Алямкін В.В. Договір поставки за законодавством України: цивільно-правовий аспект : Алямкин В.В. Договор поставки по законодательству Украины: гражданско-правовой аспект

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, вказані зв’язки роботи з науковими програмами, планами, темами, визначені мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, окреслені використані методи, сформульовані основні положення, що відображають зміст та ступінь наукової новизни отриманих результатів, розкрите їх практичне значення, наведені дані про апробацію результатів дисертації та публікації дисертанта.

Розділ 1. «Розвиток концепції договору поставки» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Концептуальні та практичні підходи до договору поставки» дисертант зазначає, що формалізований дуалізм приватного права спричинив проблему оптимізації конструкцій окремих договорів та визначення їх галузевої приналежності. Це цілком стосується й договору поставки, що об’єктивно розвивався разом із становленням промислового виробництва, стабілізацією та удосконаленням економічних коопераційних зв’язків між окремими товаровиробниками, розвитком цивільного і, особливо, господарського права.

Договір поставки виник на певному етапі розподілу праці, а саме тоді, коли рівень розвитку промисловості набув не тільки споживчого характеру, тобто вироблялась продукція не лише для споживання, а й для промислового призначення – відтворення промислового потенціалу на певній території і в певній перспективі. Саме тоді виникла потреба стабілізувати відносини між окремими товаровиробниками у часі (строкам), а з розвитком транспортної інфраструктури – то і за товаропотоками.

Наукові розробки проблем договору поставки мають понад столітню історію, протягом якої накопичилась значна емпірична база проблемного, описового та констатуючого спрямування. Роботи російських дореволюційних та в подальшому радянських науковців (насамперед, Г. Ф. Шершеневича, В. Л. Ісаченко, В. В. Ісаченко, К. П. Побєдоносцева, Д. І. Мейєра та ін.) започаткували основний доктринальний підхід до договору поставки як унікального здобутку виключно російської школи права. За своєю юридичною природою, відносини з поставки, зводилися, власне, до відносин, що виникали з договору оптової купівлі-продажу, але з притаманними йому особливостями.

Подальший розвиток інституту договору поставки здійснювався під впливом таких чинників як одержавлення економіки, промислова революція, нарощування, споживання і врахування всіх ресурсів держави та переходу на директивно-планові засади управління економікою в СРСР. З укріпленням в СРСР планових засад економіки виникли додаткові проблеми, зокрема, взаємодія плану і договору, визначення особливостей організації та структури договірних зв’язків щодо поставки, врахування волюнтарних рішень окремих керівників, встановлення змісту договору поставки, врахування особливостей його окремих різновидів. Це спричинило виникнення відомчого регулювання відносин з поставки директивними вольовими методами.

В радянській правовій науці відношення до договору поставки було суперечливим: одні науковці обґрунтовували його особливе значення й окреме місце в системі цивільно-правових договорів; інші – пропонували відмовитися від нього, зважаючи на те, що він нічим не відрізняється від договору купівлі-продажу.

Дисертант констатує, що в радянській економічній та правовій доктрині договір поставки розвивався на парадигмі його підзаконного регулювання із широким застосуванням імперативів та адміністративного впливу. Сторони за договором поставки на той час мали керуватися спеціальними підзаконними актами та відповідними адміністративними вказівками, а сам договір забезпечував реалізацію плану. Норми цивільного права до регулювання цих відносин фактично не застосовувались.

З огляду на вимоги єдності та диференціації правового регулювання в дисертації обґрунтовується теза про те, що договір поставки повинен зберегти загальні підходи до регулювання зобов’язань з перенесення власності від товаровласника до іншої особи. Відтак, його правове регулювання має здійснюватись у загальному руслі регулювання договорів на основі ЦК України із подальшою диференціацією у спеціальному законодавстві. За такого підходу норми ЦК України мають загальне значення і застосовуються лише в тому випадку, коли спеціальне законодавство не передбачає особливих правових норм.

Дослідивши економічну сутність і спрямованість договору поставки дисертант робить висновок про те, що договір поставки є договором на передачу товару у власність покупцю партіями, з можливістю його модифікації у визначених сторонами напрямках та межах.

