Макаренко Б. Г. Захист прав людини як чинник забезпечення політичної стабільності в сучасній Україні

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Макаренко Б. Г. Захист прав людини як чинник забезпечення політичної стабільності в сучасній Україні
Альтернативное Название: Макаренко Б. Г. Защита прав человека как фактор обеспечения политической стабильности в современной Украине
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

                        ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ


 


У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету та завдання роботи, розглянуто об’єкт та предмет, методи дослідження, сформульовано наукова новизна дослідження, охарактеризовано практичне значення отриманих результатів, їх апробацію, наведені дані про структуру роботи.


Перший розділ «Теоретичні   та    методологічні        основи          дослідження взаємозв’язку   діяльності  із  захисту  прав  людини  та  політичної стабільності» присвячено розгляду проблем методології, обґрунтуванню структурної організації роботи, розгляду джерельної бази та стану  розробки теми в науковій літературі, а також аналізу основних підходів до визначення впливу діяльності із захисту прав людини на перспективи встановлення та підтримання політичної стабільності.


У першому підрозділі «Проблеми та дилеми категорії «права людини» в науковій літературі» описано основні напрямки та способи вивчення прав людини в загальносвітовій гуманітарній традиції. Теоретичним підґрунтям філософії права, уявлень про свободу та справедливість стали ідеї про людську особистість як найвищу соціальну цінність суспільства й держави, висловлені в XVII – XVIII століттях філософами-просвітителями Дж. Локком, Ш.-Л.Монтескьє, Ж.-Ж.Руссо. Вони вважали, що людина має природні невід'ємні права (право на життя, право на свободу тощо), які належать їй від народження і не можуть бути відчужені ні державою, ні суспільством. Гуго Гроцій, голландський мислитель XVII століття, обґрунтовувавши договірне походження держави, указав, що джерелом природного права є сама розумна природа людини як соціальної істоти, якій властиве прагнення до спілкування.


У підрозділі встановлено, що в сучасній українській правознавчій теорії, представленій роботами  В.В. Сокуренка, А.М.Смирнова О.Г. Рогової, Ж.М. Пустовіт, М.М. Пурей, приділена значна увага концептуалізації поняття «права людини», процесуальним аспектам їх захисту. Здобутком сучасних вітчизняних і зарубіжних дисертацій у галузі правових наук є чітке визначення суб’єктів правовідносин у сфері захисту прав людини, роль різних підрозділів законодавства в забезпеченні прав людини та перспективи еволюції правових чинників формування та забезпечення політичної стабільності. Водночас  дослідники-правознавці недостатньою мірою висвітлюють діяльність політичних суб’єктів у сфері захисту прав людини, можливості політичних інститутів регулювати та змінювати ситуацію в цій  галузі.


Дослідження проблематики прав людини та її зв’язку з перспективами встановлення політичної стабільності на національному та міжнародному рівнях в межах парадигми філософських наук відзначається значною увагою до специфіки забезпечення прав та свобод окремих соціальних груп, з’ясування  ролі соціальних інститутів та процесів у формуванні правосвідомості, динаміки зростання соціальних вимог у напрямі захисту прав особи, появі нових загроз соціальному статусу індивідів, які обумовлені  кризовими процесами.   Досягненнями        філософських    дослідженьР.А. Сирінського, Т.С. Павлової, О.М. Корха, В.П. Культенка  слід вважати також виявлення фундаментальних засад політичної стабільності, які полягають у згоді та консенсусі між соціальними групами та окремими індивідами, оптимальних показниках соціального самопочуття населення, задоволеності своїм станом провідних соціальних суб’єктів. Проте у філософських дослідженнях не досить вичерпно представлена сукупність взаємозв’язків між соціальним середовищем та політикою як сферою прийняття політичних рішень, що не дає змоги окреслити перспективи політичної стабільності повною мірою.


