Батіщева Державне управління розвитком національної культури в умовах глобалізації



Название:
Батіщева Державне управління розвитком національної культури в умовах глобалізації
Альтернативное Название: Батищева Государственное управление развитием национальной культуры в условиях глобализации
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

1.      Основний зміст дисертації


 


У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання дослідження, окреслено об’єкт і предмет, а також застосовані у дослідженні методологічні підходи, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.


У першому розділі “Теоретичні аспекти державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації” проаналізовано стан наукового вивчення теоретико-методологічних засад державного управління у сфері культури загалом та проблеми управління розвитком національної культури зокрема; розглянуто основні концептуальні підходи до визначення об’єкта державного управління у сфері культури, простежено зміни у національних культурах, які відбуваються під впливом глобалізації та вимагають втручання держави.


Важливе значення для осмислення культури як об’єкту державного управління у сучасних умовах мають концептуальні підходи до проблеми таких українських та зарубіжних дослідників, як О.Ваганова, В.Горський, О.Гриценко, І.Дзюба, С.Дрожжина, В.Карлова, В.Ковалевський, А.Леонова, Т.Лильо, В.Лісовий, О.Різник, С.Чукут, Дж.Ахерн, А.Аппадураї, Дж.Бейкер, М.Бучанан, П.Бурдьє, Д.Фридман, А.Гідденс, С.Мерньє, Д.Лузлі та інших. Підкреслено також вагомий внесок дослідників А.Гріна, Р.Ашера, Дж.Дональдса, М.Едвардса, Б.Брок-Утне, М.Квєка, Л.Афанасьєвої, Н.Білоцерківської, В.Борщевського та інших у вивченні окремих аспектів впливу глобалізації на національну освіту, національні культурні індустрії та культурну і мистецьку діяльність у сучасних державах.


Для визначення теоретико-методологічних засад державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації важливими стали результати досліджень, здійснених експертами Ради Європи з питань культури у рамках проекту з вивчення державної культурної політики європейських країн “Мозаїка”. Здійснено порівняльний аналіз звітів експертів Дж.Ахерна, Б.Баклієн, К.Гордона, Е.Еверітта, Ш.Ландрі, Л.Пределлі та інших, який дозволив глибше зрозуміти специфіку реалізації державної культурної політики в сучасних умовах та розробити на основі цього практичні рекомендації щодо оптимізації державного управління розвитком національної культури в Україні.


 Значна увага дослідників до проблеми свідчить про усвідомлення світовою науковою спільнотою важливості наслідків глобалізації для теперішнього становища та майбутнього національних культур. Наявні розбіжності у рекомендаціях науковців пояснюються не лише застосуванням різних методологічних підходів у дослідженнях, а й різним сприйняттям культури, її ролі, функції у суспільстві, соціально-економічними, політичними умовами кожної держави, відмінностями у досвіді управління культурною сферою.


У розділі розглянуто переваги та недоліки інтеграції національної культури у глобальний культурний обмін. Важливе значення для розуміння змін, що позначаються на розвиткові сучасних національних культур, мають теоретико-методологічні підходи, викладені у працях зарубіжних та українських учених: А.Аппадураї, З.Бжезінського, П.Бурдьє, С.Гантінгтона, Е.Гідденса, П.Козловського, Дж.Томлінсона, С.Томпсона, В.Салушинські, В.Горського, Т.Лильо, О.Різника, М.Поповича та інших. Враховуючи погляди учених зроблено висновок, що з одного боку глобалізація відкриває широкі можливості для культурного діалогу, який, за умови здійснення на паритетних правах його учасників, потенційно може справити позитивний вплив на розвиток національних культур. А з другого боку, неконтрольовані процеси культурної уніфікації можуть призвести до поступової руйнації системи цінностей, що лежать в основі національних культур та національного стилю життя, а також до втрати особистістю унікальної національно-культурної ідентичності, яка традиційно виступала чинником консолідації суспільства. На процесах руйнації національної культури також негативно позначаються зменшення суверенітету держав у вирішенні питань внутрішньої політики, інтенсифікація міграційних потоків і, як результат, урізноманітнення етнічного складу населення багатьох країн, традиційно ізольованих від іншокультурних впливів, стрімке збільшення розмаїття культур, цінностей, релігій, традицій, звичаїв, диверсифікація інформаційних потоків та споживання імпортованих культурних товарів і послуг. Виокремлено чинники нееквівалентного культурного, інформаційного обміну між країнами, а також домінування імпортованої культурної продукції західного походження, що стає причиною нерівності можливостей розвитку національних культур країн світу. Наголошено на принциповій відмінності між “культурною глобалізацією” і “культурною залежністю” країн.