У підрозділі 1.2. «Договір поставки в умовах дуалізму приватного права» дисертант визначає висхідну концептуальну модель договору поставки та проблеми, що виникли із законодавчим оформленням дуалізму приватного права, та доцільність одночасного його регулювання в двох різних за ідеологією і самодостатністю кодифікованих актах. Договір поставки має враховувати товарообмінну природу, забезпечувати глобальну мету із поліпшення умов для збереження життя та здоров’я людини, охорони її прав і локальну мету – не призводити до протистояння між контрагентами та порушення їх прав. На переконання дисертанта, законодавче закріплення міжгалузевого інституту договору поставки не повинне містити колізій між конструкціями договору поставки у ЦК та ГК України чи розбіжностей між визначеними у законодавстві поняттями. Дисертантом доводиться, що господарсько-правова конструкція договору поставки суперечить основним засадам законодавства та принципам підприємництва, а його поява у ГК України стало результатом компромісу між «цивілістами» і «господарниками». При цьому відповідна різниця полягає в розумінні механізму регулювання економічних (за суттю) та правових (за формою) відносин.

В дисертації досліджуються об’єктивні та суб’єктивні чинники (детермінанти) договору поставки. На підставі їх розгляду робиться висновок про те, що договір поставки має майбутнє, адже навіть, якщо внаслідок не виважених кроків законодавця він зникне з цивільного права, він продовжить своє існування у вигляді інших договірних конструкцій, зокрема, договору оптової купівлі-продажу. Договір поставки детермінований необхідністю договірної кооперації контрагентів і спрямований на налагодження стабільних і довготривалих відносин між ними.

Дисертантом приділяється досить багато уваги питанню про поставку за державними контрактами, на підставі чого дисертант пропонує внести зміни до ч. 2 ст. 13 ГК України, виклавши її у такій редакції: «Державний контракт – договір, укладений в межах наданих повноважень державним замовником від свого імені для задоволення державних потреб із суб’єктом господарювання – виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов’язання сторін і зумовлюються їх суб’єктивні права й юридичні обов’язки». Таке визначення, на думку дисертанта, влучніше відображає суб’єктний склад сторін державного контракту, правовий статус держави Україна, конститутивне значення самого державного контракту та сферу його застосування.

В дисертації обґрунтовано, що виявлення особливостей інституту поставки повинно вестися за найбільш суттєвими елементами договору (суб’єктами, умовами, формою, особливостями укладання та його виконання). За такої конструкції та підходу, цивілістична парадигма договору поставки є найбільш виправданою. Тому, на думку дисертанта, в перспективі може змінитися і структура глави 54 ЦК України, яка вже у § 1 може врегулювати відносини поставки в рамках договору оптової купівлі-продажу, а відтак, відпаде потреба в одній статті, що наразі регулює договір поставки (ст. 712 ЦК України). Інший, більш привабливий варіант вирішення проблеми без кардинальної зміни змісту та структури цієї глави – доповнити її § 3 «Поставка» положеннями про різновиди, сторони, основні права та обов’язки сторін за договором поставки, типові порушення умов такого договору, наслідки, співвідношення із підзаконними актами, які регулюють поставку.

У підрозділі 1.3. «Сутність і призначення договору поставки» дисертант виходить з того, що сутність – це прояв найбільш важливих ознак як правового явища та категорії сутність права, взагалі, і його інститутів зокрема, що має своє продовження на рівні окремих інститутів цивільного права.

Відносини з поставки є ринковими, майновими та цивілістичними за своєю сутністю, господарськими за механізмом реалізації. З огляду на це, дисертантом відстоюється думка про те, що ці відносини повинні базуватися на засадах цивільного права. Такий підхід створює можливість проводити дослідження цивільного-правової сутності договору поставки за його основними конструктивними елементами. Зобов’язальний характер цих відносин зумовлює правовий механізм їх виникнення (укладення договору), виконання (принципи виконання цивільних зобов’язань), способи їх забезпечення (неустойка тощо), можливість зміни чи уточнення договору поставки як різновиду договору купівлі-продажу.

