| Краткое содержание: | Основний зміст дисертації
У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені об’єкт та предмет дослідження, наукова мета і завдання, подана загальна характеристика джерельної бази. Визначена наукова новизна роботи, висвітлені методологічна основа дисертації, її теоретичне та практичне значення, попередня апробація, наведена структура.
У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження військово-політичної інтеграції” розглядаються, зокрема, “Суть і принципи військово-політичної інтеграції в євроатлантичному просторі” (перший підрозділ). Тут підкреслено, що в основі військово-політичної співпраці та інтеграції держав лежить потреба ефективнішої реалізації власних національних інтересів.
Військово-політична інтеграція є однією з форм політичних інтеграційних процесів, результатом яких є об’єднання та координація діяльності військових і політичних структур держав, здійснення єдиного, узгодженого комплексу заходів з підвищення рівня безпеки на колективному й індивідуальному рівнях. Взаємовигідні військово-політичні інтеграційні зв’язки виникають між державами з високим або відносно однаковим рівнем розвитку економічного і науково-технічного потенціалу за умов дотримання принципів добровільності та суверенної рівності.
Найбільш поширеними взаємозв’язаними напрямами забезпечення безпеки є створення режимів узгодженого обмеження, скорочення, контролю рівнів озброєння, організація міжнародних інститутів, що відслідковують дотримання зобов’язань держав у межах цих режимів, а також розвиток систем колективної оборони (безпеки) – військово-політичних союзів, блоків, альянсів.
Руйнування біполярного укладу, трансформація міжнародної системи, а також невизначеність характеру майбутніх загроз, призвели до перегляду форм співпраці у галузі безпеки в євроатлантичному регіоні. Поступово відбувається перехід від концепції колективної оборони/безпеки до концепції кооперативної безпеки, що передбачає створення економічних, соціальних і політичних передумов для вигідної співпраці держав регіону.
Роль НАТО у розвитку системи безпеки в Європі визначається низкою чинників: трансатлантичним характером організації; військовим потенціалом, пов’язаним з присутністю США, комбінуванням військових і політичних функцій; кооперативними відносинами з державами, що не є членами НАТО у сфері забезпечення регіональної безпеки; можливістю НАТО ефективно здійснювати кризовий менеджмент у зоні своєї відповідальності.
Сучасні особливості набуття членства в НАТО визначають як “політику відчинених дверей”. Демонстрація намірів держави приєднатися до НАТО у вигляді формальної заявки покликана переконати членів Альянсу в готовності й спроможності країни-претендента взяти на себе правові зобов’язання щодо членства, передує юридичній фазі вступу, яка настає з моменту надання Північноатлантичною радою запрошення країні-претенденту на приєднання до НАТО. Логіка, закладена в цих процедурах, передбачає виконання країнами-претендентами низки вимог, викладених у таких документах, як “Дослідження з питань розширення НАТО” та План дій щодо членства в НАТО.
Принциповим аспектом політики США щодо європейських питань є підтримка розширення та поглиблення інтеграції. При цьому надзвичайно важливим етапом реалізації американської політики стало розширення НАТО. Оскільки НАТО розглядається не лише як військова організація колективної оборони, але й також як політична організація і система колективної безпеки, на неї покладається функція поширення засад, інститутів та ідей, спільних для країн-членів (демократія, верховенство права, повага прав людини, етнічна і релігійна толерантність, цивільний контроль над збройними силами тощо).
Таким чином, головна перевага НАТО, як безпекової структури, полягає сьогодні не стільки у воєнній могутності, скільки в політичній вазі, підкріпленій сильною військовою складовою, а також у тому, що Альянс створює безпечне середовище і дає змогу акумулювати значно більші ресурси для боротьби з загрозами нового типу, ніж це може собі дозволити середньостатистична держава.