З огляду на трансформаційні впливи глобалізації на феномен національної культури обґрунтовується необхідність уточнення традиційного поняття “національна культура” як об’єкт державного управління. У дослідженні національна культура визначена як система цінностей та культурних норм, їх творення, відбору, акумуляції та ретрансляції, що лежить в основі єдиної національно-культурної ідентичності і обумовленого культурою національного стилю життя і служить об’єднавчим чинником суспільства в умовах поліетнічних, полікультурних держав сучасності.


               У другому розділі Світові тенденції у державному управлінні розвитком національної культури в умовах глобалізації” здійснено порівняльний аналіз зарубіжного досвіду державного управління розвитком національних культур у сучасних глобалізаційних умовах. Вивчено концептуальні засади державної культурної політики, а також окремі аспекти державного управління розвитком національної культури у країнах Європейського Союзу (Франції, Німеччині, Італії, Данії, Австрії, Португалії, Іспанії, Греції, Норвегії, Швеції, Великій Британії та ін.), країнах Азії (Сінгапурі, Японії, Індії, Південній Кореї, Тайвані), Центрально-Східної Європи (Румунії, Сербії, Болгарії, Польщі, Хорватії, Угорщині та ін.), Латинської Америки (Мексиці, Венесуелі, Аргентини, Бразилії), СНД (Росії, Грузії, Азербайджані, Вірменії, Україні та ін.), у США та Канаді. На основі аналізу переваг і недоліків політики культурного протекціонізму, до якої вдаються уряди окремих держав з метою захисту національної культури від уніфікації та інших негативних наслідків глобалізації, обґрунтовується необхідність постановки проблем державного управління розвитком національної культури серед найважливіших пріоритетів держави.


               Охарактеризовано поширені у світі моделі державного управління галуззю культури з погляду їх адекватності сучасним соціокультурним процесам. Вказано на основні механізми реалізації державної влади в системах управління питаннями культурного розвитку. Підкреслюється, що у сучасних умовах виникає потреба збільшення ролі держави у регулюванні культурного розвитку з метою пом’якшення негативного впливу глобалізації на національну культуру. Доведено, що типи культурної політики, які відзначаються значним рівнем децентралізації управління, не здатні забезпечити ефективний захист національної культури. В той же час жорстко централізованій протекціоністській культурній політиці притаманні такі недоліки, як значний тиск на державний бюджет та політична неприйнятність в умовах демократичного культурного процесу. Оптимальний тип державного управління розвитком культури полягає у балансі в управлінні культурною діяльністю принципів централізації – децентралізації.


В умовах стрімких змін соціокультурної ситуації культурна політика держави, розрахована на довгострокову перспективу, є ефективною лише за умови врахування поряд з такими порівняно стабільними чинниками, як особливості менталітету народу, культурні традиції, традиції управління культурною сферою, домінуючий у суспільстві рівень культурної компетенції та культурних потреб, також поточного рівня інтегрованості країни у глобальний культурний, економічний, політичний простір, поточного стану розвитку національної культури та негативних наслідків глобалізації, що на ньому позначаються на даному етапі розвитку.


Значну увагу приділено питанням специфіки реалізації державного управління розвитком національної культури в умовах глобалізації. Вказано на суперечливі та небезпечні тенденції співіснування у культурній політиці багатьох держав дискурсу мультикультуралізму як головної засади міжкультурних відносин у сучасних умовах багатонаціональних країн та державного протекціонізму на користь культури титульної нації. Ґрунтовний аналіз наукових концепцій еволюції феномену державного управління розвитком культури, а також національної культури, як одного з його об’єктів, дозволяє стверджувати, що на сучасному етапі існує потреба у створенні та визначенні духовних та культурних основ нової національно-культурної ідентичності, яка б враховувала сучасні тенденції демократизації культурного процесу, збільшення етнічного складу його суб’єктів, а також значні зовнішні впливи інших культур.


Обґрунтовано також першочергову необхідність підтримки державою тих сфер культурної діяльності, на яких найбільше позначаються загрози глобалізації та які, завдяки їх здатності впливати на масову свідомість, стають інструментами маніпуляції національно-культурною ідентичністю громадян. Серед таких пріоритетів повинні стати: розвиток державної мови, національних ЗМІ, культурної індустрії, освіти. Завдання держави полягає у тому, щоб, запобігаючи уніфікуючим тенденціям, які привносить із собою інтернаціоналізація освіти, інформаційного простору, соціокультурних практик, спрямувати цей розвиток на захист національної культури, перетворивши їх на ефективний спосіб популяризації національного стилю життя, формування у суспільстві високих культурних потреб та глибокої культурної компетенції.