На підставі тези про те, що поставка є ускладненою відповідно до забезпечення кооперації суб’єктів підприємництва конструкцією договору оптової купівлі-продажу, дисертантом зроблено висновок про те, що подальший розвиток законодавства про поставки повинен відбуватися з урахуванням загальних положень цивільного законодавства про договір купівлі-продажу.

Розділ 2. «Договір поставки та його елементи у цивільному праві України» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Правове регулювання договору поставки» дисертантом виділені та проаналізовані такі етапи розвитку законодавства про поставки: 1) у складі дореволюційного російського цивільного законодавства, відповідно до якого договір поставки розглядався як самостійний вид договірних зобов’язань; 2) з першою кодифікацією цивільного законодавства СРСР, при якій щодо договору поставки були використані основні ідеї проекту Цивільного уложення Російської імперії; 3) в період з 1938 р. до 1958 р. та другої кодифікації радянського цивільного законодавства, протягом якого договір поставки розглядався як різновид господарського договору; 4) до кінця вісімдесятих років минулого століття (договір поставки був самостійним договірним інститутом, який виступав одним із інструментів радянської планової економіки); 5) в 90-ті роки ХХ ст. та до 2004 року (договір поставки ґрунтувався на основі концепції підприємництва через вільне укладення торгівельних за економічним змістом комерційних угод, при збереженні спеціальної (підзаконної) регламентації поставок); 6) з прийняттям нових ЦК і ГК України. З такої періодизації вбачається спіральний розвиток конструкції договору поставки у національному законодавстві.

Сьогоднішній етап розвитку законодавства про поставки відповідає концепції підприємництва, забезпечення його свободи, становленню ринкової економіки і вільного ринку та обмеження державного управління економікою.

Незважаючи на те, що позитивне регулювання договору поставки повинно здійснюватися виключно на засадах приватного права, дисертант наголошує, що до окремих відносин стосовно поставок субсидіарно мають застосовуватись норми публічного права і регуляторні механізми ринкової економіки. Насамперед, це стосується поставок для державних потреб і поставок у зовнішній торгівлі.

У механізмі правового регулювання договору поставки дисертант виділяє такі рівні:

- міжнародно-правовий, заснований на міжнародних конвенціях у сфері договірного права. Ці конвенції, у свою чергу, поділяються на дві групи: 1) такі, до яких Україна приєдналась і ратифікувала; 2) і такі, які не ратифіковані Україною, проте зважаючи на їх значення у зовнішньоекономічній діяльності їх положень дотримуються учасники відповідних поставок;

- національний рівень включає в себе кодифіковані нормативні акти: ЦК України, ГК України, ГПК України, Митний кодекс України. Крім цього, національне законодавство про поставку включає й спеціальні закони, що прямо чи опосередковано стосуються правового становища сторін договору, діяльності перевізника тощо;

- локальний рівень складають акти, які приймаються окремими учасниками поставок.

Підрозділ 2.2. «Поняття договору поставки» присвячений аналізу легальних і доктринальних визначень договору поставки, виявленню їх розбіжностей та пошуку компромісів з тим, що б надати цьому правовому явищу таку назву (nome), яка би адекватно вказувала на його сутність, характерні ознаки та типологічну приналежність.

Легальне визначення договору поставки зумовлене темпоральними економіко-правовими чинниками і з плином часу змінювалося. Визначення договору поставки виникло первісно на підставі визначення його базової моделі – договору купівлі-продажу, і в подальшому на його зміст впливали необхідність відображення планового характеру поставок, правової форми уточнення плану, правового засобу реалізації товарів і продукції підприємницького (господарського) або наближеного до нього характеру.

На підґрунті попередніх наукових досліджень договору поставки та поглибленого аналізу законодавства щодо поставок дисертант виділяє такі ознаки договору поставки:

1) особливий суб’єктний склад – особи, які здійснюють господарську (підприємницьку) діяльність;

2) предмет договору – товари і продукція, що спеціально виробляються або купуються у іншого товаровиробника з метою наступної поставки. Предметом поставки переважно є нові речі, однак чинне законодавство не виключає поставку речей, що були у вжитку;

3) відносини з поставки мають коопераційний характер і є тривалими, а неодноразовими актами (господарськими операціями). Вони розраховані на довготривалі договірні відносини між їх сторонами. Проте це виключає можливості разової поставки;