Основними викликами для сучасної системи колективної безпеки в рамках НАТО є проблема розподілу функцій і повноважень американської та європейської “складових” цієї системи, зокрема, в аспекті підвищення ролі європейців у забезпеченні власної безпеки, створення гнучкої системи реагування на нетрадиційні та асиметричні загрози за умов збереження достатнього воєнного потенціалу для ведення традиційних воєн, а також створення єдиної на всьому євроатлантичному просторі системи колективної безпеки і збереження балансу сил у регіоні.
У третьому підрозділі першого розділу “Трансформація та розширення НАТО в умовах формування сучасної системи євроатлантичної безпеки” акцентується, що на зламі ХХ–ХХІ ст. відбувається поступова зміна стратегії колективної оборони території країн-членів НАТО і завдавання ударів у відповідь на стратегію розширення організації і поширення зони відповідальності за межі території країн-членів, зумовлена особливостями еволюції міжнародної системи.
“Послання з Торнбері”, Лондонська декларація, об’єднання Німеччини, Паризька хартія для нової Європи і Договір про звичайні збройні сили в Європі стали ланками єдиного процесу, який засвідчив завершення епохи глобального протистояння двох наддержав і одночасно необхідність модифікації та адаптації Альянсу до нових політичних реалій.
Одним із ключових аспектів такої трансформації НАТО є стратегія, орієнтована на розширення членства, яка після розпаду Радянського Союзу і прийняття Нової стратегічної концепції (1991) відкрила шлях до перетворення НАТО з організації колективної оборони на організацію колективної безпеки.
Особливістю сучасної концепції НАТО (1999) є її відкритість і публічність. Головною метою Альянсу залишається захист свободи та безпеки членів політичними і військовими засобами; зберігається принцип залежності безпеки Європи від міцності трансатлантичних зв’язків (п.7, 27). Сучасна концепція Альянсу випливає з наявності нової ситуації безпеки, її великої динамічності й непередбачуваності, а також необхідності швидкої адаптації до будь-яких можливих несподіваних змін (п. 12, 25, 26).
Таким чином, оновлена стратегічна концепція змінює пріоритети у діяльності НАТО, переорієнтовуючи її з територіальної оборони в масштабах континенту на виконання різноманітних за характером і обсягом завдань більш локального характеру. При цьому діяльність Альянсу не обмежується виключно територією країн-членів.
В процесі трансформації і адаптації до сучасних міжнародно-політичних реалій НАТО виходить з трьох принципів: розширення Альянсу за рахунок нових членів, що формально розширює зону безпеки в євроатлантичному регіоні; розширення зони відповідальності організації за межі території держав-членів і вихід за рамки статті 5 Вашингтонського договору (п. 29, 33); розширення розуміння безпеки в сучасному світі доповненням діяльністю в політичній, економічній, соціальній сферах (п. 25).
Стратегічна концепція НАТО визнає за Україною особливе місце в архітектурі безпеки, що розбудовується в Європі зокрема і на євроатлантичному просторі загалом. Україну, разом з Російською Федерацією, виділено з-поміж інших держав-партнерів НАТО, що є свідченням їх пріоритетності в розвитку двосторонніх відносин (п. 36, 37).
У другому розділі “Україна в новій архітектурі євроатлантичної безпеки” досліджуються передусім “Зовнішньополітичні чинники інтеграції України з євроатлантичним безпековим простором” (перший підрозділ), адже вплив на Україну у безпековій сфері як НАТО, до якого належать найбільш розвинуті країни світу, так і Росії, яка має інтереси в Західній Європі та на пострадянському просторі, важко переоцінити. США і Західна Європа розглядають НАТО як оборонний союз, який є головною складовою європейської безпеки і, до певної міри, захисником американських інтересів в європейській частині континенту. Росія ж у ставленні до НАТО дотримується подвійного стандарту: з одного боку, намагається активно співпрацювати, з іншого – визначає Альянс як загрозу.
На дихотомічності розвитку взаємин між НАТО і Росією у майбутньому наголосив, зокрема, генеральний секретар НАТО А.Расмуссен під час візиту до Росії (грудень 2009). З одного боку, він зазначив, що активність та інтенсивність співпраці Росія–НАТО визначатиме безпекову ситуацію на континенті й у всьому світі, а з іншого – підтвердив принципову позицію НАТО щодо “політики відчинених дверей”: будь-яка європейська демократія може подати заявку на вступ до Альянсу.