               Враховуючи досвід вищезазначених країн, зроблено висновок, що основними елементами національної стратегії культурного розвитку в умовах глобалізації стають: 1) зміна ставлення держави до культури як важливої інвестиції у соціальний капітал особистості; 2) залучення громадян до процесу формування національної стратегії культурного розвитку; 3) формування на основі культури титульної нації нової національно-культурної ідентичності, яка відповідає соціокультурній ситуації та є більш ефективною у забезпеченні соціальної єдності і високого престижу країни на міжнародному рівні; сприяння активізації конструктивного міжкультурного діалогу, в якому визначатимуться основи нової національно-культурної ідентичності; 4) інтеграція культурних стратегій у загальну державну політику, що вимагає скоординованих дій держави та дотримання спільної мети захисту національної культури у економічному, соціальному розвитку суспільства; 5) формування культурного капіталу засобами національної освіти; 6) пріоритетний розвиток національної культурної індустрії; 7) розширення культурних обмінів та популяризація національної культури у світі; 8) створення сучасної наукової бази для вивчення різноманітних аспектів управління розвитком національної культури у сучасних умовах, з подальшою імплементацією результатів досліджень у практиці державного управління; 9) поширення практики кваліфікованої експертної оцінки діяльності організацій, підприємств та установ культурної галузі з метою виявлення та подальшої підтримки державою найбільш ефективних у справі захисту та популяризації національної культури.


У третьому розділі “Міжнародні та міждержавні інструменти захисту національних культур” міститься аналіз чинних міжнародних угод, у яких порушено важливі аспекти розвитку сучасних національних культур. Йдеться про вплив міжнародних організацій, зокрема ЮНЕСКО, Світового банку, Міжнародної федерації міністерств культури та агентств з питань культури, Світової мережі з культурної політики, Міжнародної мережі з культурного розмаїття та ін., на запровадження національними державами політики сприяння розвитку та захисту національних культур від негативних глобалізаційних тенденцій. Наголошено, що в умовах посиленої інтеграції держав у глобальний економічний, інформаційний, культурний простір, а також поширення впливовими міжнародними організаціями дискурсу мультикультуралізму та “захисту культурного розмаїття”, визначення основних напрямків державної культурної політики країн світу неможливе без врахування пріоритетів світового культурного розвитку.


У розділі порушуються питання взаємодії національних урядів та міжнародних організацій у вирішенні проблем культурної глобалізації, вивчено співвідношення внутрішніх чинників, якими є національні інтереси, унікальні культурні потреби громадян національних держав, та пріоритетів культурного розвитку світової спільноти у процесі визначення напрямків державної культурної політики. Проаналізовано міждержавні угоди, на основі яких здійснюється глобальний культурний обмін, а також ініціативи держав з розвитку “нової” культурної політики, метою яких стало створення рівноправних умов для розвитку всіх культур, досягнення більшого балансу у споживанні вітчизняних та імпортованих культурних товарів і послуг, забезпечення нормативно-правових основ регіональної культурної співпраці, охорони мовного та культурного розмаїття, захисту прав інтелектуальної власності на об’єкти матеріальної та нематеріальної культури в умовах глобального поширення нових технологій, забезпечення рівного доступу до культурних об’єктів та культурної діяльності. Здійснено аналіз аспектів, важливих для розвитку сучасних національних культур, у таких торговельних угодах, як ГАТТ (1994 р.), ГАТС (1998 р.), ТРІПС (1996 р.), НАФТА (1994 Р.), у міжнародних угодах з захисту культурного розмаїття, зокрема Загальній декларації про культурне розмаїття ЮНЕСКО (2001 р.), Конвенції ЮНЕСКО з охорони та сприяння розмаїттю форм культурного самовираження (2005 р.), та ін.)


Причинами низької ефективності деяких з вищезазначених угод названо їх декларативність, незначну здатність впливу на ситуацію, що склалася на світовому ринку торгівлі культурними товарами та послугами, невідповідність матеріально-технічних ресурсів культурного сектору умовам швидкого розвитку та поширення новітніх технологій, а також взятим державами зобов’язанням розширювати культурний обмін, відсутність механізмів захисту прав інтелектуальної власності на об’єкти нематеріальної культурної спадщини, яка в умовах глобалізації експлуатується культурними індустріями високорозвинутих країн.


Зроблено висновок, що існує потреба у реформуванні деяких міжнародних організацій у напрямку надання їм більших повноважень та важелів впливу на світовий культурний обмін, у перегляді чинних міжнародних угод з торгівлі культурними товарами і послугами, а також угод з захисту культурного розмаїття з причини їх незначної ефективності у захисті національного культурного капіталу, який в умовах глобалізації та комерціалізації став предметом торгівлі. Необхідно також продовжувати співпрацю з винайдення ефективних інструментів захисту прав інтелектуальної власності на об’єкти нематеріальної культурної спадщини націй та народів світу.


У четвертому розділі дисертації “Шляхи реформування державного управління розвитком національної культури в Україні” вказано на причини та шляхи подолання неадекватності державного управління сферою сучасній соціокультурній ситуації, що склалася в країні.


На основі аналізу законодавчої бази, нормативно-правових документів, що становлять правове поле культурної діяльності в Україні, статистичних даних щодо основних показників культурного розвитку, а також праць українських дослідників вказано на першочергову потребу значної державної підтримки розвитку української національної культури. У процесах деволюції державної влади на рівень суб’єктів державної політики реформування системи державного управління (у запровадженні принципу децентралізації управління, приватизації установ та підприємств культури, уведенні нових схем фінансування галузі, створенні законодавства та нормативно-правового забезпечення функціонування установ та організацій культури) вкрай важливо залишити за державою важелі впливу на розвиток української національної культури та повноваження здійснювати контроль над споживанням культурної продукції, що надходить з-за кордону.


Аналіз ситуації, що склалася навколо проблем управління культурним розвитком українського суспільства, показує, що в державній культурній політиці України практично не враховуються глибинні трансформації у механізмах формування національно-культурної ідентичності, яка сьогодні не виконує своєї функції консолідації суспільства. Не досягнуто політичної згоди у питанні державної мови, збільшення впливів інших культур та масової культури низької якості на українську національну культуру, духовна деградація суспільства, послаблення зв’язку сучасної української культури з історико-культурними традиціями, низький рівень конкурентоспроможності національних культурних індустрій, культурної компетенції й усвідомлення себе представниками єдиної нації та громадянами однієї держави, популяризації української культури за кордоном та інші проблеми.


Враховуючи сучасний стан розвитку української національної культури, а також світові глобалізаційні тенденції, Україна повинна стати на шлях культурного протекціонізму, щоб забезпечити процеси розбудови національної держави та розвитку української нації. У розгляді пріоритетних напрямків культурної політики вказується, що в інтеграції держави у глобальний культурний простір першочерговим завданням є створення цілісної довгострокової концепції розвитку української національної культури на основі нової національно-культурної ідентичності, здатної об’єднати громадян України. Нове визначення культури як об’єкту державного управління повинно бути закріплено у законодавчих та нормативно-правових документах. Обов’язковою є інтеграція єдиної стратегії культурного протекціонізму у державну політику в інших сферах: економічній, соціальній, освітній, інформаційній.


Пропонуються конкретно-практичні рекомендації щодо вдосконалення державного управління з метою захисту української національної культури, яке потрібно здійснювати на принципах балансу державної (центральної) влади, органів місцевого самоврядування, що повинні відображати та враховувати у культурній політиці інтереси та потреби громадян, а також враховувати принципи саморегуляції культури.


 


Опираючись на зарубіжний досвід, в Україні потрібно стимулювати розвиток національних культурних індустрій, національної освіти, українського мистецтва. Це можливе за умови збільшення фінансової підтримки з боку держави із застосуванням програмно-цільового підходу, забезпечення ефективної системи законодавства для залучення інвестицій у культурну сферу та пільгового оподаткування культурної і благодійницької діяльності, запровадження практики фахової оцінки ефективності діяльності культурних установ та організацій. Першочерговими завданнями є збільшення престижу професії культурного працівника, підтримка незалежних митців та мистецьких колективів, діяльність яких становить значний внесок у розвиток української національної культури, забезпечення за допомогою регулятивних, фінансових та інших механізмів балансу у споживанні українських та імпортованих товарів і послуг культурних індустрій на вітчизняному ринку, популяризація української культури за кордоном, створення сприятливих умов для залучення громадськості у процес формування та реалізації національної стратегії розвитку української культури. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины