Андрейчук С.К. Державне управління реформуванням вищої освіти в Україні в контексті Болонського процесу : Андрейчук С.К. Государственное управление реформированием высшего образования в Украине в контексте Болонского процесса

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

         У вступі розкрито сутність наукової проблеми, що досліджується, обгрунтовано вибір та актуальність теми, вказано на зв'язок роботи з науковими напрямами досліджень Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України; визначено мету, дослідницькі завдання, об'єкт і предмет дослідження; охарактеризовано наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне та практичне значення; наведено дані з апробації результатів дослідження і публікацій з досліджуваної проблеми.

         У першому розділі "Теоретико-методологічна основа дослідження” розглядаються актуальні теоретичні й методологічні проблеми аналізу державного управління, важливі для обгрунтування програми реформування української вищої освіти в контексті Болонського процесу. Докладно аналізуються різноманітні концептуальні підходи, наявні в сучасній зарубіжній і вітчизняній науковій літературі, щодо розуміння сутності та умов формування й ефективного здійснення освітянської державної політики. Проблеми теорії і практики державного управління та його зв'язку з державною політикою знайшли відображення  в роботах таких українських і російських дослідників, як Г.В.Атаманчук, В.Д.Бабкін, В.Д.Бакуменко, В.М.Бебик, А.О. Білоус,
М.Ф. Головатий, АА.Дегтярьов, В.В.Киричук,  В.М.Князєв, В.Я.Малиновський, П.І.Надолішній, Н.Р.Нижник, В.М.Олуйко, В.А.Ребкало, В.А.Скуратівський, В.В.Тертичка, В.В.Цвєтков та інших. Розробка базового поняття "державне управління" в дослідженнях І.Грицяка, Б.Гурне, Г.Райта, М.Вудкока, Д.Френ­сіса, Д.Вільямса, М.Грена дозволила визначити деякі його фундаментальні характеристики, виявити змістовні й функціональні особливості державної політики та з'ясувати просторово-часовий контекст його організаційно-управлінського впливу.

Останнім часом з'явилися узагальнюючі роботи "Державне управління: теорія і практика / За заг. ред.. В.Б. Авер’янова" (К.,1998), "Державне управ­ління: філософські, світоглядні та методологічні проблеми / За ред. В.М.Кня­зєва" (К.,2003), "Державне управління / За ред. А.Ф.Мельник" (К.,2003), "Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади / За заг. ред. Н.Р.Нижник, В.М.Олуйка"(Львів, 2002.), в яких з позицій системного підходу осмислюється та інтерпретується категоріально-політологічна основа нової дослідницької парадигми аналізу державної політики. Зокрема, грунтовно розглядаються теоретичні та оцінювальні підходи до державної політики, її зміст, цілі, структурна визначеність, а також прикладні аспекти її реалізації в Канаді та США. Аналіз цих досліджень дає можливість для реалізації обгрунтованої методології вивчення гносеологічних та онтологічних аспектів державного управління.

         Установлено, що термін "державна політика у сфері освіти", або "державна освітня політика" почав використовуватися в науковій літературі
60–70-х років XX ст., коли освіта почала розглядатися як найважливіший фактор економічного розвитку й соціального прогресу, як сфера, що потребує особливої уваги на загальнодержавному рівні. Дослідження історичного досвіду управління освітою й аналіз досліджень вітчизняних і зарубіжних учених, категоріальний аналіз проблеми в науковій літературі дали змогу уточнити поняття “державне управління вищою  освітою” як організовану самостійну частину загального процесу державного управління, яка включає цілеспрямоване вироблення, прийняття та реалізацію організуючих, регулю­ючих, координуючих, контролюючих і мотивованих впливів на сферу вищої освіти. Ці теоретичні моделі та виміри державного управління освітою дають можливість визначення певної логіки пізнання її необхідних умов для вивчення  концептуальних засад формування й здійснення державної освітньої політики в Україні.

У розділі здійснено аналіз стану досліджуваної проблеми, зміст наукових праць, пов'язаних із розвитком державного управління вищою освітою в Україні, визначення основних напрямів сучасних наукових досліджень окресленої проблеми та її джерельної бази. Процес перетворень у системі управління вищою освітою України є достатньо складним та багатоступеневим, але він є вкрай необхідним, якщо наша держава обрала європейський вектор розвитку. Саме цим проблемам присвячена останнім часом значна кількість досліджень та публікацій. Серед авторів слід виділити Ю.М.Алексєєва, В.А.Вісящева, В.Вікторова В.П.Семашенко, Г.К.Ткач, А.А.Сбруєву, В.Д. Мороз, Г.Г.Поберезьку, А.Г.Кирду, А.Д.Ятченко,. Питання державного управління у сфері вищої освіти України стали предметом дослідження порівняно недавно. Так, різні аспекти цієї проблеми досліджували К.В.Астахова, В.П.Андрущенко, Л.І.Антошкіна, В.Г.Гамаюнов, Н.Г.Діденко, С.Б.Жарая, О.В.Жабенко, В.С.Журавський, В.Г.Кремень, В.П.Коваленко, П.О.Куделя, Б.І.Корольов, В.І.Луговий, В.К.Майборода, С.В.Майборода, С.М.Ніколаєнко, В.М.Огаренко, Л.П.Ордерій, Д.В.Табачник, Л.П.Полякова, І.Ю.Ходикіна та ін.

Аналіз публікацій показує, що на сьогоднішній час вийшла у світ значна кількість праць, присвячених різнобічним  питанням  державного управління розвитком і модернізацією вищої освіти. Їх наукова класифікація і аналіз подається за такими напрямами: організаційно-управлінський, концептуально-методичний, економіко-правничий, маркетингово-менеджерський, організа­ційно–педагогічний. Загальний  стан наукової розробки обраного для дисерта­ційного дослідження кола питань свідчить, що, незважаючи на наявність праць та статей узагальнюючого характеру щодо формування системи освіти в Україні та управління нею і діяльності окремих вищих навчальних закладів, проблема організації та управління  системою вищої освіти в Україні в контексті Болонського процесу ще не стала предметом цілісного наукового дослідження. Нині гостро відчувається потреба її комплексного  дослідження.

Для об’єктивного і всестороннього вивчення досліджуваної проблеми важливим є залучення широкої і різнопланової джерельної бази. Першу групу джерел становлять опубліковані збірники документів і матеріалів, які присвя­чені формуванню європейського освітнього простору на засадах Болонського процесу. Серед них слід відзначити: "Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна-Болонья-Саламанка-Прага-Берлін)" (К.,Тернопіль, 2003), "Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу: документи і матеріали 2003–2004 рр." (К., Тернопіль, 2004), "Болонський процес: Документи" (К., 2004) та матеріали конференцій з вищої освіти ЮНЕСКО, комюніке і спільні Декларації міністрів освіти країн Європи.

         До наступної (другої) групи джерел увійшли опубліковані збірники законодавчих, нормативних, поточних (накази, інструкції, доповіді, звіти, протоколи і стенограми нарад, офіційне листування) документів про вищу освіту стосовно запровадження положень Болонського процесу. Із великої кількості опублікованих джерел багатоплановим підходом у систематизації вміщених матеріалів слід відзначити збірники "Болонський процес: норма­тивно-правові документи" (К., 2004),"Нормативно-правові документи з питань вищої освіти” / За ред. Я. Болюбаша (К., 2004) та "Збірник основних нормативних актів про вищу освіту, наукову діяльність, підготовку та атестацію наукових кадрів” / За ред. проф. М. Панова ( Харків, 2003). До цієї групи джерел слід також віднести публікацію рішень, постанов, указів Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради, Міністерства освіти і науки, вміщених на сторінках офіційних видань  "Офіційний вісник України", "Зібрання постанов Уряду України", "Урядовий кур'єр", "Вісник державної служби України", "Відомості Верховної Ради України", "Голос України", "Інформаційний збірник МОН України", "Освіта України", "Бюлетень ВАК України" та ін.

         Важливим джерелом для автора стали матеріали періодичних видань, як громадсько-політичних, зокрема "Політика і час", "Дзеркало тижня", так і наукових спеціалізованих – "Вища освіта України", "Вища школа", "Рідна школа", "Освіта і управління", "Новий колегіум", "Гуманітарні науки", "Держава та регіони", "Менеджер", "Маркетинг в Україні", "Економіка України", "Статистика України", "Педагогіка і психологія", "Наука і науко­знавство", "Шляхи реформування української науки", "Высшее образование сегодня", "Высшее образование в России", "Alma mater", "Социально-гуманитарные знания", "Персонал", "Инновации в образовании", вісники і збірники НАДУ та інших ВНЗ. Вони становлять третю групу джерел. Слід відзначити, що зазначена періодика конкретизувала дисертаційне дослідження важливими, неординарними фактами.

         Четверту групу джерел становлять статистичні матеріали про основні показники діяльності вищих навчальних закладів України за різні роки, вміщені на сторінках Статистичного бюлетеня Державного Комітету статистики, інформаційно-аналітичні матеріали діяльності МОН України у збірниках "Освіта України", дані Соціологічного моніторингу "Українське суспільство", що постійно проводить Інститут соціології НАН України.

         П'яту груп джерел складає довідкова література – "Словник-довідник Європейського Союзу" (К., 2001), Словник-довідник. "Державне управління" (К., 2002), "Освіта в Україні" (К., 2006), "Вищі навчальні заклади України. Інформаційний довідник" (К., 2002), довідкове  видання "Юридична енциклопедія" – перший в Україні багатотомний систематизований звід знань про державу і право, "Державна молодіжна політика в Україні: Довідник термінів та понять законодавства" (Дніпропетровськ, 2006), "Словник із соціальної політики" (К., 2005) та інші.

Таким чином, широка історіографічна та джерельна база сприяє висвітленню по-новому різноманітних сторін наукового дослідження, дозволяє в повній мірі розкрити форми і методи державного управління вищою освітою в контексті Болонського процесу, визначити назрілі проблеми, які стоять перед вищою школою  України та її керівництвом.

Другий розділ – "Розробка  концептуальних  засад  державного  управ­ління розвитком вищої освіти в умовах євроінтеграції". Однією з основних функцій системи державного управління вищою освітою, особливо в умовах її реформування, є систематичне оцінювання досягнутого стану вищої освіти на європейському освітньому просторі та аналіз динаміки виявлених змін. Грунтовний аналіз європейської освіти за Болонською моделлю не тільки свідчить про непересічне значення набутого в цих країнах позитивного досвіду структурного реформування вищої школи, але й показує необхідність розумного запозичення кращого і того, що саме потрібно змінити в системі вищої освіти України, які відповідні реформи започаткувати. Реформування вищої освіти у світі відрізняється великою різноманітністю. Серед найважливіших аспектів освітніх реформ, здійснених у зарубіжних країнах протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років, необхідно назвати зміни в управлінні освітою. Мова йде, перш за все, про перерозподіл відповідальності за прийняття рішень між різними рівнями управління. Реформи управління освітою на макрорівні (тобто на рівні національних систем освіти) полягали, головним чином, у прогресивній децентралізації управління і делегуванні великих повноважень суспільству. Управління освітою переважно грунтується на демократичних (виборних) засадах при широкій участі громадськості, і контроль за освітянським процесом здійснює головним чином позавідомчий орган. Більшість навчальних закладів, незважаючи на форму власності, фінансуються з державних бюджетів через систему субсидій, що дає можливість здійснювати державний контроль. У всіх розвинутих країнах існує єдиний державний освітній простір. І всі навчальні заклади, незалежно від форми власності, відповідальні перед державою за своїх випускників.

         Важливим завданням, яке стоїть перед українською вищою школою, є її широке інтегрування в міжнародну систему освіти. Для ефективного управління реформуванням вищої освіти України потрібно не сліпо копіювати інші освітні системи, а ретельно переглянути переваги і недоліки попередньої системи освіти, знайти перехідні конструктивні форми до ефективних і прогресивних систем і технологій освіти. Аналізуючи це твердження, дисертант проводить порівняльний аналіз світових освітніх тенденцій та деяких особливостей розвитку системи освіти України.

