Серьогін С.М. Державний службовець у взаємовідносинах влади і суспільства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, поданий аналіз ступеня дослідженості теми, визначені мета й завдання дисертації, виявлені об’єкт і предмет дослідження, наведена характеристика використаних методів дослідження, сформульовані основні положення щодо наукової новизни результатів роботи. Показано практичну значущість результатів дослідження, наведено інформацію про апробацію результатів дисертації і перелік публікацій.

Перший розділ - “Взаємовідносини держави і суспільства: теоретико-методологічний аспект” - присвячений аналізу понятійно-категоріального апарату і методологічних особливостей дослідження теми. Зокрема, встановлено, що в процесі розгляду відносин між владою і суспільством як їх оцінні характеристики (індикатори) можуть використовуватися такі загальні поняття, як “імідж держави”, “імідж влади”, “образ держави”, “образ влади”, що створюються у результаті сприйняття уявлень про окремих державних посадових осіб, а також уявлень про рівень досконалості організації роботи органів влади та соціальну спрямованість влади. Наголошено на особливому значенні іміджелогічних характеристик влади у формуванні партнерських відносин між державою і суспільством на шляху становлення держави як правової і демократичної, а суспільства як громадянського.

У підрозділах розглянуті методологічні особливості дослідження відносин між владою і суспільством через сприйняття громадянами образу державного службовця та визначені основні чинники, що детермінують владу як державну службу. Відзначаючи багатоаспектність державної служби як інституту влади, автор наголошує на її міждисциплінарному характерові, що вимагає дослідження проблеми не тільки з позиції організаційно-правового аспекту, а у всій її багатогранності, у тому числі і з урахуванням людського фактору владно-суспільних відносин. Стосовно “природи”, “метафізики” образу державного службовця можуть бути виділені два рівні аналізу. На першому образ державного службовця розглядається як відображення наслідків соціально-історичного розвитку держави, тому його генеза обумовлюється, врешті-решт, об’єктивними умовами існування держави, які постійно відтворюються і змінюються завдяки діяльності людей. На другому рівні аналіз здійснюється з урахуванням того фактору, що на створення і функціонування образу державного службовця потужний вплив справляє держава, оскільки саме вона упорядковує всі процеси формування організаційних і процесуальних основ діяльності державного апарату, забезпечує побудову та правовий опис ієрархії посад, підбір, підготовку, просування службовців і т. ін.

У літературі, присвяченій висвітленню державної служби, чимало сторінок відведено аналізу феномену бюрократії. Уявлення про бюрократію, бюрократичний апарат становлять досить суттєвий елемент змісту образу державної служби. Цим аспектам присвячені праці Х.Арендта, М.Вебера, В.Вільсона, Е.Гіденса, Ф.Гуднау, В.І.Леніна, К.Маркса, Т.Парсонса, Г.Саймона, К.Ясперса та багатьох інших. При цьому відзначається, що в сучасних дослідженнях з питань державної служби домінує функціональний підхід, який розглядає її з позиції виконання певних владних функцій. Але у зв’язку з тим, що державний службовець є одночасно і суб’єктом, і об’єктом управлінської діяльності, такий підхід виявив свою обмеженість, оскільки не дозволяє враховувати всього спектру можливих відносин між владою і суспільством. Автором відзначається, що під впливом історичної спадщини державотворення в сучасній Україні держава продовжує панувати над суспільством. Тому виникає потреба змінити філософію влади на таку, яка б розглядала державу і суспільство як партнерів у процесі вдосконалення умов життя людей.

Окрім того встановлено, що дослідження образу державного службовця і його впливу на імідж держави вимагають підходів, які поєднують різні методи. Наголошується, що складність полягає в тому, що, з одного боку, поєднання методів може надати поліфонізму досліджуваній темі, а з іншого, виникає загроза еклектизму. Під час дослідження теми автор використовує різні методологічні підходи, серед яких можна окремо виділити такі.