Крім наукових розробок окремих аспектів взаємодії політичної стабільності та сфери захисту прав людини важливе значення для даної роботи мають правові документи, у яких безпосередньо  викладені загальнообов’язкові норми, які регулюють процеси захисту прав людини. Цими документами є закони, постанови та міжнародні угоди, чинні на території України: «Загальна декларація прав людини» від 10 грудня 1948 року, «Пакт про цивільні і політичні права» від 19 грудня 1966 року, «Конвенція про попередження злочину геноциду і покаранні за нього» від 9 грудня 1948 року, «Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього» від 30 листопада 1973 року, «Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження і покарання» від 10 грудня 1984 року і «Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод» від 4 листопада 1950 року тощо.


У другому підрозділі «Зміст та еволюція поняття «політична стабільність» у сучасній політичній   науці» розглянуто основні здобутки політологічних досліджень проблематики взаємодії сфери захисту прав людини та перспектив функціонування політичної стабільності.


На основі вивчення праць вітчизняних та зарубіжних авторів обґрунтовано, що аналіз чинників політичної стабільності, які формуються в полі політичної культури, дає підстави стверджувати, що політична стабільність значною мірою залежить від національних особливостей.


Значний внесок у розробку проблем детермінації політичного розвитку трансформаційних держав специфікою правової структури зробили вітчизняні політологи. Вони активно вивчали такі аспекти правового обґрунтування політичної стабільності: людський вимір етнонаціональної політики та його реалізація в Україні (О.В.Стогова), соціальна, правова держава як фактор розвитку демократичного суспільства в Україні (В.М.Співак), політико-правові засади екологічно безпечного розвитку України (С.Г. Прутько), забезпечення прав і свобод людини в процесі соціально-політичного реформування українського суспільства  (В.О. Скомаровський).


Політологічні роботи таких вітчизняних дослідниць як І.О. Дідковська, М.В. Давидова та І.Б. Кіянка зробили істотний внесок у пошук чинників, які детермінують демократичну політичну стабільність. Правовий, соціальний та культурний рівні забезпечення політичної стабільності в українській політичній науці доповнюються й міжнародною перспективою в роботі А.О.Мішина. Дослідження і публікації, в яких започатковано розв'язання проблеми трансформації політичних цінностей, які впливають на перспективи політичної стабільності, належать таким  російським авторам як М. І. Абдулаєв,  С. А. Авакьян, Ю. А. Занкін. Інтерес до проблем політичної стабільності в їх зв’язку із практикою захисту прав людини властивий також західним політологам. Для робіт Е. Зіммермана, Д. Сіринга, П. Кретсдемас, Е. Дафф, К. М. Доудінга та Р. Кімбера, Ф. Білі  характерні емпіричний аналіз, увага до чинників забезпечення політичної стабільності в суміжних з політикою сферах (економіка, право, соціальні стандарти) ретроспективний аналіз кризових етапів розвитку суспільства.


У третьому підрозділі «Методологія аналізу співвідношення політичної стабільності та механізмів захисту прав людини» викладено обґрунтування сукупності методологічних настанов, згідно з вимогами яких  застосовується комплекс методів для дослідження діяльності із захисту прав людини як чинника забезпечення політичної стабільності в сучасній Україні.


Вагомий внесок у досягнення результатів дослідження зроблено за допомогою гіпотетико-дедуктивної композиції. Відповідно до її логіки стало можливим висунення робочих гіпотез стосовно провідних рис та особливостей стабільного стану в сучасній політичній сфері та засобів його досягнення. За рахунок  дескриптивного спрямування дослідження було забезпечено  інтегрований опис основних настанов теорії та ідеології прав людини для виявлення концептуальних засад сфери захисту прав людини ліберального суспільства та демократичного політичного устрою, до цього наявних у різних інтерпретаціях та дослідних контекстах.  


Для якнайповнішого розв’язання завдань дослідження було  згруповано основні методи в межах трьох головних методологічних підходів: системного, інституційного та нормативно-ціннісного. Застосування структурно-функціонального методу також дозволило забезпечити відображення впливу практики відстоювання індивідуальних та колективних прав людини на стабілізацію демократичного політичного процесу. Використання в роботі інституційного методу сприяло виявленню та чіткому опису інституційних компонентів процесу встановлення політичної стабільності, дало змогу адекватно ідентифікувати роль та вплив окремих інститутів політичної системи в період інтенсивних демократичних перетворень в сучасній Україні та формування специфічної української моделі політичної стабільності. Аксіологічний метод був застосований для аналізу співвідношення ціннісного підґрунтя політичного значення захисту прав людини в сучасній Україні та світі, а також впливу структури політичних цінностей українського суспільства на підтримку політичних сил та державних інститутів, здатних забезпечити політичну стабільність.


Другий   розділ  «Встановлення   та   підтримання   політичної   стабільності:  інституційний та процесуальний аспекти» містить  аналіз передумов політичної стабільності на рівні функціонування важливих компонентів інституційної підсистеми політичної системи.  У розділі розкрито специфіку взаємодії глобальної політичної стабільності та викликів, які загрожують послідовному розвитку демократичного політичного процесу. 


У першому    підрозділі   «Політична безпека в контексті основних чинників політичної стабільності» розглянуто політичну безпеку, як атрибут політичної стабільності. У межах цього підрозділу було з’ясовано сучасний науковий зміст таких  параметрів політичної стабільності, як  стабільність політичної системи, стабільність політичного режиму, соціально-політична стабільність, політична стабільність суспільства, стабільність політичних відносин. Указані параметри є відображенням поширення політичної стабільності на всі аспекти політичної сфери. Крім того, обґрунтовано, що виокремлені компоненти макрополітичної стабільності мають вирішальне значення для сучасної України, у якій відбуваються складні процеси комплексної модернізації політичної та соціально-економічної систем.


 У підрозділі також установлено, що показником дестабілізації є такі результати функціонування політичної системи, які не очікувалися і є неприйнятними (небажаними). Оцінки стабільності (нестабільності) залежать як від наявності відповідної інформації, так і від світоглядних і політичних позицій учасників політичних процесів, суб'єктів політичного життя і діяльності. Тому особливої важливості набуває розробка спеціальних процедур (показників), які дозволяють об'єктивно оцінити стан політичної системи та ступінь її стабільності.


У підрозділі вказано, що проблема виживання людства та захисту миру вимагає сьогодні створення глобальної політичної стабільності, яка реалізується в реальній політиці держав як на регіональному, так і глобальному рівні.


Установлено, що досягнення сталого громадянського миру представляє істотний  інтерес для українського суспільства. У підрозділі підкреслено зростання ролі громадських організацій у політичних процесах, набуття ними окремих рис політичних партій. Також зазначено, що в сучасній Україні з конституюванням протистояння політичних сил у системі відносин влада-опозиція, держава як інститут не є арбітром, який перебуває над політичними силами, а дедалі більше стає учасником політичної гри.


У другому підрозділі «Відносини між політичними інститутами як чинник забезпечення політичної стабільності» розглядаються процеси висування вимог до влади з боку суспільства з приводу забезпечення захисту всіх комплексів прав людини, які стають компонентом політичного порядку денного, викликом, який потребує прийняття загальнообов’язкових рішень. Проте досягнення належного рівня резонансності потреб у захисті прав людини вимагає цілеспрямованої та системної роботи громадських суб’єктів із надання проблемам статусу загальносуспільних. Ця риса переводить практику захисту прав людини до сфери політичної діяльності.     


У межах підрозділу обґрунтовано, що системність та повторюваність порушення прав людини є основним предметом  організованої боротьби з цим негативним явищем у сучасному світі. Незважаючи на широке різноманіття форм, засобів, ресурсів та методів відстоювання прав людини в сучасному суспільстві, можна виокремити декілька напрямів, які характеризуються найбільшим впливом на політичний процес. Такими є: діяльність індивідів, громад, правозахисних груп із прийняття судових рішень щодо порушення прав людини, які мають резонансний характер; комунікаційна діяльність названих неурядових суб’єктів в межах технологій досягнення політичної мети; діяльність із поширення правової культури та свідомості, яка, зокрема, включає й аналітичну та ідейну розробки сучасного змісту прав людини та пріоритетів їх захисту.


