Головкін О.В. Групова злочинність та її попередження

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, і ступінь наукової розробки, розкрито основні методи дослідження, визначено його мету, завдання, об’єкт і предмет, розкривається наукова новизна, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наводяться дані щодо апробації отриманих результатів.

Перший розділ „Кримінологічна та кримінально-правова характеристика групової злочинності” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Груповий злочин у кримінальному праві України” досліджуються поняття та ознаки групового злочину, його значення для кримінологічного вивчення групової злочинності й для науки кримінального права в частині регулювання відповідальності за групову злочинну діяльність.

Боротьба з груповою злочинністю великою мірою залежить від ступеня досконалості такого інституту кримінального права як співучасть у злочині, врахування ним всіх можливих видів і проявів спільного вчинення злочину. Поняття групової злочинності потребує вивчення проблеми групового злочину і злочинної групи у тісному взаємозв’язку із кримінально-правовим аналізом проблеми співучасті у злочині.

Дисертантом узагальнено два підходи у науці кримінального права до співвідношення понять „груповий злочин” і „співучасть у злочині”. Сутність першого підходу полягає у тому, що груповий злочин розглядається виключно як співвиконавство. Автор критично висловлюється щодо даної позиції, наголошуючи, що некоректно виводити групу осіб і відповідно груповий злочин за межі інституту співучасті у злочині. Інша позиція щодо співвідношення розглядуваних понять полягає у тому, що будь-який спільний злочин, вчинений умисно двома чи більше особами, які можуть нести кримінальну відповідальність, є груповим. Інститут співучасті відноситься до всіх проявів групової злочинної діяльності. Відповідно груповий злочин не вичерпується лише співвиконавством. Такі висновки узгоджуються з поняттям співучасті, закріпленим у ст. 26 КК України, тому поняття групового злочину запропоновано вважати рівнозначним поняттю співучасті у злочині. Дані висновки підтверджуються автором і результатами проведеного дослідження кримінальних справ про групові злочини (у 43,7% таких справ було виявлено розподіл ролей). Тезу „груповий злочин = співучасть у злочині” підтримала і переважна більшість опитаних співробітників органів прокуратури м. Києва і Генеральної прокуратури України − 77,5%.

Дисертант розглянув категорію „груповий спосіб вчинення злочину”, яка досить часто аналізується науковцями. Прихильники такої категорії у кримінальному праві розрізняють групу як форму співучасті у злочині і групу як спосіб вчинення злочину, ознаку об’єктивної сторони злочину. Критичне ставлення до розуміння групового злочину як способу вчинення злочину автор пояснює тим, що недоцільно у кримінальному праві розводити поняття „співучасть” і „група осіб”, а поняття „група” наповнювати різним змістом, що зрештою може призвести до суттєвих труднощів у судовій практиці.

Для з’ясування співвідношення понять „співучасть у злочині”, „груповий злочин”, „група” автором здійснено аналіз обов’язкових і специфічних ознак кожної із законодавчо закріплених форм співучасті. З’ясувавши їх особливості, автор звернув увагу на недосконалість закріпленого у ст. 28 КК поняття групи осіб у частині вказівки на виконавців. Точка зору, згідно з якою при вчиненні злочину групою осіб без попередньої змови можливий розподіл ролей, підтримується як окремими науковцями, так і практичними працівниками (50,0% респондентів).

Важливим і принциповим є, на думку автора, є відмежування форм співучасті, які утворюють групову злочинність, від тих, які входять до організованої злочинності, оскільки обидва ці види злочинності охоплюють собою злочини, вчинювані не одноособово, а зусиллями кількох осіб, мають багато спільного. Організована злочинна діяльність − це, по суті, групова злочинна діяльність, більш розвинута, вдосконалена, ускладнена структурно-організаційними зв’язками тощо. При розгляді питання про форми співучасті, що охоплюються кожним із цих видів злочинності, автор пропонує виходити з того, що існують проста групова злочинність і організована групова злочинність. Дисертант констатує, що в юридичній науці та у звітах правоохоронних органів при аналізі стану справ у боротьбі з організованою злочинністю йдеться про діяльність організованих злочинних груп та злочинних організацій. Відповідно групова злочинність охоплює сукупність злочинів, що вчиняються групами осіб без попередньої змови і групами осіб за попередньою змовою.

