Волвенко П.В. Діяльність Конституційного Суду України щодо тлумачення Конституції України: теоретичний аспект : Волвенко П.В. Деятельность Конституционного Суда Украины относительно толкования Конституции Украины: теоретический аспект

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, демонструється зв’язок із науковими програмами, визначається мета, завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкриваються методологічні, теоретичні та емпіричні основи дослідження, обґрунтовується новизна положень, що виносяться на захист, характеризується теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Розділ перший „Джерельна та методологічна основа дослідження діяльності Конституційного Суду України щодо тлумачення Конституції” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 „Джерельна база дослідження проблематики діяльності Конституційного Суду України щодо тлумачення Конституції” окреслюються сучасні напрями загальнотеоретичних досліджень проблеми тлумачення Конституції в практиці Конституційного Суду України. Аналізується та узагальнюється стан розробленості цієї проблематики, визначаються напрями, які потребують подальшого дослідження у правознавстві.

У підрозділі 1.2 „Методи та методологія дисертаційного дослідження” презентується та обґрунтовується вибір загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. У дослідженні обґрунтовується необхідність доповнення традиційних методів правових досліджень сучасними методологічними та теоретичними розробками в таких галузях, як мовознавство, теорія дискурсу та сучасними філософськими напрямами: комунікативною теорією, герменевтикою, феноменологією.

Вагоме методологічне значення для досягнення мети дослідження мають фундаментальні праці вчених у таких галузях, як теорія дискурсу (М. Макаров, Є. Шейгал, О. Йокояма, Ю. Рождественський), комунікативна теорія (А. Єрмоленко, К.-О. Апель, Г. Маркузе, Ю. Хабермас), герменевтика (Г. Гадамер, Ж. Деріда, П. Рікьор), феноменологія (Е. Гуссерль, Л. Вітгенштейн, М. Гайдегер), мовознавство (О. Потебня, В. фон Гумбольдт, Ф. де Сосюр, Е. Сепір, Б. Уорф, Ж. Деріда, О. Пєшковський, А. Реформатський, Ю. Лотман). Визначені концепції мають спільні ідейні та генетичні зв’язки розвитку європейської та американської наук, які охоплюються ідеєю герменевтики і загальною парадигмою феноменології. Остання визначається як дискурсивна (лінгвістична) онтологія.

Щодо методології дослідження принциповим є визначення центральних категорій вказаних концепцій, які застосовуються як головні інструменти наукового аналізу та узагальнення: „дискурс”, „належна комунікація”.

У дисертаційному дослідженні використовується поняття „дискурс” та підходи теорії дискурсу до цього поняття, які пропонуються в останніх фундаментальних монографіях М. Макарова, Є. Шейгал та О. Йокоями. Вони пропонують такі варіанти визначення у вигляді схематичної формули: 1) дискурс = мова + текст; 2) дискурс = текст + інтерактивність + ситуативний контекст + культурний контекст; 3) дискурс = підмова + текст + контекст.

Розбіжності між цими визначеннями пов’язані з метанауковими традиціями європейської, американської та російської шкіл дискурс-аналізу, та загалом, на думку М. Макарова, сучасна теорія та практика дискурс-аналізу стверджують відкритий характер парадигми цих шкіл. У межах нашого дослідження використовується більшою мірою третій варіант визначення дискурсу, запропонований Є. Шейгал, оскільки він був вироблений для аналізу політичного дискурсу і тому є найбільш методологічно адаптованим для аналізу юридичного дискурсу. У теорії дискурсу проводиться класифікація видів соціальних дискурсів за ознакою сфери та мети комунікації. Є. Шейгал формулює таке цілераціональне поняття: „Метою юридичного дискурсу є визначення правових норм та регулювання правовідносин між громадянами чи між громадянами та державою”.

У дисертації використовуються поняття „належна комунікація” Ю. Хабермаса, вироблене в межах традицій Франкфуртської школи правових досліджень, та дослідження комунікативної теорії А. Єрмоленка. Ю. Хабермас дає таке визначення „належної комунікації”: відповідно до розбіжностей між істинною та помилковою згодою, у якій комунікація не спотворюється не лише зовнішнім випадковим впливом, але й примусом, який створюється самою структурою комунікації. У межах комунікативної теорії „належна комунікація” визначається як „аргументативний діалог” (дискурс). А.М. Єрмоленко узагальнює такі умови „належної комунікації”:

1. Кожен суб’єкт, спроможний до мови та діяльності, може брати участь у дискурсі.

2. а) кожен має можливість указувати на проблематичність будь-якого твердження; б) кожен має можливість виступати в дискурсі з будь-яким твердженням; в) кожен може виражати свої погляди, бажання, потреби.

