Ярощук В. М. Державне управління розвитком регіонів: теоретико-історичні засади : Ярощук В. М. Государственное управление развитием регионов: теоретико-исторические основы

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито сутність і стан наукової проблеми та її значущість; указано на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження, охарактеризовано використані методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та особистий внесок дисертанта; наведено відомості про апробацію результатів дослідження, кількість публікацій за темою дисертаційного дослідження, розкрито структуру та обсяг роботи.

У першому розділі – „Теоретичні підходи до вивчення державно-управлінського аспекту розвитку регіонів” – проаналізовано ступінь розроблення тематики дисертації у науковій літературі, розглянуто теоретичні засади і правову базу державного управління розвитком регіонів в Україні, охарактеризовано існуючі в наукових теоріях та концепціях підходи до визначення ролі держави у розвитку регіонів, означено напрями й методи проведення дисертаційного дослідження та обґрунтовано їх вибір.

Аналіз наукових праць таких відомих вітчизняних учених, як В.Б. Авер’янов, В.Д. Бакуменко, Н.Р. Нижник, В.В.Цвєтков, російських науковців Г.В. Атаманчук, В.Г. Афанасьєв, В.А. Козбаненко, західних дослідників Р. Масгрейв, В. Нордгауз, П. Семюелсон дав автору підстави стверджувати, що у них переважно приділяється увага вивченню теоретичних і практичних аспектів державного управління. Водночас, у науці державного управління наразі не існує цілісного наукового дослідження, присвяченого історико-теоретичним засадам державного управління розвитком регіонів. Виявлено також дефіцит у проведенні ґрунтовних і критичних досліджень історичного аспекту державного управління. Автор дійшов висновку, що державне управління розвитком регіонів в сучасних умовах вимагає нового теоретичного підґрунтя, а проблеми розвитку регіонів України мають історичне коріння і значною мірою успадковані в результаті їх перебування у складі СРСР. Дисертант схиляється до точки зору вченого В.І. Тимцуника, що вивчення історії, напрацьованого позитивного і негативного досвіду державного управління радянського періоду дозволить у процесі вітчизняного державотворення уникнути зроблених у минулому помилок.

Аналіз вітчизняних і зарубіжних наукових праць свідчить про існування розбіжностей у поглядах дослідників стосовно ефективності впливу радянської державної політики на зниження диференціації соціально-економічного розвитку республік. Це детермінувало виокремлення цих питань в окремий напрям дослідження дисертації з метою ідентифікації та здійснення порівняльного аналізу результатів наукових праць з аналогічними отриманими результатами.

Науковому осмисленню сучасних проблем управління розвитком регіонів сприяли праці українських дослідників З.С. Варналія, О.С. Власюка, С.М. Злупка, В.Ю. Керецмана, В.С. Куйбіди, Л.В. Покрови, С.Є. Саханенка, В.К. Симоненка, Д.М. Стеченка, О.Г. Топчієва та ін. Переважна більшість з них звертає увагу на необхідність удосконалення наукового підґрунтя щодо управління розвитком регіонів, яке свого часу було розроблено для радянської централізованої системи державного управління і планування регіонального розвитку. Все це в сукупності актуалізувало потребу у проведенні дослідження історико-теоретичних засад державного управління розвитком регіонів.

У роботах М.І. Долішнього, С.А. Романюка, інших вітчизняних і західних науковців акцентується увага на необхідності розгляду проблем розвитку регіонів на рівні міждержавних і субрегіональних утворень та з урахуванням впливу зовнішніх факторів. У цьому руслі дисертант погоджується з твердженням, що інтеграційні та глобалізаційні процеси, які на сучасному етапі суспільного розвитку помітно інтенсифікуються, значною мірою детермінують подальший історичний поступ країн світу та змушують їх активно долучатися до них.

У контексті європейської інтеграції України актуалізується питання приведення моделі управління регіонами у відповідність із вимогами і засадами регіональної політики ЄС. Вирізняючи внесок вітчизняних дослідників, у працях яких аналізується європейський досвід розвитку регіонів, автор, водночас, схиляється до точки зору щодо необхідності виваженого ставлення до його запровадження в Україні. Цей аспект важливо розглядати, передусім, через призму внутрішніх потреб країни, з урахуванням її історичних передумов.

Здійснений аналіз наукових праць західних дослідників Д. Вандеркампа, А. Вінеблза, Р. Кенбера, М. Кампбелла, Р. Мартіна, Р. Масгрейва та ін. засвідчив, що у ряді країн світу регіональні диспропорції, які зумовлюються нерівномірним впливом відкритості світової ринкової економіки, процесами глобалізації та іншими чинниками, мають стійку тенденцію до поглиблення. Встановлено, що це явище підвищує суспільну напругу, загострює соціальні конфлікти, створює потенційну загрозу політичній стабільності, уповільнює темпи макроекономічного зростання країн і потребує впливу з боку держави шляхом запровадження політики регіонального вирівнювання.

Для вивчення підходів до оцінки рівнів розвитку регіонів України важливими стали результати досліджень вітчизняних науковців О.С. Власюка і С.І. Пирожкова, Л.М. Зайцевої, Е.М. Ліанової та ін., аналіз яких дав автору підстави стверджувати про наявність недоліків у цій сфері. Це детермінувало потребу у вивченні відповідного зарубіжного досвіду.

На підставі аналізу наявних у наукових джерелах тлумачень термінології дослідження дисертації запропоновано авторське визначення понять „державне управління розвитком регіонів”, „диференціація соціально-економічного розвитку регіонів”, вдосконалено дефініцію „регіональна політика”. Обстоюється доцільність проведення дослідження розвитку регіонів через призму державного управління, а не державного регулювання. Оскільки останнє розглядається як економічний метод і складова загальних функцій державного управління.

Аналіз найбільш відомих наукових теорій і концепцій (збалансованого і незбалансованого розвитку, кейнсіанської, неокласичної, полюсів зростання та ін.) засвідчив широке розмаїття точок зору вчених щодо ролі держави у розвитку регіонів. Виявлено, що погано регульований державою розвиток регіонів веде до регіональної диференціації, яка уповільнює темпи макроекономічного зростання і загострює соціально-політичну напругу в країні. Найбільш прийнятними для застосовування в Україні є такі елементи наукових теорій, як реалізація внутрішнього потенціалу і зовнішніх умов, саморегулювання розвитку регіонів (підвищення їхньої політичної ваги у розробленні й ухваленні рішень щодо розвитку територій і покладання на місцеву владу відповідальності за їх вирішення, бюджетно-фінансова самодостатність, активізація їхньої зовнішньоекономічної діяльності) на засадах партнерства суспільних секторів.

У другому розділі – „Державне управління розвитком регіонів: історичні передумови і сучасні тенденції в Україні” – досліджено в історичному ракурсі здійснювану в СРСР у 1950 - 1991 рр. державну політику розвитку регіонів, проаналізовано диференціацію союзних республік за основними економічними і соціальними показниками, отримані результати зіставлено з аналогічними результатами наукових праць; здійснено аналіз основних факторів, детермінантів і вимірів сучасного розвитку українських регіонів та сформульовано підходи до розв’язання проблемних питань державного управління розвитком регіонів.

На підставі аналізу архівних джерел, зарубіжної і вітчизняної наукової літератури автор дійшов висновку, що здійснюване у 1950 - 1991 рр. в СРСР державне управління неухильно і безкомпромісно спрямовувалося на реалізацію загальнодержавних політичних інтересів та економічних завдань. З’ясовано, що республіки розвивалися уніфіковано в централізованій радянській системі державного планування, а розв’язання проблем їхнього розвитку здебільшого ігнорувалося. Самостійність у розробленні і затвердженні п’ятирічних планів розвитку республік була скоріше формально-декларативною, оскільки вони були залежними від чиновників Держплану СРСР, які погоджували плани, жорстко контролювали їх виконання, були монополістами у розподілі та визначенні інфраструктури капіталовкладень в регіони. Виявлено, що розвиток республік в СРСР асоціювався з терміном „розміщення продуктивних сил”, під яким розумілося примусове направлення робочої сили до неосвоєних, багатих на природні ресурси територій країни і слаборозвинутих республік. Аналіз підходів вищого керівництва СРСР (Й.Сталіна, М.Хрущова, Л.Брежнєва і М.Горбачова) до управління розвитком регіонів дає підстави охарактеризувати методи державного управління розвитком регіонів як гіперцентралізовані, командно-адміністративні, що зумовлювало тотальне одержавлення розвитку республік. Намагання М. Хрущова у 1957 р. реформувати регіональне управління та М. Горбачова у 1991 р. започаткувати відцентрові тенденції у державному управлінні були безуспішними і призвели до непередбачуваних наслідків, які загрожували існуванню тоталітарного політичного режиму радянської влади.

Статистичний аналіз дав автору підстави зробити висновок про достовірність викладених у зарубіжних і вітчизняних наукових працях точок зору стосовно існування в СРСР значної і тривалої диференціації розвитку республік за основними економічними і соціальними показниками. Зокрема, у 1970 - 1990 рр. показники капіталовкладень РРФСР перевищували відповідні показники Туркменської РСР більш ніж удвічі у розрахунку на одну особу і понад 70 разів у валових обсягах, найбільші розміри середньомісячної зарплати працівників були у Прибалтиці і РРФСР, найменші – Закавказзі і Середній Азії (коефіцієнти варіації між найбільшими і найменшими показниками склали 1,3 - 2,6 раза) та ін. Дослідженням підтверджено точки зору науковців щодо розшарування республік за рівнями матеріального добробуту і життя населення на розвинуті прибалтійські і слаборозвинуті середньоазіатські, а також щодо суб’єктивності з боку союзних чиновників у розміщенні капіталовкладень у республіки.

Аналіз динаміки змін окремих показників економічного і соціального розвитку регіонів в Україні засвідчив, що регіональні диспропорції надмірно поглибилися за роки незалежності держави. Зокрема, у 2000 - 2006 рр. виявлено значний розрив між максимальним і мінімальним показниками обсягів прямих іноземних інвестицій на одну особу (50,5 раза), зареєстрованого безробіття (13,3 раза), середньомісячної зарплати (2,4 рази) та ін. Існує різке розшарування регіонів на розвинуті (м. Київ, Донецька, Дніпропетровська області) і слаборозвинуті (Тернопільська, Чернівецька, Закарпатська області) за якістю надання і можливостями доступу населення до соціальних послуг (освітні, медичні, культурно-побутові та ін.), якістю життя і рівнями матеріального добробуту населення (доходи, майнові ознаки) та ін. Установлено, що основними негативними факторами розвитку регіонів України є: авторитарно-корупційна система державного управління, недоліки у державній регіональній політиці та в її правовому врегулюванні, низька інституційна спроможністю і фінансова забезпеченість регіонів у розв’язанні проблем їхнього розвитку, неоднорідність політичного простору.

У третьому розділі – „Державна підтримка розвитку регіонів: історичні аспекти зарубіжного досвіду та шляхи вдосконалення в Україні” – висвітлено історичну ретроспективу, закономірності, сучасні глобальні тенденції та роль держави у підтримці розвитку регіонів на прикладі країн Європи (Великобританія, Німеччина, Франція, Польща, Росія та ін.), Латинської Америки (США, Канада, Бразилія, Аргентина, Мексика, Колумбія), Азії (Китай, Японія, Індія); проаналізовано політику і досвід розвитку регіонів у Євросоюзі, сучасні зарубіжні підходи до оцінки рівнів розвитку регіонів та запропоновано пропозиції щодо удосконалення державного управління розвитком регіонів та принципів визначення депресивних територій в Україні.

Аналіз цілої низки зарубіжних наукових праць свідчить, що розвиток регіонів багатьох країн світу носить диспропорційний характер, внаслідок чого відбувається значне розшарування територій за соціально-економічними вимірами на розвинуті і відсталі. З’ясовано, що регіональна диференціація є об’єктивним явищем, виникнення й існування якого зумовлюється негативним впливом взаємопов’язаних між собою факторів: географічні і природні умови, дисонанс в наявній інфраструктурі, економічному і ресурсному потенціалі та ін. Виявлено, що цей феномен є досить тривалим у часовому вимірі, поширюється на всій території країн незалежно від їх розмірів, форм державного устрою і правління, політичної системи, рівня економічного і соціального розвитку. Регіональні відмінності збільшуються в умовах глобалізації. Аналіз зарубіжних наукових джерел свідчить, що сучасні зовнішні виклики змушують уряди багатьох країн реагувати на ці процеси шляхом зміни формату управління розвитком регіонів, роль держави в якому підвищується. На наддержавному і державному рівнях запроваджується спеціальна політика стимулювання розвитку регіонів і підтримки депресивних територій. Вибір секторів регулятивного втручання держави в окремо взятій країні детермінований часткою державного сектора, історичними традиціями та пріоритетами суспільного розвитку. Зарубіжна практика впровадження такої політики свідчить, що темпи подолання регіональних диспропорцій повільні навіть в економічно розвинутих країнах.

Аналіз зарубіжних наукових джерел дає змогу стверджувати, що зменшення регіональних диспропорцій є пріоритетний напрям регіональної політики інституцій і країн Євросоюзу упродовж понад 50-ти років його існування. З’ясовано, що управління розвитком регіонів Співтовариства здійснюється на засадах партнерства, програмування, концентрації і жорсткого контролю за цільовим використанням виділених з фондів ЄС регіонам фінансових ресурсів, які доповнюються з місцевих і національних бюджетів. Незважаючи на тенденцію до зростання обсягів фінансування реалізації заходів зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів ЄС, точки зору західних науковців і дослідників щодо ефективності впливу виділених ресурсів є неоднозначними. Аналіз зарубіжних наукових праць, правових актів Уряду і парламенту Великобританії засвідчив, що в основі впроваджуваної консерваторами і лейбористами політики розвитку регіонів лежить соціальна рівність, стимулювання економічного розвитку регіонів, комплексне розв’язання проблем депресивних територій.

Встановлено, що підходи до оцінки рівнів розвитку регіонів ЄС розробляються з урахуванням пріоритетів європейської політики солідарності. Вивчення правового поля, яке регламентує розвиток регіонів в Україні, засвідчило потребу в удосконаленні підходів до діагностики депресивного стану територій. На підставі аналізу методик вимірювання депресивності територій, застосовуваних у Великобританії у 1991-2008 рр. дисертантом розроблено засади і модель визначення депресивних територій в Україні. Її перевагами є комплексний підхід до оцінки (за показниками і рейтингами в окремих вимірах депресивності) рівнів розвитку промислових, сільських районів і міст обласного значення.