4) розмежування моменту укладення договору та його виконання (консенсуальний характер), що відповідає історичному досвіду регулювання поставок і його сучасній доктрині;

5) метою набуття товарів за договором поставки є використання придбаних за договором поставки товарів і, особливо, продукції виробничо-технічного призначення з підприємницькою або іншою, не пов’язаною з особистим, домашнім, сімейним чи іншим споживанням метою. Разом із тим, загальна економічна спрямованість розуміється як формування у сфері товарообігу економічно обґрунтованих договірних відносин, що відповідають потребам і можливостям його учасників і надають кожному можливість досягнути вигоди;

6) поєднання договірного і нормативного регулювання відносин з поставок, що, власне, зумовлює потребу певної деталізації цих відносин у спеціальних законах і підзаконних актах;

7) проведення розрахунків переважно у безготівковій формі, що дозволяє протистояти бартеризації та забезпечити дотримання дисципліни у розрахунковій сфері;

8) імплементація міжнародно-правових стандартів регулювання договірних відносин, і договорів купівлі-продажі, зокрема. Це проявляється, зокрема, у використання Правил Інкотермс, особливо, при визначенні місця передачі товару у власність покупця, витрат і ризиків до місця призначення, визначенню місця їх переходу тощо.

В дисертації приділяється увага не лише правовому, а й економіко-організаційному аспекту розуміння договору поставки. Цей аспект передбачає, що кілька взаємопов’язаних договорів поставки створюють «вегетативно-планову систему», тобто систему господарювання, що заснована на довгострокових договорах, замовленнях, прогнозах та внутрішніх планах діяльності господарюючих суб’єктів, яка не потребує директивного впливу. Така система характерна для кооперованих зв’язків товаровиробників, і вона дозволяє на підставі договорів поставки довгостроково упорядкувати відносини між ними.

На підставі проведеного дослідження дисертантом сформульовано авторське визначення договору поставки.

У підрозділі 2.3. «Сторони договору поставки» дисертант виходить з того, що при визначенні сторін договору поставки та виявленні їх особливостей необхідно враховувати положення декількох блоків норм: 1) про організаційно-правові форми юридичних осіб (ст. 83 ЦК України), правочини (частини 2-5 ст. 202 ЦК України) та їх учасників (сторони), загальні положення про зобов’язання (статті 509-510 ЦК України), загальні положення про договір (ст. 626 ЦК України), вид договору з передачі майна у власність (ст. 655 ЦК України) та досліджуваний вид договору (ст. 612 ЦК України). Крім того, варто розуміти, що на визначення сторін договору поставки також впливають положення ГК України щодо конструкції господарського зобов’язання (ст. 173) та суб’єктів господарювання (ст. 55), які семантично не корелюються із категоріями цивільного права.

На категоріальному рівні сторонами договору поставки є, власне, постачальник і покупець. При цьому, до правового статусу кожного з них законодавець пред’являє різні вимоги. Так, враховуючи співвідношення ЦК і ГК України, дисертант стверджує, що постачальником і покупцем являються спеціальні суб’єкти – особи, які підпадають під поняття «суб’єкт господарювання» (ст. 55 ГК України). При цьому, ними зазвичай, є особи, які здійснюють підприємницьку діяльність (господарські товариства та інші види юридичних осіб та фізичні особи – підприємці), що прямо передбачено цивільним законодавством.

Щодо відношення сторін договору поставки до його предмету, дисертант зазначає, що в сучасних умовах постачальником може бути не лише виробник товарів, а й інші особи, які мають можливість забезпечити їх поставку. В свою чергу, покупець за договором поставки може бути як споживачем набутого товару, так і набувати його з іншою метою, зазвичай, для подальшого перепродажу. В останньому випадку, залежно від умов взаємодії з іншими учасниками торгового обороту, така особа сама виступатиме постачальником.

