| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність і новизна теми дисертаційного дослідження, виокремлюються предмет і об’єкт дослідження, окреслені методи дослідження. Окрім цього, поставлено мету дослідження, на підставі якої виділені завдання, сформульовані положення, що становлять наукову новизну, висвітлюється практичне значення роботи, апробація отриманих результатів, кількість публікацій за темою дисертації.
Розділ 1 «Місце Конвенції та практики ЄСПЛ у системі джерел кримінального права України» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Стан дослідження проблем гармонізації кримінального права України з практикою ЄСПЛ у науці кримінального права» автор проаналізував науковий стан розробки проблем гармонізації кримінального права України з практикою ЄСПЛ у кримінально-правовій доктрині. На підставі проведеного аналізу виявлена ціла низка питань, вирішення яких у межах дисертації має важливе значення. До них, зокрема, належить: встановлення кількості джерел кримінального права України; коло рішень ЄСПЛ, які мають обов’язковий характер для України; співвідношення «автономних понять» ЄСПЛ з відповідними поняттями у національному праві України; нормативне значення правових позицій ЄСПЛ для кримінально-правової кваліфікації; можливість використовуватися у ході кваліфікації «автономних понять». На думку дисертанта, з’ясування окреслених питань дозволить визначити місце практики ЄСПЛ у національній правовій системі, їх значення для правотворення та правозастосування у галузі кримінального права України.
У підрозділі 1.2. «Поняття та сутність джерел права» аналізуються теоретичні підходи до визначення поняття «джерело права», співвідношення понять «джерело права» та «форма права». На думку дисертанта, поняття «джерело права» є ширшим від поняття «форма права». Проаналізовані погляди науковців на формальні та матеріальні джерела права. Констатовано, що формальні джерела права є зовнішнім виразом правових норм та збігаються з поняттям «форма права», а матеріальні джерела – характеризують зміст правових норм. Визначено, що матеріальні джерела права стають формою права (формальним джерелом права) у випадку надання йому державою юридичної обов’язковості. Зроблений висновок, що практика ЄСПЛ – це матеріальне джерело права, вона повинна відображатися у формально-юридичних джерелах права.
Підрозділ 1.3. «Види джерел кримінального права України» присвячений визначенню видів джерел кримінального права України. Враховуючи співвідношення джерел кримінального права та законодавства про кримінальну відповідальність, дисертант обґрунтовує висновок про множинний характер джерел кримінального права України, до яких віднесений не лише КК України, а й Конституція України, міжнародні договори, рішення Конституційного суду України, нормативно-правові акти інших галузей права, практика ЄСПЛ.
У підрозділі 1.4. «Європейська Конвенція про захист прав та основоположних свобод людини та рішення Європейського Суду з прав людини як джерела кримінального права України» досліджується питання щодо можливості визнання Конвенції та практики ЄСПЛ джерелами кримінального права України. Встановлено, що Конвенція має як прямий, так і опосередкований вплив на кримінальне право України, що проявляється в урахуванні як тексту самої Конвенції, так і правових позицій ЄСПЛ як органу, який здійснює офіційне тлумачення конвенційних норм. Використання правових позицій ЄСПЛ при тлумаченні Конвенції та протоколів до неї є обов’язковим відповідно до підпункту b п. 3 ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів.
Для визначення процедури врахування правових позицій ЄСПЛ у кримінальному праві України дисертант обрав термін «гармонізація» з-поміж інших термінів, які використовуються у теорії права («імплементація», «уніфікація», «адаптація», «апроксимація» тощо).
На підставі аналізу наукових поглядів, законодавства України констатовано, що рішення ЄСПЛ, винесені щодо України є обов’язковими до виконання. Одним із способів виконання рішення ЄСПЛ є здійснення заходів загального характеру, тобто, внесення змін у чинне законодавство, у тому числі і законодавство про кримінальну відповідальність. На думку дисертанта, рішення ЄСПЛ, винесені щодо інших держав – учасниць Конвенції, визнаються джерелом права та обов’язкові для України лише у частині врахування правових позицій ЄСПЛ. Обґрунтований висновок про те, що у випадку наявності таких рішень Україна має перевіряти національне законодавство щодо відповідності Конвенції та рішенням ЄСПЛ для запобігання аналогічним порушенням. Дисертант встановив, що ЄСПЛ у конкретній справі тлумачить норми Конвенції і створює особливу норму – норму тлумачення, яка вміщує «правову позицію» ЄСПЛ.
Автор наголошує на необхідності гармонізації термінології чинного КК України з понятійним апаратом Конвенції. Такий крок буде мати також важливе значення, оскільки дозволить тлумачити відповідні кримінально-правові поняття з урахуванням правових позицій ЄСПЛ.
Дисертант зробив висновок про те, що «правова позиція» ЄСПЛ застосовується при визначенні відповідності законодавства про кримінальну відповідальність основоположним принципам міжнародного права, зокрема, принципу верховенства права; у ході кримінально-правової кваліфікації (у такому випадку вона виступає додатковою нормативною (юридичною) підставою кваліфікації); при тлумаченні окремих кримінально-правових понять; для визначення меж кримінально-правової заборони щодо окремих складів злочинів.
Розділ 2 «Окремі питання гармонізації інститутів загальної частини кримінального права України з практикою ЄСПЛ» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Оціночні поняття та принцип правової визначеності закону у ст. 7 Конвенції та рішеннях Європейського суду з прав людини» дисертант розглядає проблему перспективи існування оціночних понять у КК України. Автор аналізує різні точки зору щодо дефініцій цих понять у теорії права загалом та у кримінально-правовій доктрині зокрема. Констатовано, що зміст оціночних понять, по-перше, невизначений у законі і, по-друге, конкретизується у ході правозастосування з урахуванням конкретних матеріалів справи. Проаналізовані точки зору науковців щодо доцільності існування оціночних понять у КК України.
Автор розглядає проблему існування оціночних понять у КК України крізь призму принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права, що застосовує ЄСПЛ при розгляді конкретних справ. Визначено, що у рішеннях ЄСПЛ висуваються такі основні вимоги до якості закону, які забезпечують його правову визначеність: 1) доступність закону; 2) визначеність, конкретність його приписів; 3) передбачуваність закону. На підставі аналізу рішень ЄСПЛ констатовано, що він висуває чіткі вимоги щодо визначеності і щодо національного кримінального законодавства. Так, у справі «Лійвік проти Естонії» зазначено, що суд цієї держави неправомірно засудив заявника за зловживання посадовим становищем (ст. 161 КК Естонії), оскільки у законодавстві цієї держави не визначено чітких критеріїв значної шкоди як суспільно небезпечного наслідку цього злочину.
Разом з цим, у багатьох рішеннях (зокрема, «Санді Таймс проти Сполученого Королівства», «Скоппола проти Італії» тощо) зазначається, що прагнення до абсолютної визначеності національних законів зумовлює їх негнучкість, а інтерпретація законів залежить від практики. У справі «Коккінакіс проти Греції» підкреслюється, що принципу правової визначеності відповідають такі закони, зміст яких є невизначеним, однак його можна встановити за допомогою судового тлумачення. При цьому відповідне судове рішення має бути кінцевим, не ставитися під сумнів (справа «Брумареску проти Румунії»), а саме судове тлумачення – достатньо чітким у переважній більшості справ, які розглядали національні органи (справа «Гавенда проти Польщі»).