По-перше, історичний підхід, в якому виділимо, принаймні, два моменти. Перший – тематичний, тобто те, що складає об’єкт і предмет дослідження, сфера існуючого, наявного стану відносин між владою і суспільством. У нашому випадку - це розуміння образу державного службовця, який відображає суперечливу природу державного апарату в контексті переходу суспільства від патріархального укладу до індустріального та постіндустріального, від тоталітаризму до демократії. Дисертант показує зміни образу сучасного державного службовця, який має характеризувати рівень “взаємопроникнення” держави і суспільства в процесі перетворення держави на правову, а суспільства - на громадянське. Другий момент – концептуальний – з’ясування концептуальної ролі протилежних парадигмальних настанов державного управління - бюрократично-адміністративних і інноваційно-послугових - вимагає визначення основних положень сучасної теорії державної служби у світлі проведення політичної та адміністративної реформ.

По-друге, компаративний підхід, що випливає з історичного, бо розкриття специфіки відносин між владою і суспільством у різні історичні епохи можливе лише із застосуванням саме такого підходу. Тим більше, що розуміння сутності, призначення функціональної ролі державного службовця в сучасній системі управління відбувається за безпосереднього порівняння образів державних службовців, які створювались у різні історичні епохи, починаючи від стародавніх часів до сьогодення.

Системний метод, який використовується дисертантом, дозволяє аналізувати образ державного службовця, імідж влади в єдності всіх їх складових компонентів, які взаємодіють між собою. Цей метод дозволяє тлумачити державну службу й уявлення про неї як складну і відкриту систему, що постійно еволюціонує.

Ситуаційний метод дає можливість безпосереднього використання досягнень суспільних наук у конкретних ситуаціях і умовах.

Багатогранність змісту образу державного службовця дозволяє типізувати його на певних засадах. Такий підхід дає підстави інтерпретувати образ державного службовця як відображення - у функціональному аспекті - діяльності відносно невеликої групи осіб, що забезпечують роботу державного механізму, а в структурному – осіб, що займають певні посади в державних органах та їх апараті і мають певний статус. Образ державного службовця, таким чином, із погляду організації та функціонування державної служби відображає принципи організації державної служби і принципи її практичного функціонування. У такому ракурсі сама державна служба може бути відображенням різної сутності, “природи” держави – держава як чисте насильство, держава як вираження класового панування, держава як вираження панування певного етносу, держава як засіб збереження цілісності суспільства, що виявляє свою самодостатність.

Виходячи з вищевикладеного, дисертант розглядає методологічні проблеми, пов’язані з багатоаспектністю даної теми.

 У такому разі образ державного службовця може розглядатися з позиції функціонального підходу: державний службовець репрезентує деяку державну систему, що реалізує певні функції. Саме в державницькому характері цих функцій криється вагомість суспільних уявлень про державного службовця як індикаторів стану владно-суспільних відносин.

 Окрім того, образ державного службовця відображає специфічну діяльність етатиських людей щодо “обробки людей людьми”, яка принципово відрізняється від діяльності людей з перетворення об’єктів природи. Тому сучасна діяльність державних службовців має бути спрямована на збереження і розвиток суспільства, на підтримку діалогу між державою і її громадянами.

Образ державного службовця є відображенням інституціональної діяльності, тобто осмисленням специфічних дій чиновників, що концентрують у своїх руках державну владу. Інституціональний аспект образу державного службовця відображає особливу сферу суспільно корисної діяльності в системі різних владних інститутів.

На процес створення образу державного службовця впливає розуміння державної служби як певної соціальної групи, характеристиками якої виступають: чисельність її представників і її частка в соціальній структурі суспільства, соціальна динаміка оновлення, міра відкритості і можливості попасти в цей прошарок представникам інших груп населення, інтелектуальний потенціал, вплив на інші групи і прошарки суспільства.

Також образ державного службовця можна аналізувати крізь призму класичної теорії менеджменту, що дозволяє визначити рівень можливих екстраполяцій досягнень цієї теорії на сферу державного управління.