У підрозділі 2.4. «Зміст договору поставки» зазначається, що наразі значної модифікації перетерпіли зміст (умови) договору поставки внаслідок таких чинників: 1) запровадження приватної власності та наповненням свободи договору реальним змістом; 2) новим визначенням змісту (умов) договору в законодавстві (ст. 628 ЦК України); 3) закріпленням в ЦК України статей про зміст правочину (ч. 3 ст. 213 ЦК України), зміст зобов’язання (ст. 526 ЦК України) та зміст договору (ст. 628 ЦК України); 4) особливим  підходом до визначення змісту господарського зобов’язання у ч. 3 ст. 173 ГК України та у ч. 4 ст. 265 ГК України; 5) зміною орієнтирів вітчизняних підприємців в умовах глобалізації економіки, вступу України у СОТ, розширення зв’язків із закордонними партнерами; 6) різного урегулювання підзаконними актами питання щодо умов договору поставки.

На думку дисертанта, слід розрізняти ідеальну модель умов договору, що змодельована позитивним законодавством, і реальну, якою є відображення певних умов у конкретному договорі. Це цілком стосується й договору поставки. Ідеальна модель умов договору зумовлена потребою уніфікації певного договірного інституту, забезпечення єдності правозастосовної, в т.ч. судової, практики, упередження мікрування договірних інститутів і створення квазідоговорів (коли, наприклад, договір на поставку стисненого кисню наменологічно підміняється договором на обслуговування кисневої апаратури).

Формування умов договору загалом, та договору поставки зокрема, підкорено загальному принципу свободи договору та такому його особливому прояву як свободи визначення умов договору (ст. 627 ЦК України).

Предмет договору поставки має ряд особливостей: імперативно стандартизований; призначений для використання у підприємницькій діяльності або інших цілей, не пов’язаних із особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним споживанням; має спеціальну персоніфікацію – продукція виробного-технічного призначення чи товари народного споживання; є визначеним родовими ознаками; наявний у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (ст. 656 ЦК); не лімітується і не фондується, а обертається вільно на ринку.

Дисертантом запропоновано умови договору, які погоджуються сторонами, називати погоджувальними. Погоджувальними умовами, на думку дисертанта, є та частина істотних умов договору, які не визначаються чинним законодавством або визначаються диспозитивно, а щодо яких сторони мають досягнути згоди. 

Серед погоджуваних умов договору поставки головне місце посідає предмет поставки. В чинному законодавстві питання про предмет поставки вирішено на загальному типологічному рівні (ст. 6 ЦК України), уточнюється у ст. 712 ЦК України, спеціальних законодавчих актах та положеннях про поставки і конкретизується у кожному окремому договорі поставки чи специфікаціями до нього. Предметом поставки не можуть бути майнові права та право вимоги. Речі, що можуть бути предметом договору поставки, відповідно до чинного законодавства, зокрема положень про поставки, поділені на два види: продукцію виробничо-технічного призначення і товари (вироби) народного споживання. Такий поділ, хоч і є дещо архаїчним, проте за умов чинності підзаконних актів щодо поставок, є виправданим. В дисертації детально досліджується порядок формування умов щодо предмету та його характеристик: кількості, якості, асортименту, номенклатури тощо.

До погоджуваних сторонами умов договору поставки також відноситься його строк. Питання про строк договору поставки регулюється господарським законодавством (ст. 267 ГК України) та положеннями про поставку. За строком договори поставки можна поділити на річні та довгострокові. Строки в договорі поставки встановлюються з урахування необхідності ритмічного і безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством, а також з урахуванням об’єктивних показників та відповідно до специфіки виробництва, ринкової кон’юнктури, наявних складських приміщень та їх завантаженості й інших організаційних і економічних чинників. Сторони можуть встановлювати строки для поставки окремих партій товарів.

На підставі дослідження положень законодавства та наукових позицій щодо такої умови як ціна, дисертантом підтримується сформована в цивілістиці думка про те, що ціну слід відносити не до істотних умов, а до звичайних. Дисертант наголошує на тому, що при визначенні ціни договору поставки сторони мають бути націлені на те, щоб передбачити перспективу виконання договору та зважати на те, що загальним правилом зміна ціни не допускається. Зазвичай, це передбачає необхідність закріплення в договорі не твердої ціни, а певного правила щодо ціноутворення. При цьому, сторонам слід керуватися ч. 3 ст. 691 ЦК України. На підставі аналізу широкої договірної практики укладення договорів поставки дисертант підкреслює, що при формуванні ціни договору поставки сторони, визначають її з прив’язкою не лише до вартості чи собівартості товарів, а до базових показників ціни відповідного товару на регіональних ринках і/або курсу валюти платежу до певної іноземної валюти чи вартості енергоресурсів.

До погоджувальних вимог договору поставки дисертант відносить умови про розрахунки (включає в себе форму та порядок здійснення відповідних платежів), місце поставки (при міжнародних поставках обов’язково визначати на підставі стандартних термінів Правил Інкотермс), якість товару та її гарантії.

Розділ 3. «Укладення та виконання договору поставки» містить чотири підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Форма договору поставки» дисертант виходить з того, що форма – це спосіб закріплення волевиявлення на встановлення правовідносин та визначення їх змісту. Вимоги до форми договору поставки встановлюються нормами ЦК України, ГК України, спеціальними законами та підзаконними актами. В ЦК України форма договору поставки детермінована положеннями про форму правочину (статті 204-208), загальними положеннями про форму договору (ст. 639), положенням про форму договору купівлі-продажу як родової категорії (ст. 657). 

Дисертант зазначає, що в сучасних умовах форма договору поставки об’єктивно повинна відбивати загальні універсальні тенденції у правовій доктрині, імперативні вимоги законодавства, враховувати принцип свободи договору, сприяти прискоренню товарообігу і встановленню партнерських договірних відносин між учасниками ринку. З огляду на це, дисертантом було проаналізовані сучасні тенденції до укладання договорів поставки за допомогою засобів зв’язку та їх відповідність положенням чинного законодавства щодо форми договору. В результаті, було зроблено висновок про те, що крім письмової (класичної) форми не виключено застосування й інших (некласичних) форм, зокрема, комп’ютерних (електронних) договорів, які теоретично хоч і відносяться до письмової, проте з практичної позиції такими не являються.

За результатами дослідження електронного договору поставки дисертантом визначені такі його основні ознаки: 1) створений особою, яка має право на розпорядження матеріальними цінностями; 2) виходить від особи, яка має ідентифікаційні для цифрових технологій ознаки; 3) передбачає спеціальні засоби захисту від проникнення в документ сторонніх осіб; 4) має змістовну правову сторону і встановлює взаємні права й обов’язки сторін; 5) кореспондується електронними засобами забезпечення контролю виконання зобов’язання та проведення розрахунків; 6) обертається у відносно замкнутій і захищеній від стороннього проникнення інформаційній системі; 7) може бути легко перетворений у паперовий документ; 8) має доказову силу при вирішенні спорів.

У підрозділі 3.2. «Укладення договору поставки» дисертант підкреслює, що з відходом від планових засад регулювання економіки порядок і підстави укладення договору поставки значно змінилися. Оскільки цей договір перестав бути інструментом виконання планового завдання чи рознарядок, процес його укладення нині здійснюється за загальними правилами укладення договорів (глави 53 ЦК України) та спеціальними правилами конкурентного укладення договорів.

В дисертації звернуто увагу на різну галузеву приналежність норм, що регулюють порядок укладення договорів (матеріально-правову і процесуально-правову) та неузгодженість загальних положень ЦК і ГК України щодо укладення договорів. При цьому дисертант обґрунтовує, що в сучасних умовах не доцільно імперативно обмежувати сторін у визначенні порядку укладення договору. З огляду на це зроблено висновок, що передбачений у ЦК України процес укладення договору, хоч і не позбавлений недоліків, проте є більш гнучким і виваженим з теоретичного і практичного боку.

Дисертант доводить, що процес укладення договору поставки є поліаспектним, оскільки він відображає правове становище сторони договору як учасника цивільних правовідносин, можливі межі прояву ним свободи тощо. Тому процес укладення договору поставки за своїм змістом неможливо уніфікувати в межах двох, трьох чотирьох чи більше стадій, як це, зазвичай, проводиться в літературі. Цей процес є тривалим узгодження волевиявлення на встановлення договірного зв’язку та визначання умов майбутнього договору. В умовах ринкової економіки він повинен бути гнучкий і врахувати можливість зміни споживацьких запитів, тенденції моди тощо. Зважаючи на особливості договору поставки, дисертант підкреслює, що оферта та акцепт повинні бути формалізовані письмового.

