ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, окреслюються хронологічні межі, формулюється мета та завдання дослідження, визначено ступінь розробки проблеми та її джерельну базу, її методологічні засади, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи.
У першому розділі - "Історіографія та джерельна база дослідження" розкривається стан наукової розробки дисертаційної проблеми, а також розкривається методологічна основа та джерельна база дослідження.
Відзначено, що сучасна військово-політична обстановка в Європі та довкола України характеризується розвитком відносин партнерства та співробітництва між країнами Заходу та колишнього Варшавського Договору, їх активною участю у створенні нової багатокомпонентної структури європейської колективної безпеки, яка набуває дедалі більшого динамізму, з висуванням на перший план таких євроатлантичних та європейських Організацій, як НАТО, ЄС, ОБСЄ та ЗЄС.
Як вагома складова регіону Центрально-Східної Європи, Україна розглядає поглиблення європейських інтеграційних процесів в якості одного з пріоритетних напрямків зовнішньої політики, прагне посісти гідне місце у своєму геополітичному оточенні і сприяти його демократизації та європеїзації.
Участь Збройних cил України у миротворчій діяльності, міжнародному військовому співробітництві останнім часом набуває особливого значення для зміцнення національної безпеки і оборони держави, розвитку українського війська. Зростання ролі цього фактору зумовлено встановленням і поширенням між Україною і країнами євроатлантичного регіону довіри і партнерства, що особливо позначилося на військовій сфері, поступовим формуванням нової системи безпеки з участю Української держави. Активна участь Збройних cил України у цих процесах значно підвищила авторитет Української держави на міжнародній арені, забезпечила визнання її як впливового чинника і суб’єкта у політичному житті Європи і світового суспільства.
Приведений в дисертації аналіз джерел свідчить, що хоч проблеми будівництва та розвитку Збройних cил України постійно знаходяться в центрі уваги історичної науки і склалася досить насичена історіографія армії України, питання її участі у зміцненні воєнно-політичної стабільності у регіоні і світі, роль у створенні міжнародного іміджу України висвітлені недостатньо.
Інформаційна база, яка присвячена миротворчій діяльності Збройних cил України поділяється на роботи, які вивчають загальні підходи до участі армії в процесі зміцнення воєнно-політичної безпеки і їх недоліки на різних етапах миротворчості, праці узагальненого інформаційного напрямку і, нарешті, деякі повідомлення про ті, чи інші події за участю українських військовослужбовців в заходах по підтримці миру і безпеки у різних регіонах світу.
Слід підкреслити, що окремі дані зустрічаються в політологічних дослідженнях, але вищезазначені джерела використовують цю інформацію в дуже стислому вигляді і тільки ілюструють ті чи інші положення або висновки робіт . Практично немає спеціальних праць, котрі б давали узагальнений аналіз миротворчої діяльності Збройних сил періоду 1992-2000 років, створення системи військового співробітництва, її значення у державному будівництві незалежної України.
Огляд інформаційних джерел, що стосуються проблеми, дає підстави стверджувати, що функція зміцнення військово-політичної стабільності (миротворча діяльність) була і є одним із визначальних компонентів в діяльності Збройних сил України.
Оскільки цей аспект участі української армії в створенні системи національної безпеки на даному етапі не знайшов належного висвітлення в військовій історіографії, то спираючись на досягнення попередників та наявну джерельну базу, у дисертаційній роботі зроблено спробу вирішити це завдання.
У другому розділі "Використання Збройними силами України діяльності ООН у вирішенні міжнародних конфліктів" розкриваються та аналізуються дії європейських держав та Організації Об’єднаних Націй щодо захисту миру, боротьби проти агресії, запобіганню конфліктів та підтримці миру.
Питання про операції ООН з підтримки миру і безпеки завжди були одним з найголовніших за всю діяльність Організації Об’єднаних Націй.