3. Ніхто з учасників дискурсу не повинен зазнавати перешкод (внутрішніх та зовнішніх) у вигляді примусу, який походить з відносин панування, щоб використати свої, визначені у першому та другому пунктах, права.

Розділ другий „Юридична та соціальна природа повноважень КСУ щодо тлумачення Конституції” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1 „Онтологія тлумачення норм права: теоретичний та практичний аспекти” присвячений аналізу тлумачення правової норми як інтеракції, в якій логічно виділяються два аспекти: 1) когнітивний; 2) мовно-комунікативний. У межах підрозділу теоретично узагальнюються підходи, вироблені у правознавстві, до онтології тлумачення правової норми. Автор пропонує розвинути та доповнити нормативно-правовий та гносеологічний підходи, які домінують у правознавстві, соціологічним підходом, який ґрунтується на теорії дискурсу, комунікативній теорії, герменевтиці та феноменології. На підставі логіко-семантичного аналізу поняття тлумачення норми права уточнюється мета тлумачення, яка повинна розумітися як з’ясування суб’єктивних прав та юридичних обов’язків суб’єктів правовідносин, тобто логічно виходячи зі структури правовідносин та поняття норми права.

Обґрунтовується пропозиція розуміти онтологію тлумачення правових норм та окремо повноважень КСУ щодо тлумачення Конституції, виходячи з онтології мови та мислення. Доводиться, що правоінтерпретаційна діяльність як інтеракція повинна розглядатися як внутрішній акт мислення, зорієнтований на мовну комунікацію. Із зазначених позицій об’єктивний характер природи повноважень КСУ зумовлюється онтологічною необхідністю тлумачення права, які, у свою чергу, походять із мовно-логічної природи норм права та мовно-логічної природи правового регулювання. Мовно-логічні властивості норм права є похідними від онтології мови, яка має конвенціальну природу, тобто слова, словосполучення, речення не мають об’єктивного смислу, смисл надається лише актом тлумачення, існує залежність між смислом слова та текстом, текстом та контекстом тощо. Інтеракція тлумачення норм права об’єктивує в правовому дискурсі реальний смисл норм, що фактично застосовується. Цей „смисл” є дискурсивним питанням і, таким чином, є важливою метамовною компонентою належної (ідеальної) правової комунікації.

У дослідженні формальних ознак актів тлумачення КСУ доводиться важливість їх публічної та розгорнутої мовної форми юридичної аргументації, які, з позиції теорії дискурсу та комунікативної теорії, повинні розглядатись як публічна демонстрація обґрунтування. За умов відсутності такої розгорнутої форми стає фіктивною реалізація положень Конституції під час розв’язання конкретних справ. Тому акти тлумачення КСУ є головним зв’язуючим елементом у структурі судового механізму захисту прав. Бланкетний (прихований) характер мотивувальної частини судових рішень є порушенням правил належного аргументативного дискурсу.

На підставі теорії дискурсу та комунікативної теорії показується мовно-комунікативна функція актів тлумачення, які характеризуються розгорнутою письмовою формою юридичної аргументації, яка: а) дає можливість раціонально розуміти юридичне обґрунтування рішення; б) дає можливість оскаржити рішення під кутом зору обґрунтованості та правильності тлумачення закону відповідно до Конституції; в) є репрезентацією застосування норм Конституції до конкретних життєвих обставин, до конкретних фізичних та юридичних осіб; г) є засобом упровадження принципу однаковості розуміння положень Конституції під час розглядання судами конкретних справ, тобто є основою конституційного принципу рівності (ст. 24 КУ).

Обґрунтовується також, що правоінтерпретаційна діяльність КСУ виконує функції у механізмі стримувань і противаг у відносинах між гілками державної влади: є засобом юридично-дискурсивного захисту позитивного права, сфери реалізації права (включаючи правозастосування) від утручання деструктивних елементів парламентського політичного дискурсу.

У підрозділі 2.2 „Тлумачення Конституції КСУ як засіб реалізації принципів верховенства Конституції та її прямої дії у сфері юридичної практики” аналізуються мовно-комунікативні функції правоінтерпретаційної діяльності КСУ щодо реалізації принципів прямої дії Конституції та верховенства Конституції у сфері юридичної практики.

Доводиться, що положення ч. 2 та ч. 3 ст. 8 КУ в цілому утворюють єдину норму-принцип. Принцип прямої дії Конституції та принцип визнання права громадян звертатися до суду безпосередньо на підставі Конституції є онтологічними ознаками Конституції як Основного Закону з вищою юридичною силою, за відсутності яких Конституція втрачає загальні якості закону (права). З позицій мовознавства поняття закону та його пряма дія є перформативом.