У підрозділі вказано, що   серед параметрів, які впливають на стійкість політичної системи провідними є баланс сил між головними політичними гравцями, рівень згоди всередині політичних еліт, адекватність існуючого набору політичних інститутів потребам та інтересам суспільних груп, рівень відповідності приписів правового характеру фактичним правилам політичної гри.  


Найвищий рівень взаємодії політичних інститутів іноді не може бути достатньою умовою збереження політичної стабільності та динамічного розвитку сектора захисту прав людини. Важливим дестабілізуючим чинником можуть стати й резонансні факти порушення прав людини.


  Суспільна значимість проблем у сфері захисту прав людини проявляється не тільки в теоретико-концептуальній, але й у політико-ситуативній площині.  Фундаментальне значення окремих фактів порушення прав людини для стану політичної стабільності не може бути виявлене доти, доки ці дії та поведінка не набудуть  масового поширення і не стануть об’єктом політичного обговорення.


В третьому підрозділі «Соціокультурні передумови існування політичної стабільності: площина політичного процесу»  з’ясовано, що соціокультурні детермінанти політичної стабільності формують низку найбільш фундаментальних засад довгострокового збереження стійкого політичного стану. Ними є політична ментальність, набір норм спеціальної поведінки та спілкування, сукупність духовних цінностей та традицій. У підрозділі розглянуто соціокультурні засади легітимності політичної влади та схвалення в суспільстві загального політичного порядку. Водночас зазначено, що саме зрушення в масовій свідомості можуть бути причиною як масових безладів та заколотів, так і підґрунтям схвалення  політики урядів та довгострокових системних реформ.


У цьому структурному елементі дисертації вказано, що вірогідність політичної дестабілізації на національному рівні посилюється тим, що політичні суб’єкти  можуть цілеспрямовано впливати на зміну поведінки психологічно нестабільної частини населення в певній країні для досягнення своєї політичної мети. Установлено, що важливою характеристикою психологічних передумов політичної стабільності є параметри активізації політичної поведінки громадян. Рівень соціальної агресивності населення вимірюється в таких параметрах, як міра політичної ініціативи, політичного радикалізму, політичного суперництва та політичної творчості.


У підрозділі обґрунтовано положення про те, що в контексті проблематики даного дослідження позиція соціокультурної детермінації політичної стабільності є однією з найбільш пріоритетних для сучасної України. Вона знаходить свої реальні обриси переважно шляхом порівняння з попередніми етапами політичної еволюції, в конкретному політико-культурному просторі. Також увагу зосереджено  на проектуванні змісту поняття «політична стабільність» на відображенні провідних норм та стандартів політичної культури суспільства, в основному на вертикальні відносини між владою та суспільством.


У третьому  розділі «Національні моделі забезпечення політичної стабільності засобами захисту прав людини: досвід для сучасної України» проаналізовано ті аспекти міжнародної практики встановлення та підтримання політичної стабільності, які мають актуальність для побудови специфічної української системи політичної стабільності, заснованої на захисті прав людини.


У першому підрозділі «Демократія як чинник формування політично стабільного соціуму» встановлено, що  на розвиток та специфіку сучасного світового рівня захисту прав людини впливають три фактори: нормативно-правова база, інституційна спроможність та спрямованість на результат (цілеспрямованість та системність дій). 


Нормативи із захисту прав людини, важливі для сучасної України, мають тенденцію до постійного зростання та вдосконалення, деталізації сфер захисту. Для українського політичного порядку денного це означає постійне висунення нових вимог та інтересів. Глибока деталізація прав та ступенів їх захисту обумовлює лише тимчасове задоволення потреб. Політична ситуація може драматично змінюватися як в наслідок загроз традиційним, «старим» групам прав, так і внаслідок  актуалізації нових.


У підрозділі обґрунтовано, що правозахисні суб’єкти в сучасному світі поділяються на тих, хто діє у межах функціонування громадянського суспільства, а також на тих, хто функціонує в межах політичних технологій. Перша група характеризується некомерційністю, альтруїзмом цілей та завдань, етичними мотивами. Друга група здебільшого бере участь у імітації громадської діяльності, вона підпорядкована цілям політичних суб’єктів. Обидва типи активності є інституційним підґрунтям захисту прав людини, найбільш масовим проявом політизації соціально-правової проблематики. Причиною зростання діяльності неурядових організацій із захисту прав людини є модернізація системи правових послуг, яка на сучасному етапі надає окремим громадянам можливість оперативно та ефективно заявляти про порушення прав.


У другому підрозділі «Політичні загрози правам людини на національному рівні в сучасному світі» доведено, що політична стабільність стійких демократій, на відміну від транзитивних заснована не на ситуативному консенсусі політичних еліт, а на широкій підтримці системи політичних відносин та політичної інфраструктури всіма компонентами  багатоскладового суспільства. На макрополітичному рівні це виражається у визнанні усіма провідними політичними силами демократичних правил гри та статусу захисту прав людини як мети держави. Суспільство в сталих демократіях є рівноправним партнером держави, громадяни – споживачами її послуг.


Досліджено сутність впливу західних зразків демократії на перспективи політичної стабільності України як транзитивної держави. Ця сутність полягає у безумовному утвердженні пріоритету прав людини перед суверенітетом держави. Крім того, громадсько-політична діяльність західних суспільств дає алгоритми та приклади успішного відстоювання прав окремих спільнот та меншин у політиці не загрожуючи при цьому стабільності всього соціуму.


Установлено, що держава відіграє значну роль також і в досягненні базисних цінностей громадянського суспільства –  свободи та права, є складовим елементом цього суспільства, працює в правовому полі з метою охорони вказаних цінностей для всіх членів суспільства. Така політика є наріжним каменем забезпечення динамічної політичної стабільності.


У третьому підрозділі «Стан захисту прав людини та стабільність політичної системи: моделі перехідних суспільств та суспільств «третього світу»»  встановлено,що демократія як принцип колегіального ухвалення рішень визначає знімає конфліктну напругу та протиріччя на основі дискусій і обговорень. Демократія як тип політичного процесу дозволяє уникнути обмежень в участі політичних суб’єктів. Організація консолідуючої єдності суспільства на основі узгодження інтересів шляхом відкритих дискусій стає підґрунтям більш гнучкої актуальної моделі стабільності, на відміну від тоталітарної або авторитарної політичних систем. У зазначених системах домінує принцип придушення опозиції та силовий тиск на інакодумців. Це обумовлює тривалу стабільність у політиці, сформовану «згори донизу».


Визначено, що країни Центральної та Східної Європи є прикладом надшвидкого переходу від етатистської бюрократичної системи до плюралістичної демократії. Водночас злам системи тотального контролю відбувався під тиском та завдяки істотній консультаційній допомозі Заходу. Згортання демократизації на пострадянському просторі було спричинене насамперед невдоволенням населення наслідками та ціною економічних реформ. Певною мірою авторитаризація політичних систем колишніх радянських республік була виправдана прагненням населення до повернення політичної стабільності зразків Радянського Союзу. Україна на тлі вказаних процесів опинилася у ситуації подвійного тиску – зовнішнього,  у вигляді авторитарних тенденцій у сусідніх країнах, та внутрішнього – ностальгії населення за минулим. Антидемократичні тенденції в межах системи відстоювання групових інтересів отримали прояв в корупційному способі ухвалення політичних рішень та розподілі економічних ресурсів.


У четвертому розділі «Механізми  захисту  прав  людини  та політична   стабільність   в  сучасній  Україні: проблеми    взаємодії  та  перспективи  розвитку» розглянуто сучасний стан, наслідки та перспективи  впливу діяльності із захисту прав людини на політичну стабільність у сучасній Україні. Визначено основні суб’єкти політичної діяльності із захисту групових та індивідуальних прав, встановлені особливості наявної державної та громадської інфраструктур із захисту прав людини.


У першому підрозділі  «Громадянське суспільство як середовище захисту прав людини та утвердження політичної стабільності в сучасній Україні» доведено, що   практика захисту прав людини через індивідуальну та групову громадянську активність (вуличні заходи: акції протесту, пікети, демонстрації), правову діяльність (судові позови та процеси, співпраця з правовими органами) та діяльність засобів масової інформації (телебачення, радіо, Інтернет, друковані видання) досі не є окремим різновидом суспільно-політичної діяльності, не виокремлено у загальній правозахисній діяльності, перебуває в межах загальних інформаційних потоків, є тематично прив’язаною до інших суспільно-політичних інформаційних привидів. Такий стан сфери захисту прав людини зумовлений кількома особливостями громадської та правової сфери України. Першою з них є  несформованість громадянського суспільства як єдиної мережі залучення індивідів до захисту своїх прав та використання правової системи з метою забезпечення добробуту родин та приватного життя. Другою особливістю є слабкість громадських організацій, різкий дисбаланс між громадським сектором та державою. Державні установи, які в Україні функціонують за класичною бюрократичною моделлю, утворюють певну зону відповідальності за «галузевими» порушеннями прав людини. Третьою особливістю, що впливає на стан захисту прав людини  в сучасній Україні та відповідно розвиток інфраструктури, є статус органів місцевої влади, який передбачає залежність від влади державної. Неспроможність територіальних громад ставати дієвими суб’єктами вирішення місцевих проблем знижує рівень довіри громадян до місцевої влади.


У другому підрозділі «Держава в сучасній Україні як інститут забезпечення політичної стабільності в контексті захисту прав людини» увагу приділено наповненню реальним емпіричним змістом положення, згідно з яким перспективною площиною здобуття нових політологічних знань є ситуація у сфері реального відстоювання прав людини державою в сучасній Україні. Останні є основою сприйняття демократії на рівні індивідуальної свідомості, вузловою проблемою ставлення до наявного політичного порядку соціальних та етнонаціональних груп багатоскладового суспільства, умовою справедливого громадянського миру та рівноправного діалогу між політичними силами.


У підрозділі зазначено, що соціально-політична стабільність у сучасній Україні на макрорівні являє собою стабільність соціально-політичних відносин і взаємодій між політичним центром і регіонами. Це має прояв у здійснюваних українською політичною владою процесах, спрямованих на формування централізованої моделі державного управління, ознаки якої проявляються в побудові «вертикалі влади», призначенні губернаторів та ін. З огляду на це, соціально-політична дестабілізація в сучасній Україні є можливою  через виникнення дестабілізаційних процесів усередині політичного центру. Проте, вона може бути ініційована і в регіонах, що дозволяє охарактеризувати сучасний стан держави, як унітарну, із твердим централізованим управлінням. «Провідна» роль політичного центру та «підлегла» роль регіонів є головною характеристикою відносин у межах адміністративного поділу сучасної України.


У третьому підрозділі «Політична культура та правосвідомість як чинники захисту соціальних прав людини в контексті утвердження політичної стабільності в Україні» встановлено, що передумовою існування політичної стабільності є високорозвинена моральна, правова, духовна культура. В Україні слідом за економічною та соціальною кризою болісний розлам відбувся у сфері культури. Це позначилося на втраті громадянами моральних  та соціальні ідеали. Сутність проблеми полягає в практичній реалізації демократичних принципів управління державою. Указано, що владні органи мають перебувати під реальним, а не уявним контролем народу, спиратися у своїй діяльності на його довіру та підтримку. Одним із важливих чинників ефективної діяльності владних органів є підвищення моральної та правової відповідальності  їх керівників. У владних структурах повинні працювати тільки професіонали, які мають для цього відповідні знання і досвід. Ефективність діяльності владних органів залежить від публічності політики, насамперед під час визначення розвитку держави.


 


З’ясовано, що інструментом порушення та встановлення прав людини в сучасній Україні нерідко стають засоби насильства (в основному в галузі прав власності та економічних прав), що свідчить про відсутність належного рівня правової культури та правової свідомості. Широкомасштабність та багатоаспектність політичних, економічних, соціальних реформ в Україні зумовлює відсутність системності та послідовності в забезпеченні базових прав людини та розвитку даної сфери. 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины