Шандра Р. С. Волоське право та особливості його застосування на українських землях (XIII - XVIII ст.ст.) : Шандра Р.С. Волосское право и особенности его применения на украинских землях (XIII - XVIII вв)

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет, хронологічні та територіальні межі дослідження, відзначено наукову новизну головних положень, які винесено на захист, розкрито методологію дослідження, висвітлено теоретичне і практичне значення роботи, відомості про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1 «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Стан розробки проблеми та характеристика джерел дослідження» висвітлено історіографію дослідження волоського права та визначено архівні матеріали, які становлять джерельну базу дисертаційного дослідження. Автором проаналізовано праці таких вчених як Ф. Буяк,  М. Грушевський, К. Добровольський, П. Домбковський, К. Кадлец, І. Линниченко, Ф. Персовський, А. Стадницький, А. Фастнахт. Серед новіших досліджень згадано праці відомих істориків Ю. Гошка, В. Інкіна, Г. Явора та правознавця І. Бойка.

До джерельної бази даної дисертації відносяться документи і матеріали, котрі знаходяться в Центральному державному історичному архіві м. Львова, у відділах рукописів бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка та Львівської національної наукової бібліотеки імені  В. Стефаника НАН України, фондах Державного архіву Чернівецької (ДАЧО) та Державного архіву Закарпатської (ДАЗО) областей, а також інші архівні документи.

У підрозділі 1.2 «Методологія дослідження волоського права» подано авторське визначення волоського права, охарактеризовано використання антропологічного, діалектичного, потребового та цивілізаційного концептуальних підходів до цього дослідження. У підрозділі висвітлено також особливості застосування для дослідження волоського права таких загальнонаукових методів як системний, логічний, історичний, психологічний, порівняльний; а також роз’яснено використання спеціально-наукових методів, а саме: аналізу і синтезу історико-правових явищ, абстрагування, аналогії (порівняльно-правовий), аналізу писемних джерел, тлумачення правових приписів та етнографічного.

У розділі 2 «Виникнення та розвиток волоського права в українських селах» встановлено, що волоське право здобуло найбільшого поширення на території Північної Буковини, Закарпаття та Галичини у ХІІІ-XVIII ст. Розглянуто дві основні теорії переселення «волохів» на зазначені землі – автохтонності та міграційну теорію. Автор з’ясував, що мешканцями сіл волоського права, які існували на українських землях, переважно були українці. Лише незначна частина сіл була заселена румунами.

Встановлено, що волоське право врегульовувало правові відносини сільського населення у сфері самоврядування, судочинства та оподаткування. Це право застосовувалось у селах з переважаючим скотарським господарством, які засновувались та існували здебільшого на території Карпат. Оскільки на українських землях села волоського права були заселені українським населенням, то саме це визначало природу правових звичаїв, котрі становили зміст волоського права.

Привілей на заснування села волоського права, який видавався монархом або його посадовими особами, був подібний до привілеїв на заснування війтівства або солтиства магдебурзького права і лише частково врегульовував сільські правовідносини. У сфері не врегульованій привілеєм мешканці сіл волоського права отримували можливість використовувати свої власні правові звичаї. Відтак не виникає жодних сумнівів, що такі правовідносини у межах сільської громади врегульовувались, насамперед, згідно з нормами руського (українського) звичаєвого права.

Розділ 3 «Правова основа та організація самоврядування в українських селах за волоським правом» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Загальна характеристика сільського самоврядування за волоським правом» з’ясовано, що органи сільського самоврядування волоського права утворювали санкціоновану державою систему місцевого самоврядування, яка доповнювала державний апарат і забезпечувала його функціонування на місцях. Вони поділялись на органи сільського самоврядування громади та окружні органи сільського самоврядування. До органів сільського самоврядування громади відносились: збори громади, голова сільської громади та громадський уряд. До окружних органів сільського самоврядування належали: збори сільських громад округу (зборові суди) та окружні адміністратори (воєводи, крайники).

У підрозділі 3.2 «Сільська громада – основа самоврядування за волоським правом» визначено, що сільська громада відігравала найважливішу роль у здійсненні сільського самоврядування. Вона була наділена широкими повноваженнями у різних сферах життя села (місцеве самоврядування, господарство, судочинство тощо). Свої повноваження члени громади реалізовували у трьох формах: 1) прийняття управлінських рішень на загальних зборах мешканців села; 2) обрання голови села (кнеза), посадових осіб громадського уряду, членство у громадському уряді; 3) участь у загальних зборах мешканців сільського округу та обрання окружного адміністратора. Громада виступала первинним суб’єктом місцевої влади у селах волоського права, її рішення були обов’язковими для виконання усіма мешканцями відповідного села, в тому числі і посадовими особами громадських урядів.

У підрозділі 3.3 «Голова сільської громади та громадський уряд» зазначено, що  громадський уряд у селах волоського права очолював голова, для позначення посади якого у Північній Буковині та Закарпатті найчастіше використовувався термін «кнез», а у Галичині – «князь». Наявність «кнеза» («князя») як голови сільської адміністрації була однією з визначальних особливостей сіл волоського права.

Правовою, господарською та фінансовою одиницею волоського права був кнезат. Кнезати бути двох видів: привілейовані та непривілейовані. Кожен повноправний член громади міг зайняти посаду у громадському уряді. Обмеження стосувалися лише посади голови села у привілейованих кнезатах, коли на цю посаду обирали члена привілейованої родини. Право зайняття посади у громадському уряді надавало селянам реальну можливість впливати на прийняття та реалізацію рішень місцевого значення, що було надзвичайно важливим для життєдіяльності сільської громади.

У підрозділі 3.4. «Окружний сільський адміністратор як голова сільського округу» з’ясовано причини та умови формування сільських округів волоського права (крáїн), встановлено, що вони виконували функцію адміністративного, військового, податкового та судового округу. Окружному сільському адміністратору (крайнику, воєводі) належала виконавча та судова влада в окрузі. Він керував зборовим судом, відповідав за виконання населенням повинностей та сплату податків, забезпечував захист території країни від нападу ворога, слідкував за дотриманням громадського порядку.

Автор підсумовує, що система органів сільського самоврядування, порядок їхнього формування та правовий статус врегульовувались переважно правовими звичаями українського населення сіл волоського права. На це вказує, зокрема, домінуюча роль сільської громади у прийнятті управлінських рішень, наявність у складі громадського уряду таких посадових осіб, як десятники (відомих ще за Київської Русі), право сільської громади обирати на посади сільських голів та інших членів громадських урядів, об’єднання груп сіл у сільські округи (країни), подібні до волостей руського права та ін.

Розділ 4 «Суд та судочинство в селах волоського права» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 4.1 «Організація, склад та компетенція судів волоського права»  з’ясовано, що система судів волоського права виглядала наступним чином: сільський суд; суд окружного сільського адміністратора; окружні суди (суд групи сільських громад, що належали до одного сільського округу). Посадові особи сіл волоського права підпорядковувались власнику села та його представникам: феодалам в феодальних володіннях, монарху та його службовцям в королівських землях. Як феодали, так і службовці монарха брали участь в судочинстві за волоським правом. Обсяг їхніх повноважень залежав від місця у державній ієрархії та становища у суспільстві.

У підрозділі 4.2 «Здійснення судочинства судами волоського права» вказано, що привілеї, які видавалися на заснування кнезату, не врегульовували правові відносини, що виникали усередині сільської громади. Тому місцеве населення могло керуватися виключно відомими йому правовими звичаями. За таких умов українське населення сіл волоського права повинно було керуватися саме руськими (тобто, українськими) правовими звичаями.

Ці положення підтверджуються практикою діяльності судів волоського права. Дані суди, як і суди руського права, могли посвідчувати різні цивільні правочини, громада приймала активну участь у судочинстві та слідкувала за підтриманням правопорядку у селі. Громада несла юридичну відповідальність за злочини, вчинені на її території, вона застосовувала досудові процедури «гоніння сліду», «зводу», «закличу». Сільські та зборові суди волоського права мали багато спільного із сільськими та копними судами руського звичаєвого права не лише у процедурі розгляду справ. Зокрема, брати участь як у «волоських», так і у руських судах були зобов’язані усі повноправні члени громади, судові засідання завжди відбувалися на тому ж визначеному звичаєм місці, до складу судів входили голови сільських громад та ін.

Автором зауважено, що волоське право не лише сприяло збереженню руського (українського) звичаєвого права, але й надало можливість для його розвитку і вдосконалення. В свою чергу, застосування руських правових звичаїв, які передбачали широкі повноваження сільської громади у сфері судочинства та обов’язкову активну участь кожного її члена у громадському житті, надало можливість для формування у свідомості сільського населення поваги до звичаєвого права та рішень сільських і зборових судів.