Але часто-густо миротворчий потенціал ООН був заблокований, або малорезультативний. Конфронтація періоду "холодної війни", надмірна ідеологія міждержавних стосунків, які стали інструментом блокової політики, надовго паралізували діяльність Організації Об’єднаних Націй, позбавляли її можливості займатися вирішенням практичних справ. До негативного результату "холодної війни" треба віднести те, що через довгий призовний стан ООН у цілій низці випадків не було змоги використовувати механізми цієї Організації для запобігання конфліктів і кровопролиття.
Якщо блокова політика конфронтаціі періоду "холодної війни" не давала змоги ООН займатися попередженням конфліктів та кровопролиття, то зараз, коли новою домінантою відносин Сходу та Заходу стає перехід до якісно іншого міжнародного порядку, який заснований на загальній безпеці, балансі інтересів та моральності, все настійніше розглядається використання миротворчих механізмів ООН, як один з ефективних засобів усунення воєнно-силових методів вирішення суперечливих проблем. Сприяючи переведенню конфліктів у русло мирного врегулювання, операції ООН не тільки дозволяють уникати політичних і матеріальних втрат, втягнення держав у ті або інші конфлікти, але і сприяють розвитку миротворчої співпраці країн у військовій галузі.
Характер операцій щодо підтримання миру протягом останніх років швидко еволюціонує, спостерігаються нові тенденції в справі миротворчості. Сформовані та усталені принципи і практика підтримання миру швидко пристосовуються до вимог часу, тоді як основні умови успіху залишаються незмінними: чіткий і реальний мандат; співробітництво сторін у виконанні цього мандата; послідовна підтримка з боку Ради Безпеки; готовність держав-членів ООН надати необхідний військовий, поліцейський і цивільний персонал; ефективне керівництво з боку ООН на рівні її центральних установ і на місцях, належна фінансова і матеріально-технічна підтримка.
На 1 серпня 1999 року під егідою ООН проводилося 15 миротворчих операцій у різних регіонах світу, в яких брали участь 9123 військовослужбовців і біля 3 тисяч цивільних осіб з 37 країн світу. З бюджету ООН на проведення цих операцій було відпущено 900 млн. доларів.
В останні роки ХХ-го століття з’явилося прагнення більшості держав створити загальну систему міжнародної безпеки під егідою ООН та регіональних структур. Дедалі частіше у світі складаються ситуації, коли у відповідь на різні кризи світове співтовариство в особі ООН у тісній взаємодії з регіональними організаціями (НАТО, ЗЄС) створює наднаціональні угрупування збройних сил для деескалації конфліктів, не зупиняючись навіть перед військовим насильством.
Як приклад можна згадати локальну війну у Перській затоці (1991 р.) та події у Югославії у 1999 році. Спільним для цих миротворчих втручань є, по-перше, створення коаліції під егідою ООН (у військовому відношенні очолюваною США та підтриманою іншими країнами-членами НАТО або ЗЄС), по-друге, виступ створеної коаліції на боці одного з учасників конфлікту з метою примусити до миру агресивну сторону.
Таким чином, наприкінці ХХ-го століття все більш виразно складається тенденція переходу системи міжнародних відносин у новий якісний стан. Усунення ідеологічних мотивів у поділі Європи, зміцнення Організації Об’єднаних Націй, набутий міжнародним співтовариством досвід урегулювання міждержавних і внутрішньодержавних ситуацій суттєво змінили підходи у вирішенні військових конфліктів. Динаміка становлення системи миротворчості визначається не стільки змаганням окремих центрів сили, скільки їх співпрацею, в процесі якої вирішуються основні протиріччя в міру їх виникнення.
Докорінні соціально-політичні перетворення в Європі зумовили кардинальні зміни геополітичного простору на європейському континенті. Світова спільнота все більше усвідомлює, що новий світовий порядок може бути припустимий для всіх країн і народів за умови, що він буде ґрунтуватися не на чиїсь гегемонії, а на положеннях Статуту ООН та принципах мирного співіснування. Управління світовими процесами все більшою мірою здійснюється на підставі координації економічної та міжнародної політики провідних держав світу в рамках Організації Об’єднаних Націй.