У підрозділі 1.2. “Поняття та місце групової злочинності у загальній структурі злочинності” досліджуються поняття групової злочинності та проблеми його визначення, складові суспільної небезпеки та місце групової злочинності серед інших видів злочинності.

Групова злочинна діяльність являє собою підвищену суспільну небезпеку (87,5% опитаних співробітників органів прокуратури м. Києва і Генеральної прокуратури підтримали цю позицію), оскільки у процесі її здійснення відбувається об’єднання зусиль кількох людей заради досягнення злочинних наслідків, які могли б не настати або ж не бути настільки значними та швидко досягнутими, якби особи не діяли спільно. Дисертант наголошує на необхідності враховувати при констатації підвищеної суспільної небезпеки групової злочинності інтереси жертв групових злочинних дій.

У роботі йдеться про те, що для неповнолітніх вчинення злочину в групі – це правило, зумовлене психологічними особливостями їх поведінки. Водночас автор заперечує обґрунтованість визнання групової злочинності загалом як виключно злочинності неповнолітніх.

Дисертант констатує відсутність належної уваги з боку науковців і практиків до проблеми боротьби з груповою злочинністю. Перевага надається дослідженням організованої злочинності як найнебезпечнішого виду злочинності, однак це не повинно, на погляд автора, відбуватися за рахунок нехтування проблемами боротьби із груповою злочинністю, яка являє собою безпосередню небезпеку для українських громадян. Проведений у роботі аналіз засвідчив, що у підручниках і посібниках з кримінології попередніх років, як правило, не виділялись окремі розділи, присвячені аналізу групової злочинності.

Крім того, вивчення наукової літератури з проблеми групової злочинності та сучасної статистики дало змогу автору виявити певні тенденції. Так, у 80-і роки ХХ століття вчені зазначали, що близько 40% або 50% умисних злочинів вчиняються в групі, у сучасних підручниках цей показник дещо менший − 30-32%. Сучасні статистичні дані свідчать про значно менший відсоток групових злочинів у загальній структурі злочинності (у 2001 році − 14,5%, 2002 році − 15,4%, 2003 році − 16,8%). Наведені статистичні дані, надані Генеральною прокуратурою України, співпадають з тими показниками, що зазначаються у сучасних наукових дослідженнях проблем співучасті у злочині. Автор дійшов висновку, по-перше, про постійне зростання рівня групової злочинності; по-друге, про наявність значної розбіжності у даних про групову злочинність у науковій літературі (від 30% до 50%) та статистці (близько 15%). Таку розбіжність автор пояснює тим, що у кримінологічній науці переважно не розрізняються групова злочинність і організована, відповідно до групових злочинів зараховано й ті, що вчиняються організованими злочинними групами.

У підрозділі 1.3. „Детермінанти групової злочинності в Україні”  досліджено проблему причин та умов злочинності, детермінанти групової злочинності в сучасній Україні.

Дисертантом обґрунтована доцільність використання поняття „детермінанти” при вивченні причин злочинності, що дозволяє не надавати пріоритетності якійсь із детермінант, як це відбувається при застосуванні понять причин та умов злочинності, співвідношення яких має непостійний, змінюваний характер. Тому слід говорити про нейтралізацію причин і умов злочинності як взаємозв’язаних детермінант.

На думку автора, найбільш відповідною сьогоднішньому стану злочинності в Україні є теорія Е. Дюркгейма, розвинута Р.Мертоном, згідно з якою основною причиною девіації є розрив між культурними цінностями суспільства і соціально схвалюваними засобами їх досягнення.

У роботі розглянуто найбільш відомі в кримінології соціологічні підходи до пояснення злочинної поведінки. Важливою для пояснення злочинної групової поведінки визнана теорія диференціального зв’язку, сформульована Ед. Сатерлендом у праці “Принципи кримінології”, методологічною базою якої стала соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Серед культуроцентричних (культурологічних) теорій злочинності важливою для пояснення групової злочинної поведінки є теорія референтної групи, згідно з якою норми і цінності референтної групи, тобто групи, на яку орієнтується людина і яка є її еталоном, стають для особи основними орієнтирами у житті.

Оскільки три рівні детермінант злочинності взаємозумовлені, то автор констатує взаємозалежність понять „злочинність”, „групова злочинність”, „злочин, вчинений групою осіб”. Отже, детермінантами групової злочинності є основні детермінанти, що обумовлюють існування злочинності загалом, оскільки практично кожний умисний злочин може вчинятися групою осіб.