Розділ 5 «Оподаткування населення сіл волоського права» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 5.1 «Оподаткування населення сіл волоського права» зазначено, що специфічне оподаткування сіл волоського права та звільнення від оподаткування новозаснованих сіл сприяло поширенню волоського права на українських землях. Мешканці українських сіл волоського права спочатку звільнялись від загальнодержавних податків. Вони платили податки, характерні для волоського права: десятину від овець та свиней, рогове, «волоський сир» тощо. Однак, вже у XVI ст. селяни більшості сіл волоського права усіх земель (королівських, шляхетських та духовних) сплачували загальнодержавні податки, які встановлювались державним законодавством. До них відносились кварта, ланове, подимне.

Села волоського права мали багато спільних рис у сфері оподаткування з селами руського права. Об’єктом оподаткування у зазначених селах було дворище, а не лан. Звичай поділу села на дворища є характерним для звичаєвого права русинів (українців) та сягає своїм корінням періоду становлення та розквіту Київської Русі. Дана обставина вказує на те, що основою волоського права були руські правові звичаї, характерні для сіл із переважаючим скотарським господарством. Окрім цього, мешканці сіл волоського та руського права сплачували відомий ще у Київській Русі збір – «куничне», який сплачувався у разі одруження. Такий збір сплачували лише «волохи» і «русини».

У підрозділі 5.2 «Феодальні повинності у селах волоського права» вказано, що особливістю сіл волоського права було звільнення їхніх мешканців на тривалий час від податків та повинностей. Таке звільнення могло надаватись на кілька десятків років. Селяни виконували лише військову та сторожову повинності. Це було переважно пов’язано з розташуванням таких сіл у гірських прикордонних районах та їхньою віддаленістю від магнатських латифундій і фільварків. Однак, починаючи з XVI ст. вони теж залучаються до виконання панщини і поступово втрачають свій привілейований характер.

У підрозділі 5.3 «Сплата податків та виконання повинностей» зазначено, що збір податків та контроль за виконанням повинностей здійснювали сільські громади, громадські уряди, весь адміністративний апарат округів волоського права, кнези та крайники.

Автор підсумовує, що саме відмінності в податках, зборах та повинностях найточніше характеризують села волоського права та відрізняють їх від інших сіл (руського, магдебурзького права тощо). Значне поширення «волоських» сіл було пов’язане, насамперед, із наданням їхнім мешканцям податкових пільг, специфікою оподаткуванням. Податки, характерні для сіл волоського права, переважно не зустрічалися у селах руського та магдебурзького права. Особливості в оподаткуванні та обкладенні повинностями мешканців сіл волоського права були пов’язані із переважаючим у них скотарським господарством та їхнім прикордонним розташуванням. Монархи феодальних держав були зацікавлені в охороні кордонів, у зв’язку із цим вони звільняли мешканців сіл волоського права від виконання повинностей, за винятком військової та сторожової, зменшували податкове навантаження. Це спонукало русинів (українців) переселятися у гірські райони, засновуючи нові села волоського права або ж переводити на нього вже існуючі села та сприяло значному поширенню сіл волоського права на українських землях.

У висновках сформульовані найсуттєвіші результати і положення цього дослідження, наведені теоретичні узагальнення поточного наукового завдання, зокрема:

1. Села волоського права отримали найбільше поширення на території Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Особливості виникнення, розвитку та функціонування волоського права на зазначених землях визначались переважаючим етнічним складом сільського населення та перебуванням земель у складі території тої чи іншої держави (Молдавського князівства, Польського чи Угорського королівств).

Спільною рисою українських сіл волоського права було те, що більшість їхнього населення становили русини (українці). Внаслідок цього волоське звичаєве право набирало українського етнічного характеру та становило один із різновидів  національного звичаєвого права.

Оскільки Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття входили до складу різних держав із різними правовими системами та різними методами впливу на сільські правовідносини, це зумовило існування відмінних суспільно-політичних та організаційно-правових умов виникнення, функціонування та розвитку волоського права. Так, у Молдавському князівстві не було практики надання привілеїв на кнезат простим селянам, як це відбувалося у Речі Посполитій та Угорському королівстві. Молдавськими воєводами надавалися грамоти на села лише шляхті. Процеси феодалізації, які відбувалися у Молдавському князівстві, спричинили швидке витіснення волоського звичаєвого права молдавським державним правом. Вже у XV ст. у князівстві майже повністю зникли елементи сільського самоврядування та судочинства, характерні для волоського права. Феодали усувають особисто вільних сільських голів (кнезів, жудів) та призначають своїх урядників (ворничелів) і зосереджують у своїх руках сільське судочинство.

В Угорському королівстві інститут кнеза діяв і у XV ст. Однак, така форма сільського самоврядування залишилася лише у тих селах, де кнез отримав шляхетський статус або був прирівняний за статусом до шляхти.

Найдовше система сільського самоврядування волоського права проіснувала у Галичині. Лише в кінці XVI ст. села волоського права почали набирати ознак сіл магдебурзького права, а до голів сільських громад, незалежно від права, на якому перебувало село, почав застосовуватись термін війт. Характерні для волоського права зборові суди у Галичині діяли також найдовше – аж до середини XVIII ст.

Рішення зборових та сільських судів волоського права Галичини записувалися у спеціальні судові книги. На відміну від них, аналогічні суди у Північній Буковині та Закарпатті такі книги не вели. Поступово весь судовий процес зосередився у руках представників держави. Рішення по справах щодо меж сіл у Галичині мали право приймати зборові суди. У Північній Буковині це повноваження належало молдавському воєводі, а в Закарпатті комесу або жупану.

Найбільше поширення села волоського права отримали у королівських володіннях. Причиною цього був державний інтерес. Для держави були вигідними охорона гірських переходів, військова служба та забезпечення війська і королівської адміністрації продуктами харчування (за допомогою натуральних податків). У селах волоського права, що належали феодалам, незалежне сільське самоврядування ліквідовувалось, а судочинство значно обмежувалось.

2. Органи сільського самоврядування за волоським правом утворювали два рівні. Перший (нижчий) рівень становили органи сільського самоврядування громади. До них відносилися сільський голова (кнез), громадський уряд та загальні збори членів сільської громади. Другий рівень складали окружні органи сільського самоврядування (воєводи, крайники та зборові суди). Вони утворювались лише там, де села волоського права були тісно розміщені одне біля одного. Така система сільського самоврядування була характерною для усіх українських земель, у яких поширювалось волоське право. За своєю правовою природою сільські округи волоського права подібні до адміністративних одиниць, відомих ще у Київській Русі – волостей. Багато спільних рис мають зборові суди волоського права та копні суди руського права, що свідчить про тяглість української правової традиції.

Суди волоського права були невід’ємною складовою частиною сільської адміністрації. Найнижчою ланкою був сільський суд, до складу якого входив кнез та присяжні. Окрім цього, у здійсненні судочинства сільським судом брала участь уся громада. Лише у невеликих справах кнез мав право здійснювати судочинство одноосібно. Вищою ланкою були окружні суди, до яких відносились зборовий суд та суд окружного сільського адміністратора (воєводи, крайника).

3. Самоврядування за волоським правом надавало сільським громадам широку автономію у сфері судочинства, в межах якої вони могли здійснювати правосуддя, керуючись притаманним їм звичаєвим правом. Заснування у селі кнезату надавало можливість руському сільському населенню застосовувати характерні для них правові звичаї та сприяло збереженню руського звичаєвого права протягом багатьох сторіч після занепаду Київської Русі та розпаду Галицько-Волинської держави. Під формальним терміном «волоське право», руські (українські) правові звичаї отримали можливість для подальшого існування та розвитку. Привілей на заснування кнезату надавав право здійснювати судочинство, керуючись звичаєвим правом так само, як привілей на заснування війтівства надавав можливість застосовувати магдебурзьке право. Він звільняв членів сільської громади від юрисдикції загальних судів у багатьох категоріях справ. Таким чином, суди волоського права поєднували у собі риси, характерні для сільських судів руського звичаєвого права та магдебурзького права.

Волоське право надало руським правовим звичаям можливості для розвитку, вдосконалення та пристосування до нових соціально-політичних та економічних умов, сприяло рецепції норм, характерних для інших правових систем, зокрема, для польського державного права (щодо застосування кримінальних покарань), римського права (застосування характерних для нього термінів – «testament», «poena» та ін.), молдавського державного права (запровадження інституту сільського голови – ворничєла) тощо. Наведені вище дані вказують на те, що правові традиції та самобутнє українське право не припинили своє існування після розпаду Галицько-Волинської держави. Під формальною назвою «волоське право», українське право продовжувало існувати та розвиватися протягом усього цього періоду, аж до середини XVIII ст. Воно надало можливість для збереження протягом тривалого часу правових звичаїв, самоврядних традицій та правової культури, притаманної українському народу.

Наведені вище аргументи вказують також на те, що сільське самоврядування завжди було елементом української правової культури. Воно сягає своїм корінням періоду Київської Русі і лише під впливом процесу феодалізації, що відбувався у XV-XVII ст. почало втрачати свої характерні риси. Таким чином, між органами сільського самоврядування та судами руського звичаєвого права і волоського звичаєвого права існував історично-неперервний генетичний зв’язок, який сприяв збереженню та розвитку українських правових звичаїв.

4. Дослідження історичного правового досвіду населення сіл волоського права розкриває сутність притаманних для українського народу правових інститутів, таких як сільські збори, громадські суди та ін., які б могли ефективно діяти у сучасній Україні. Зокрема, доцільно передбачити у Конституції України та Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», що участь членів територіальної громади у її політичному, господарському, економічному та соціальному житті є не лише їхнім правом, але й моральним обов’язком. Для належного виконання цього обов’язку у законодавстві слід удосконалити механізм діяльності територіальних громад за допомогою загальних зборів територіальної громади, громадських ініціатив, референдумів. Для цього необхідно прийняти нові закони «Про територіальну громаду», «Про громадське самоврядування» та ін., які б надали членам територіальної громади дієві засоби впливу на громадське життя, можливість ефективно вирішувати проблемні питання місцевого значення. Завдяки цьому можна було б суттєво підвищити рівень реалізації права громадян України на місцеве самоврядування.

Не слід також відмовлятися від багатовікового досвіду діяльності на українських землях громадських судів. Впровадивши відповідні зміни до Конституції України та Закону України «Про судоустрій України», прийнявши закон «Про громадські суди», можна регламентувати порядок організації та діяльності ще однієї ланки судової системи, яка могла б ефективно працювати поряд із професійними судами – громадські суди. Громадські суди повинні формуватися з виборних суддів – членів територіальної громади, які користуються значним авторитетом і повагою. Необхідно також передбачити чіткий механізм їхнього відкликання з посади.

Громадські суди в Україні можуть розглядати дрібні цивільні справи, як це роблять мирові суди в Італії та Франції, здійснювати відновне правосуддя у справах щодо неповнолітніх, як це здійснюють спеціалізовані громадські організації у Німеччині та Польський центр медіації. До підсудності таких судів можна віднести також справи про порушення громадського порядку та інші дрібні адміністративні правопорушення. Необхідно законодавчо визначити перелік справ, які громадські суди повинні розглядати за участю професійних суддів. Впровадження та діяльність громадських судів допомогла б розвантажити професійних суддів, підвищити авторитет судової гілки влади та прийнятих нею рішень, а також надала б громадам реальні засоби для вирішення спорів та розв’язання конфліктів у межах громади.

список опублікованих праць за темою дисертації

1.             Шандра Р. Волоське право та його поширення на українських землях / Роман Шандра // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2007. – Випуск 44. – С.135-142.

2.             Шандра Р. С. Правовий статус голови сільської общини за волоським правом / Р. С. Шандра // Часопис Київського університету права. – 2007. – № 3. – С. 56-62.

3.             Шандра Р. Суд та судочинство за волоським правом на західноукраїнських землях у ХІІІ – XVIII ст. ст. / Роман Шандра // Право України. – 2008. – №6. – С. 153-159.

4.             Шандра Р. С. Правове регулювання сплати податків та зборів населенням сіл волоського права на західноукраїнських землях (ХІІІ – XVIII ст. ст.) / Р. С. Шандра // Часопис Київського університету права. – 2008. – № 3. – С. 71-78.

5.             Шандра Р. Організація сільського самоврядування за волоським правом на західноукраїнських землях у XIII – XVIII ст. ст. / Роман Шандра // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 12. – С.141-143 ; Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 1. – С.86-88.

6.             Шандра Р. Здійснення судами волоського права судочинства у кримінальних справах (ХІІІ – XVIII ст.) / Роман Шандра // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2009. – Випуск 48. – С.77-87.

7.             Шандра Р. Кнез та його правовий статус за волоським правом / Роман Шандра // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : Матеріали ХІІІ регіональної науково-практичної конференції (8-9 лютого 2007 р.) – Львів : Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2007. – С. 142-144.

8.             Шандра Р. Окружні суди волоського права на західноукраїнських землях / Роман Шандра // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : Матеріали ХІV регіональної науково-практичної конференції (6 лютого 2008 р.) – Львів : Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2008. – С. 87-90.

9.             Шандра Р. Особливості застосування кримінальних покарань судами волоського права / Роман Шандра // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні : Матеріали ХV регіональної науково-практичної конференції (4-5 лютого 2008 р.) – Львів : Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2009. – С. 102-104.

10.          Шандра Р. Патримоніальні відносини у селах волоського, руського (українського звичаєвого) та німецького (магдебурзького) права Галичини / Роман Шандра // Актуальні проблеми історії держави і права країн Центрально-Східної Європи (присвячено 150-річчю Освальда Бальцера) : Матеріали міжнародної наукової конференції. 24-25 квітня 2009 р. – Львів : Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2009. – С. 157-160.