Слід констатувати, що найбільшим викликом для НАТО як організації, що претендує на роль системи регіональної безпеки, є можливість завершення процесу розширення на сучасному етапі. Негативним наслідком цього може стати виникнення альтернативних систем колективної оборони та безпеки на євроатлантичному просторі. Зрештою, вже сьогодні можна говорити про початок консолідації на межі офіційної зони відповідальності НАТО нової системи безпеки навколо Росії, ОДКБ, ШОС. Виникнення альтернативної інституції, відповідальної за забезпечення безпеки в євроатлантичному регіоні, може стати поштовхом до нового міжблокового протистояння.
Протиріччя на шляху євроатлантичної інтеграції України зумовлені як спадком холодної війни – стереотипами взаємонесприйняття НАТО (і його лідера – США) та Росії як центрів сили на євразійському континенті, так і новонабутими чинниками, пов’язаними з їхніми стратегічними цілями й, відповідно появою нових ліній поділу в системі європейської безпеки. Перебуваючи між цими двома “полюсами”, Україна відчуває на собі як конструктивні, так і деструктивні наслідки їх взаємовідносин.
У другому підрозділі другого розділу “Актуальні виклики і загрози національній безпеці України як передумова євроатлантичної інтеграції”, зокрема наголошується, що розширення європейських і євроатлантичних структур має важливе значення для Української держави. Сьогодні вона безпосередньо межує з країнами Північноатлантичного альянсу, що слід розглядати як стабілізуючий чинник для воєнної безпеки України.
Ефективність співпраці з міжнародними структурами безпеки пов’язана, зокрема, з необхідністю розвитку власної системи національної безпеки кожної з країн. Тому в Україні розроблено й затверджено низку державних документів, зокрема, стратегії національної та воєнної безпеки, в яких зазначено та класифіковано загрози національній безпеці України. Серед них виокремимо загрози суверенітету та цілісності території України, військово-політичні конфлікти поблизу кордонів України, ймовірність втягування України в регіональні конфлікти, міжнародний тероризм. Невідкладний характер має завдання остаточного підтвердження і юридичного оформлення державних кордонів України, забезпечення їх надійного захисту. Спираючись на міжнародне право й використовуючи потенціал партнерства із західними демократіями, Україна активно виступає за виведення із сусідніх з нею держав іноземних військ та проголошення Чорного моря зоною миру.
Одночасно з пошуками міжнародних гарантій власної безпеки Україна розбудовує національні Збройні сили згідно з принципом необхідної оборонної достатності. Воєнна доктрина України має оборонний характер і передбачає створення мобільної сучасної армії, озброєної новітніми зразками високоточної зброї, та налагодження військово-політичної співпраці з іншими, насамперед сусідніми державами та міжнародними організаціями, зокрема НАТО та ЄС.
Забезпечення національної безпеки України вимагає узгодженості її військової політики з демографічною, еміграційною, економічною, екологічною, морською та авіаційною, космічною та інформаційною політикою. Тому відносини України та Північноатлантичного альянсу є не лише складовою концепції безпеки. Зближення з НАТО і декларований курс на інтеграцію з Північноатлантичним Альянсом спираються на принципово нову модель суспільно-політичного розвитку, належну стратегію внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної ситуації.
“Євроатлантична складова зовнішньої політики України” розглядається в третьому підрозділі другого розділу.
Здобувши незалежність Україна позиціонувала себе як позаблокова нейтральна держава. Втім, позаблоковість розглядалася як тимчасове явище, і згодом було ініційовано курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію.
Приєднання України до програми “Партнерство заради миру” (1994), з одного боку, підтвердило вибір нашої держави на користь Європи, з іншого – забезпечило визнання територіальної цілісності й недоторканності її кордонів, підтримку демократичного шляху розвитку, без’ядерного статусу тощо. Принципи відносин особливого партнерства, механізми їхнього втілення, а також царини співпраці між Києвом та Брюсселем, які безпосередньо стосуються військової сфери, було визначено в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО (1997). На Празькому саміті (2002) було прийнято План дій і Цільовий план на 2003 р., що вивело стосунки України з НАТО на вищий рівень. У 2005 р. було запроваджено Інтенсифікований діалог Україна – НАТО. На початку 2008 р. керівництву Альянсу було надіслано листа про готовність України приєднатись до ПДЧ, що формально є завершальним етапом на шляху приєднання до НАТО.
Україна концентрує зовнішньополітичні зусилля на створенні й розбудові надійних міжнародних механізмів безпеки на двосторонньому, субрегіональному, регіональному і глобальному рівнях. Вона розвиває широку співпрацю з іншими країнами, зокрема сусідніми, та міжнародними організаціями, включаючи і військово-політичні, з метою підвищення передбачуваності й довіри, взаєморозуміння та партнерства, побудови всеохопних і ефективних механізмів регіональної безпеки та вдосконалення існуючих у межах ООН механізмів глобальної безпеки.
У третьому розділі “Особливості військово-політичної співпраці України з НАТО” досліджується, зокрема, “Євроатлантична співпраця України в контексті зміцнення регіональної безпеки” (перший підрозділ).
Відносини між Україною та НАТО мають важливе значення для забезпечення миру і стабільності в євроатлантичному регіоні. Географічне положення України на перетині Східної і Західної Європи та розміри території роблять її вагомим партнером для НАТО. Для України особливі стосунки з НАТО є передумовою поглиблення взаємодії з країнами-членами Альянсу та наближення до ЄС.
Крім спільного розв’язання суто оборонних питань, НАТО істотно допомагає Україні в розробці законодавчої бази, впровадженні демократичного цивільного контролю над військовою сферою, сприяє адаптації військовослужбовців, звільнених у запас, підтримує діяльність неурядових дослідницьких організацій, українських учених, надає інформаційну й технічну підтримку тощо. Значні перспективи має співпраця з НАТО у сфері ліквідації наслідків природних і техногенних катастроф.
За підтримки НАТО Україна бере участь у зміцненні стабільності й безпеки в європейському регіоні та в світі. Крім активних військових контактів у рамках ПЗМ, Україна співпрацює з НАТО в миротворчих операціях.
Із появою нових загроз у сфері безпеки та зміною пріоритетів і зони відповідальності Альянсу, а також унаслідок його широкомасштабної трансформації, визначатиметься місце кожної країни у складі Альянсу як “користувача” або “постачальника” безпеки, а також майбутня роль в процесі прийняття політичних рішень. З огляду на це, для НАТО особливого значення набуває майбутня спеціалізація країн, які претендують на членство. У випадку України це можуть бути стратегічна транспортна авіація, засоби радіоелектронної розвідки, космічні технології, ефективні системи зв’язку та обміну інформацією тощо.
У другому підрозділі третього розділу “Військово-політичні аспекти миротворчої діяльності України в зоні відповідальності НАТО”, насамперед підкреслюється той факт, що Українська держава здобула визнаний у світі авторитет виваженого, послідовного й неупередженого контрибутора міжнародної безпеки.
Для України участь у міжнародній миротворчій діяльності є однією з важливих складових її зовнішньої політики та забезпечення національної безпеки. Вона регламентується відповідними нормативними актами, зокрема Законами України “Про участь у миротворчих операціях”, “Про порядок допуску та умови перебування на території України підрозділів збройних сил інших країн”, “Про порядок направлення підрозділів Збройних сил нашої держави за межі України”, а також ратифікованою Угодою між державами –сторонами Північноатлантичного договору та країнами-учасницями програми ПЗМ про статус їхніх збройних сил.
Участь України в миротворчих діях НАТО є однією з головних галузей її співпраці з Альянсом, що має декілька напрямів та форм. Серед найважливіших – механізм консультацій між Україною і НАТО, які стосуються, насамперед, питань запобігання конфліктам, керування кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів, проведення гуманітарних операцій, з огляду на роль ООН та ОБСЄ у цій сфері.
Важливим завданням у межах спільних із НАТО миротворчих дій є також підтримання готовності та військового потенціалу України, необхідного для участі в операціях під егідою ООН або ОБСЄ, участі в Багатонаціональних об’єднаних оперативно-тактичних силах, що передбачає визначення кількості сил і засобів Збройних сил України, які можуть бути задіяні у миротворчих операціях під егідою НАТО та досягнення їх повної взаємосумісності з відповідними силами і засобами Альянсу.
Окрім участі в миротворчих операціях НАТО (Боснія і Герцеговина, Косово, Афганістан, Середземномор’я, Ірак), військові підрозділи України задіяні у Багатонаціональних об’єднаних оперативно-тактичних силах, спільному українсько-польському миротворчому батальйоні, українсько-румунсько-угорсько-словацькому інженерному батальйоні та багатонаціональному підрозділі “Тиса”, що створює підвалини для розвитку поглиблених форм співпраці України з НАТО.
Україна може отримати спеціальний статус у рамках миротворчих операцій, створити на постійній основі окремі спеціальні підрозділи та з’єднання, призначені для проведення миротворчих операцій різного типу, в т.ч. повністю сумісні зі стандартами НАТО.
У третьому підрозділі третього розділу “Проблеми та перспективи вступу України до НАТО”, зокрема, підкреслено, що проблема відносин Україна – НАТО спричинила гостру внутрішньополітичну дискусію навколо моделі національної безпеки України. На жаль, обговорення цієї проблеми набуло заполітизованого характеру, стало знаряддям у боротьбі політичних сил, предметом маніпуляцій громадською думкою. Проблема інформаційного супроводу процесу євроатлантичної інтеграції фактично досі залишається поза увагою влади.
Досвід євроатлантичної інтеграції колишніх постсоціалістичних країн, вказує свідчить про те, що їх шлях до НАТО проходив через значну кількість реформ в економічній, політичній і військовій сферах. Характерною рисою процесу розширення НАТО стало те, що країни-кандидати домоглися членства через колективні дії та програми. Крім цього, вони практикували тісну регіональну співпрацю з сусідами – членами НАТО. Усі країни-кандидати брали активну участь у колективних миротворчих операціях.
Незважаючи на реалізацію колективного підходу з підготовки до вступу до Північноатлантичного альянсу, кожній з країн-кандидатів довелося розв’язувати нетипові, індивідуальні завдання з метою адаптації до стандартів і правил НАТО, визначати власні пріоритети на шляху до членства.
Екстраполюючи досвід із приєднання нових членів до НАТО на Україну, можна стверджувати, що, окрім досягнення внутрішньополітичного консенсусу з приводу необхідності євроатлантичної інтеграції, задля успішної реалізації курсу на інтеграцію з НАТО, слід звернути увагу на ретельне й повне виконання завдань, які містяться в щорічних цільових планах у рамках Плану дій “Україна – НАТО”, активізувати регіональну співпрацю та консультації з державами-членами НАТО в сфері безпеки; продовжувати демонструвати готовність і здатність бути контрибутором безпеки, виконувати весь спектр завдань у межах колективних дій, зокрема й під час миротворчих операцій; посилити координацію зусиль з претендентами на черговий етап розширення Альянсу з метою реалізації політики спільного вступу до НАТО.
На короткотермінову перспективу слід забезпечити набуття Україною статусу кандидата на членство в НАТО, що вимагає реалізації відповідних заходів, передовсім у військовій та зовнішньополітичній сферах. Середньотермінова перспектива пов’язана з реалізацію таких цілей, які дозволили б успішно подолати юридичний етап набуття членства в НАТО (трансформація соціально-політичної, економічної, духовної сфери суспільства).
Вступ до європейських та євроатлантичних структур є, безумовно, головною стратегічною метою нашої держави. Сьогодні Україну розглядають як “основу стабільності й безпеки у Європі”, як стратегічного партнера Європейського Союзу та особливого партнера НАТО.
|