Аналіз наукових праць, присвячених дослідженню різних видів групової злочинності, дав змогу дійти висновку, що при визначенні детермінант групової злочинності увага, як правило, зосереджується на чинниках, які обумовлюють той чи інший вид злочинної поведінки − корисливої, насильницької, хуліганської тощо. Це, зокрема, обумовлено тим, що певні види злочинів вчиняються у групових формах частіше, ніж інші. Такі висновки підтверджені в роботі статистичними даними, а також результатами проведеного дослідження кримінальних справ. Так, серед групових злочинів крадіжок вчинено 33,6 %, грабежів − 20,1%, розбійних нападів − 10,2%, хуліганств − 14,9%, вбивств − 2,0%, тілесних ушкоджень − 5,3%, зґвалтувань та замахів − 5,0%, шахрайств − 3,9%, інших злочинів − 5,0%. Однак автор наголошує, що детермінація цих різновидів спільної злочинної поведінки обов’язково потребує пояснення групового характеру їх вчинення. Однобічність підходу, коли даний аспект залишається поза увагою вчених, призводить до ігнорування особливостей спільної злочинної діяльності.

Вчинення злочинів у групах пояснюється схильністю людей до групової поведінки, що детерміновано самою людською природою. Відповідно детермінанти виникнення групової злочинності слід шукати в самій людській природі, а тому необхідне соціально-психологічне дослідження механізму виникнення груп злочинної спрямованості.

Розділ 2 „Закономірності формування групової злочинної поведінки” складається  з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Соціально-психологічні аспекти вивчення злочинної групи” досліджуються значення соціальної психології для вивчення групової злочинної поведінки, а також аспекти цієї поведінки, які потребують використання даних і висновків, накопичених соціально-психологічною наукою.

Поведінка особи в групі та поза групою має суттєві особливості. У групі особистість певною мірою втрачає притаманні їй індивідуальні риси, і її поведінка починає визначатися переважно психічним комплексом, який характеризує дану групу в цілому. Застосування соціально-психологічного підходу та аналіз юридичної літератури дозволили автору виявити низку аспектів дослідження групової злочинної поведінки, зокрема: особливості загальних цілей та інтересів учасників злочинних груп; механізми, які забезпечують інтеграцію протиправної поведінки членів цих груп; специфіка групових санкцій; груповий тиск та інші способи регуляції індивідуальної поведінки членів злочинної групи; групові конфлікти; групова згуртованість; конформізм; керівництво і лідерство; психологічний вплив.

У роботі визначається, що у кримінологічному розумінні злочинна група − це мала асоціальна група чи, іншими словами, група соціально негативної спрямованості. Відповідно їй притаманні такі ж основні характеристики, що й соціально позитивній малій групі. Специфічними ж рисами є, зокрема, асоціальний (злочинний) характер мети спільної діяльності, асоціальний характер інтересів, цінностей і мотиву поведінки як групи в цілому, так і окремих її учасників. 

Кримінологічне визначення поняття злочинної групи не співпадає з поняттям групи у кримінальному праві й повинно містити соціально-психологічні аспекти поняття малої соціальної групи. Відповідно об’єктом кримінологічного дослідження в якості „злочинної групи” дисертант запропонував розглядати групи осіб, що вчинили злочини за попередньою змовою чи без попередньої змови, лише за умови входження співучасників у групу безпосереднього спілкування − малу соціальну групу.

У підрозділі 2.2. „Механізми інтеграції групової злочинної поведінки” досліджуються особливості психологічної структури злочинної групи.

У роботі обґрунтовано, що підвищену суспільну небезпеку групової злочинності також обумовлює специфіка психологічної структури злочинної групи: відбувається злиття індивідуальних сил у групову; члени злочинної групи здійснюють психологічну підтримку один одного, внаслідок чого діють більш впевнено при вчиненні злочинів; злочинна діяльність групи може бути розтягнута у часі, адже не всі члени групи діють одночасно, і в просторі, якщо співучасники діють у різних місцях; важливою психологічною характеристикою групи є спільна злочинна діяльність; більш інтенсивно здійснюються негативний вплив на нових членів групи та передача злочинного досвіду тощо.