Акти тлумачення (висновки та рішення) КСУ є, мабуть, єдиним юридичним засобом, що реально наповнює законодавство принципами та регулятивними ідеями Конституції, тобто забезпечує реалізацію принципу прямої дії Конституції. Реальна та ефективна пряма дія Конституції забезпечується: а) наявністю у правовій системі держави належних інформативних засобів, які накопичують та систематизують інтерпретаційну практику застосування норм КУ; б) адекватною методикою викладання підручників з галузевого законодавства, які повинні включати практику КСУ (Верховного Суду України та Європейського Суду).

У підрозділі 2.3 „Юридичне значення актів тлумачення (рішень та висновків) КСУ” аналізуються мовно-комунікативні функції актів тлумачення КСУ з точки зору нормативно-правового підходу, типології правових систем та теорії розподілу влади. Показується, що сучасна юридична наука та юридична практика України презентують релевантне ставлення до актів тлумачення КСУ. Таке невизначене ставлення створює деструктивні умови щодо реалізації принципу верховенства Конституції та захисту конституційних прав і свобод. На підставі металогічного підходу та методу деконструкції (Ж.Дерріда) доводиться, що акти тлумачення КСУ не можуть бути класифіковані засобом контрадикторних („А” – „не-А”) понять „правотворчий акт” та „правозастосовчий акт”, тобто вони не вписуються в таку традиційну логічну схему.

На підставі порівняльно-правового дослідження доводиться, що судовий прецедент та судова практика властиві як визнане джерело права не лише правовим системам загального права, але й континентальним правовим системам держав ЄС. Негативне ставлення до відповідних джерел права в Україні та інших постсоціалістичних державах пов’язане із традиціями тоталітарної державності та відповідними традиціями стилю юридичної практики. Таким чином, визнання актів тлумачення КСУ джерелом права не суперечить концепції розподілу влад. Інтерпретаційні акти КСУ виконують функцію „стримувань і противаг” у механізмі правового регулювання та механізмі реалізації права, оскільки захищають правову мовну комунікацію (дискурс) від надмірного втручання політичного дискурсу.

Мета інтеграції України до ЄС вимагає не лише реформувати законодавство, але й зблизити правову систему України з правопорядком ЄС на рівні традицій та стилю юридичної практики (значна частина претензій ЄС до України стосується саме сфери політичної, управлінської та правозастосовчої практики).

Відповідно до теорії дискурсу, комунікативної теорії та герменевтики поняття прецеденту узагальнює характеристики стилю юридичної практики правової системи та визначає метаправила судової практики: однаковість, послідовність, визначеність, передбачуваність, рівність перед законом, відповідність відправним принципам права. Акти тлумачення КСУ (як і судовий прецедент) як джерело права виконує мовно-комунікативну функцію реалізації цих метапринципів. Визначені принципи є метамовними принципами належного дискурсу (ідеальної мовної комунікації) і тому є універсальними для будь-якого типу правової системи.

Третій розділ „Тлумачення Конституції КСУ: сучасні проблеми теорії та практики” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 „Норми Конституції як об’єкт тлумачення” досліджуються мовно-логічні характеристики норм Конституції з позицій теорії інтерпретації права. Доводиться, що специфіка мовно-логічної форми норм Конституції зумовлюється специфічною юридичною природою, їх місцем у системі Конституції та системі законодавства. Згідно з теорією референції та логіки правові поняття Конституції не можуть бути однозначно класифікованими ані як загальні, ані як абстрактні. За своїми характеристиками вони більшою мірою відповідають конструкції абстрактного поняття, яке не виконує функцію класифікації явищ, тобто воно не може бути розділене за обсягом і тому зустрічає труднощі щодо застосування наукової емпіричної інтерпретації. Принципові проблеми інтерпретації також зумовлюються недосконалим науковим розумінням поняття конституційних прав і свобод та їх логічної системи.

Гносеологічні труднощі інтерпретації понять КУ виникають у реалізації формально-логічної стратегії інтерпретації і детермінуються соціопсихологічними факторами на гносеологічному рівні свідомості, в якій „мова” (логоцентрична парадигма) домінує над „мовленням” (мовно-комунікативна парадигма). Логоцентричній парадигмі властиве імпліцитне прагнення „формалізації”. За відсутності належної внутрішньої форми закону та визначених наукою і практикою його логічних зв’язків інтерпретатор стикається з проблемами реалізації логічних процедур аналізу „змісту” правового поняття. Вирішення гносеологічних проблем методології тлумачення пов’язане з додатковим застосуванням мовно-комунікативної стратегії інтерпретації – методу (контекстуального) дискурс-аналізу.

У підрозділі 3.2 „Методи тлумачення Конституції в асапекті герменевтики” досліджується проблема логічних зв’язків між методами тлумачення та правовими теоріями.

Доводиться, що центральним питанням теорій тлумачення права є проблема обґрунтування та вибору принципів тлумачення правової норми, зокрема йдеться про такі принципи: 1) принцип прямого (буквального / plain meanin method) тлумачення; 2) метод з’ясування дійсних намірів законодавця („батьків-засновників”); 3) принцип вільного (loose interpretation) тлумачення права. Використання в правовій системі того чи іншого принципу тлумачення права не пов’язане з видом правової системи (англосаксонської чи романо-германської), а детермінується правовими доктринами, які фактично (а не декларативно) визнаються (імпліцитно домінують) юридичною практикою.

У структурі концепцій тлумачення можна виділити такі головні теоретичні компоненти: а) гносеологічний аспект: розбіжності щодо формально-логічної („механічної”) та дискурсивної стратегії інтерпретації; б) праксеологічний аспект: проблема взаємовідносин між законодавчою та судовою гілками влади, яка включає проблему розуміння понять „правотворчість” та „правозастосування”. „Статична” та „об’єктивна” концепції тлумачення характеризуються імпліцитним домінуванням формально-логічної стратегії інтерпретації (логоцентризм). У „динамічній” та „статичній” концепціях тлумачення імпліцитно домінує дискурсивна (мовно-комунікативна) стратегія інтерпретації норм права. „Динамічна” і „суб’єктивна” концепції тлумачення є гносеологічно сумісними із соціологічною школою та теорією природного права, для яких також властиве домінування мовно-комунікативної стратегії інтерпретації норм права. Соціологічна школа та теорія природного права формують специфічні терміни, які використовуються для аргументації та побудови смислового синтаксису інтерпретаційних суджень. Ці терміни не є жорсткими, формалізованими, однозначно визначеними поняттями права, вони є релевантними, метафоричними, „оціночними категоріями”, відкритими для інтерпретації. З позицій металогіки та теорії дискурсу саме таке розуміння та використання правового поняття відповідає нормам дискурсивної логіки та належного дискурсу.

У площині методології правоінтерпретаційної діяльності позитивістська концепція права повинна доповнюватися концепцією природного права. Цей „принцип додатковості” зумовлюється практичними та теоретичними проблемами розв’язання юридичних справ у тих випадках, коли вони не можуть бути вирішеними судом достатньо обґрунтовано й об’єктивно лише засобом реалізації формально-логічної стратегії інтерпретації норм права, у межах якої арсенал пізнавальних інструментів містить лише готові, сталі, формалізовані схеми аналізу понять та готові стандарти мовно-юридичної класифікації життєвих фактів.

У підрозділі 3.3 „Тлумачення права та проблема ефективності юридичної (судової) процедури розгляду справ з позиції герменевтики” досліджується місце правоінтерпретаційної діяльності (як інтеракції) у структурі юридичної процедури, яка репрезентується як мовний правовий дискурс.

Під кутом зору герменевтики зміст юридичної процедури складає аргументативний дискурс з питань суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що належать сторонам процедури. Окрім встановлення юридичних фактів, важливим компонентом юридичної процедури є інтерпретація юридичних фактів та норм права. Можливість реалізації права на захист порушених прав і свобод пов’язана не лише з наявністю належних законодавчих норм, які регламентують юридичну процедуру. Така можливість зумовлена певним стилем та традиціями юридичної практики, основним компонентом якої є юридична мова та логіка інтерпретаційної діяльності, що використовуються у процесі застосування права, тобто які мовно-логічні аргументи сприймаються судом як належні, значущі правові аргументи.

Юридична мова та логіка сучасної української юридичної практики мають суттєві деструктивні компоненти, які ускладнюють можливості правового захисту конституційних прав і свобод. Головною загальною проблемою є, на думку автора, домінування недискурсивого розуміння „смислу” правових понять, понять – як жорстких, попередньо та однозначно встановлених формалізованих конструктів і відповідного домінування логоцентричної стратегії інтерпретації. Зазначене створює труднощі застосування емпіричної інтерпретації понять і формує неадекватні (внутрішні) умови реалізації належного правового дискурсу в юридичній процедурі.

Належними (конструктивними) характеристиками юридичної мови та логіки можна вважати ознаки, притаманні мові та логіці юридичної практики країн ЄС, практиці Європейського суду, які відповідають дискурсивній логіці мовної правової комунікації. Ці характеристики мови та логіки є невід’ємними компонентами дискурсивної стратегії інтерпретації норм позитивного права. Серед цих ознак найважливішими є такі: а) дискурсивне розуміння „змісту” („смислу”) правової норми; б) дискурсивна постановка питання про „наявність права” особи – подавача скарги; в) особливості юридичної аргументації, яка характеризується розвинутою дискурсивною юридичною логікою, її інтерпретаційною формою, „вільною” юридичною мовою; г) свобода судів щодо вибору правил та доктрин тлумачення права; д) імпліцитне теоретичне підґрунтя юридичної логіки, в якому можна виділити теорію природного права, соціологічну школу права, сучасну герменевтику тощо.