіки цієї умови у зобов'язаннях із відшкодування шкоди, завданої незаконними діями судових органів. Відповідно до цивільного законодавства, відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, здійснюється державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. В зв'язку з цим автором з'ясовується мета та завдання відшкодування шкоди і співвідношення їх з формами вини заподіювача. Зроблено висновок, що у цивільному праві першочерговою завданням є не вплив на особистість заподіювача шкоди, а відновлення попереднього стану кредитора. Отже, незалежно від того, чи була шкода заподіяна навмисно чи необережно, вона має бути відшкодованою.

Оскільки питання про те, чи є відповідальністю обов'язок відшкодувати шкоду (єдиної точки зору в літературі з цього приводу так і не склалося, автором проаналізовані питання відповідальності і засобів захисту), що дозволило дійти висновку про те, що оскільки відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, здійснюється державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, в цьому випадку йдеться не про відповідальність держави, а про засоби захисту потерпілої при цьому особи. У випадку регресу до винної особи у порядку ст. 1191 ЦК України (частина 3) вина цієї особи має бути доведена у суді. Крім того, мається на увазі не просто вина, а вина у формі умислу, оскільки має бути встановлений склад злочину, що доводиться у суді і встановлюється його вироком. У цьому випадку Йтиметься про відповідальність.

У висновках до другого розділу автором підбито підсумок проведеного дослідження щодо умов виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.

У третьому розділі «Обсяг і порядок відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями судових органів», який складається з трьох підрозділів, досліджено питання визначення обсягу і порядку відшкодування шкоди, а також право регресу у цих зобов'язаннях до винної особи.

У підрозділі 3.1. «Обсяг відшкодування шкоди» автором розглядаються питання компенсації, її співвідношення з відшкодуванням шкоди та складові останньої. При цьому компенсація є таким поняттям, що містить в собі форми відшкодування завданої шкоди як грошима, так і майном відповідної кількості та якості, але за своєю вартістю рівного тому, що було втрачене внаслідок завдання шкоди.

Аналіз існуючих з цього приводу точок зору дозволив дійти висновку про те, що відшкодування шкоди може містити дві складові: відновлення становища, що існувало до порушення майнового права і компенсацію.

Особлива увага автором приділена проблемі відшкодування моральної шкоди. Моральна шкода є супутником будь-якого правопорушення, і тому деякі фахівці вважають, що факт завдання шкоди не потребує доведення: він є очевидним, як тільки буде доведено вчинення протиправної поведінки, потерпілому необхідно доводити не наявність моральної (немайнової) шкоди, а лише її розмір. Але це твердження, на думку автора, видасться спірним, бо відповідно до ст.30 ЦПК України кожна сторона спору повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Звільнення особи від доведення факту моральної шкоди не буде відповідати вимогам наведеної правової норми.

Заподіяна шкода не підлягає відшкодуванню, якщо громадянин у процесі дізнання, попереднього слідства і судового розгляду самообмовою перешкоджав встановленню істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних дій щодо нього.

У підрозділі 3.2. «Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду» розглядаються питання про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, враховуючи існування двох різновидів відшкодування. В першому випадку йдеться про відшкодування шкоди в порядку ст. ст. 1173, 1174, 1176 ЦК України. Оскільки зазначені норми не містять спеціальних вказівок щодо визначення обсягу відшкодування шкоди та порядку її компенсації, відшкодування має проводитися на. загальних засадах, встановлених ст. 1166 - 1168 ЦК України. В другому випадку йдеться про відшкодування шкоди в порядку, передбаченому ст. 1176 ЦК України, положення якої доповнюються численними актами спеціального законодавства у цій галузі, присвяченими цим питанням.

Оскільки у Законі від 1 грудня 1994 р. (редакція Закону від 1.12.2005 p., чинна з 1.01. 2006 р.). не вказаний строк, протягом якого порушені майнові права реабілітованого громадянина підлягають захисту, автором пропонується встановити спеціальний строк позовної давності для пред'явлення вимог про відшкодування майнової шкоди, тому що перебіг тривалого часу з моменту

реабілітації особи до пред'явлення вимог про грошові виплати не дає можливості правильно встановити обсяг і розмір заподіяної майнової шкоди та негативно впливає на саме право відшкодування.

Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю адміністративного суду, вирішується у порядку адміністративного судочинства. Крім цього, оскільки на сьогодні, до початку діяльності окружних та апеляційних адміністративних судів, підсудні їм справи вирішують у першій та апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні загальні суди (за правилами Кодексу адміністративного судочинства України), касаційною інстанцією по цих справах для них є Вищий адміністративний суд України, у якому оскаржуються рішення цих судів у публічно-правових спорах. Таким чином, зроблено висновок, що коли йдеться про оскарження дій (бездіяльності) суддів як посадових осіб, як представників публічної влади, ці справи є підвідомчими адміністративним судам. І у такому провадженні вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Але чинне законодавство нечітко визначає підвідомчість справ, у яких однією із сторін є суд або суддя. Тому, на думку автора, слід внести відповідні зміни до Кодексу адміністративного судочинства України.

У підрозділі 3.3. «Право регресу до винної особи» основну увагу приділено підставам регресу держави до винної особи у досліджуваних правовідносинах. Ст. 1191 ЦК України передбачає право регресу держави до винної особи тільки при встановленні в її діях складу злочину за вироком суду, який набрав законної сили.

У юридичній літературі аргументувалися і висувалися пропозиції обмежити підстави регресних вимог до посадової особи - заподіювача майнової шкоди випадками, коли шкода була наслідком умисних дій слідчого, особи, що проводила дізнання, прокурора або судді, або випадками, коли відповідну посадову особу вироком, що вступив у законну силу, визнано винною у вчиненні злочину. Досліджується інша точка зору, яку цілком поділяє й автор, відповідно до якої не слід покладати на посадову особу будь-яку відповідальність за законні, правомірні дії, навіть якщо вони і заподіяли шкоду. Правову норму про таку відповідальність було б неможливо обґрунтувати ні з соціально-моральних, ні з правових позицій, не можна вивести з аналогії з будь-яким відомим інститутом права. Оскільки посадова особа діяла правомірно, не передбачала і не повинна була передбачати можливість незаконного заподіяння шкоди, то несправедливо було б зобов'язувати її

компенсувати цю шкоду. Запровадження норми, що покладає такий обов'язок на посадових осіб, сприяло б появі у слідчого вагань, чи провадити обшук, чи проводити виїмку, чи здійснювати інші дії за наявності законних підстав.

Зазначається, що у випадках, коли шкода заподіяна громадянинові внаслідок свідомо незаконного притягнення в якості обвинуваченого або свідомо незаконного застосування запобіжного заходу взяття під варту, необхідно встановити регресну відповідальність посадових осіб органів розслідування перед державою, якщо за незаконні дії вони засуджені вироком суду, що набрав чинності. Також слід передбачити можливість пред'явлення позовів у порядку регресу до свідків, потерпілих, експертів, перекладачів, якщо ці особи засуджені за дачу завідомо неправдивих показань, за дачу завідомо неправдивого висновку, за завідомо неправдивий переклад, що потягли за собою незаконні затримання, взяття під варту.

У висновках до третього розділу автором резюмовано результати проведеного дослідження питань порядку відшкодування шкоди, встановлення її обсягу та права регресу до винної особи.