Амджан Санад Тумалла Сауд Договір купівлі-продажу у міжнародному приватному праві : Амджан Санад Тумалла Сауд Договор купли-продажи в международном частном праве

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі узагальнено вибір теми дослідження, ступінь її розробки, визначаються мета й завдання дослідження, його методологія, а також

новизна проблематики. Крім того, перелічені положення, які виносяться на захист, рівень апробації, характер публікацій тощо.

У першому розділі "Колізійне-правове врегулювання у сфері міжнародної торгівлі" подано історичний нарис розвитку міжнародної торгівлі. З моменту, коли виникла можливість користуватися предметами матеріального світу як товаром, потім матеріалами і, нарешті, грішми як засобом платежу, починається історія купівлі-продажу. Швидкий грошовий обіг у результаті кількості операцій, що зростають, розвиток спеціалізації та кооперації між господарськими суб'єктами мали певне значення для розвитку регіонів і держав. Економічні причини зумовили багатоваріантність продажу, що зростає, способів укладення угод по купівлі-продажу й порядок виконання операцій.

Важливу роль відіграє технічний прогрес, що визначає швидку, інколи - миттєву передачу інформації на відстані, використання нових засобів платежу, у тому числі кредитних карток, тощо. Виникають нові організаційні рішення, наприклад залучення клієнтів шляхом надання купівельного кредиту (різноманітні види продажу товарів у кредит), тощо.

Історичним передвісником купівлі-продажу став обмін. Але вже серед юристів давнини (Сабінус, Кассинус) виникли суперечки щодо відмінностей між купівлею й обміном, при цьому вважали, що відмінність обміну від купівлі-продажу полягає у відмінності товару від речі, що виконує функцію грошей.

Середньовіччя виділило із середовища громадян особливу категорію купців, які об'єднувались у гільдії (корпорації"), у середовищі яких виникали особливі правила торгівлі, які потім почали записувати. Так у Західній Європі сформулювалося особливе приватноправове регулювання торгівлі, у тому числі й міжнародної. Врешті-решт із права корпорацій виникає міжнародне купецьке право (jus mercatorum), яке стало стимулом для формування збірників звичаїв. Один із них, найбільш популярний у свій час - Олеронський судовик (Roles d'Oleron), збірник звичаїв морського права (Consulate Del mare) тощо.

У середньовіччя продаж мав характер взаємозобов’язуючого договору між сторонами при значному впливі канонічного права шляхом привнесення морального фактору на виконання угоди, зокрема впливі на покупця, який барився з виплатою ціни. Теологічний вплив виявлявся в потребі справедливості, особливо при визначенні ціни товару.

Першою європейською державою, що надала торгівельним звичаям силу внутрішньодержавного права, була Франція. 1673 року було розроблено Ордонанс про торгівлю, а 1681 року - Ордонанс про морську торгівлю. Історичні події наступного періоду французької історії сприяли

розробці та прийняттю 1807 року Торгівельного кодексу. Наполеонівські завоювання привели до поширення його дій на Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, на королівства Сардинію й Неаполь, Герцогство Варшавське й Вільне місто Данциг.

1861 року було розроблено Загальний Німецький Торговий кодекс, який 1897 року було замінено Загальнонімецьким Торговим кодексом, що тривалий час був зразком для національного законодавства ряду країн Європи. 1898 року в підручнику торгівельного права Г.Ф. Шершеневича появився термін "міжнародне торгівельне право". Його розвиток привів до появи та закріплення в міжнародній торгівлі одного з найважливіших принципів міжнародного приватного права - принципу автономії волі. Із цим принципом у подальшому пов'язувалось право самостійно вирішувати, яким законодавством сторони в міжнародній торгівельній угоді керуватимуться, або право вибору "приватного права".

Вибір приватного права не є абсолютною прерогативою сторін. Ця прерогатива може бути обмежена або практикою судової діяльності, або законодавством держави, або самим міжнародним приватним правом.

Мабуть, найвиразнішим прикладом щодо цього є рішення англійського суду у справі "Claim of Herbert Wagg", в якому говориться:

"Даний суд не обов'язково вважатиме, що вибір сторонами закону є вирішальною обставиною, якщо обрана система права не має реального зв'язку з даним контрактів у цілому".

Разом з тим, у даному розділі наведені та проаналізовані основні способи вибору приватного права. Зокрема, у США це вирішується Єдинообразним торгівельним кодексом, ст. 1-105 якого визначає, що в разі, коли угода має розумний зв'язок як з даним, так і з іншим штатом або державою, сторони можуть погодитися з тим, що їхні права та обов'язки визначатимуться згідно з правом даного, або іншого штату чи держави. За відсутності такої угоди закон застосовується для операцій, що мають належний зв'язок із даним штатом.

У ряді випадків передбачено підпорядкування виникаючих суперечок арбітражу певної держави, і тоді закон країни арбітражу визначається придатним для всього контракту в цілому. Цей принцип отримав широке поширення (Lex fbri).

Поряд із застосуванням загальновизначених методів вибору права, американська доктрина однієї думки з положенням теорії Каверса, згідно з якою з декількох колізійних норм потрібно вибирати таку, що сприяла б досягненню максимально справедливого та доцільного вирішення у даній справі ("метод вибору результатів"). Широкого визнання одержала також доктрина Еренцвейга, згідно з якою при застосуванні іноземної норми не

обов'язково застосовувати її в тій інтерпретації, яку вона має у своїй правовій системі, а в тій, яка відповідає правовій системі суду.

Теорія Каверса зазнала критики Л. Лунця, який вважав, що там, де застосовується дана теорія, "щодо юридичного обґрунтування рішень панує невизначеність: вести з подібного роду рішень будь-які принципи майже неможливо".

У розділі наводяться й інші теорії та методи, які дозволяють найефективніше визначати приватне право.

У першому розділі досліджуються міжнародно-правові норми, що регламентують правила міжнародної торгівлі: Віденська конвенція про міжнародну купівлю-продаж товарів 1980 p., Принципи УНІДРУА 1994 p., Конвенції, що регламентують терміни позовної давності, а також законодавство України в галузі міжнародної торгівлі, причому в останньому разі йдеться про перелічення основних актів, оскільки часта зміна у цій галузі законодавства не дозволила автору здійснити належний аналіз чинного права.

У другому розділі "Купівля-продаж у різних правових системах" автор виходить з того, що європейська правова сім'я базується на римському приватному праві, і тому звернувся до висловлювань римського юриста Павла, який точно і просто визначав походження купівлі-продажу як трансформацію обміну. Повторення цього тезису було необхідне для дослідження інституту купівлі-продажу в праві Йорданії, якому присвячена частина цього розділу.

У наступних частинах цього розділу характеризується договір купівлі-продажу в різних правових системах. Так, у німецькому праві зазначений договір регулюється у Другій книзі Німецького Цивільного Уложення (НЦУ). НЦУ спирається на традиції римського права, згідно з якими купівля-продаж полягає головним чином у передачі речі, за що покупець має виплатити ціну. Для цієї операції справедливим є визначення С.М. Братуся, який писав: "...В економічному розумінні продаж являє собою обмін матеріальної речі на гроші, а грошей - на річ; по юридичній суті, вона охоплює два акти перенесення права власності: продавець переносить на покупця право власності на річ, покупець робить продавця власником грошових знаків, у яких виражається покупна ціна".

Німецький торгівельний кодекс, на відміну від цивільного, регламентує досліджуваний інститут лише у сфері виконання договору при здійсненні торгівельного підприємства. Крім цього, регламентуються деякі види купівлі-продажу, виконання замовлення, торгівля цінними паперами, продаж тварин тощо.

Французьку систему ще називають романською. В її основі лежить Кодекс Наполеона. Хоча французький ЦК був розроблений не самим

Наполеоном, а чотирма найкрупнішими на той час французькими цивілістами, але імператор його розробку ініціював, і вона відбувалася за його участю. Уже після смерті Наполеона, декретів 1852 p. кодекс одержав офіційну назву Кодексу Наполеона. На базі Кодексу розроблено цивільне законодавство Італії та Іспанії, а в Бельгії від діє без будь-яких змін. Слід також підкреслити, що першочергова близькість до цього Кодексу німецького та швейцарського цивільного законодавства лише згодом трансформувалась у певну самостійність.

У розробках, що призначені речовим наслідкам продажу, підкреслюється пріоритет пануючого у французькій доктрині зобов'язання передачі речі та відмежування від неї самої передачі. При цьому передача могла б відбутися не тільки шляхом реального переходу речі з рук у руки, але й однією лише декларацією про перехід. Власне кажучи, йдеться про правову фікцію. У результаті у Французькому цивільному кодексі появилася ст. 1583, яка відзначає, що покупець стає власником речі з моменту домовленості між сторонами про предмет купівлі-продажу та про ціну. У зв'язку з цим зазначається, що норма Кодексу Наполеона значно ближча до формул римського права, ніж до загальних принципів цього інституту, що сформульовані в інших нормах ЦК (ст. ст. 1583, 1138). Французькому праву не відомо розмежування купівлі-продажу на купівлю-продаж речі, що визначена родовими ознаками, та індивідуально визначеної речі.

Таке розмежування настає лише в момент передачі речі. Суттєвим досягненням французького права стало прийняття 26 червня 1993 p. Кодексу споживача.