У дисертації розглянуті відправні засади державної політики в реалізації принципів і завдань Болонського процесу, концептуальні засади державної політики як системи теоретично розроблених і законодавчо закріплених загальних принципів і пріоритетів управління освітою, що фіксують стратегічні напрями освітньої політики України на найближчі роки й подальшу перспективу. Визначено систему концептуальних ідей і поглядів на сучасну державну стратегію та основні напрями розвитку вищої освіти, які знайшли відображення у довгострокових програмах розвитку освіти: Державна національна програма "Освіта (Україна XXI століття)" (1993 р.), Національна доктрина розвитку освіти (2001 р.), Концепції розвитку освіти в Україні на 2006–2010 рр. В них сформульовано найважливіші завдання та напрями реформування як освітньої галузі, так і системи управління нею. Наголошено, що пріоритетними напрямами діяльності управлінських структур повинні стати вироблення та реалізація загальної стратегії розвитку вищої освіти на принципах і засадах Болонського процесу із врахуванням національного досвіду, виконання освітніх стандартів, вирівнювання освітнього потенціалу регіонів.

У дисертації розглянута вся система нормативно-правових актів, що регламентує функціонування вищої освіти України. Доведено, що основна ідея вдосконалення державного управління освітою вимагає прискореної адаптації законодавчої і нормативної бази вищої освіти країни до європейських вимог. Зазначено, що відповідно до вимог Болонської декларації необхідно змінити Закон України „ Про вищу освіту" у частині визначення змісту і статусу освітньо – кваліфікаційних рівнів вищої освіти; переглянути зміст вищої освіти; відповідно структурувати систему вищої освіти та її складові, переглянути перелік спеціальностей; привести у відповідність класифікацію вчених ступенів  та перелік класифікацій, які використовуються на європейському ринку праці.

У третьому розділі – "Управлінсько-організаційні заходи модернізації вищої освіти України" подається системний аналіз історії формування організаційно-управлінської основи управління вищою освітою в Україні, який свідчить, що державне керівництво цією галуззю здійснювалось через правове регулювання відносин шляхом прийняття законодавчих актів, рішень державних органів, спрямованих на реалізацію освітньої політики; створення системи центральних та місцевих органів управління вищою освітою, визначення їх структури й компетенції; вжиття заходів щодо вдосконалення структури та поліпшення організації МОН, підвищення ефективності його роботи; розгляд Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів найважливіших питань щодо розвитку вищої освіти, визначення пріоритетів державної політики в цій сфері в конкретний період розвитку держави шляхом розробки та реалізації цільових комплексних програм; здійснення фінансування й матеріально-технічного забезпечення ВНЗ, виділення у державному та місцевих бюджетах цільових коштів на фінансування державної політики в галузі вищої освіти, залучення матеріальних і фінансових ресурсів підприємств, установ й організацій, об'єднань громадян, що функціонують у цій сфері; творення достатньої мережі ВНЗ з урахуванням специфіки того чи іншого регіону.

Слід відзначити,що вітчизняна практика мала багатий і широковизнаний досвід управління університетами, академіями, інститутами, але потрібно було зробити значні зміни в усій системі вищої освіти: започаткувати європейські стандарти якості освіти, змінити управління якістю освітнього процесу, демократизувати освітню сферу без втрати кваліфікаційних показників. Звідси була необхідність у виробленні цілісної програми для забезпечення виперед­жаль­ного розвитку освітньої галузі в цілому. У розділі розкрито особливості формування організаційно-управлінської основи цільового управління сучасної освітньої моделі, схарактеризовано основні періоди реформування управління вищою школою, досліджено структуру і функції органів державного управ­ління вищою освітою.

Європейський вибір, який зробила Україна, потребував реорганізації вищої освітньої системи зі збереженням кращих українських традицій. І саме тому завдання освітянського керівництва було спрямоване на поетапну організацію цього процесу. Процес удосконалення мережі вищих навчальних закладів відіграв особливу роль в оптимізації системи освіти в Україні. Це питання потребувало врахування низки факторів демографічного, етнічного і соціально-економічного характеру. Міністерство освіти і науки України намагалось адекватно врахувати процеси регіоналізації освіти, підтримуючи ініціативу вищих навчальних закладів щодо створення позабазових підрозділів, розширення системи дистанційного навчання. Перед органами державного управління вищою освітою постають і невідкладні питання, які необхідно вирішувати. По-перше, необхідне вироблення максимально ефективних засобів управління освітою в умовах економічної нестабільності економіки. По-друге, слід шукати шляхів для збереження національної вищої школи за рахунок певного перерозподілення бюджету, можливо, і за умов деякої селекції навчальних закладів на засадах їх відповідності сучасним вимогам, що висуваються до вищої школи.

В дослідженні обгрунтовано, що нові завдання, які стоять перед Україною на сучасному етапі, вимагають докорінної зміни підходів до управ­ління освітньою політикою на основі сучасних управлінських технологій. Значна увага приділена висвітленню ролі державного керівництва по структурній перебудові системи  вищої освіти в Україні. Проаналізовані державно-управлінські заходи по забезпеченню якості діяльності вищих навчальних закладів. На шляху модернізації вищої освіти перед органами державного управління особливого значення набувають такі принципові моменти як якість освіти і акредитація, які міцно пов'язані між собою і висувають перед нашою системою ліцензування й акредитації нові  завдання щодо використання європейських стандартів якості. Тому участь України в європейській мережі з гарантування якості у вищій освіті обов’язкова вже найближчим часом. Доведено, що тут необхідно застосовувати не тільки внутрішню оцінку якості, але й зовнішню.

У четвертому розділі – "Державне управління розвитком пріоритетних напрямів освітньої політики у вищій школі " – обґрунтовано, що розробка нової концепції змісту освіти, навчання та професійної підготовки фахівців всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів стали основними напрямами науково-органі­заційної та науково-методичної діяльності  МОН України. Модернізація вищої освіти в сучасних умовах потребувала створення такої концепції її розвитку, яка б виходила за межі звичайних уявлень про шляхи розвитку вищої освіти. У рамках колишніх підходів, екстраполюючи колишні способи вирі­шення проблем, обмежуючись локальними нововведеннями в окремих ланках, неможливо було створити дієву концепцію розвитку вищої освіти. Можливим був лише один шлях – інноваційний, який отримав останніми роками розвиток у багатьох розвинених країнах світу. Інноваційний шлях розвитку вищої освіти означав перехід від спонтанних, періодичних нововведень до нововведень як способу існування системи, що продукує сама вища школа та який виступає основою її цілеспрямованого, контрольованого і керованого розвитку.

         В розділі розкрито діяльність органів державного управління по запро­вадженню інноваційного характеру змісту і функцій вищої освіти, вивчено особливості модернізації освітньої діяльності у контексті європейських вимог та реалізації основних положень Болонського процесу, з’ясовано сутність державного керівництва розвитком інноваційних процесів у вищій школі засобами інформаційних технологій, діяльність освітянського керівництва по запровадженню європейської парадигми кредитно-трансферної системи у ВНЗ. Аргументована важливість сучасних технологічних інновацій для вищої школи, які заключаються в застосуванні нових навчальних технологій (дистанційних та його елементів) або вдосконалення вже діючих на технологічно новій основі з допомогою активних методів навчання і комп’ютерних технологій. Вони мають забезпечити конкурентоздатність наданих освітніх послуг, підвищення якості освіти, реалізацію економічних і соціальних функцій. Сутність продуктових інновацій полягає у впровадженні нових освітніх продуктів і змін підходів до часу і обсягів послуг, що надаються. Управлінські інновації спрямовані на вдосконалення чи застосування якісно нових методів державного управління освітньою галуззю в цілому , або на рівні конкретного ВНЗ.

В розділі обгрунтовано, що вивчення механізму управління сферою вищої освіти набирає все більшої ваги й потребує глибокого системного реформування з метою збереження її потенціалу та обсягу підготовки пріори­тетних напрямів освіти й науки, приведення у відповідність із найновішими світовими досягненнями сучасної науки. Це зумовлює перебудову роботи вищої школи, її управління на основі державної політики, адекватної сучасним вимогам до спеціалістів.