Шеломенцев-Терський С. В. Військова інфраструктура Волинського князівства у XI - XIV ст.

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Шеломенцев-Терський С. В. Військова інфраструктура Волинського князівства у XI - XIV ст.
Альтернативное Название: Шеломенцев-Терский С. В. Военная инфраструктура Волынского княжества в XI - XIV вв.
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ


 


У вступі обґрунтовано актуальність, об’єкт і предмет дослідження, хронологічні та територіальні рамки, визначено мету, завдання, наукову новизну і науково-теоретичну та науково-практичну значимість роботи, наведена апробація результатів та структура дослідження.


У першому розділі – “Історіографія та історія дослідження військової інфраструктури Волинського князівства. джерельна база дослідження” проаналізовано стан вивчення проблеми, здійснено огляд історичної літератури, охарактеризовані джерела, визначено ступінь їх висвітлення та обґрунтовані принципи хронології й періодизації наявного матеріалу.


У підрозділі 1.1 “Історія досліджень та історіографія проблеми” висвітлюються питання зародження та еволюції вивчення пам’яток військової інфраструктури. Виділено чотири періоди історії досліджень проблеми: 1) початок досліджень і література другої половини XIX − 1918 р.; 2) історіографія 1918-1940 рр.; 3) дослідження 1940-1991 рр.; 4) сучасний етап дослідження.


Вивчення середньовічних військово-історичних пам’яток регіону розпочалося в другій половині XIX ст. із обстежень стародавніх городищ активістами Волинського губернського статистичного комітету А. Братчиковим, Л. Рафальським.


Описом решток оборонних споруд також займалися місцеві краєзнавці – парафіяльний священик із с. Сивки на Острожчині А. Сендульський та iсторики-краєзнавцi Волинi Т.-Ю. Стецький i Л. Орда, які вперше описали оборонні укріплення літописних міст Пересопниці, Шумська, Тихомля та ін., опублікували низку важливих фактів, що стосуються давніх споруд.


Важливе значення для формування джерельної бази з військової історії мало картографування пам’яток фортифікаційного мистецтва, яке розпочато в 2-ій пол. XIX ст. на Волині відомим польським археологом Готфрідом Оссовським, який наніс на геологічну карту всі відомі йому рельєфні пам'ятки археології (кургани, городища, вали). Він же здійснив у 1868 р. перші розкопки на городищі Замчище у с. Глибочок. Продовжили роботу з картографування городищ Волині Д. Самоквасов, Л. Баторевич, В. Антонович. Багаті картотеки археологічних пам'яток Волині (в т.ч. городищ) мали Московське та Імпера-торське російське археологічні товариства. У 1886 р. за завданням Московського товариства штабс-ротмістр К. Вторжецький склав археологічну карту південних повітів Волині, де поряд з іншими пам’ятками відзначено городища.


Одними з перших своє трактування військово-політичних подій на території Волинського князівства подали російські історики М. Карамзін [1828] та М. Погодін [1850]. Останній склав, зокрема, таблиці міжусобних війн удільних князівств за 1054–1240 рр. Різних аспектів військової історії Волинського князівства торкалися відомі історики І.Шараневич, О. Лонгінов. Вирізняються серед них ґрунтовні праці М. Грушевського та представників його школи О. Андріяшева і П. Іванова. Тоді ж розпочалося дослідження старожитностей Волинського князівства В. Антоновичем, К. Мельник, О. Дверницьким, Ф. Штейнгелем, О. Фотинським.


Значно пожвавилися історичні дослідження в регіоні з виникненням „Товариства дослідників Волині“ (1900) та створенням перших музеїв у Володимирі (1887) і Городку (1893). У цей же час були проведені перші наукові обстеження й археологічні дослідження місцевих старожитностей.


У міжвоєнний період активно обстежували городища місцеві краєзнавці Я. Гофман, О. Цинкаловський, Р. Якимович, М. Островський, Ю. Шумовський, Я. Фітцке, С. Леський. Проте, відсутність належно розробленої хронологічної шкали старожитностей не дозволяла бодай хронологічно розчленувати ці пам’ятки.


У післявоєнний період поряд із звичайним обстеженням, розпочались стаціонарні розкопки городищ. Увагу в першу чергу приваблювали укріплення племінної доби. Московський археолог Ю. Кухаренко досліджував городище у с. Бабка на р. Стир та Головно у верхів’ях р. Прип’яті; київський археолог М. Кучера – городище у с. Затурці у верхів’ях р. Турії; львівський археолог В. Ауліх взяв участь у розкопках городища у с. Зимно. Згодом цей вчений самостійно досліджував городище літописного Дорогобужа (1969) та городище у с. Білів.


Натомість у 1950-х рр. проведені широкомасштабні розкопки двох городищ – князівських фортець XIIXIII ст. на кордоні давньої Київщини та Волині – літописного Колодяжина та укріплення на р. Гуска поблизу Шепетівки. Обидва городища дали багатий матеріал до історії озброєння та дружинного спорядження XII-XIII ст., що підштовхнуло учасника розкопок на останній пам’ятці – А. Кірпічнікова до укладання зводів цього розряду знахідок в межах території всієї Київської держави. Згодом зведення цих пам’яток на історичній території Волині виконували В. Петегирич та М. Кучинко, а також польські дослідники.


У 1950-х рр. до ювілею – 1000-ліття польської державності проведено широкомасштабні розкопки у Червені та Волині (Городок-над-Бугом). Протягом 1963-1964 рр. львівський археолог О. Ратич проводив розкопки на дитинці літописного Перемиля. Йому ж належить нове узагальнення археологічних пам’яток, відомих на кінець 1950-х рр.. Згодом цю роботу продовжили, укладаючи карти пам’яток окремих областей І. Свєшніков, Ю. Нікольченко, М. Кучинко та Г. Охріменко, І. Винокур.


Велику роботу з формування принципів археологічної класифікації укріплень на території Волині провели завдяки особливо масштабним польовим роботам у 1960–1970-і рр. П. Раппопорт та М. Кучера. Було встановлено, що оборонні вали городищ на основній території Волині були насипані із глини без внутрішніх конструкцій. П. Раппопорту належить також схема розвитку кам’яного оборонного будівництва у Волинському князівстві.


Планомірні археологічні дослідження городищ Волині, проведені за останні десятиліття Р. Чайкою, Б. Прищепою, С. Панишком, О. Гаврилюком та автором дозволили запропонувати нову схему розвитку мережі укріплень кінця I–початку II тис. н.е. на Волині.


Важливими для з`ясування ряду військово-історичних проблем є майже повністю досліджене городище X–XI ст. поблизу Чарукова на Волині, яке було, за висновком його дослідника М. Кучинка, "боярською садибою". Певне значення для вивчення соціального характеру та хронології фортифікаційного будівництва мають багатолітні дослідження городищ Листвин та Уніяс (Антонівці) у Кременецьких горах, де знайдено чималу колекцію озброєння X-XIII ст.