Англосаксонська система - це система, яка діє у США, Великобританії, у колишніх колоніях і домініонах останньої та яка суттєво вплинула на законодавство Швеції (закон 1901 p.), Данії (закон 1906 p.), Ірландії (закон 1922 p.). Незважаючи на те, що англосаксонська система - це система прецедентного права, у ряді випадків судова практика поступається місцем закону. У Великобританії - це Акт 1979 p. (Sale Goods Act), що замінив закон 1893 р., у Сполучених Штатах - Єдиний торговий кодекс (Uniform Commercial Code), що був уведений в дію майже всіма штатами (за винятком Луїзіани) 1962 року.

Для забезпечення дієвості договору купівлі-продажу цими спорідненими за змістом актами передбачена необхідність дотримання таких умов: 1) наявність визначених речей; 2) виявлення волі; 3) передача права власності; 4) виплата ціни. В англосаксонському праві поняття "власність" тлумачиться надто широко. Це все те, що переходить до покупця, крім інтересу. У поняття "власність", що збігається з українським розумінням "майно", англосаксонська доктрина включає сукупність прав, які дають

підстави для розпорядження речами, користування й володіння ними. Доктрина також використовує поняття "інші правомочності", що містять зобов'язання, авторські права, фірмові та товарні знаки, право на ім'я тощо.

Речі мають перебувати у стані, при якому їх можна передавати покупцеві. Практика моменту виникнення права власності досить суперечлива. З однією із розглянутих 1937 року справ (Re Anchor Line v. Andsrson Bros Ltd) суд визначив, що відстрочка у доставці товару чи несплачена ціна не позбавляє покупця права на власність, яке виникло з моменту укладання договору. Сам договір у Великобританії може мати різну, у тому числі й усну, форму, а у США при ціні договору понад 500 доларів письмова форма не обов'язкова.

Європейське співтовариство досі не сформувало єдиного законодавства відносно купівлі-продажу, хоча ряд країн ЄС приєдналися до міжнародної конвенції щодо купівлі-продажу. Маються на увазі Конвенція про міжнародну купівлю-продаж товарів 1980 p., Принципи УНІДРУА 1994 p. тощо.

Для країн ЄС основне значення мають норми Римського договору, особливо у сфері регламентації цін. Ця проблема має також багату судову практику. Суттєву роль відіграють також норми із захисту прав споживача, яким, зокрема, також присвячена спеціальна стаття (129-а) Маастрихтського договору.

У праві Йорданії купівля-продаж регламентована Другою Книгою ЦК Йорданії, що набрав чинності 1976 року. Цьому договору присвячено 14 статей (ст. ст. 465-478).

Ст. 465 визначає купівлю-продаж як відплатний перехід права на річ. Інакше кажучи, йдеться про перенесення на покупця не права власності, а права володіння, що відповідає досить поширеному розумінню купівлі-продажу, наприклад як це відбувається в німецькому праві та доктрині.

Наступні норми ЦК детально регламентують умови купівлі-продажу. Йдеться, зокрема, про поінформованість покупця про якість речі, яку він купує. Вважається, що покупець повністю знайомий із цією річчю, незалежно від того, яким чином відбулося знайомство: безпосереднім оглядом, за зразком чи за описом. Основною умовою угоди є припущення, що покупцеві річ, яка продається, відома "за зовнішньою формою, розмірами, їхніми властивостями". Якщо покупець перебуває на місці знаходження речі, достатньо вказати на неї (п. 2 ст. 466). Про знайомство з річчю слід зазначити в договорі, і якщо договір купівлі-продажу підтверджує знайомство покупця з річчю, посилання, врешті-решт, на недоліки речі, що продана, не береться до уваги за винятком випадків доведеного обману з боку продавця.

При продажу за зразками огляд зразка є достатнім, щоб визначити якість та загальну характеристику речі, яка продається. Але це за умови, що зразок відповідає всім характеристикам речі, яка продається. Якщо отримана за договором річ не відповідає зразку, то покупець може її прийняти, але може й відмовитися від ії прийняття (п. 2 ст. 468). У цьому разі він може або вимагати пред'явлення речі, що відповідає зразку, або розірвати договір. Незважаючи на відсутність про це згадки в ЦК, практика в разі розірвання договору стягує збитки й позитивну шкоду в майні. У разі суперечки між продавцем та покупцем про відповідність зразка речі, що куплена, суд може залучити компетентних осіб, яким пропонується дати висновок по суперечці. Це не експерти і від них не вимагається спеціального пізнання. Йдеться про компетентних осіб (у ЦК вони називаються "досвідченими"). Але їхня думка враховується лише за наявності самої речі. Якщо ж зразка немає, то суперечка між покупцем і продавцем вирішується на базі сукупності доказів, звичайно, які використовуються в цивільному процесі.