Сучасний світовий порядок спирається на основоположні принципи та норми, які визнані усіма державами, закріплені в Статуті ООН і обов’язкові для всіх держав. Статут ООН заперечує застосування сили або загрозу силою у міжнародних відносинах і вимагає вирішення будь-яких міжнародних суперечок виключно мирними засобами. За роки існування ООН набула унікальний досвід врегулювання - в багатьох випадках безкровного - різноманітних конфліктів. Напрацьовано принципово новий набір засобів розведення ворогуючих сил і угрупувань, підтримання стану припинення вогню, налагодження діалогу між сторонами, які з успіхом використовуються на практиці силами ООН. Дійсність показала, що в будь-якому випадку, витрати на миротворчість ООН безмірно малі в порівнянні з багатомільйонними втратами, яке несе людство під час виникнення регіональних конфліктів.
У третьому розділі дисертації - "Залучення Збройних cил України у справу будівництва нової системи європейської безпеки" - узагальнюється досвід України у системі міжнародних військових зв’язків та участі в миротворчих операціях під егідою ООН.
З моменту набуття незалежності у 1991 році Україна поступово інтегрується у європейські та трансатлантичні структури, робить значний внесок у зміцнення безпеки і стабільності у європейському регіоні. Цьому сприяють політичні та економічні перетворення у країні, участь нашої держави в заходах міжнародних систем безпеки, проведення миротворчих та гуманітарних операцій за кордоном.
На самому початку визначення Україною нових політичних орієнтирів Верховна Рада звернулася 5 грудня 1991 року з відозвою "До парламентарів і народів світу". В ній зазначилось, що Україна, як одна з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй, у повній відповідності з метою і принципами Статуту цієї впливової міжнародної організації, буде спрямовувати свою повсякденну політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на безперечне дотримання загальновизнаних принципів міжнародного права.
Вагомий внесок у справу миротворчої діяльності зробили Збройні cили України. Протягом 1992-1993 років було організовано співробітництво у військовій галузі з Польщею, Угорщиною, Болгарією, Румунією, Чехією, Латвією, Німеччиною, Францією, Великобританією, Туреччиною, Сполученими Штатами Америки.
Політичне і військове керівництво України з самого початку незалежності розглядало безпеку української держави не тільки через призму боєздатності її армії, а й через вміння мирної і доброчинної співпраці між сусідами. Вся міжнародна діяльність Міністерства оборони України почала концентруватися на таких головних напрямках: добрі і рівноправні відносини з усіма сусідами; ділові і партнерські відносини із Заходом; взаємовигідні контакти з іншими країнами, співробітництво з якими могло принести певну користь передусім у військово-технічному плані.
Інтенсивні і динамічні міжнародні взаємини українського військового відомства примушували шукати нові підходи у діяльності Управління зовнішніх зв’язків Генерального штабу Збройних сил України. Ця структура поступово перетворювалась із такої, що займалася, в основному, протокольними питаннями, на структуру, яка вирішувала і політичні питання. На початку 1996 року Управління було трансформовано - виділена окрема структура, яка почала займатися і співробітництвом з НАТО за програмою "Партнерство заради миру". Інший підрозділ почав відповідати за військове співробітництво з країнами СНД. Обсяг роботи, який виконало Міністерство оборони України характеризує наступне: вже до вересня 1996 року було укладено міжнародно-правові документи з міністерствами оборони (більш як) 30 країн світу. Найбільшу кількість документів було укладено з Міністерством оборони Російської Федерації (понад 30), Білорусі (понад 10), Республіки Болгарії (7 документів), Молдови (6 документів). Готувалася також база для співробітництва з Міністерствами оборони Республіки Польща, Словацької Республіки, Азербайджану, Туркменістану, країн Південно-Азіатського регіону.
1 жовтня 1998 року Головне управління зовнішніх зв’язків Генерального штабу Збройних cил України було перетворено на Департамент міжнародного співробітництва Міністерства оборони України.
У 1996-1998 рр. Україною було підписано стільки нормативно-договірних документів, що вони складають понад 50 відсотків договірно-правової бази, створеної у 1992 році. Протягом 1998 року було проведено близько 500 заходів міжнародного військового співробітництва з іншими країнами. На 1 грудня 1999 року було укладено і діяло 200 міжнародно-договірних документів з питань військового та військово-технічного співробітництва України майже з 40 країнами світу. Були встановлені зв’язки з військовими структурами 70 держав.
Україна була серед перших країн, яка позитивно відгукнулась на запрошення Північноатлантичного альянсу прийняти участь у програмі "Партнерство заради миру", яка трансформувала взаємини між НАТО та іншими державами Європи й сприяла діалогу і кооперації у військовій галузі.
Наприкінці 1994 року українські військовослужбовці брали участь у навчанні у рамках програми ПЗМ, а вже у 1995 році представники та підрозділи Збройних cил України взяли участь у 98 заходах, включаючи 13 військових навчань. У 1996 році Збройні cили України провели військові багатонаціональні навчання "Щит миру-96" та були задіяні у 53 заходах програми "Партнерство заради миру". У березні 1997 року відбулася прес-конференція, на якій Міністр оборони України генерал-полковник О.Кузьмук повідомив, що участь Збройних сил в програмі ПЗМ розширюється. Зокрема, у 1997 році українські військовики планували взяти участь у 170 спільних заходах. Завдяки програмі ПЗМ за п’ять років співробітництва 370 українських офіцерів опанували іноземну мову, ще 158 пройшли підготовку у військових навчальних закладах США, Великобританії та Німеччини. Окрім того, на території України було проведено низку багатонаціональних масштабних навчань.
9 липня 1997 року Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного договору, яка передбачає розширення та поглиблення відносин між Україною та НАТО, визначає принципи розвитку відносин, сфери консультацій і співробітництва, практичні механізми для консультацій та співробітництва між Україною та НАТО.
Співробітництво Збройних cил України з НАТО у 1997 році визначалось, головним чином, участю в плануванні та проведенні навчань з операцій по підтриманню миру, пошуково-рятувальних операцій та надання гуманітарної допомоги. ЗС України взяли участь у 157 заходах в рамках та в контексті програми ПЗМ, у тому числі у 20 навчаннях. Серед них два багатонаціональні навчання - "Спільний сусід-97" та "Сі Бриз-97", які відбулися на території України.
Починаючи з 1998 року Міністерство оборони України зосередило головну увагу на участі у навчаннях та заходах, пов’язаних з ними. Ці заходи найбільш повно сприяли досягненню головної мети військового відомства - сумісності із Збройними силами Альянсу та країн-партнерів. У 1998 році більша увага приділялася якісному компоненту виконання програми ПЗМ, тому Збройні cили України брали участь у 99 заходах (порівняно з 157 заходами у 1997 р.), серед яких було 16 військових навчань в рамках ПЗМ та 6 багатонаціональних навчаннях в дусі ПЗМ, 2 із яких - "Щит миру-98" та "Сі Бриз-98" - були проведені на території України.
4 листопада 1998 року Президент України підписав Указ, що затвердив Державну програму співробітництва України з НАТО до 2001 року, яка охоплювала співпрацю в політичній, військовій, військово-технічній, економічній, науковій та екологічній галузях. Програма являла собою частину конкретного механізму імплементації Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО.
В Україні, яка є членом Організації Об’єднаних Націй з моменту її заснування, добре усвідомлюють виняткове значення цієї універсальної організації, як рушивної сили миру і розвитку, забезпечення кращого майбутнього для людства. Саме тому державне і політичне керівництво України всіляко сприяє підвищенню ролі та авторитету ООН.
Сьогодні Україна здобула статус активного учасника миротворчих операцій ООН і надалі готова збільшувати свій внесок у діяльність світового співтовариства у галузі підтримання міжнародного миру і безпеки. Тобто Україна є не лише споживачем стабільності й безпеки, а стала їхнім активним виробником, беручи участь у миротворчих операціях на європейському континенті та інших регіонах світу. Адже, коли тільки виникли проблеми в колишній Югославії, Україна відразу відгукнулася і з 1992 року стала учасником миротворчих операцій в цьому регіоні.
Наша країна з липня 1992 року брала безпосередню участь в операціях ООН у Боснії та Герцеговині, а з травня 1994 року по листопад 1995 року - у Хорватії.
За трирічну історію участі України у врегулюванні Югославського конфлікту українські військовослужбовці за свою мужність та високий професіоналізм здобули високу оцінку та заслужену повагу з боку командування миротворчих сил та керівництва ООН, зміцнивши міжнародний авторитет молодої української держави.
За участь у миротворчих силах ООН на теренах колишньої Югославії з 1992 року по 1 січня 1996 року Україна отримала 33 млн. доларів, з яких 16,9 млн. було використано на утримання контингенту. За станом на червень 1999 року українські миротворці за роки незалежності заробили понад 92 млн. доларів.
На Самміті тисячоліття Генеральний секретар ООН Кофі Аннан відзначив, що Україна відіграє особливу роль у миротворчих операціях ООН. За останні 8 років більш як 12 тисяч військовослужбовців Збройних cил України у складі миротворчих сил Організації Об’єднаних Націй несли службу в Анголі, Гватемалі, Боснії і Герцеговині, Македонії, Таджикистані, Хорватії, серед яких: один генерал, 1225 офіцерів, 1059 прапорщиків, понад 8500 солдатів. За час участі України в миротворчих акціях 19 чоловік загинуло і 60 отримали поранення. На кінець 2000 року українські миротворці у складі сил ООН перебували у Східному Тиморі, Афганістані, Лівані та Сьєрра-Леоне.
Таким чином, міжнародне співробітництво Збройних cил України сприяє зміцненню міжнародної довіри до України, поліпшенню її іміджу як надійного, передбачуваного й активного партнера у справі будівництва нової системи безпеки.
Співпраця у військово-технічній галузі, в питаннях військової освіти, обмін досвідом щодо вдосконалення систем керівництва військами, використання бойових сил та заходів, обмін підрозділами, спілкування армій, сприяє будівництву та розвитку Збройних сил України, підвищенню бойової готовності та якісного вирішення питань підготовки військ.
Особливе партнерство України з НАТО сприяє досягненню максимально можливого узгодження інтересів держав-членів НАТО та України в ключовій сфері європейської безпеки, організації практичної взаємодії у досягненні конкретних цілей, забезпеченні більшої прозорості у військово-політичній галузі.
Військове співробітництво з НАТО безпосередньо впливає на зміцнення зовнішніх гарантій національної безпеки України, набуттю і використанню досвіду країн НАТО у реформуванні та розбудові сучасних національних Збройних сил і наближають за параметрами Збройні cили України до кращих світових стандартів.
Постійна участь українських військовослужбовців у миротворчих операціях ООН є вагомими внеском у справу підтримання міжнародного миру. Україна набула свого міжнародного статусу як держава-миротворець, що спроможна оперативно вирішувати складні та відповідальні завдання світової спільноти, а її миротворча діяльність стала дійовим чинником підвищення її авторитету на міжнародній арені, одним із важливих факторів розширення співпраці з іншими країнами.
Миротворчість України стала вагомим фактором створення колективної системи безпеки, сприяє міждержавним стосункам, перетворюється на важливий напрям глобального і регіонального співробітництва України з іншими державами, спрямованого на створення доброзичливого клімату у міжнародних відносинах. Збройні cили України активно беруть на себе нові функції - функції засобу підтримання і зміцнення стабільності та миру у світовому й регіональному масштабі, руйнуючи старі стереотипи про призначення армії, як засобу ведення війни.
У четвертому розділі - "Збройні cили України в миротворчих операціях Організації Об’єднаних Націй на Балканах" зосереджена увага на участі українських військовослужбовців в миротворчих операціях на теренах колишньої Югославії.
Наша держава бере участь у миротворчих операціях з 1992 року, коли згідно з рішенням Верховної Ради до колишньої Югославії було направлено 240-й окремий спеціальний батальйон Збройних сил України.
У 1992 році з метою сприяння політичному врегулюванню Югославського конфлікту та захисту цивільного населення були розгорнуті сили ООН - ЮНПРОФОР. Генеральний секретар ООН звернувся з проханням до керівництва України надіслати військовий контингент до складу сил ООН у зонах конфлікту на території колишньої Югославії.
240-й окремий спеціальний батальйон у складі 67 офіцерів та прапорщиків і 345 сержантів та солдатів прибув до Сараєво 29 липня 1992 року. На нього було покладено охорону та функціонування аеропорту, супровід конвоїв з гуманітарною допомогою як у місті, так і у віддалених районах країни, охорону району свого розташування, забезпечення ремонту систем водо- та електропостачання.
Інтенсивність виконання завдань диктувалася різними факторами. Ближче до зими 1992 року значно виросла кількість конвоїв з гуманітарною допомогою. Так, у серпні 1992 року батальйон провів 199 конвоїв, в жовтні вже понад 250, а в листопаді понад 400.
19 листопада 1993 року Верховна Рада України ухвалила Постанову про збільшення чисельності батальйону Збройних cил України в миротворчих силах ООН на території колишньої Югославії та встановила граничну чисельність українських військ до 1220 військовослужбовців.
Після збільшення свого контингенту у складі миротворчих сил ООН Україна ввійшла до першої двадцятки країн, які брали участь у миротворчих операціях.
Згідно з наказом ЮНПРОФОР 60-й окремий спеціальний батальйон (Укрбат-2), який першим увійшов до блокованого мусульманського анклаву в районі Горадже і доклав максимальних зусиль для ослаблення напруги бойових дій. Після виконання цього завдання батальйон здійснив перехід до містечка Глина, яке знаходилося у зоні зіткнення одразу п’яти сторін протиборства: боснійські серби, хорвати, боснійські мусульмани, війська самопроголошеної Республіки Сербська Країна та мусульмани-автономісти.
Виступаючи за якнайшвидше врегулювання югославського конфлікту, Україна всіляко підтримувала миротворчу діяльність ООН. Виходячи з цього, наша країна з липня 1992 року брала безпосередньо участь в операціях ООН у Боснії, а з травня 1994 до листопаду 1995 року - в Хорватії (60-й окремий спеціальний батальйон). Крім того, у складі сил ООН з 1994 року перебувала група військових спостерігачів, а з липня 1995 року - вертолітний підрозділ Збройних сил України. За трирічну історію нашої участі у врегулюванні югославського конфлікту почесну місію миротворців виконало близько 7 тисяч військовослужбовців (кожні півроку здійснювалася ротація особового складу), Україна втратила 15 військовослужбовців і понад 50 миротворців було поранено.
Процес мирного врегулювання дав підставу Раді Безпеки ООН скоротити чисельність військового континенту ЮНПРОФОР, а потім передати НАТО повноваження щодо втілення військових аспектів Паризької мирної угоди.
60-й окремий спеціальний батальйон був виведений в Україну, а 240-й - увійшов до складу багатонаціональних сил ІФОР, які у вересні 1996 року після мирного проведення виборів, успішно завершили свою місію. Слід зазначити, що крім 240-го ОСБ у складі сил ІФОР, на теренах колишньої Югославії перебували дві вертолітні ескадрильї - транспортна та бойова і 70-а окрема танкова рота у Східній Югославії.
Згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН сили ІФОР передали свої повноваження Стабілізаційним силам (СФОР)- і 240-й окремий спеціальний батальйон був переведений на південь Боснії. Зона його відповідальності стала сягати 50 км з півночі на південь і 78 км із заходу на схід.
У жовтні 1996 року 64-а окрема спеціальна механізована рота замінила 70-у окрему танкову роту у Східній Славонії, а на базі двох вертолітних ескадрилій була сформована 17-а окрема вертолітна ескадрилья.
Наприкінці 1999 року дислоковані у Боснії і Герцеговині миротворчі сили було скорочено майже удвічі, тому командуванням багатонаціональних сил було прийнято рішення про відправку 240-го окремого спеціального батальйону в Україну.
Після закінчення військової кампанії НАТО проти Югославії Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 1244, яка передбачала розгортання в сербському краї Косово міжнародних сил - КФОР. 2 липня 1999 року Верховна Рада України ухвалила заяву, згідно з якою погоджувалася на участь українських вояків у миротворчій операції в Косово.
10 грудня 1999 року український контингент у складі 37-ої окремої спеціальної роти забезпечення та 14-ї вертолітної ескадрильї закінчив передислокацію до Косова. Зону відповідальності 37-ї окремої спеціальної роти складали два сербських села, в яких проживало 430 чоловік, та чотири албанські - загалом 2000 мешканців. На роту були покладені завдання, пов’язані з встановленням миру в зоні відповідальності. 14-й окремий вертолітний загін увійшов до складу тактичної авіаційної групи багатонаціональних сил. На нього було покладено перевезення особового складу КФОР, гуманітарної допомоги та вантажів.
Наприкінці липня 2000 року до складу загального українського контингенту в Косові увійшли 267 військовослужбовців української частини українсько-польського батальйону, 90 десантників 37-ї окремої спеціальної роти забезпечення, чотири вертольоти Мі-8 і 10 пілотів та авіатехніків 14-го окремого вертолітного загону. Загальне керівництво всім українським контингентом було покладено на полковника С.Полякова.
Таким чином, участь підрозділів Збройних cил України в миротворчих операціях під егідою ООН у Південно-Східній Європі ще раз підтвердила, що Україна бере активну участь у справах зміцнення миру на континенті, поступово крокує вперед шляхом інтеграції до європейського співтовариства.
Участь військового контингенту України в миротворчих операціях на теренах колишньої Югославії була корисною в плані набуття досвіду врегулювання збройних конфліктів, ознайомлення з досвідом інших держав у галузі оборонного планування та дій військових підрозділів, набуття практичних навичок у бойових умовах та у ході спільних дій з силами НАТО і партнерами. Крім того, участь України в цих операціях значно сприяла зростанню рівня довіри до нашої держави і підвищенню міжнародного авторитету Збройних сил України, зміцнювала мир та стабільність в Європі.
1) Див. напр. [1] Будкін В. У рамках особливого партнерства. Через співробітництво з НАТО до об’єднаної Європи, ЄС //Політика і час. - 1998. - №9. - с.23-28. [2] Гречаніков В. Миротворчість: нові підходи //Політика і час.-1998.- №9.- с.11-16. [3] Смолянюк В. Військова сила, цінності демократії та національні інтереси: варіанти взаємодії у сучасному світі //Людина і політика. - 2000 - №1.-с.35-41. [4] Європейський вибір України: Навчальний посібник. - Львів: Військовий інститут, 2000.-216с. [5] Україна і світ: Навчальний посібник. -Львів: Військовий інститут, 1998-189 с. [6] Затинайко О. Збройні сили України - головний фактор незалежності держави //Військо України.-1997. – №9 - 12. - с. 4-7. | 