Образ державного службовця має осмислюватися з урахуванням досягнень теорії інформації. Оскільки розвинуті суспільства перебувають у стані переходу від індустріальної цивілізації до інформаційної, то в суспільній свідомості визначається особлива роль державних службовців у сфері інформаційного обігу в суспільстві.

Образ державного службовця як елементи містить ідею, поняття сутності влади, а також характер державної влади і державного управління. Ось чому дисертант звертається до аналізу таких моделей державного службовця: етологічної; соціокультурної; структурно-функціональної; соціально-конфронтаційної. Запропонована автором соціогенетична модель узагальнює всі наведені і дозволяє розглядати об’єкт через його походження, дослідити генезу понять “держава”, “державна особа”, “влада”, “суспільство” у контексті не тільки історичного розвитку, а й з позиції розуміння їх взаємозв’язку, тобто необхідності зміни відносин між владою і суспільством.

Відомо, що наведені в літературі моделі бюрократії можна звести до чотирьох основних типів: марксової, веберівської, імперської (східної) і реалістичної (сучасної). Дисертант аналізує всі чотири типи і доходить висновку, що в уявленні широких верств населення України до цього часу домінує імперська модель бюрократії, оскільки у світі східного слов’янства ці уявлення постійно отримували підкріплення. При цьому в умовах, коли переважній більшості населення України незрозумілою є сучасне трактування функцій держави, їх соціального змісту, чиновництво теж перебуває у стані невизначеності стратегічних напрямків державотворення. Таке становище значно ускладнює процес демократизації державного управління.

Автор наголошує, що системний аналіз образу державного службовця дозволяє визначити ряд допоміжних вимог, осмислення яких дає можливість конкретизувати поняття “державна служба”, “державний службовець”. У цьому разі державний службовець виступає елементом механізму держави і державного апарату. Поняття “державний службовець” може вживатися у двох значеннях – широкому та вузькому. У широкому значенні цього поняття державний службовець виступає як представник усіх державних органів, тобто елемент механізму управління державою. У більш вузькому значенні під державним службовцем розуміють людину, яка виконує певні функції в конкретному органі державного управління.

У другому розділі - “Еволюція відносин між державою і суспільством в контексті типології образу державної особи й іміджу влади” - висвітлюються різні типи уявлень про владу в процесі генези державного управління.

На підставі аналізу різноманітних літературних джерел зроблено деякі висновки щодо можливої типізації уявлень про владу. Якщо на первинному етапі формування людських спільнот найважливішими для їх лідерів були суто особисті якості людини, такі як сила, мужність, знання, уміння, досвід, то з упровадженням системи колегіального правління на перше місце висувається родинне походження державних правителів, тобто авторитет походження. Правляча родина в такому випадку розглядається як узагальнений носій зазначених якостей, гарантія мудрості і відваги її представника. Відповідно до цього формувалася і шкала оцінок особи правителя, який, перш за все, сприймався як виходець із тієї чи іншої родини, і родина була відповідальною перед спільнотою за результати керування свого “делегата”. Тобто в умовах делегування влади аристократією своєму представникові спостерігається такий комплекс процедур від початку володарювання до його кінця: аристократичне походження, довіра (призначення або обрання) аристократії, управління державою (у тому числі й аристократами), оцінка аристократією результативності правління, призначення або обрання на новий термін чи зміна правителя аристократією. Єдина можливість вийти з-під контролю не народу, не суспільства, тільки аристократії – узурпація влади, перехід до тиранії, монархічного правління, де, зрештою, влада стає спадковою.

Спадкова монархічна влада не передбачає можливості оцінки майбутнього володаря – він визнаний за фактом народження і, отже, досить просто може перетворитися на деспота народу, у тому числі й тієї ж аристократії. Саме в ті часи формуються платонівські ідеї про справедливу державу, справедливого правителя, думки про необхідність наявності у правителя ідеальної держави таких властивостей, як мудрість, мужність, розсудливість і справедливість.

За імперських режимів влада перетворюється переважно на засіб збереження самої себе. При цьому невеликі правлячі родини вже не можуть забезпечити зростаючі потреби в хороших управлінцях на всій території імперії, що вимагало залучення до врядування найбільш здатних до цього представників інших верств населення. Разом із родинним походженням державних осіб починають враховуватись і їх особисті якості: досвід, розум, мужність, знання, уміння, моральність тощо.

За часів об’єднання розрізнених країн у великі державні утворення, де панував патріархально-аристократичний тип управління, набув поширення натуралістично-патріархальний тип образу державної особи. На зміну сприйняття володарів як батьків-опікунів приходить їх оцінка як генераторів та виконавців певної ідеологічної концепції. Такі концепції з часом були концентровано викладені в різних віровченнях.

Окремий підрозділ дисертації присвячений трансформації уявлень про владу в монотеологічних державах. І християнство у вигляді католицизму та православ’я, і іслам у своїх віровченнях однією з головних тез застосовували ідею рівності: людей між собою і всіх перед Богом, у тому числі і рівного права на врядування. У реальності влада була в антагоністичних відносинах із суспільством, була відсторонена від нього, де, незважаючи на активне насадження думки про божественність влади, панували почуття відчуження від влади і потреби реформування суспільно-владних відносин. Необхідно було багато часу, щоб світ знову, через Реформацію, повернувся до демократичних форм правління, але це стало можливим тільки в умовах політеологічних суспільств. Тільки в результаті розвитку парламентаризму держава у вигляді монархії стала розглядатися вже як засіб досягнення суспільного, загальнодержавного, загальнонаціонального добробуту.

Розмежування політичних і адміністративних функцій, особистих і державних проблем монархів сталося внаслідок упровадження ідеї поділу влади у ХVІІІ – ХІХ ст. У цей час визначається організаційний та соціально-правовий статус державних осіб, встановлюються їхні права та обов’язки, формуються процедури обіймання посад, створюється система навчання державних службовців. Але розширення адміністративних функцій апарату сприяє підвищенню самосвідомості службовців, які водночас починають складати окремий елітний прошарок суспільства. Виникає потреба встановлення суспільного контролю над діяльністю бюрократичних установ та їх апарату.

Сучасна модель державної служби остаточно сформувалася під впливом загальної демократизації управління країнами. Перехід від аристократично-теократичного, або аристократично-ідеологічного, типу управління до ідеологічно-реалістичного супроводжувався різноманітними практиками державотворення буржуазних суспільств. Фактично ставши незалежним від волі монарха або політиків, отримавши соціальні і правові гарантії, державний службовець як професіонал мав уже орієнтуватися на забезпечення потреб населення, оскільки його гарантії, а відповідно й особистий добробут, у цілому стали залежати від волі платників податків. Таким чином, більшість країн світу наприкінці ХХ ст. обрала орієнтир на відтворення раціоналістично-гуманістичного типу управління.

Не залишалася осторонь від загальноісторичних процесів і Україна. Історія державотворення українського народу зазнала різних типів організації державного управління та форм державного устрою: від харизматично-патріархальних типів управління монархічного устрою Київської Русі до раціонально-гуманістичного типу управління сучасного демократично орієнтованого державного устрою пострадянської України.

У третьому розділі - “Відображення ставлення суспільства до державних службовців і влади в засобах мистецтва, літератури і масової інформації” - на підставі аналізу творів фольклору і художньої літератури, що розглядають проблеми влади і відносин між державою і суспільством, робляться висновки щодо деяких загальних тенденцій у відтворенні образів державних осіб та їх ролі у регулюванні суспільних відносин.

Зокрема, відзначається, що ще у ІХ – ХІІІ ст. позначилися тенденції широкого відображення у фольклорі, особливо в епосі, образів держави, державних осіб. У зв’язку з розвитком держави, розширенням її функцій, християнізацією Русі, поширенням освіти і писемності, на основі усної народної творчості виникає багатожанрове писемне мистецтво: твори церковного характеру (проповіді, повчання, житія), історичне літописання, світська література, що мали переважно героїко-патетичний характер, були спрямовані на формування позитивного образу володаря-князя. Незважаючи на різні підходи авторів, для більшості творів характерні були: державницький підхід, висвітлення подій із загальнодержавних позицій, почуття гордості за Руську землю, повага до тих, хто, не шкодуючи сил, захищає її, бажання припинити міжкнязівські усобиці, які послаблюють державу. Патріархальний образ володаря в такому разі постає як образ Батька, що опікується дітьми, захищає їх.

Щодо концепцій ролі і місця влади, правителя в суспільному житті, які пропагувалися в цих творах, то тут спостерігається значна розбіжність поглядів – від ідеї богоданності князівської влади, через ідею богоугодного володаря, до ідеї верховенства розуму, знань, гуманізму, суспільної відповідальності. Унаслідок поглиблення процесів феодалізації суспільства і пов’язаного з ними зростання соціальної напруженості, значне місце в літературі посідають ідеї лояльності, гуманізму, моралі, милосердя, добра, честі, справедливості, любові до батьківщини. На противагу оцінкам крізь призму величі і шляхетності походження, багатства, що домінували довгий час у період боротьби за кордони, поділ і перерозподіл земель і майна, на перше місце висуваються нові критерії, сформовані під впливом ідей гуманізму: особисті заслуги, честь, доблесть. Виникає новий обожнено-патріархальний образ володаря, який не тільки являє собою неземну силу, а й опікується підданими, підлеглими. Одночасно, поряд із монументальним образом володаря, постають і образи представників його оточення, його службовців, які не тільки віддані своєму правителю, а передусім здатні опікуватися проблемами народу, суспільства, не чекають винагороди від володаря, а активно роблять добро, дбають про добробут і злагоду в країні, мужньо захищають її кордони. Поступово уявлення про державну особу як про службовця двору правлячої родини змінюється розумінням її нової ролі в суспільстві, яка має полягати в слугуванні народові, нації, країні як суспільно-політичному утворенню. Патріархальні уявлення про державну владу як владу князя-батька змінюються на уявлення про володаря-державця, образ якого в подальшому буде реформовано під час становлення російського абсолютизму як образ “царя-батюшки”, в якому містилися уявлення про неземне походження влади та її патронатно-гуманістичне призначення.

Класична художня література, твори якої писали і читали на початковій стадії переважно тільки аристократи, теж була переважно патетичною, але в подальшому, виконуючи “замовлення” щодо формування ідеалізованого образу монарха-батька, форми створення образів влади та владних осіб від героїчної патетики переходять до сентиментальної лірики, романтизму, завданням яких стає створення привабливого іміджу монарха-патрона.

З іншого боку, критичний напрям у літературі, незважаючи на те, що його першим завданням теж було піднесення іміджу імператорів та приниження служилого дворянства і низового чиновництва, попри постійне прагнення вищої влади залишитися поза межами критики, введення нею механізму цензури, призвів до того, що літератори, почавши з критики чиновництва, у подальшому розвинули критику системи влади, розглядаючи державно-суспільні відносини як породження певних історичних, політичних, економічних і соціальних умов, не залишаючи поза увагою критики й особу монарха. Але одночасно, зокрема у творчості М.Гоголя, формується ідея спільної відповідальності правителів і підданих, володарів і суспільства за стан справ у державі. Якщо в перших спробах критики монархії вбачався порятунок від тиранії у “розумному” обмеженні влади, але зі збереженням соціальної структури суспільства, то вже у ХІХ ст. відкрито йшлося про необхідність зміни в Росії всієї системи державно-суспільних відносин, тобто системи влади.

Як і в царській Росії, так і за радянських часів твори значної кількості талановитих авторів перебували під забороною, вони зазнавали утискувань з боку влади, але це тільки посилювало авторитет і силу слова серед прогресивно налаштованої частини суспільства. На противагу образам, що культивувалися визнаними владою митцями, у народній творчості виникає інший, протилежний офіційному імідж влади. Унаслідок цього паралельно із сакралізацією влади відбувається її деміфологізація. Іронічне переосмислення, пародіювання суспільного міфу стає основою його руйнації. Це накладалося і на усвідомлення соціальної реальності, але бюрократ залишався бюрократом.

З метою визначення можливих механізмів і засобів покращення іміджу влади визначається, що під час формування іміджу влади в сучасних країнах, де будуються інформаційні суспільства, принципово нового значення набувають засоби масової комунікації як механізм забезпечення спілкування і взаємного впливу влади і громадян, причому вважається, що цей процес найбільш ефективно відбувається в режимі двосторонніх діалогових зв’язків. При цьому різниця між засобами масової комунікації і традиційними засобами відображення влади і її посадових осіб, особливо засобами культури, полягає у різній чисельності аудиторії, різному ступені достовірності інформації та її оперативності, що дозволяє визначити ЗМІ як найбільш впливовий сучасний механізм формування оперативного іміджу державної влади і ефективний засіб його коригування.

Однак сучасний стан політичної комунікації у пострадянських країнах відзначається елементами заангажованості, олігархізації і повною мірою не в змозі задовольнити потреби суспільства в якісній, повній і об’єктивній інформації як про політичні події, так і про самих політиків, що вимагає формування для ЗМІ нових людиновимірювальних гуманістичних орієнтирів. Проте така особливість, що імідж державної влади в умовах інформаційного суспільства формується електронними засобами масової інформації, призводить до того, що інтелектуалізація техніки надання інформації споживачеві супроводжується примітивізацією, або спрощенням, процесу сприйняття при збільшенні обсягів інформації.

Наголошується також, що відсутність на сьогодні прозорості на медіаринку, зокрема відкритості і гласності інформації щодо власників і засновників ЗМІ, являє собою реальну загрозу національній безпеці, оскільки тінізація цього ринку може призвести до його зосередження в руках деструктивних, антидержавних угруповань та осіб. Вирішення цієї проблеми вимагає забезпечення реальної фінансової, політичної, соціальної незалежності ЗМІ та їх працівників і захисту журналістів від юридичного, психологічного та фізичного насильства.

У четвертому розділі - “Трансформація відносин між владою і суспільством в умовах сучасного державотворення в Україні” - розглядаються проблеми трансформування державно-суспільних відносин в умовах становлення демократії, сучасних тенденцій глобалізації та інтеграції. Відзначається, що відсутність системи класифікації глобальних, загальних, спеціальних та окремих соціальних механізмів і обумовлених ними суспільних процесів призводить до викривлення соціальної спрямованості державної влади. А брак надійної системи аналізу ефективності дій цих механізмів та технологізації процесів їх практичного застосування повертає суб’єктів державотворення до віджилих і застарілих стилів мислення і методів керівництва, надає як суспільству, так і державі гіперконформних та асоціальних рис.

На підставі розгляду сучасних світових державотворчих процесів, загального руху до соціалізації і гуманізації державного управління робиться узагальнення, що сутність соціальних механізмів полягає в гармонізації взаємовідносин між суспільством, державою і людиною, а сутність механізмів гуманізації складають конкретні засоби реалізації стратегії і тактики зусиль, спрямованих на всебічний розвиток кожної із складових і суспільства в цілому. Поняття соціального механізму є тією ланкою, яка органічно поєднує закони і принципи розвитку суспільства та проекти, плани, технології, операції і процедури їх конкретної реалізації. За таких умов механізми гуманізації, з одного боку, відокремлюють більш прості форми законів і принципів від загальних гуманістичних, а з іншого – надають конкретним засобам їх реалізації гуманістичного змісту і спрямування. Тим самим механізми гуманізації підпорядковують найвищим соціальним цінностям та інтересам суспільства різноманітні окремі закони і принципи, спеціальні методи і технології, надають процесу формування іміджу державної влади якісно нового змісту.

Відзначається, що практичне наповнення світоглядних моделей гуманістичним змістом надзвичайно інтенсифікує процеси прогресивного розвитку та інтеграції соціальних спільнот. Це створює передумови до обрання нових доктрин державотворення та якісно нових моделей регуляції внутрішніх і зовнішніх взаємовідносин.

Робиться висновок, що характер загальних уявлень про імідж влади визначає цілісна система адаптивних, проективних і конструктивних засобів реалізації гуманістичної за своєю суттю державної соціальної політики, яка включає комплекс діалектично поєднуваних між собою усвідомлюваних та ірраціональних елементів.

Адаптивні засоби формування іміджу влади включають процедури, техніки і операції щодо реалізації державної соціальної політики. Ірраціональний фон цих уявлень визначається характером різноманітних підкріплень, спонук і потреб. Адаптивні засоби надають уявленням про владу випереджального характеру. При цьому імідж влади сприймається позитивно чи негативно, залежно від міри задоволення вітальних потреб суспільства.

Проективні засоби формування іміджу влади базуються на використанні технологій, методик і планів реалізації державної соціальної політики. Діалектично поєднані з відповідними, ірраціональними за природою, суспільними емоціями, мотивами та почуттями, вони обумовлюють формування стратегічних орієнтацій та довготривалих очікувань з боку суб’єктів державотворення. При цьому імідж влади залежить від міри збігу довготривалих очікувань і реальних критеріїв рівня та якості життя населення.

Основу конструктивних засобів формування іміджу влади становлять системи проектів, механізмів та законів реалізації державної соціальної політики. Обумовлені ними процеси взаємодії, передчуттів і переживань надають уявленням про владу творчих ознак. Здатність влади дати конструктивним засобам можливостей реального впливу на формування найближчого та віддаленого середовища існування визначає міру привабливості та надійності іміджу. У роботі відзначається, що державна служба кожної країни має власну правову базу та структурну організацію, що ускладнює процес узагальнення підходів до розуміння ролі державних службовців у формуванні владно-суспільних відносин. Відповідно до потреб узагальнення дисертантом аналізуються основні критерії класифікації державних службовців із погляду:

-          рівня прийняття рішень (вищий, середній, нижчий);

-          сфери впливу на суспільство та громадян (політична, економічна, соціальна, військова тощо);

-          принципу побудови системи управління та статусу установи (функціональний, галузевий, спеціальний);

-          ієрархії влади в системі управління (центральна, регіональна, місцева);

-          ієрархії посад у межах органу влади або його структурної одиниці (керівники, спеціалісти);

-          розподілу гілок влади (законодавча, виконавча, судова);

-          способів прийняття на службу (вибори, призначення, затвердження, конкурс, контракт);

-          професійних функцій (планування, організація, мотивація, контроль);

-          форми прийняття рішень та відповідальності (колегіальна, одноосібна);

-          галузевої ознаки (освіта, охорона довкілля, культура тощо);

-          функціонального напрямку (фінансовий, інформаційний, контрольний тощо);

-          типу посад (політичні, адміністративні, патронатні, технічні і т. ін.);

-          терміну зайняття посад (постійні, тимчасові);

-          освітніх вимог (напрямок, фах, рівень і т. ін.).

У результаті автором виявлено, що базовою категорією соціальної стратифікації державної служби має стати поняття “тип державного службовця”. Концептуально підсумовуючи полеміку, яка розгорнулась у літературі з приводу виділення політичних, адміністративних, патронатних типів державних службовців, правомірно стверджувати, що обрані для цього підстави мають еклектичний характер. Дисертант пропонує власну класифікацію типів державного службовця:

-          “ідеолог”, провідними ознаками діяльності якого виступають фундаментальні складові формування світоглядних, аксіологічних та власне ідеологічних концепцій;

-          “аналітик”, який здійснює соціодіагностичні та прогностичні функції;

-          “адміністратор”, головними завданнями якого є виконання адміністративних управлінських функцій;

-          “технологічний” тип державного службовця, функціональні обов’язки якого складають вимоги формування та практичної реалізації державної політики у сфері інформаційних технологій, процесів збирання, збереження й передачі інформації, а також контролю діяльності всіх рівнів державного управління;

-          “фахівці”, тобто професійно підготовлені спеціалісти, які втілюють у життя рішення владних структур і забезпечують їх виконання у повному обсязі.

Запропонована модель, на думку дисертанта, має певні переваги, оскільки враховує якісно відмінні структурні рівні усвідомлюваної діяльності кожним із типів держслужбовця. Інакше кажучи, мова йде про те, що “ідеологи”, “аналітики”, “адміністратори”, “технологи” і “фахівці” повинні мати якісно різний тип свідомості, який умовно можна поділити на три рівні: конструктивний, проективний і адаптивний.

Аналіз практики застосування сучасних кадрових технологій дозволив автору дійти висновку про те, що первинною ознакою реально здійснюваної державної кадрової політики виступають процеси спрощеного “відсортування” кандидатів, які умовно можна позначити як початкову фазу професійної “селекції”. Саме початкові фази професійної “селекції” державних службовців мають найбільш потужний вплив на формування громадської оцінки здійснення державних реформ. З урахуванням цього слід вважати, що початкові фази професійної “селекції” можуть і повинні якомога ширше та ефективніше використовуватись органами державної влади як один із найбільш потужних важелів формування позитивного іміджу. У такому разі процедури відкритого складання іспитів, проведення співбесід та виконання спеціальних робіт є базовими елементами основної фази професійної “селекції”. Головним завданням цього етапу має бути орієнтація на визначення певного фізичного, інтелектуального та духовного “запасу міцності” державного службовця, який забезпечив би йому в майбутньому належний рівень виконання професійних обов’язків та підґрунтя для успішної професійної кар’єри.

Набуття системою державного управління меритократичної оцінки якості діяльності актуалізує завдання професійної “селекції” державних службовців, здатних виконувати генералістські функції. Практична реалізація цих функцій передбачає більш високий рівень підготовки фахівців відповідного профілю в системі освіти і підвищення критеріїв щодо відбору державних службовців, здатних активно вирішувати складний комплекс глобальних, загальнодержавних та місцевих проблем.

З метою оптимізації професійної “селекції”, наголошує автор, слід сприяти розвитку як державних, так і недержавних науково-дослідних центрів із питань кадрової політики, які здатні забезпечити цільовий підбір на посади державних службовців. Цільовий підбір має орієнтуватись на особливості самого індивіда (демографічні, геронтологічні, етнічні, валеологічні, характерологічні), ураховувати риси його індивідуальності (мотиви, цінності, інтереси, норми, очікування), виходити з реального стану і можливостей особистості претендента та приводити їх у відповідність до посадових вимог. Таким чином, поняття “особистість” буде виконувати роль цілісної системи критеріїв відбору державних службовців, до складу якої входять багатоманітні загальні, спеціальні і окремі показники на рівні індивіду та індивідуальності.

Відсутність єдиних і загальноприйнятних критеріїв знижує якість відбору і негативно впливає на діяльність державних службовців. Виділені в ході адміністративної реформи політичні, патронатні та адміністративні типи посад державних службовців потребують формулювання дійових критеріїв відбору з урахуванням їх фахової спеціалізації. Перш за все, це стосується навичок, досвіду та стилів мислення, орієнтованих на розв’язання аналітичних, ідеологічних та інших фундаментальних проблем розвитку держави.

Автор відзначає, що втілення в життя ідей політичної і адміністративної реформ значною мірою залежить не тільки від державних спрямувань, а й від рівня громадянської активності населення. Тобто для досягнення мети необхідна концентрація спільних зусиль держави і суспільства, що багато в чому пов’язано з рівнем сприйняття влади людьми. Тому для забезпечення позитивного результату реформ необхідно досягти покращення іміджу державної влади.

Окремо аналізуються суспільні явища, що суто негативно впливають на уявлення про владу, зокрема, корупція, визначаються історичні, соціальні, економічні, ментальні, правові, організаційні передумови її виникнення.