Групову злочинну поведінку визначено як процес, що розгортається у часі й просторі та включає спільні дії кількох осіб, що змінюють зовнішнє середовище, а також психологічні та соціально-психологічні явища і процеси, які відбуваються у групі і визначають генезис групового протиправного вчинку. У роботі досліджено поняття групової динаміки злочинної групи, під якою запропоновано розуміти сукупність внутрішньогрупових соціально-психологічних процесів, притаманних різним етапам формування і розвитку злочинної групи. Дисертант визначає інтеграцію і диференціацію основними рушійними силами процесу групової динаміки, причому перевага саме інтегративних сил є необхідною умовою формування і функціонування злочинної групи. У дисертації проаналізовано і визначено ряд взаємозв’язаних понять, які характеризують особливості й закономірності групової злочинної поведінки.

У підрозділі 2.3. „Мотивація групової злочинної поведінки” досліджуються групові елементи мотивації спільної злочинної поведінки.

Автор відзначає, що на сучасному етапі розвитку кримінології соціально-психологічні особливості групового мотиву і його справжнє кримінологічне значення не отримали достатньої розробки. В дисертації визначено особливості мотивації групової злочинної поведінки. Так, обов’язковим домінуючим мотивом такої поведінки, на думку автора, є спільне вчинення злочину. Залежно від змісту групової злочинної діяльності (корисливої, насильницької) має місце ще один спільний для членів групи домінуючий мотив (за наявності інших особистих мотивів, які можуть бути різними у різних членів групи). Дисертант вважає за можливе визначати злочинну групу як специфічний суб’єкт злочинної діяльності саме в межах кримінологічного дослідження групової злочинної поведінки. Це пояснюється існуванням певного психічного комплексу, що характеризує злочинну групу як цілісну систему. Груповий злочин є показником наявності спільного групового мотиву. Члени групи при вчиненні злочину є носіями дій, підпорядкованих одній меті, обумовлених спільними мотивами, які певною мірою нівелюють індивідуальні прагнення і мотиви.

Розділ 3 „Попередження групової злочинності в Україні” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Загальносоціальні та кримінально-правові заходи попередження групової злочинності” досліджується система заходів протидії груповій злочинності у соціальній сфері, а також пропонуються зміни до кримінального законодавства, які здатні забезпечити попереджувальний вплив кримінально-правових норм на процес протидії груповій злочинності.

У роботі показано, що боротьба з груповою злочинністю, як і злочинністю взагалі, повинна спиратися на комплекс взаємозв’язаних загальносоціальних, спеціально-кримінологічних і кримінально-правових заходів.

Загальносоціальні заходи попередження групової злочинності передбачають здійснення заходів соціально-економічного, політичного, виховного, організаційного, правового, соціально-психологічного характеру, які здатні здійснювати нейтралізуючий вплив на негативні явища, що виступають детермінантами групової злочинності, і мають на меті підвищення культури спілкування і міжособистісних відносин, організацію повноцінного дозвілля людей, заповненого емоційно привабливими і соціально позитивними заняттями.

У кримінально-правовій сфері попередження групової злочинності дисертант звертає увагу на недосконалість окремих норм законодавства про кримінальну відповідальність. Факт вчинення злочину не одноособово, а групою осіб, на думку автора, повинен обов’язково враховуватися при призначенні судом покарання, адже і при вчиненні злочину групою осіб без попередньої змови досягнення злочинного результату стає більш швидким і ефективним; взаємний вплив співучасників сприяє зниженню самоконтролю і підвищує готовність кожного з них до злочинної поведінки; потерпілим особам заподіюється значно більша фізична та психологічна шкоди, ніж від дій однієї особи тощо. Пропозицію автора про внесення змін до статті 67 КК України щодо визнання при призначенні покарання обставиною, яка його обтяжує, вчинення злочину групою осіб без попередньої змови, підтримало 78,8% респондентів. Такі зміни, на думку дисертанта, дозволять врахувати суспільну небезпеку групових проявів і посилять попереджувальний вплив кримінально-правових норм на процес протидії груповій злочинності.

Якщо злочинна група залишається не викритою правоохоронними органами, то вона, як правило, продовжує вчинення злочинів, поступово вдосконалює свою функціональну і психологічну структуру, по суті, трансформується в організовану і стійку групу, розширюючи свою діяльність і втягуючи нових членів. Отже, недооцінка суспільної небезпеки групової злочинності, ігнорування значення профілактичної діяльності у цьому напрямку в результаті спричиняє поступове перетворення групової злочинності на організовану. Тому розробка заходів протидії груповій злочинності – це важливий етап формування наукової основи протидії організованій злочинності.

Викриття злочинної діяльності групи осіб повністю не розриває внутрішньогрупових зв’язків, які продовжують зберігатися і в місцях позбавлення волі. У Кримінально-виконавчому кодексі України відсутня чітка заборона учасникам злочинних груп спільно відбувати покарання в одній кримінально-виконавчій установі, хоча подібна вказівка зазначена в пункті 2.8 Інструкції, затвердженій наказом Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16.12. 2003 № 261. З погляду на те, що виправлення осіб, які вчинили злочин у складі злочинної групи, можливе лише за умови ізоляції їх один від одного з метою розриву внутрішньогрупових зв’язків, які продовжують зберігатися і в місцях позбавлення волі, запропоновано внести доповнення до ст. 92 КВК України щодо роздільного тримання засуджених, які вчинили злочин у співучасті.

У підрозділі 3.2. „Значення типології злочинних груп для спеціально-кримінологічного попередження групової злочинності” досліджуються спеціально-кримінологічні заходи протидії груповій злочинності, які повинні бути диференційовані залежно від типу злочинної групи.

У роботі запропоновано за комбінованим критерієм (стадія групової динаміки і мета спільної діяльності членів групи) виділяти наступні типи злочинних груп: компанія з асоціальною спрямованістю; група, метою спільної діяльності якої є злочин. Випадкову групу автор не вважає за потрібне включати до типології злочинних груп, оскільки у такій групі спілкування і спільне вчинення злочину має випадковий і тимчасовий характер, і вона не є групою безпосереднього спілкування. Виявлення найбільш характерних ознак злочинних груп того чи іншого виду дає змогу  прогнозувати як індивідуальну, так і групову поведінку членів цих груп, а отже, диференціювати заходи протидії груповій злочинній діяльності.

Автор виокремлює два взаємозалежних і взаємодоповнюючих один одного напрями у попередженні групових злочинів, які полягають в узгодженні заходів індивідуального впливу на особистість члена злочинної групи із заходами впливу на групу в цілому. Хоча належність до певної групи зумовлює наявність спільних мети і мотиву, які певною мірою нівелюють індивідуальні переживання, прагнення і мотиви, однак негативний вплив групи повною мірою не може нівелювати особистість, яким би сильним він не був. Отже, враховуючи недостатню сформованість психологічної структури та індивідуальність кожного окремого члена групи, у попереджувальній діяльності слід застосовувати такі психологічні методи, які б забезпечили появу у окремих членів групи „імунітету” проти її негативного впливу.

Для попереджувальної діяльності правоохоронних органів велике значення мають особливості міжособистісних конфліктів у злочинних групах. Причини конфліктів у злочинній групі можуть бути об’єктивними (недоліки в організації вчинення злочинів, недосконалість групових норм) або суб’єктивними, пов’язаними з особистісними якостями лідера, особливостями членів групи і взаємин, що в ній складаються.

У висновках дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове рішення наукової проблеми, що виявляється у розробці заходів попередження групової злочинності в Україні. Вивчення проблеми групової злочинності, у тому числі поняття і закономірностей формування злочинних груп, динаміки групової злочинної поведінки, дало змогу розробити науково обґрунтовані пропозиції щодо попередження групової злочинності як однієї з передумов до створення кримінологічної безпеки в Україні. Групова злочинність як  самостійне явище має свої показники, особливості і тенденції розвитку, а також є безпосередньою загрозою для громадян України стати жертвами злочину. Визначено взаємозв’язані поняття, які характеризують особливості і закономірності групової злочинної поведінки. У висновках викладено основні результати проведеного дослідження, а також практичні рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства України:

- внести зміни до ч.1 ст. 28 КК у такій редакції: „участь у злочині декількох (двох або більше) осіб без попередньої змови між собою”;

- внести зміни до статті 67 КК України, зазначивши у п. 2 ч.1, що при призначенні покарання обставиною, яка його обтяжує, визнається вчинення злочину групою осіб без попередньої змови (частина перша статті 28) і групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28);

- внести зміни до п.9 ч. 1 ст.67 КК і викласти його у такій редакції: „вчинення злочину спільно або з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством”