Шумак І.О. Громадянські права і свободи людини за Конституцією України : Шумак И.А. Гражданские права и свободы человека по Конституции Украины

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі висвітлюється актуальність теми та ступінь розробки проблеми, її наукова новизна, дається загальна характеристика основних напрямків дослідження, визначається його мета, задачі та методологічні підходи.

Розділ 1 “Правові вчення з питань громадянських прав і свобод людини” присвячується виникненню, становленню та розвитку основних наукових теорій щодо даних прав і свобод.

Історія громадянських прав і свобод людини тісно пов’язана з теорією природного права. У давньоєгипетському, індоарійському, давньокитайському суспільствах первісне природне право мало форму божественно-природного, божественно-космічного права. Внаслідок подальшого розвитку давнього суспільства відбувся поступовий перехід від теономних концепцій природного права до натурономних.

Важливими для природно-правової доктрини були погляди Сократа, Платона, Епікура, Арістотеля. Їх геніальні передбачення знайшли відображення у стоїків, римських юристів, філософів Відродження, класичній німецькій філософії Канта, Гегеля, Фейєрбаха доктринах природного права кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Християнська релігія залишила значний відбиток на доктрині природного права, яка стала базуватися виключно на нормах Святого Письма, що носило водночас і прогресивний і реакційний характер. Природне право у цей період розроблялося А. Блаженним, Ф. Аквінським.

В епоху Відродження з’являються соціальні утопії Т. Мора, Т. Кампанелли, які потім отримали подальший розвиток у трудах Ж. Мельє, А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуєна та інших. Всі вони пропагували ідеї природного права, ідеї суспільства, заснованого на розумних “природних началах”. Значний внесок до розробки природно-правової теорії зробили Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Вольтер, Х. Томазій, С. Пуфендорф, Ш. Монтеск’є та багато інших. Їх концепції широко використовували ідеологи та провідники буржуазних революцій.

Теорії природного права приділяли увагу й українські філософи, зокрема С. Оріховський, Ф. Прокопович, П. Русин, Я. Козельський, Й. Шад, П. Лодій, Г. Сковорода, Т. Шевченко, М. Драгоманов.

У кінці ХІХ – поч. ХХ ст. у багатьох країнах відновився інтерес до природно-правової проблематики. В Німеччині цими питаннями переймаються Р. Штамлер, Г. Радбурх, Л. Савіньї, Цительманн, Біркмейєр; у Франції – Жені, Салейль; у Росії – М. Новгородцев, Л. Петражицький, В. Гессен, В. Соловйов, М. Бердяєв, С. Булгаков, П. Струве, Б.О. Кістяківський та ін.

Саме в рамках природно-правової теорії вперше знайшли своє відображення природжені права і свободи людини: право на життя, на свободу, рівність, свободу слова, думки, переконань, недоторканність житла, недоторканність особи тощо. Представники природної школи права першими обґрунтували такі ознаки даних прав і свобод, як їх первинність, невідчужуваність, загальність; принципи справедливості, рівноправності, гуманізму тощо.

Проблеми громадянських прав і свобод людини в сучасній зарубіжній та національній юридичній літературі за традицією продовжують розглядатися  в рамках природно-правової доктрини. Серед сучасних зарубіжних теоретиків природного права найбільш видними є Х.Р. Лорка-Наваретта, Г. Тамелло, Д. Лойд, Е. Боденхаймер, Ф. Бекль, О. Вейнбергер, Д. Холл, М. Месснер, А. Фердрос та ін.

Однак сучасне розуміння природного права суттєво відрізняється від його попередніх концепцій. Новітні природно-правові вчення перетинаються з теоріями соціальної держави та плюралістичної демократії, поєднуються з історичними та соціологічними дослідженнями правових ідеалів.

З прийняттям міжнародних універсальних та регіональних актів з питань прав і свобод людини, вплив доктрини природного права почав зменшуватися. У багатьох зарубіжних країнах навіть втратили інтерес до теорії природних прав особи. У цьому плані автор вважає перспективною інтеграцію двох основних напрямків юридичної думки – природно-правового та позитивістського.

У становленні системи радянських особистих прав і свобод громадянина, ідеологія яких базувалася на концепції класової боротьби, можна виділити три етапи: І – 1918-1936 рр.; ІІ – 1936-1977 рр.; ІІІ – 1977-1991 рр. Їх дослідженню присвячували свої праці велике число вчених різних галузей права, зокрема, М.В. Вітрук, Л.Д. Воєводін, А.П. Горшенев,  В.Є. Гулієв, А.І. Денисов, Б.С. Ебзеєв, Д.А. Керімов, М.Г. Кириченко, В.В. Копейчиков, В.Ф. Коток, Н.Я. Купріц, В.Н. Кучинський, А.І. Лепьошкін, К.О. Лукашова, А.Г. Мазохіна, М.С. Малеїн, Г.В. Мальцев, М.І. Матузов, П.Ф. Мартиненко, П.О. Недбайло, М.П. Орзіх, В.А. Патюлін, І.Д. Перлов,  В.Ф. Погорілко, Ф.М. Рудінський, М.С. Строгович, Я.Н. Ушанський, І.Є Фарбер, Є.А. Флейшиц, В.М. Чхіквадзе та ін.

Радянська концепція особистих прав і свобод індивіда збагатила наукову думку теоретичними дослідженнями з даної проблематики. Було обґрунтовано їх поняття, дано їх визначення, виділені ознаки, класифікація, система та співвідношення з іншими групами радянських конституційних прав і свобод громадян, означено їх зміст та гарантії.

В Україні серед основних теорій громадянських прав і свобод людини переважає теорія природного права. Однак, ґрунтовні дослідження з проблем громадянських прав і свобод людини на даний момент відсутні. Оглядово громадянських прав і свобод торкаються у своїх дослідженнях Н. Карпачова, В. Копейчиков, В. Кравченко, О. Лотюк, П. Мартиненко, В. Мелащенко, Н. Мяловицька, В. Опришко, М. Орзіх, В. Погорілко, П. Рабінович, В. Селіванов, Ю. Тодика, О. Фрицький, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Н. Шукліна,  та ін.

У розділі 2 “Громадянські права і свободи людини в системі конституційно-правового статусу особи в Україні” розкриваються питання поняття, ознак, загальноправових та конституційних принципів цих прав і свобод особи.

Автор, досліджуючи структуру громадянських прав і свобод людини,  складним конституційно-правовим субінститутом, який входить до основного (головного) інституту конституційних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, котрий, у свою чергу, є складовою генерального інституту правового статусу особи. Як субінститут конституційного права України громадянські права і свободи людини поділяються на прості (одноелементні, початкові) інститути: інститут права на життя, інститут права на свободу, інститут недоторканності житла тощо.

Проблема адекватного найменування прав і свобод даної групи є досить гострим питанням у галузі конституційного права України. В юридичній науці зустрічається десять видів найменувань цих прав і свобод: громадянські; елементарні; особисті; особові; особистісні; життєві; фізичні; індивідуальні; права і обов’язки в області індивідуальної свободи та особистої безпеки; права і свободи людини та громадянина у сфері особистої безпеки та приватного життя.

На думку автора, найбільш відповідним найменуванням цієї групи прав і свобод є термін “громадянські права і свободи людини”. Він абсолютно не пов’язується з їхньою належністю лише громадянам нашої держави. Ці права і свободи є загальними, надтериторіальними й наднаціональними. Аналіз іноземного законодавства засвідчив, що у переважній більшості країн, які підписали та ратифікували Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, вказаними правами і свободами людина наділяється як член громадянського суспільства.

Автор також розуміє термін “громадянські права і свободи людини” у двох значеннях: об’єктивному та суб’єктивному. В об’єктивному смислі – це сукупність конституційно-правових норм, які встановлюють і гарантують дані права (тобто конституційно-правовий субінститут). У суб’єктивному – це конкретні конституційні права і свободи людини (право на життя, на свободу, на недоторканність житла тощо).

За своєю суттю суб’єктивні громадянські права і свободи є певними можливостями, передбаченими Конституцією України, які держава визнає за особою. За змістом вони є певними духовними (немайновими) благами особи, які визначаються державою – життя свобода, честь, гідність тощо. За формою – це міра або образ поведінки людини та держави, які визначаються ними щодо інших суб’єктів цих прав.

Автором підтверджено, що всі принципи громадянських прав і свобод людини в Україні мають універсальну природу. Вони поширюються на всі без винятку конституційні права, свободи і обов’язки незалежно від того, якою галуззю права їх закріплено.

У розділі 3 “Система громадянських прав і свобод людини в Україні” відповідно до ознак та принципів даних прав і свобод визначається їх коло, співвідношення з іншими конституційними правами і свободами, класифікація та зміст всіх власне громадянських прав і свобод.

Право на життя – найперше найважливіше фундаментальне абсолютне право людини. Воно полягає у необмеженій можливості людини користуватися життям; можливості захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань всіма засобами, які не заборонені законом.

Право на свободу – це можливості людини у свободі вибору; свободі прийняття рішень на власний розсуд; свободі самостійних дій, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.

Право на особисту недоторканність є можливістю будь-якої особи мати свободу від незаконних і необґрунтованих арештів, затримань, обшуків, оглядів або інших примусових фізичних заходів, не передбачених законом. Людині надається можливість бути вільною від моральних та психічних (духовних) посягань з боку держави, недержавних організацій чи окремих осіб.

Право на повагу гідності особи надає їй можливість усвідомлювати і відчувати свою цінність як людини; мати позитивну моральну оцінку щодо себе; повністю уникати катування; уникати жорстокого, нелюдського або такого, що принижує її гідність поводження; уникати принизливого покарання; вільно погоджуватися на медичні, наукові чи інші досліди.

Право на невтручання в особисте життя полягає у можливостях людини організовувати своє особисте і сімейне життя без будь-яких перешкод з боку третіх осіб; мати особисті таємниці, які становлять захищену законом конфіденційну інформацію; знайомитися в державних і недержавних органах, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною чи комерційною таємницею.

Право на недоторканність житла – це можливості для людини забороняти проникати до її житла чи іншого володіння стороннім особам без законних підстав; не допускати незаконного відчуження житла чи іншого володіння, яке належить особі; не допускати порушення таємниці житла без її вільної згоди.

Право на таємницю комунікацій надає людині можливість вільно і безперешкодно обмінюватися особистою кореспонденцією; недоступність приватної кореспонденції стороннім особам; збереження таємниці кореспонденції.

Розділ 4 “Гарантії громадянських прав і свобод людини в Україні” присвячено проблемам нормативно-правового та організаційного забезпечення прав і свобод даної групи.

Гарантії громадянських прав і свобод людини в Україні класифікуються автором за наступними підставами: 1) за сферою дії (національні (внутрішньодержавні), міжнародні (інтернаціональні)); 2) за способом захисту (судові, несудові (позасудові)); 3) за характером правових норм (процесуальні, матеріальні); 4) за способом викладення (прості, складні та змішані інституційні гарантії); 5) за видами правового статусу особи (загальні, спеціальні (професійні) та індивідуальні (персональні)); 6) за формою закріплення (конституційні, галузеві); 7) за ступенем державного забезпечення (державні, суспільні); 8) за способом дії (прямі (безпосередні), непрямі (опосередковані)); 9) за ступенем конкретизації (основні, особливі).

Автором досліджуються процесуальні гарантії прав і свобод людини даної групи. Їх вперше закріплено в Конституції України, що є одним з показників реальності цих прав і свобод, характерною рисою найбільш розвинутих правових систем.

Також аналізуються нормативно-правові гарантії охорони громадянських прав і свобод людини, які базуються на юридичній відповідальності винних за їх порушення: кримінально-правовій, адміністративно-правовій, цивільно-правовій (матеріальній і моральній) та дисциплінарній.

Особливу увагу автор приділяє організаційним гарантіям громадянських прав і свобод людини в Україні. Організаційні гарантії за змістом звичайно класифікують на контрольні, процедурні та організаційно-технічні. Поряд з ними надзвичайно важливу роль відіграють організаційно-політичні, організаційно-соціальні, організаційно-культурні, організаційно-економічні гарантії. На ці види їх можна поділити за сферою їх переважного застосування. Саме вони в юридичній літературі залишаються поза увагою вчених, що звужує рамки механізму реалізації даних прав і свобод людини в цілому.