У 1970-1990-х рр. дослідження літописних міст стало пріоритетним напрямком волинської археології. У цей період проведені систематичні дослідження Володимира (М. Малевська, Г. Пєскова, М. Кучінко, В. і С. Терські), Лучеська (М. Кучінко, С. Терський, Б. Сайчук), Белза (В. Петегирич), Пересопниці (В. і С. Терські), Дорогобужа і Муравиці (Ю. Нікольченко, Б. Прищепа), Перемиля (В. і С. Терські, М. Кучинко), Угровська (О. Остап’юк, Ю. Мазурик, С. Панишко), Каменя (С. Панишко) та ін.


Із здобуттям Україною незалежності в 199І р. значно пожвавилися роботи з вивчення військово-історичних пам’яток регіону. За останні роки масштабні дослідження проведені у Дубно та Острозі (Б. Прищепа), Белзі (О. Лазурко), Буську (П. Довгань), яскравий матеріал дали дослідження городища XII-XIII ст. на околиці смт Шацьк (О. Златогорський).


Дослідженнями військово-історичних пам'яток княжої доби на Волині займалися також М. Пелещишин, В. Конопля, В. Гупало, М. Ягодинська, В. Шкоропад, В. Івановський, О. Позіховський, О. Бондарчук, В. Артюх, О. Романчук та інші дослідники. Серйозний вклад в цю справу вже внесло й молоде покоління волинських археологів – В. Ткач, В. Баюк, С. Демедюк.


В узагальнюючих працях з історії Давньої Русі та Галицько-Волинської держави матеріал з регіону починає широко використовуватися для характеристики військово-політичних відносин. Характерні в цьому плані дослідження М. Котляра, Л. Войтовича, а також П. Толочка, О. Моці, О. Головка, С. Федаки, В. Бодрухіна, та інших.


Завдяки цим працям вдалося укласти багату джерельну базу для вивчення різних сторін життя Волинського князівства, в т.ч. для розкриття історичного процесу складання військової інфраструктури.


У підрозділі 1.2. “Джерела дослідження” подана характеристика джерельної бази дисертації. Це дані наративних джерел, археологічні, сфрагістичні та топонімічні. Всі вони несуть інформацію різної наукової значимості, доповнюють і уточнюють одне одного.


Писемні джерела з історії регіону XI-XIV ст. досить фрагментарні. Вони представлені давньоруськими літописними пам’ятками „Повість временних літ", „Київський літопис“ та „Галицько-Волинський літопис", вміщеними у Лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах. У них описуються військово-політичні події, пов'язані з формуванням Волинського князівства, подається інформація про мережу шляхів, що використовувались у перипетіях міжусобних війн, князівські міста і фортеці. Про військово-політичну ситуацію на Волині у середині XIII–першій половині XIV ст. важливими є свідоцтва мандрівників-місіонерів татарських часів, повідомлення пруських та польських хронік, зокрема хроніки Яна з Чарнкова та Яна Длугоша, а також пізніших руських літописів, зокрема Воскресенського, де в „Списку руських городів” перераховані, поряд з княжими столицями, нові міста Коливань (?), Свинуха та інші.


Важливим джерелом до вивчення топографії стратегічних шляхів є дані, що актових документів XVI-XVII ст. Найціннішим серед них є розмежування Великого князівства Литовського та Польського королівства, складене в 1546 г..


Археологічні джерела діляться на дві категорії – нерухомі та рухомі пам’ятки. До перших належать залишки городищ, довгих валів, кам’яних веж-донжонів тощо, до других – різноманітна зброя та спорядження вершника і коня. Інформацію про археологічні дослідження інших науковців дають архіви та фонди наукових установ. Зокрема, у ф. 408. ”Львівський греко-католицький митрополичий ординаріат“ Центрального державного історичного архіву України у м. Львові знаходяться неопубліковані щоденники розвідок О. Цинкаловського у 1930-х рр. У фондах Інституту археології НАН України знаходяться звіти М. Кучери за 1967-1970-і рр., звіти М. Кучинка, В. Ауліха, О. Ратича, Р. Чайки Б. Прищепи, С. Панишка та інших науковців.


Найбільша кількість археологічних знахідок зосереджена в Львівському історичному музеї, де вони становлять окрему групу ”Київська Русь“. Чимало військово-археологічних знахідок зберігається у фондах краєзнавчих музеїв Луцька, Володимира, Любомля, Рівного, Дубного, Крем’янця, Шумська, Шепетівки, Тернополя, Торчина, історико-культурних заповідників Луцька, Острога, Збаража.


Для вивчення історії краю важливе значення мають топографічні карти регіону, складені у різні періоди, особливо на початку XX ст., на яких детально відображено помітні на поверхні городища та довгі вали. Точні дані стосовно топографії втрачених оборонних споруд таких міст, як Володимир, Лучеськ, Крем’янець, Дубно, Острог, Устилуг, Клевань та ін. дають окомірні фіксаційні плани кінця XVIII– першої пол. XIX ст. (РГИА, ф. 1350, оп. 3/2, од. зб. 9). Найдавніші з них походять з 1795 р.


Підсумовуючи огляд джерел, можемо відзначити, що в нашому розпорядженні є достатньо матеріалів для відтворення історичного розвитку військової інфраструктури Волинського князівства XI − XІV ст.


У підрозділі 1.3. “Хронологія та періодизація матеріалу” визначено хронологію й уточнено датування археологічних комплексів княжої доби з регіону. Відзначено, що датування найбільш масового археологічного матеріалу – кераміки носить загальний характер, а саме XII – перша половина ХIII ст. В той же час подібні форми посуду побутували й пізніше. Тому розроблено докладніше датування на основі використання знахідок імпортної східної кераміки та монет у закритих археологічних комплексах (Володимир, Лучеськ і Пересопниця), що дозволило чітко виділити матеріали другої половини XIII та першої половини XIV ст., а також розробити хронологічну шкалу для кераміки наступних століть. Дана періодизація дала змогу точніше встановити періоди існування ряду археологічних об'єктів, допомогла з'ясувати час виникнення і припинення існування значної кількості середньовічних населених пунктів.


У другому розділі“Військово-політична історія Волинського князівства у XIXIV ст.: становлення, політичний розвиток” – охарактеризовано місце об’єктів військової інфраструктури Волині у військово-політичних подіях, а також організаційну діяльність волинських князів у XIXIV ст. щодо розвитку військової справи та відпору зовнішній агресії.


У підрозділі 2.1. “Входження волинських земель до складу Київської держави” аналізується розселення та стан розвитку волинських племен у IX-X ст., розкриваються причини виникнення мережі укріплених центрів та їх військово-історична характеристика.


У підрозділі 2.2. “Військо-політичне становище волинських земель у період Київської держави” подано перебіг військово-політичних подій перших двох етапів формування адміністративно-територіальної структури князівства. На першому етапі відбувалося освоєння великокнязівською владою племінної території у басейнах Західного Бугу, Стиру та Горині. До цього періоду відносяться активний розвиток первинних міських осередків та перші прояви місцевого сепаратизму. Волинські князі (Ярополк Ізяславович) у своїх намаганнях позбутися залежності від Києва спираються на західних сусідів. Волинські дружини приймають активну участь не лише у захисті власної території, але й у походах за межі своєї землі (битва під Перемишлем, 1099 р.). На другому етапі відбувається активне формування території князівства, розвинутої мережі шляхів та пов’язаної з нею мережі фортець. Із середини XII ст. ведеться активне спорудження нових фортець на території Південно-Східного Погориння (Ізяслав, Шепетівське городище, Колодяжин)


Ініціатором об’єднання західних земель Русі у Галицько-Волинську державу – наступницю Київської у військово-політичній діяльності став володимирський князь Роман Мстиславович, відомий як активний полководець, що здійснював походи по різних напрямках: проти ятвягів, половців та поляків.


У підрозділі 2.3. “Військо-політичне становище волинських земель у період Галицько-Волинської держави” розглядаються військово-політична діяльність князів Данила та Василька Романовичів з відновлення єдності Галицько-Волинської держави у 20-30-х рр. XIII ст. Важливим компонентом цієї діяльності були угоди з литовськими князями у 1219 р., у 1232–1233 рр. – успішна військова кампанія проти угорських військ під Білобережжям на Случі і поблизу міста Шумська, перемога під Ярославом (1245).


Активною розбудовою військової інфраструктури Волині відзначились князі Володимир Василькович та Мстислав Данилович. За їх правління зведено ряд укріплених кам’яними вежами-донжонами замків в Кам’янці та Бересті, а згодом в Чорторийську. Із останнім галицько-волинським князем – Любартом (Дмитром) Гедиміновичем пов’язана побудова ряду порубіжних фортець, а також цегляного луцького замку.


Таким чином, у XIXIV ст. волинські князі проводили активну військово-політичну діяльність, спрямовану на розбудову та зміцнення оборонної інфраструктури землі, як засобу збереження української державності.


У третьому розділі – “Формування основи військової інфраструктури Волинського князівства: адміністративно-територіальний устрій, шляхи та мережа оборонних укріплень. Особливості оборонних укріплень” розглянуто природне середовище та його вплив на формування адміністративно-територіального устрою, мережі стратегічних шляхів та оборонних укріплень, їх розвиток у XIXIV ст.


У підрозділі 3.1. ”Природне середовище та його вплив на формування системи військової інфраструктури“ подається фізико-географічна характеристика Волинського регіону, особливості географічного розташування, рельєф, рослинний світ, кліматичні умови, їх вплив на розселення та топографічні умови розташування поселень.


У підрозділі 3.2. ”Формування території, шляхи та кордони князівства“ дано характеристику заселення територій в басейнах Західного Бугу, Стиру та Горині. Відзначено провідну роль військово-стратегічних шляхів у територіальному розвитку регіону, тісний взаємозв’язок розвитку мережі шляхів з виникненням та розвитком міст: активне функціонування доріг, річкових переправ підживлювало розвиток більшості оборонних та адміністративних центрів. Відтак шляхи також виступали структуротворчою віссю мікрорегіонів, тому формування військової інфраструктури регіону необхідно розглядати разом з процесом становлення та розвитку топографії торговельно-стратегічних шляхів.


Виділено три основні широтні шляхи та чотири меридіональні. Найдавнішим широтним шляхом був річковий, по р. Прип’ять, на що вказують нумізматичні джерела (скарби дирхемів). Цим шляхом рухалися київські дружини, підкорюючи Волинь. Протягом XI ст. остаточно сформувався сухопутний шлях, що з’єднував Київ із Західною Європою через основні центри князівства – Володимир, Лучеськ, Пересопницю та Дорогобуж. Наймолодшим був шлях через територію Малого Полісся, що з’єднував Володимир, Перемиль, Крем’янець, Шумськ, Тихомль, Кам’янець і виходив на Білгород біля Києва. Цей шлях сприяв розширенню території князівства у південно-східному напрямку. Відгалуженням цього шляху була знаменита ”Королівська“ дорога, що провадила з Крем’янця на Белз.


Найдавнішим меридіональним шляхом був річковий, по р. Західний Буг, який через р. Віслу та верхів’я Дністра з’єднував Балтійське та Чорне моря, пролягаючи повз Берестя, Володимир, Белз, Звенигород, Галич, Теребовлю. Цей шлях сприяв консолідації галицько-волинських земель у єдину державу. Меншу вагу мали меридіональні шляхи, які провадили вздовж рік Стир, Горинь та Случ до басейнів рік, що впадали у Чорне море.


У підрозділі 3.3. ”Оборонна інфраструктура краю напередодні входження до складу Київської держави. Особливості дерев’яно-земляного оборонного будівництва“ виділено хронологічні етапи формування племінної фортифікації краю: 1) дослов’янський; 2) ранньослов’янський (городище-племінний центр з матеріалами VII ст. Зимне); 3) поява перших городищ-дружинних центрів VIII–X ст. (Хотомель, Бабка-Вараш, Залужжя), пов’язаних із Прип’ятським торгівельним шляхом; 4) побудова перших городищ складної форми (Коршів, 2-е Любомльське, Яловичі, Муравиця та ін.) з матеріалами кінця IX–XI ст., племінних „градів“ (центрів волинян, лучан та ін.), а також общинних городищ-сховищ IX–XI ст. (Брани, Кошів, Варковичі та ін.). Проаналізовано способи зведення дерев’яно-земляних укріплень, наявність характерних внутрішніх дерев'яних конструкцій у валах тощо. Встановлено, що з XII ст. земляні вали на Волині, як правило, зміцнюють зруби-городні.


У підрозділі 3.4. ”Оборонне будівництво на Волині у період Київської держави“ розглядається початок процесу формування великокнязівською владою підпорядкованої новій територіально-політичній структурі відповідної військової інфраструктури (мережі укріплень, стратегічних шляхів, матеріальної бази виробництва озброєння). У цей період вздовж упорядкованого сухопутного шляху з Києва на Захід споруджується мережа чотирикутних фортець (дитинці Володимира, Устилуга, Сутейська, Мильська, городища Одеради, Острожець, Пісників та інші). Існуюча з племінного періоду інфраструктура ліквідовувалась, а, в окремих випадках, пристосовувалась до нових потреб. В будівництві застосовувались, як традиційні для регіону способи зведення оборонних валів з суцільно глиняних насипів (Луцьк, Пересопниця), інколи зміцнених випалюванням серцевини валу, так і привнесені будівниками із Середнього Подніпров’я – з дерев’яними внутрівальними конструкціями (Белз, Буськ).


У цей період відбулося завершення формування оборонної мережі Волинського князівства, ліквідація бунтівних осередків місцевої знаті (Басів Кут), поява укріплених посадів у містах (Володимир, Лучеськ, можливо, Белз, Пересопниця, Дорогобуж та ін.), розбудова укріплених князівських дворів (Мстишин), початок створення нової оборонної мережі на Забужжі.


У підрозділі 3.5. ”Військово-оборонне будівництво у Волинському князівстві у період Галицько-Волинської держави“ описуються зміни, які відбулися у фортифікаційній справі протягом XIII-XIV ст.


У 1-ій половині XIII ст. будівництво нових фортець велося на західному та східному кордонах князівства, насамперед на важливих шляхах у південно-східній частині Погориння (с. Городище поблизу Шепетівки, Колодяжин), а також у поліських районах (Степань). У фортифікації лісостепової зони поширюється багаторядна система оборони, призначена для протидії метальній артилерії. Зведення князівських резиденцій відбувалось на вершинах самотніх пагорбів з крутими схилами (Крем’янець, Данилів, Львів, Холм). У 40-х рр. XIII ст. розпочалось будівництво нових міст та відбудова зруйнованих монголами, зведення цегляних оборонних веж-донжонів на західному кордоні (Люблін, Холм). Городища-боярські садиби, очевидно, зводились значно меншими силами на останцях та мисах невеликих рік (Лукарівка).


В 2-ій половині XIII– на початку XIV ст. продовжується будівництво нових міст (Камінь, Рай) та цегляних веж-донжонів на Поліссі (Угровськ, Чорторийськ, Берестя, Кам’янець на р. Лісній) та в околицях Холма (Столп’є, Бєлавино).


У середині–другій половині XIV ст. відбувається розбудова нової мережі фортець – адміністративних центрів (Овлочим, Любязь, Лопатин та ін.). На заключному етапі розвитку фортифікацій Галицько-Волинської держави з’являються повністю кам’яні замки (Володимир, Лучеськ, Крем’янець).


Таким чином, будівництво довготривалих укріплень відігравало визначну роль в утвердженні влади галицько-волинських князів не лише в новоосвоєних землях, але й в господарському освоєнні корінних земель.


У четвертому розділі – “Оборонна інфраструктура міст – військово-політичних центрів Волинського князівства“ подано поземельну характеристику міст, як оборонних центрів укріплень дитинців, окольних городів, головних посадів та передмість за планом: а) територія, первісний рельєф, стратиграфія культурних напластувань, первісні дерев'яно-земляні укріплення; б) топографія забудови майданчиків у різні хронологічні періоди; в) система укріплень у різні хронологічні періоди. Греблі та мости. Стратиграфія та територіальний розвиток; г) приміська оборонна інфраструктура: ремісничі поселення, княжі та боярські двори, монастирі.


У підрозділі 4.1. ”Міста Володимирської землі“ подається характеристика укріплень Володимира, Всеволожа, Турійська, Любомля, Угровська, Каменя, Любязя, Ратна, Мельниці.


Володимир, заснований на рубежі X-XI ст. Укріплення дитинця (ур. Замок) площею 1,5 га та окольного города площею 8 га, розташовані на правому березі р. Луги та захищені р. Смоч (притокою Луги) та її рукавами і глиняним валом кінця Х ст. з напільної сторони. Протягом XII-XIII ст. зведено дво-три рядні укріплення навколо нового окольного города площею 66 га, навпіл розділені р. Смочею, східна частина якого (т. зв. Засмоччя) було забудоване боярськими дворами близько рубежу XIII-XIV ст. Торгово-ремісничий поділ Володимира знаходився у долині р. Луга та Смоч. Дитинець сполучався т. зв. Княжою дорогою (дамбою насипаною вздовж р. Луга) із заміською княжою резиденцією у с. Зимне. На території дитинця археологічно досліджено М. Малевською фундаменти кам'яного замку, споруджені за короля Казимира III у 1366-1370 рр.


Всеволож, на нашу думку знаходився не на заплавному городищі в ур. Старгород, яке припинило своє функціонування внаслідок освоєння території великокнязівською владою на початку XI ст., а не разового наїзду галицьких князів, як вважали О. Цинкаловський та П. Раппопорт, а 2 км нижче за течією р. Західний Буг, на просторому мисі з напластуваннями XI-XVIII ст., де згодом князі Чорторийські збудували свій замок. Подібно розвивався також Любомль, де теж відомо два городища – племінної доби та XIII-XIV ст.


Угровськ, локалізований на городищах у с. Новоугрузьке на правому березі р. Західний Буг, розбудовувався протягом XII-XIV ст. Рештки міста складають три укріплені майданчики. Дитинець міста (ур. "Церковка", "Церковище", "Гора церковна") розташований у південній частині городища на стрімкому останці висотою біля 12 м, з східної, напільної сторони укріплений валом висотою 1,0-1,4 м. За 600 м від дитинця, на укріпленому мисі площею 2 га північніше окольного города, в ур. "Стовп" досліджено рештки кам’яної вежі.


З літописним Каменем, що згадується під 1262 і 1276 рр. ототожнюється городище (ур. Гірка) в центрі сучасного м. Каменя-Каширського Волинської обл. на правому березі р. Цир. Дитинець має овальну форму розмірами 100х130 м та підвищується над оточуючою місцевістю на 1,5-2 м. Південніше простягався окольний город.


У підрозділі 4.2. ”Міста Луцької землі“ описуються укріплення Лучеська, Шеполя, Дубного, Чорторийська, Перемиля, Муравиці, Крем’янця, Данилова.


Центральна частина Лучеська – дитинець з кінця ІХ ст. (площею близько 0,8 га, з кам’яною церквою другої половини ХІІ ст., князівського та єпископського палаців та кам’яного замку середини ХІV ст.), окольний город (6 га) та укріплений ремісничо-торговельний посад або поділ (до 10 га, укріплені валом з городнями, з ХV ст. – до 17 га) займали острів у заплаві р. Стир, а поруч на підвищенні правого берега р. Глушець знаходилося основне передмістя Помостичі. Ці укріплені частини середньовічного міста були оточені неукріпленими посадами, що топографічно та економічно тяжіли до міста (правобережні урочища Юриздика, Вулька, Яровиця та ін., лівобережні – Гнідава, Красне, Рованці). Через заплаву вели греблі, найдавніша згадка про які відноситься до 1150 р. Укріплення на Помостичах, що згадуються в джерелах сер. XV ст., за археологічними даними, існували вже у другій пол. XIII-XIV ст. Князівський двір Гай, локалізований у с. Підгайці. Із садибами княжими та боярськими дворами XII–XIV ст. пов'язані також городища у с. Зміїнець, Жидичин, Мстишин та Ярославичі. У комплексі з княжими дворами споруджувалися монастирі: Спаський Красносільський – на острівному городищі в Кичкарівці, літописний Миколаївський – у Жидичині, невідомого посвячення – у Підгайцях, Воздвиженський – у Межиріччі (Чекно).


Дитинець Шеполя розташований на північній околиці однойменного села (Луцький р-н), в урочищі «Вал», на високому мисі правого берега р. Серни, над заболоченою низовиною, розміром 140х160 м, укріплений валом висотою 5-6 м і ровом глибиною 6 м і шириною 22 м. Культурні напластування на городищі відносяться до XI–XIII ст. Вал був насипаний на чистому материковому ґрунті і відноситься, таким чином, до часу створення поселення, тобто до XI ст. Поруч – давньоруське селище. Поселення-супутник розташоване на північній околиці села, поблизу городища.


Муравиця займала територію середньовічного городища, на якому виявлені сліди ранньослов'янського поселення VIII-IX ст., різноманітні об'єкти X-XII ст., насичені керамікою, знаряддями праці, предметами побуту та озброєння. У X ст. у долині правого берега Ікви, в місці впадіння в неї невеликої річки існувала фортеця волинян площею 0,8 га (дитинець неправильної округлої форми розмірами 25х35 м та окольний город, розмірами 85x85 м). У середині XI ст. поселення трансформується у княжий замок і виконує функції адміністративно-політичного центру сільської округи.


Укріплення Дубного були збудовані протягом другої половини Х-ХІ ст. на давньому мисі лівого берега, що підвищується над заплавою р. Ікви на 5-6 м. Місто виникло на основі гнізда поселень VIІ-IХ ст. Археологічними розвідками та розкопками Б.А. Прищепи та В.В. Ткача західніше дитинця, а також на правому березі р. Ікви, на старому передмісті Сурмичі та урочищі Острівок, яке знаходиться навпроти Дубенського замку, виявлено неукріплені посади Х–ХІІІ ст. Загальна площа літописного Дубна у ХІІ-ХІІІ ст. на обох берегах р. Ікви досягає 20-25 га.


Укріплення Крем’янця розташовані на високій горі, успішно обороняли проходи через Крем’янецькі гори від угорців у 1226 р. та монголів у 1241 р. Місто виникло на базі поселення VIII-Х ст. в районі пізнішої площі Ринок. Будівництво кам'яного замку можна віднести до 1366-1382 рр. і пов'язати з будівельними зусиллями князя Любарта Гедиміновича.


Форпостами Крем’янця були замки, що боронили шлях через Крем’янецькі гори зі сходу – Стіжок та Данилів (рештки городища площею 1,25 га, розташованого на вершині гори Трійця висотою близько 50 м біля хут. Данилівка Кременецького р-ну Тернопільської обл.)


Перемиль у верхів'ях р. Стир (дитинець площею 1,1 га, заселений ще з Х ст.), Загальна площа міста понад 25 га. Встановлено розташування літописної переправи через р. Стир південніше с. Вербень.


У підрозділі 4.3. ”Міста Погорини“ подано опис оборонних комплексів Пересопниці, Дорогобужа, Шумська, Степаня, Острога, Зарічеська, Чемерина, Мильська, Корчеська, Сапогиня, Тихомля, Вигошева, Ізяслава та Полонного.


Пересопниця виникла на основі розвинутої поселенської агломерації, що склалася протягом VII–IX ст. на давніше заселеній території на обидвох берегах р. Стубли на протязі понад 5 км (теперішні села Пересопниця, Білів, Новостав, Новожуків, Старожуків). Дитинець (ур. Шпихлір) площею 4 га та висотою 3-5 м над заплавою. Окольний город площею 7 га. (первісно укріплений посад), захищений з напільної сторони подвійним земляним валом, а з південної та західної – болотистою заплавою рік Стубли та Устя (Омелянівки). В'їзд на територію посаду здійснювався по дамбі, насипаній з південної сторони через заплаву р. Устя. Із східного боку до території Окольного города прилягав Пастівник – третя укріплена ділянка міста (понад 10 га) на підвищенні поміж рукавами правого допливу р. Омелянівни. На лівому березі р. Стубли розташовувався посад в ур. Замостя площею 27 га та, ймовірно, князівський двір.


Містами-форпостами Пересопниці, які контролювали шлях по долині р. Стубли за 10 км від столиці були Клевань та Заречеськ, з дитинцями площею близько 1 га та великими посадами X-XIV ст. у долині р. Стубли.


Дорогобуж, фортеця збудована близько середини X ст. на місці ранньослов'янського поселення VIII − початку X ст. Мала укріплену площу близько 5,5 га, що складалася з дитинця (1,7 га) та двох укріплених на початку XII ст. майданчиків окольного міста (3,7 га), оточених з напільної сторони торгово-ремісничим посадом (близько 20 га). В останній третині XII ст. територія міста розрослась ще більше, на південній околиці була зведена Успенська церква (напевно як храм монастиря, існування якого документально засвідчено лише у першій половині XVI ст.), на посаді площею 4 га, відокремленому від решти міста широким яром. Тоді ж виник північний посад при переправі через р. Горинь площею 2 га. Таким чином, загальна міська площа досягала 30 га.


Шумськ, укріплення якого збереглись на південній околиці сучасного села Онишківці Шумського р-ну та східній околиці сучасного міста Шумська, в ур. Замчисько та Городище (Окольний город). З напільної сторони дитинець захищений двома валами та ровами в поєднанні з глибоким яром. Головний торгово-ремісничий посад літописного Шумська знаходився відразу за валом окольного города, на північний схід та схід.


Фортеця Острога, що контролювала широтний шлях уздовж південного краю Волинської височини і меридіональні комунікації вздовж рік Горині та Вілії, виникає на місці поселення VIII-IX ст. в районі давнього Ринкового майдану, на мисі правого берега р. Вілії спершу як укріплений общинний адміністративно-господарський центр площею 3,2 га з селищем площею близько 2 га. Дитинець площею 0,5 га в межах Замкової гори, де пізніше була резиденція князів Острозьких, був укріплений валом із суглинку без внутрішніх дерев'яних конструкцій. З рубежу XI і XII ст. відбувається зменшення розмірів посаду в два рази.


Мильськ боронив переправу через р. Устя. На мису її правого берега знаходився дитинець з культурними напластуваннями ХІ-ХІІІ ст., розмірами 160х130 м, який був оточений валом заввишки до 3 м, а з напільної сторони додатково захищений двома ровами і валом між ними заввишки до 4 м. З інших сторін схили майданчика ескарповані і на рівні дна рову навколо неї влаштовано терасу завширшки до 8-10 м. Далі на схід розташовані ще три оборонні лінії, що включають вали і рови. Вони захищали також південний мис площею близько 4 га. Неукріплений посад знаходився на низькому мисі на південний захід від фортеці.


Літописний Чемерин займав обидва береги р. Оличі (нині – Осенище) на протязі понад 5 км до місця її злиття з р. Миловицею (нині – Путилівка) Загальна площа міста X-XIV ст. разом із забудовою на заплаві сягала понад 40 га. Рештки укріплених майданчиків збереглися на східній та західній околицях.


Порівняно невеликими за площею фортецями (1-2 га) були міста Південно-Східної Погорини, що витягнулись вряд вздовж трансконтинентального шляху на Київ: Вигошів, Тихомль, Гнійниця, Ізяслав, Полонне, Колодяжин. Виняток становить Шепетівське городище, площею понад 3,5 га, яке спробувано ототожнити з літописним Кам’янцем.


У підрозділі 4.4. ”Міста Белзької землі“ розповідається про оборонні комплекси Белза та Буська. Фортеця у Белзі була споруджена у першій половині XI ст. Одночасно прокладено дерев'яну мостову головної вулиці, що перетнула дитинець по діагоналі та через його північно-західний кут виходила в сторону головного торгово-ремісничого посаду, розташованого на видовженому підвищенні між р. Річицею та Солокією. Із східного боку до дитинця прилягало пригороддя – окольний город (теж з XI ст.). Кільцевий вал довкола дитинця та окольного городу був споруджений одночасно і охоплював укріплену частину міста загальною площею 7 га. Інші посадські райони (ур. За рікою, Клименщина, Гора, Монастирище, Трійця) займали підвищені ділянки заплав та їх берегів. Зв'язок між окремими районами міста був можливим допомогою дерев'яних помостів та водного транспорту.


До оборонного комплексу Буська входили чотири городища. Фортеці передували неукріплені поселення VIII-ІХ ст. на лівому березі р. Західний Буг. Дитинець знаходився поблизу злиття р. Західний Буг та Полтва. Укріплення т.зв. Великого городища, можливо, окольного города, площею понад 5 га, були споруджені наприкінці Х ст. Серцевину насипу складала оборонна кліть шириною 4,2 м. У ХIII ст. вал досипався з влаштуванням нового ряду клітей. З півночі до городища прилягав тричастний посад, відокремлений ровами та руслами рік. В околиці міста досліджені два замки: ХII-XIV ст., вал одного з яких містив зрубні конструкції оборонної стіни, до якої прилягали кам’яна кладка та рештки господарської кліті.


У підрозділі 4.5. ”Міста Берестейщини“ подано характеристику укріплень Берестя, Кам’янця на р. Лосні та Дорогичина.


У підрозділі 4.6. ”Міста Забужжя“, характеризуються укріплення Червена, Волиня та Холма.


Червен, розташований на окремих підвищеннях в долині р. Гучва та її лівої притоки р. Синюха, мав дитинець овальної форми розміром 145х95 м, (ур. Замчисько, лівий берег р. Гучва) оточений по периметру валом, що досягає в окремих місцях висоти 6 м та окольний город, розташований західніше в ур. Замочок або Вали. За допомогою валу і частоколу цей район був об'єднаний з дитинцем в єдину фортифікаційну систему площею 3,5 га. Оборонні споруди городища Замчисько (найдавніші напластування з IX-X ст.), час зведення яких не встановлено, були знищені і відбудовувалися в XI-XIII ст. Посад міста площею 25 га, що займав кілька островів у заплаві з півдня був захищений земляним валом довжиною 1,5 км. Із зовнішнього боку перед валом був прокопаний рів шириною 4 м і глибиною 1,2 м від основи валу. З’єднані тогочасними греблями частини поселенського комплексу стародавнього Червена займають площу близько 40 га.


Волинь з дитинцем овальної форми, розміром 30х70 м, площею 1,5 га, оточеним потужним валом, вперше зведеним у IX ст., розташований навпроти великого поселення VIII-X ст. у гирлі р. Гучва, на лівому березі р. Буг, в районі с. Городок-над-Бугом біля Грубешова.


Холм займав північно-західний край узвишшя над заболоченою долиною р. Угерки та її допливів. Резиденція Данила (розкрито князівський палац ур. "Висока гірка"), площею 0,3 га, на території дитинця Холма площею близько 2 га підносилась над тереном "города" на 15–17 м. Підгороддя площею близько 3,5 га мало свою систему фортифікації. Загальна площа заселеної території міста у ХIII-XIV ст. сягала 8 га. Із заходу під'їзди до міста на віддалі 3-10 км контролювали форпости з оборонними вежами-"стовпами" ХIII-XIV ст.: с. Столп'є, монастир Спаса (в с. Підгороддя), с. Білавино.


У п’ятому розділі – “Духовні засади волинського воїнства та його рухомі пам’ятки: культ святих воїнів, озброєння та військове спорядження. Суспільні верстви та їх роль в обороні краю“ розглядається суспільне та духовне середовище, яке формувало військові стани, а також матеріальна база із створення та ремонту зброї та захисного обладунку.


У підрозділі 5.1. ”Військові відзнаки. Пам’ятки культу (ужиткове мистецтво, християнська культова символіка), пов’язані з культом святих воїнів“ аналізуються духовні засади волинського воїнства, важливою складовою частиною якого була своєрідна дружинна культура, яка сформувалася у IX-X ст. у період становлення Київської держави на засадах язичницького світогляду та, згодом трансформувалася під впливом поширення християнства. Вона включала різноманітні військові відзнаки (спочатку трикутні, а потім прямокутні стяги, печатки, земельні символи, одним з перших з яких був срібний хрест на червоному полі), культ святих воїнів тощо.


Пам’ятками дружинної культури є виявлені на Жорнівському городищі та в околиці Володимира та Лучеська мініатюрні бронзові сокирки-амулети, які вважаються відзнаками молодших дружинників, що, можливо, уособлювали Перуна – покровителя дружинників.


Найшанованими на Волині святими воїнами, культ яких запозичили із Візантії, були Св.Георгій та Св. Феодор. Останній вважався покровителем князівської династії – нащадків Мстислава Великого, на його вшанування в околиці Володимира було зведено монастир із храмом-усипальницею. Храми Св. Георгія-Змієборця існували у Любомлі (згаданий у літописі 1287 р.), Володимирі та, можливо, Лучеську. В багатьох пунктах Волині виявлені медальйони (круглі привіски-іконки) виготовлені із бронзи із зображенням Св. Феодора. Свідченням поширення XII ст. культів Св. Бориса і Гліба є знахідки енколпіонів (Володимир) із зображеннями святих князів із моделями храмів та трьома святими у медальйонах


У підрозділі 5.2. ”Матеріальна база виготовлення дружинного спорядження. Типологія зброї та захисного обладунку“ описуються зброярські ремесла, переважно, у містах, як основа матеріального виробництва.


У цьому підрозділі також дається характеристика знахідок мечів, вістрь списів та стріл, бойових сокир X-XV ст., елементів захисного обладунку: пластинчаті панцирі, шолом, кольчуги.


На території князівства виявлено 16 мечів та їх частин IX – першої половини XIII ст. (типологічно найдавніший меч з клеймом “ULFBERHTпоходить з лісу Хотинщина поблизу с. Барання) та 21 романський меч другої половини XIII-XIV ст. з дископодібними голівками та його частини (Шепетівське городище, Белз, Угровськ, Луцьк, Буськ та інші). Менш поширеною зброєю були шаблі, знайдені на Шепетівському городищі та у Пересопниці.


Каролінгським імпортом був наконечник списа з Листвина. Натомість, всі інші наконечники списів, рогатин та сулиць могли бути місцевою продукцією, як і сокири практично всіх відомих типів. Поширеними були бронзові булави (Володимир, Угровськ, Хорлупи, Перемиль, Дорогобуж, Шумськ, Шепетівське городище, Колодяжин, Столпіє). Натомість знахідка з Червена відлита з олова. Залізні булави у формі куба із зрізаними кутами (Червен, Дорогобуж, Колодяжин, Шепетівське городище) характерні для культурних напластувань XII – першої половини XIII ст. міст Південної Русі, що загинули під час татаро-монгольської навали. Рогові булави (Городище біля Луцька, Колодяжин) мають аналогії на городищах Прикарпаття. Аналогічно, менш поширеними були рогові кістені (Червен, Шепетівське городище, Берестя). Вони, як і примітивних обрисів вироби з бронзи та заліза (Шепетівське городище, Сараївка, Перемиль) теж належали місцевим майстрам. Натомість багато орнаментовані вироби з Шепетівське городища, Волиня, Пересопниці, Липна, городищ Уніяс, Бужковичі та з околиць Низкинич були продукцією середньоподніпровських майстерень.


Серед вістрів стріл виділяються ланцетоподібні форми, характерні для скандинавів (Листвин, Муравиця, Дорогобуж, Ромош, Жорнів, Білів) та т. зв. “зрізні”, східного типу, що використовувалися переважно для боротьби з кіннотою (Червен, Волинь, Володимир, Угровськ, Дорогобуж, Пересопниця).


Арбалетні вістря зустрічаються у містах Володимирі, Крем’янці, Лучеську, Буську, Бересті, так і в замках (Тадані, Шепетівське городище). Повний комплект кістяних деталей лука, сагайдака та футляра на лук знаходився у похованні поблизу Городка-над-Бугом, датованому на XII ст.


Із захисного спорядження в X-XI ст. знайдено шолом (Мокре), пластини від панцира (Листвин). XII-серединою XIV ст. датуються шолом (Дорогобуж), панцирні пластини (Дорогобуж, Пересопниця, Лучеськ), залізний наруч (Червен), кольчуги (Володимир, Червен, Волинь, Крем’янець, Пересопниця, Перемиль).


У предметах спорядження вершника і коня особливо помітні різноманітні впливи та традиції: характерні для кочівників вудила з гризлом, що складалося з одного стрижня, прямокутного у перетині, інколи зігнутого, завершеного з обох кінців петлями, через які просунуті кільця (напластування XXI ст. на поселенні Ромош в околиці Всеволожа, на городищах у Юрові та Листвині, у Володимирі Лучеську та Шепетівському городищі); вудила з різноманітними псаліями – залізними (Листвин, Лучеськ, Перемиль, Шепетівське городище) та роговими, часто, орнаментованими: округлими (Сутейськ, Тоболи, Дорогобуж, Пересопни-ця), гранчастими у перетині (Басів Кут) та зооморфними (Городище біля Луцька, Пересопниця). Найпоширенішими були вудила XII – першої половини XIII ст. з литим мундштуком у вигляді двох рухомо з'єднаних стрижнів, на кінцях яких є кільця (148 екз. з Шепетівського городища, знахідки у Володимирі, Лучеську, Белзі, Дорогобужі, Пересопниці, Перемилі, Колодяжині, Угровську, Хрінниках). Такі ж, але пустотілі всередині вудила знайдені у Лучеську та Перемилі.


Від сідел збереглись кістяні петлі для полиць сідла (Дорогичин), кістяні (Муравиця) та залізні (Шепетівське городище, Пересопниця, Дорогобуж, Колодяжин, Перемиль, Чемерин) підпружні пряжки, стремена (Шепетівське городище, Володимир, Пересопниця, Дорогобуж, Шумськ, Сутейськ).


Для пересування по льоду використовували скандинавський винахід – льодохідні підківки (Шепетівське городище, Володимир, Пересопниця, Дорогобуж, Колодяжин, Данилів). Для догляду за конем використовували одно- і дворядні залізні скребниці (Шепетівське городище, Володимир, Пересопниця, Дорогобуж, Белз, Шумськ, Холм).


Про варязькі та західнослов’янські впливи свідчать знахідки різних типів острог. Наприкінці X і в XI ст. вони співіснували з звичними ”руськими“ типами острог. У XII-XIV ст. у волинських містах продовжували вживатися прямі типи острог поряд з колінчастими. Одночасно, з середини XIII ст. поширюються остроги із 6–7-променевою зіркою (Шепетівське городище, Володимир, Лучеськ, Дорогобуж, Белз, Волинь).


У Волинському князівстві, поряд з острогами, використовували східний метод управління конем – з допомогою батога. На Шепетівському городищі знайдено бронзові та кістяні навершя батогів у вигляді стилізованої голівки птаха, а також залізну насадку, яка закріплювала м’яку частину батога. На інших пам’ятках знайдено лише навершя – бронзові (Переводів) та кістяні (Волинь, Дорогобуж).


Таким чином, колекція озброєння з волинських міст, замків та фортець включає всі основні форми цих виробів, різні типи яких були в ужитку від X до XIV ст.


 








Сендульский А. Село Тихомль Острожского уезда / А.Сендульский // Волынские епархиальные ведомости, 1870, № 5, с. 158-166; Його ж. Город Дубно // Волынские епархиальные ведомости (далі - ВЕВ), 1877, № 14, с. 586-606; Його ж. Село Пересопница Ровенского уезда / А.Сендульский // ВЕВ.– 1880.- № 11.– C. 548–559; Його ж. Город Луцк // ВЕВ.– Почаев, 1873.– № 23, 24; Stecki T.-J. Wołyń pod względem historycznym, geograficznym i archeologicznym: Монографія / T.-J.Stecki. – Lwów, 1864.– T. 1–2; Його ж. Łuck starozytny i dzisiejszy: Монографія / T.-J.Stecki.– Kraków, 1876.143 s.; Його ж. Z boru i stepu. Obrazy i pamiątki: Монографія / T.-J.Stecki.– Kraków, 1888.– 287 s.




Оссовский Г. Геологическо-геогностический очерк Волынской губернии / Г. Оссовский // Труды Волынского губернского статистического комитета.– Вып. 1.– Ч. 2.– Житомир, 1867.– С. 149–352; Оссовский Г. Из путевых заметок по Дубенскому и Кременецкому уездам. Дерманские горы, Антоновецкий лес и стожкообразные возвышенности в составе Кременецких гор / Г. Оссовский // Волынские губернские ведомости.– 1868.– № 76.




Самоквасов Д. Сборник топографических сведений о курганах и городищах в России. Волынская губерния: Монографія / Д. Самоквасов.– СПб, 1880.– 203 с.




Баторевич Л. Историческое значение городищ и сведений о городищах и курганах в Волынской губернии / Л. Баторевич // Волынские губернские ведомости.– 1880.– № 89, 93; 1881.– № 27–29.




Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии / В.Б. Антонович // Труды XI Археологического съезда в Киеве.– Т. I.– М., 1901.– C. 36–133; Його ж. О городищах каменного века на Волыни / В.Б. Антонович // Там само.– С. 141–147; Його ж. О местоположении летописных городов Шумска и Пересопницы / В.Б. Антонович // Там само.– С. 148–154.




Андрияшев А. М. Очерки истории Волынской земли до конца XIV столетия: Монографія / А.М. Андрияшев.– К., 1887.– 232 с.; Иванов П.А. Исторические судьбы Волынской земли с древнейших времен до конца XIV в. / П.А.Иванов. – Одесса, 1895.– 303 с.




Cynkałowski A. Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego / Монографія A. Cynkałowski.– Warszawa, 1961.– 265 s.; Jakimowicz R. Szlak wyprawy kijowskiej Bolesława Chrobrego w świetle archeologii (próba ujęcia zagadnień wczesnohistorycznych Wołynia) / R.Jakimowicz // Rocznik Wołyński.– T. 3.– Równe, 1934.– S. 10–103; Fitzke J. Nad Slucza / J.Fitzke // Ziemia Wołyńska.– Rocznik I.– 1938.№ 1.– S. 4–6.