Запропоновано виділити підготовчу стадію укладення договору, що цілком стосується й договору поставки. При цьому дисертант приєднується до тих науковців, які висловлювались за необхідність законодавчого забезпечення добросовісності сторін на цій стадії. З огляду на це запропоновано доповнити ст. 641 ЦК України частиною 4 наступного змісту: «Якщо зроблено пропозицію про укладення договору та велись переговори стосовно його укладення без наміру його укласти чи у подальшому сторона відмовилась від його укладення без достатніх підстав, то вона повинна відшкодувати іншому учаснику (учасникам) переговорів збитки, що виникли внаслідок ведення переговорів».

У підрозділі 3.3. «Виконання договору поставки» досліджуються особливості виконання поставок та забезпечення їх виконання. Обґрунтовується, що забезпечення належного виконання договору поставки здійснюється: 1) на стадії укладення договору шляхом визначення способу забезпечення виконання договірних зобов’язань; 2) в процесі виконання зобов’язання, коли виникає загроза чи має місце невиконання або неналежне виконання однією із сторін обов’язків за договором поставки. Дисертант звертає увагу на те, що, керуючись публічним інтересом, держава стимулює, а в окремих випадках, примушує, сторони до належного виконання зобов’язань через публічно-правовий механізм, в т.ч. шляхом застосування адміністративно-господарських санкцій.

На переконання дисертанта, в умовах ринкової економіки, основна увага приділяється не примусу до виконання прийнятих за договором зобов’язань, а стимулюванню сторін. Такий підхід має низку переваг, оскільки програмує сторони на належне виконання зобов’язання не лише під страхом сплати неустойки та інших платежів, але й втрати ділової репутації, набуття статусу неналежного партнера, а отже, й втрати контрагентів.

В дисертації констатується значне ускладнення процесу виконання постачальником договору поставки у порівнянні з виконанням договорів поставки у радянські часи. На разі, належне виконання поставки означає не лише передання товару транспортній організації (перевізнику), а може здійснюватись шляхом повідомлення покупця про готовність передати йому партію товару, на підставі чого у покупця виникає обов’язок отримати виготовлений товар, доставкою товару власним транспортом. Крім того, належне виконання договору поставки передбачає й низку інших супутніх дій: оплату доставки, страхування товару, оформлення транспортних документів, забезпечення його охорони й цілісності тощо.

Важливою особливістю виконання договору поставки є те, що поставка товару, зазвичай, здійснюється неодноразово, а поетапно. При цьому етапи виконання договору поставки визначаються сторонами у кожному конкретному випадку в договорі, і на їх формування впливає значна кількість різноманітних чинників як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру.

Також в дисертації аналізуються теоретичні та практичні проблеми, пов’язані з дотриманням при здійсненні поставок вимог щодо предмету поставки (якості, кількості, комплектності, асортименту товару тощо).

Розглядаючи у підрозділі 3.4. «Відповідальність сторін за договором поставки» питання про негативні наслідки порушення стороною умов договору поставки, дисертант виходить з того, що особливість цивільно-правової відповідальності сторін за договором поставки зумовлена специфікою виконання цього договору. Відповідальність сторін договору поставки визначається законом (загальними положеннями цивільного законодавства про відповідальність за порушення зобов’язань (глава 51 ЦК України), загальними положеннями щодо відповідальності у сфері господарювання (розд. V ГК України), спеціальними положеннями про відповідальність за порушення договору купівлі-продажу (§ 1 глави 54 ЦК України) та договору поставки (§ 1 глави 30 ГК України), підзаконними актами (положеннями про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки виробів народного споживання, а також особливими умовами поставки окремих видів товарів), і може деталізуватись у договорі.

В дисертації приділено увагу т.зв. «оперативним санкціям», які у випадку порушення договору поставки застосовуються кредитором самостійно і не вимагають державного примусу. Зважаючи на ефективність і оперативність застосування оперативних санкцій дисертант визначає доцільність передбачення їх застосування у договорах поставки.