Дисертант робить висновок, що оціночні поняття повинні використовуватися у тексті КК України лише у випадку неможливості конструювання кримінально-правової норми за допомогою формально визначених понять. Якщо оціночні поняття не мають достатньої конкретизації ні у законодавстві, ні у судовій практиці (особливо за наявності різних підходів до визначення їх змісту), то вони повинні виключатися з «термінологічного поля» КК України. Аргументується, що оціночні поняття не можуть використовуватися при конструюванні основних (простих) складів злочинів або бути підставою звільнення від кримінальної відповідальності. За наявності оціночних понять у КК України необхідно намагатися виробляти його стандарт (еталон) тлумачення, що
унеможливить визнання положень КК України такими, що не відповідають принципу правової визначеності закону. При цьому важливо визначити шляхи юридичного оформлення правових стандартів тлумачення оціночних понять.
У підрозділі 2.2. «Автономне поняття «майно» та конфіскація майна у світлі вимог Протоколу №1 до Конвенції та практикою Європейського суду з прав людини» автор проаналізував ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, в якій закріплене право на мирне володіння майном то його можливі обмеження. Визначено, що поняття «майно», яке використовується у ст. 1 цього протоколу у практиці ЄСПЛ має автономне значення і може не збігатися з національним тлумаченням цього поняття. Зроблений висновок, що «майно» у рішеннях ЄСПЛ наділяється такими ознаками: 1) економічна цінність; 2) реальність (тобто, майно повинно бути наявним). При цьому до майна були віднесені: усе майно особи, що може входити до складу спадщини та яке можна заповісти, тобто «наявне» майно (справа «Маркс проти Бельгії»); нерухомість (справа «Колишній Король Греції та інші проти Греції»), земельна ділянка та будинки (справа «Спорронг і Льоннрот проти Швеції»); прибутки, пов’язані з власністю, зокрема, рента (справа Мелахер проти Австрії»); рухоме майно (справа «Беєлер проти Італії», «Новоселецький проти України»); банківські внески (справа «Гайдук та інші проти України»); частка у пенсійному фонді (справа «Мюллер проти Австрії»); кошти (присуджені суми), належні до виплати на підставі остаточного і обов’язкового судового рішення (справа «Бурдов проти Росії»); активи, які можуть виникнути, зокрема на підстві позову про відшкодування шкоди (справа «Прессос Компанія Нав’єра С.А. та інші проти Бельгії»); правомірні очікування (законні сподівання) здійснювати певні дії відповідно до виданого державного органу дозволу (справа «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії»); майнові права; приватновласницькі інтереси (справа «Беєлер проти Італії»); акції компанії (справа «Совтрансавто – Холдинг проти України»); патенти; «гудвіл», тобто накопичені нематеріальні активи підприємства; інше майно, що становить економічну цінність. Запропоновано закріпити визначення поняття «майно» у примітці ст. 185 КК України, поширивши його на всі випадки використання цього терміна у КК України.
Дисертант також аналізує практику ЄСПЛ щодо правомірності застосування спеціальної конфіскації майна. Її аналіз дозволив зробити висновок, що правова позиція ЄСПЛ щодо цього полягає у тому, що конфіскації підлягає лише те майно, яке є власністю винного та придбане ним злочинним шляхом (справа «Батлер проти Сполученого Королівства»). У зв’язку з вище викладеним запропоновано виключити вказівку на спеціальну конфіскацію майна з санкцій кримінально-правових норм.
Розділ 3 «Гармонізація особливої частини кримінального права України з практикою ЄСПЛ» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Захист права на життя у кримінальному праві України та практиці ЄСПЛ (ст. 2 Конвенції)» аналізується відповідність кримінально-правового захисту життя правовим позиціям ЄСПЛ. Визначено, що у його рішеннях, як правило, не визначається початковий та кінцевий моменти
життя. Лише Європейська комісія з прав людини у рішенні по справі «Н. проти Норвегії» зазначила, що право на життя не належить дитині, яка ще повинна народитися. Однак, для держав-учасниць була залишена можливість визначати початковий момент життя людини у національному законодавстві. На підставі аналізу наукової літератури, законодавства України підтримана точка зору про те, що початковим моментом життя потрібно визнавати момент появи з організму матері частини тіла новонародженого за умови наявності у нього серцебиття.
Констатовано, що у рішеннях ЄСПЛ момент закінчення життя людини розглядається у контексті права людини на евтаназію. Доведено, що ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці фактично визнав право людини на пасивну евтаназію. У справі «Претті проти Сполученого Королівства» зазначив, що право людини на життя не може включати право на смерть. Підтримана точка зору з приводу передбачення у КК України такого привілейованого виду умисного вбивства, як убивство невиліковно хворого на його прохання, вчинене медичним працівником зі співчуття з метою позбавлення хворого болісних фізичних страждань, що викликані його невиліковною хворобою. Запропоновано передбачити у санкції цієї статті покарання у виді обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
Підрозділ 3.2. «Захист права на заборону катувань у кримінальному праві України та практиці ЄСПЛ. (ст. 3 Конвенції)» присвячений аналізу правових позицій ЄСПЛ щодо визначення поняття «катування» та його відмежування від суміжних понять. Дисертант обґрунтовує, що при порівнянні визначення катування у КК України та практиці ЄСПЛ спостерігаються певні термінологічні невідповідності. Зокрема, ЄСПЛ вважає, що катування має супроводжуватися заподіянням тяжкого фізичного чи морального страждання. Водночас спричинення нетяжких фізичних чи моральних страждань не досягають катувань за рівнем тяжкості. У зв’язку з вище викладеними правовими позиціями ЄСПЛ вважаємо, що заподіяння потерпілому тяжких фізичних чи моральних страждань повинно визнаватися ознакою катування, а фізичних чи моральних страждань (нетяжких) – насильницьких дій, відповідальність за які передбачена у ст. 126 КК України «Побої та мордування».
У підрозділі 3.3. «Захист права на заборону рабства і примусової праці у кримінальному праві України та практиці ЄСПЛ (ст. 4 Конвенції)» дисертант проаналізував відповідність кримінально-правового захисту права на заборону рабства та примусової праці у чинному КК України практиці ЄСПЛ. Обґрунтовано, що для запобігання можливим порушенням прав людини по ст. 4 Конвенції необхідно враховувати правові позиції ЄСПЛ та визначити, що такі поняття як рабство та підневільний стан, які використовуються як альтернативні види експлуатації людини у примітці 1 ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» тлумачаться та застосовуються при кримінально-правовій кваліфікації з урахуванням правових позицій ЄСПЛ. При цьому поняття, що закріплені у примітці 1 ст. 149 КК України як форми
експлуатації людини (рабство, звичаї ссхожі з рабством, підневільний стан) містяться у ст. 4 Конвенції, що дозволяє говорити про відсутність термінологічних перепон для тлумачення цих понять при кримінально-правовій кваліфікації з урахуванням правових позицій ЄСПЛ.
Підрозділ 3.4. «Захист права на повагу до приватного і сімейного життя у кримінальному праві України та практиці ЄСПЛ (ст. 8 Конвенції)» присвячений аналізу правових позицій ЄСПЛ щодо ст. 8 Конвенції. У ході дослідження встановлено, що у рішеннях ЄСПЛ поняття «житло» тлумачиться ширше, ніж у кримінальному праві України та включає житлове приміщення (окремі квартири та житлові будинки), в якому проживає заявник (справи «Прокопович проти Російської Федерації», «Бук проти Німеччини»); будинок, який належить іншій особі, якщо людина проживає в них протягом значного періоду або на щорічній основі (справа «Ментеш та інші проти Туреччини»); місце, де особа переважно мешкає, навіть якщо воно облаштоване особою під житло з порушенням національного законодавства (справа «Баклі проти Сполученого Королівства»); літні будинки та будинки для проведення відпустки (справа «Дімейдс проти Туреччини»); конкретне місце проживання, щодо якого особа мала достатньо тривалі зв’язки, навіть якщо заявник не проживав у ньому протягом тривалого часу (справи «Новоселецький проти України» «Гіллоу проти Сполученого Королівства»; приміщення особи, яке пов’язане з її професійною діяльністю (діловий офіс типу адвокатського) (справа «Німітц проти Німеччини»); житло фізичної особи, яке водночас є офісом очолюваної нею компанії (справа «Чеппел проти Сполученого Королівства»); офіційний офіс кампанії, її філій або службових приміщень (справа «Кола Ест проти Франції»). Враховуючи таке широке тлумачення поняття «житло» у практиці ЄСПЛ, запропоновано розширити його зміст у кримінальному праві України.
Констатовано, що втручанням органів держави у здійснення права на повагу до житла ЄСПЛ визнав: проникнення (входження) у той чи інший спосіб у нього людини (справи «Функе проти Франції», «Чепмен проти Сполученого Королівства», «Німітц проти Німеччини», «Мюррей проти Сполученого Королівства»); знищення житла (справа «Акдівар та інші проти Туреччини»); створення перепон ним користуватися: вигнання з житла (або видворення з держави) та заборона до нього (неї) повертатися (справи «Доган проти Туреччини», «Сливенко проти Латвії»), відмова у дозволі проживати в будинку (справа «Гіллоу проти Сполученого Королівства»), відмова в розміщенні будинку на певній території (справи «Чепмен проти Сполученого Королівства», «Баклі проти Сполученого Королівства»); створення незручностей ним користуватися: погіршення екологічної обстановки поблизу житла (справа «Лопез Остра проти Іспанії»), порушення тишини та спокою (справа «Пауела і Райнера проти Сполученого Королівства»); бездіяльність державних органів щодо захисту права на повагу до житла (справа «Новоселецький проти України»).
Дисертант обґрунтовує висновок, що таємниця кореспонденції характеризується такими істотними ознаками (з урахуванням практики ЄСПЛ): 1) це конфіденційна інформація особистого характеру, яка перебуває у володінні,
користуванні або розпорядженні окремих фізичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов; 2) така конфіденційна інформація особистого характеру передається між фізичними особами, а також між фізичними особами і юридичними особами публічного та приватного права; 3) до таємниці кореспонденції, належать і матеріальні носії, і зміст такої інформації, що у них вміщений; 4) інформація, що міститься у кореспонденції охороняється нормативно правовими актами України; 5) конфіденційна інформація особистого характеру є предметом злочину, передбаченого ст. 163 КК України, незалежно від способу її передачі. На основі виокремлених ознак дисертант робить висновок, що «кореспонденція» - це відомості конфіденційного характеру, які охороняються нормативно-правовими актами України та передаються шляхом використання будь-якого технічного способу передачі інформації
У практиці ЄСПЛ до способів порушення права на повагу до таємниці кореспонденції віднесені: прослуховування телефонних переговорів (справа «Класс проти ФРН», справа «Гювіг проти Франції»); перехоплення кореспонденції заявника до свого адвоката (справа «Фокслі Проти Сполученого Королівства»); цензура кореспонденції ув’язнених («справа Деміртепе проти Франції»); порушення кримінального провадження проти заявника на підставі прослуховування іншої особи (справа «Крюслен проти Франції»); порушення права на нецензуровану кореспонденцію із адвокатом чи з судовим органом (справи «Кемпбел проти Сполученого Королівства», «Доменічіні проти Італії», «Калогеро Діана проти Італії», «Кламецький проти Польщі», «А.В. проти Нідерландів», «Шоненбергер і Дурмац проти Швейцарії»); відсутність у національному праві належного захисту від зловживань у сфері перехоплення телефонних розмов (справа «Йордачі та інші проти Молдови»); незаконний перегляд кореспонденції заявників, чиє житло знаходилося на території виправної колонії та автоматично переглядалося з усією іншою вхідною кореспонденцією («Михайлюк та Петров проти України»). Проаналізовано, що з кожним роком ЄСПЛ у своїх рішеннях розширює перелік способів порушення права на повагу до таємниці кореспонденції.
На підставі вище викладеного запропоновані відповідні зміни у КК України. |