Юра Р.О. Древній Колодяжин / Р.О. Юра // Археологічні пам'ятки УРСР.– К.: Вид-во АН УРСР, 1962.– Т. 12.– С. 57–130; Каргер М. К. Древнерусский город Изяславль в свете археологических исследований 1957–1964 гг. / М.К. Каргер // Тезисы докладов советской делегации на I Международном конгрессе славянской археологии.– М.: Наука, 1965.– С. 38–42.




Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие / Монографія А.Н. Кирпичников.– (САИ.– 1966.– Вып. Е1-36): Вып. 1. Мечи и сабли IX–XIII вв. / А.Н. Кирпичников. – 107 с.; Вып. 2. Копья, сулицы, боевые топоры, булавы, кистени IX–XIII вв. / А.Н. Кирпичников. – 1966.– 107 с.; Вып. 3. Доспех: комплекс боевых средств X–XIII вв. / А.Н. Кирпичников. – 1971.– 92 с. (САИ.– Вып. Е1-36); Його ж. Крюк для натягивания самострела 1200-1240 гг. / А.Н. Кирпичников // Краткие сообшения Инстнтута археологи АН СРСР (далі - КСИА).– М.–Л., І971.– Вьп. 125. – С. 132–137; Його ж. Снаряжение всадника и верхового коня на Руси ІХ–ХІІІ вв./ Монографія А.Н. Кирпичников.– Л.: Наука, 1973.– САИ – Вип. Е1–36.– 140 с.; Його ж. Мечи из раскопок древнего Изяславля / А.Н. Кирпичников // КСИА.– 144.– 1975.– C. 30-34; Його ж. Военное дело на Руси в XIII–XV вв. / А.Н. Кирпичников.– Л.: Наука, 1976.– 104 с.; Його ж. Массовое оружие ближнего боя из раскопок древнего Изяславля / А.Н. Кирпичников // КСИА.– Вип. 155.– 1978.– С. 80-87.




Петегирич В. М. Оружие и снаряжение всадника / В.М. Петегирич // Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (реннеславянский и древнерусский периоды).– K.: Наук. думка, 1990.– С. 163-171; Кучінко М. М. Історія населення Західної Волині, Холмщини та Підляшшя / Монографія М. М. Кучінко.– Луцьк, 2009.– С. 257-278; Kotowicz P. Przemiany w uzbrojeniu plemiennym i wczesnopaństwowym (VIpoł. XIII w.) w polskiej części dawnych księstw ruskich wybrane przykłady / P.N. Kotowicz // Вісник Національного ун-ту “Львівська політехніка”.– № 571: Держава та армія.– 2006. – С. 18–47; Kuśnierz J. Militaria z Czermna nad Huczwą. Próba rekonstrukcji sposobu ataku tatarów na gród (w 1240 r.) na podstawie dotychczasowych badań archeologicznych / J.Kuśnierz // Acta Militaria Mediaevalia (далі AMM).– 1.– Krakow; Sanok, 2005.– S. 115–132; Його ж. Z badan nad milita ym znaczeniem Grodka nad Bugiem (Wolynia) we wczesnym sredniowiczu / J. Kuśnierz // AMM.– 2.– Krakow; Sanok, 2006.– S. 79–102; Liwoch R. Bulawy z Zachodniej Ukrainy / R. Liwoch // AMM.– 2.– Krakow; Sanok, 2006.– S. 67–78; Його ж. Zachodnioukrainskie miecze i trzewiki pochew mieczowych od X do polowy XIII w. / R. Liwoch // AMM.– 4.– Krakow; Sanok, 2008.– S. 39–59.




Ратич О. О. Древньоруські пам'ятки на території західних областей УРСР / Монографія О.О. Ратич.– К.: Вид-во АН УРСР, 1957.– 96 с.




Свєшніков І. К. Довідник з археології України. Ровенська область: Монографія / І.К.Свєшніков, Ю.М.Нікольченко.– К.: Наук. думка, 1982.– 114 с.; Кучінко М. М. Археологічна карта Волині: Монографія / М.М.Кучінко, Г.В.Охріменко.– Луцьк: Вежа, 1995.– 167 с.




Раппопорт П. А. Военное зодчество западнорусских земель X–XIV вв. / Монографія П.А. Раппопорт // Материалы и исследования по археологии СССР (далі – МИА).– № 140.– Л.: Наука, 1967.– 241 с.; Кучера М.П. Слов’яно-руські городища VIII-ХІІІ ст. між Саном і Сіверським Дінцем / Монографія М.П. Кучера.– К., 1999.– 200 с.




Раппопорт П.А. Волынские башни / П.А. Раппопорт // МИА.– № 31.– Л.: Наука, 1954.– C. 202–223. Його ж. Холм / П.А. Раппопорт // Советская археология.– 1954.–Т. 20.– С. 313–323.




Прищепа Б. А. Обстеження городищ кінця I тис. н. е. в середній течії Горині / Б.А. Прищепа // Археологічні відкриття в Україні 2000–2001 рр.– Київ: Ін-тут археології НАН України, 2002. – С. 224–226; Його ж. Слов’яно-руські фортеці ІX-XIІІ ст. у Погоринні / Б.А. Прищепа // Вісник Національного ун-ту “Львівська політехніка”.– № 571: Держава та армія.– 2006. – С. 105–112.




Кучінко М. М. Давньоруське городище Вал в Надстир'ї / Монографія М.М. Кучинко.– Луцьк: Вежа, 1996.– 207 с.




Чайка Р.М. Давньоруське городище Листвин і його околиці у XXI ст.: Монографія / Р.М. Чайка. – Львів: ЛДУ, 2009.– 214 с.; Гаврилюк О. Давньоруське городище Уніас IX–XIII ст. / О. Гаврилюк // Наукові записки Тернопільського обласного краєзнавчого музею.– 3.– 2003.– С. 50-59.




Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX–початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження: Монографія / Л. Войтович.– Львів: Ін-тут українознав. ім. І. П. Крип'якевича, 2000.– С. 328-345; Котляр М. Ф. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі / Монографія М. Ф. Котляр. – К.: Наш час, 2010. – 280 с.




Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. – М.: Гос. изд. географ.лит-ры, 1957.– 270 с.




Joannis de Cza kow. Cronicon Polonorum // Monumenta Poloniae Historica. Leopolis, 1872.T. 2. S. 619756. Długosz J. Dzieła wszystkie /Wydane A. Przeźdieckim/ J Długosz.Kraków, 1868. – T. 3. – 557 s.




А се имена всем градом рускым, дальним и ближним // Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисл. А.Н. Насонова. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1950. – С. 475–477.




Попис границ межи Великого княжества Литовського и Коруны Польское в 1546 г. // Археографический сборник документов относящихся к северо-западной Руси. Издаваемый при управлении Виленского учебного округа.– Т. 1.– Вильна, 1867.– С. 46-126.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины