Безсмертна Н.В. Здійснення громадянами права приватної власності в Україні : Бессмертная Н.В. Осуществление гражданами права частной собственности в Украине

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації; ступінь наукової розробки проблеми дослідження, його науково-теоретична основа; зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються предмет, об’єкт, основна мета та конкретні завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа, особистий внесок дисертантки, показано апробацію результатів дослідження. У ньому сформульовані в концентрованому вигляді наукова новизна, теоретичне і практичне значення досягнутих в ході дослідження результатів.

У першому розділі “Загальна характеристика здійс­нення права приватної власності” – досліджується співвідно­шення між  суб’єк­тивним правом приватної власності та його здійс­ненням, аналізується зміст суб’єктивного права власності, визначаються юридичні гарантії здійснення права приватної власності в Україні.

У підрозділі 1.1 “Поняття здійснення права приватної власності” – зазначається, що право приватної власності є одним з найважливіших суб’єк­тивних прав особи, що регулюється цивільним правом. Автором обгрунтовуєть­ся положення про те, що відсутність у особи права на приватну власність призводить до втрати всіма іншими правами людини достатньої гарантованості.

Доцільність існування суб’єктивних прав полягає в їх реальності, тобто у можливості реального здійснення повноважень, які випливають із змісту того чи іншого конкретного суб’єктивного права. Будь-яке суб’єктивне право без можливості його здійснення стає фікцією. Дос­лідження розвитку змісту суб’єк­тивного права приватної власності дозволило автору встановити, що зміст права приватної власності складають правомочності володіння, користування та розпорядження, кожна із яких має для власника своє призначення. Дані правомочності є універсальними, тому що охоплюють всі дії, які власник вправі здійснювати по відношенню до належного йому майна, тобто характеризують статику права власності, а не його динаміку.

Передбачені законом правомочності володіння, користування та розпорядження лише юридично закріплюють право власника вчиняти певні дії, а тому їх, на думку автора, необхідно відмежовувати від конкретних дій, за допомогою яких вони реалізуються. Враховуючи це, дисертанткою встановлено, що різниця між змістом суб’єктивного права і його здійсненням полягає перш за все у тому, що перше включає в себе лише можливу поведінку уповноваженої особи, тоді як здійснення права – це зміст реальних, конкретних дій, пов’язаних із перетворенням цієї можливості в дійсність.

У дисертації робиться висновок, що здійснення права приватної  власнос­ті – це комплекс заходів (активних чи пасивних дій) власника, його представника, довірчого управителя, які спрямовані на реалізацію правомочностей володіння, користування та розпорядження належним власнику майном з метою задоволення потреб та інтересів власника, а також осіб, визначених ним.

Важливою ознакою, яка характеризує сутність здійснення права приватної власності, є ступінь свободи власника щодо належного йому майна. В юридичній літературі радянського періоду дана ступінь свободи визначалася по-різному: власник має право здійснювати належні йому правомочності своєю владою і в своєму інтересі (О.В. Венедиктов) чи незалежно від інших осіб (Д.М. Генкін), чи за своїм розсудом (Ю.К. Толстой). Положення про те, що власник має право здійснювати належні йому правомочності на власний розсуд, знайшло своє закріплення і в ст. 4 Закону України “Про власність”. Таким чином, із прийняттям даного Закону був започаткований новий підхід до визначення ступеня свободи власника щодо здійснення свого суб’єктивного права. Розсуд власника при здійсненні свого суб’єктивного права поки-що не став предметом глибокого дослідження в юридичні літературі. Розсуд власника – це правомірна, владна, вольова діяльність щодо вибору бажаного варіанту реалізації правомочностей володіння, користування і розпорядження стосовно належного власнику майна, які забезпечують найбільш ефективне використання об’єкта власності, з урахуванням прав і законних інтересів інших осіб, а також суспільства в цілому.

Власнику належить абсолютне право на здійснення правомочностей володіння, користування та розпорядження, які засновані виключно на законі та існують незалежно від волі та влади інших осіб. Як відомо, здійснювати окремі з перерахованих правомочностей можуть й інші особи (наприклад, орендар, комісіонер та ін.). Однак дії вказаних осіб по здійсненню правомочностей з певною річчю грунтуються на зобов’язальних підставах, тобто є похідними від влади власника, відтак вони можуть бути відносно самостійними, а не абсолютними. Власник за своїм бажанням може відмовитися від реалізації даних правомочностей чи, навпаки, наполягати на них, якщо вони відповідають його інтересу. Дисертантка робить висновок, що здійснення суб’єктивного права приватної власності необхідно розглядати в єдності з інтересами власника.

Процес здійснення будь-якого суб’єктивного права передбачає не лише наявність в одних суб’єктів можливостей щодо здійснення свого права, але й наявність у інших осіб обов’язків. Загальновизнаним є факт належності права власності до абсолютних суб’єктивних прав. Дисертанткою проаналізовані погляди вчених на існування абсолютного правовідношення, і робиться висновок, що здійснення суб’єктивного права приватної власності відбувається в межах абсолютного правовідно­шення, адже при реалізації власником своїх правомочностей йому протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється створювати перешкоди для здійснення суб’єктивного права приватної власності. Проте, на певному етапі при здійсненні власником окремих правомочностей виникають зобов’язальні правовідносини.

Отже, здійснення права власності відбувається на межі статики та динаміки правовідносин, а тому на здійснення права власності поширюються норми як інституту права власності, так інституту зобов’я­зального права.

Завершуючи дослідження здійснення права приватної власності, автор встановлює співвідношення понять “суб’єктивне право приватної власності”, зміст якого складають правомочності володіння, користування та розпорядження, і “здійснення права приватної власності”.

У підрозділі 1.2. “Юридичні гарантії здійснення права приватної власності” розкривається зміст юридичних гарантій, їх значення та місце в системі гарантій здійснення суб’єктивного права приватної власності.

У дисертації робиться висновок, що характерною рисою суб’єктив­них прав має бути їх гарантованість. Адже, здійснення права завжди залежить від ряду факторів, способів чи умов, спираючись на які власник досягає повного і безперешкодного здійснення свого права. В юридичній науці, як правило, гарантії поділяються на загальні (економічні, політичні, ідеологічні, організаційні) і спеціальні (юридичні). Не применшуючи ролі загальних гарантій, автор переважного значення для здійснення права приватної власності надає  юридичним гарантіям. На підставі проведеного аналізу визначень поняття юридичних гарантій, що міститься в юридичній літературі, дисертантка вважає, що юридичними гарантіями здійснення права приватної власності в Україні є встановлені державою та закріплені Конституцією і законодавством спеціальні засоби, які здатні забезпечити власникам реалізацію правомочностей володіння, користування, розпорядження належним їм майном на свій розсуд, охорону даного права, а також захист і поновлення цього права у випадках протиправних посягань на нього.

Серед правових гарантій особливе місце займають конституційні гарантії, які виконують роль принципів, оскільки потребують конкретизації в чинному законодавстві. Такими, зокрема, є положення Конституції про те, що “держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності” (ст. 13), “право власності на землю гарантується” (ст. 14). Конституційні гарантії в свою чергу поділяються на загальні та спеціальні конституційні гарантії.

Аналіз Конституції України, законодавчих актів дав підставу ви­ділити гарантії здійснення права приватної власності:

1. Закріплення рівноправності розвитку всіх форм власності. Дана гарантія знайшла своє юридичне вираження в ст. 2 Закону України “Про власність”. На думку автора, під забезпеченням рівноправності розвитку всіх форм власності слід розуміти, що держава лише проголошує юридично рівні можливості, які надаються всім суб’єктам права власності, адже забезпечити таку рівність у фактичному значенні майже неможливо, оскільки підстави виникнення, припинення права власності для всіх форм власності різні, різний ступінь ініціативності суб’єктів цивільних правовідносин. Неоднакові також і умови здійснення права власності для всіх форм власності. Так, держава як суб’єкт права власності через свої органи може вилучати земельні ділянки, передавати їх у власність, громадянин, який є суб’єктом права власності на земельну ділянку, не може здійснювати подібні дії чи здійснювати їх у повному обсязі.

2. Непорушність права власності. У дисертації обгрунтовується висновок, що непорушність права приватної власності не можна характеризувати як нічим не обмежену, оскільки законодавством, зокрема, допускається примусове відчуження об’єктів права власності з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом. У цьому випадку змістом конституційної гарантії є обов’язок зобов’я­заних осіб попередньо і в повному обсязі відшкодувати власнику вартість майна, яке вилучається. Якщо компенсація не відповідає цим вимогам Конституції, то право приватної власності слід вважати порушеним. Позбавлення права власності може відбуватися за обставин надзвичайного характеру. За цих обставин відчуження об’єктів права приватної власності допускається з наступним повним відшкодуванням їх вартості. Адже таке відчуження викликано певними причинами, а саме, ліквідацією наслідків аварій чи стихійного лиха, і у такій ситуації державний орган чи посадова особа не будуть мати необхідних засобів і можливостей для попередньої компенсації, тим більше в повному обсязі.

3. Свобода у здійсненні власником своїх правомочностей. Дана гарантія в умовах ринкових реформ значно розширює можливості громадян при реалізації своїх прав у різних сферах соціально-економічного життя. Вони можуть використовувати об’єкти права власності для підприємницької та іншої не забороненої законом господарської діяльності, засновувати приватні підприємства, господарські товариства. При цьому автором зазначається, що по-іншому вирішувалося питання про здійснення права власності в законодавстві радянського періоду. Так, громадяни могли використовувати належне їм майно лише для задоволення своїх особистих потреб і не могли використовувати його для одержання так званих “нетрудових доходів”. А відтак можна стверджувати про наявність максимальних обмежень для радянських громадян у здійсненні права особистої власності.

4. Визначення правового режиму власності лише законами України. На думку автора, дана гарантія є важливою тому, що відносини власності досить часто регулюються значною кількістю підзаконних нормативних актів, які є суперечливими і однозначно не вирішують те чи інше питання. Положення ст. 92 Конституції України про те, що виключно законами України визначається правовий режим власності, поширюється і на встановлення обмежень у здійсненні права власності чи набутті права власності на майно. Адже правовий режим власності включає водночас режим здійснення права на таку власність. Тому обмеження, встановлені іншими нормативно-правовими актами, є неконституційними. З цих міркувань неконституційним, зокрема, слід вважати правило п. 10 Положення про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ, іноземних держав, представництв міжнародних та іноземних організацій в Україні, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 670, яке передбачає, що для нотаріального посвідчення договорів купівлі-продажу об’єктів нерухомості, а також реєстрації зазначених договорів для розміщення дипломатичних представництв, консульських установ та міжнародних міжурядових організацій необхідна наявність відпо­відної ноти МЗС, а для розміщення міжнародних неурядових та іноземних організацій – лист Генеральної дирекції по обслуговуванню іноземних представництв, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної та Севастопольської міської державної адміністрації.

Навіть Верховна Рада України не завжди дотримується даної конституційної гарантії. Так, її постановою, а не законом було затверджено “Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України” та “Спеціальний порядок набуття права власності на окремі види майна”. На підставі цього, автором пропонується доповнити розділ перший Книги третьої “Речеве право” проекту ЦК окремою статтею, в якій визначити види майна, що не можуть перебувати у власності громадян, та особливості здійснення права власності з видами майна, яке є обмеженим у цивільному обігу.

5. Гарантії прав власників при конфіскації майна. У дисертації зазначається, що коло підстав для застосування даної міри покарання в законодавстві України є досить широким. Обгрунтовується правильність положень нового Кримі­нального кодексу України, що вступає в дію з 1 вересня 2001 р., в якому значно зменшено перелік статей, санкціями яких передбачена конфіскація майна, порівняно з КК України 1960 р. Звертається увага також на те, що важливим є положення Конституції України, яка встановлює: “Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду…” (ч. 6 ст. 41).

6. Судовий захист. У дисертації робиться висновок, що судовий захист прав власників є найбільш ефективним способом захисту прав і свобод громадянина, у тому числі, здійснення власником правомочностей щодо належного йому майна. Захист здійснення права власності забезпечується речево-правовими, зобов’язально-правовими та іншими способами. При чому захист здійснення правомочностей володіння та користування відбувається переважно за допомогою речево-правових способів, захист здійснення правомочності розпорядження забезпечується зобов’язально-правовими способами.

7. Юридична відповідальність. Захист права власності відбувається за допомогою норм різних галузей права, зокрема, кримінального, адміністратив­ного, цивільного права. Однак рівень захисту для різних форм власності не завжди є однаковим. Так, ст. 52 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачається відповідальність за дрібне розкрадання державного або колективного майна, проте аналогічної норми, яка б захищала право приватної власності, не існує. Таке становище, на думку автора, суперечить принципу рівності розвитку та захисту всіх форм власності. Зважаючи на це, пропонується встановити однакову адміністративну відповідальність за порушення, вчинені щодо всіх форм власності, як це вже зроблено в новому КК України.

У другому розділі “Межі здійснення права приватної власності” – дослід­жуються межі здійснення суб’єктивного права власності, аналізуються межі здійснення права приватної власності на окремі об’єкти.

У підрозділі 2.1. “Загальні положення про межі здійснення громадянами права приватної власності” висвітлюються підстави меж здійснення права приватної власності, порівнюються межі здійснення права власності в історичному аспекті та на сучасному етапі.

Дисертанткою проаналізовано законодавство радянського періоду, нині діюче законодавство, а також законодавство деяких зарубіжних країн і висловлюється думка, що здійснення власником своїх правомочностей має певні межі. Зроблено висновок, що обмеження будь-якого суб’єктивного права можливе до тих пір, до яких воно не вступає в супереч­ність з призначенням самого права. У тих випадках, коли обмеження суб’єк­тивного права доходить до такого ступеня, за якого вже не здатне задовольнити певні потреби і забезпечити конкретні інтереси уповноваженої особи, право втрачає своє функціональне призначення.

Свобода розсуду громадян-власників при здійсненні ними належного суб’єктивного права має певні межі, які насамперед визначаються системою правових принципів. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочностей власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо усіх вказаних елементів, так і щодо кожного з них, що обумовлено неоднаковим їх значенням як для власника, так і для інших осіб. На основі аналізу загальних положень цивільного законодавства виділяються наступні принципи здійснення права приватної власності, які одночасно виступають і межею здійснення даного права: законності, розумності, справедливості та добросовісності, моральності, здійснення права приватної власності відповідно з його соціальним призначенням. Межі здійснення права приватної власності визначаються не лише правовими принципами, а й конкретними нормами.

Межі здійснення права приватної власності можна визначити як законодавчо визначені та встановлені системою правових принципів рамки діяльності громадян-власників по реалізації правомочностей володіння, користування та розпорядження, які становлять зміст суб’єк­тивного права.

У підрозділі 2.2. “Межі здійснення права приватної власності на окремі об’єкти” розкриваються межі здійснення громадянами права власності на окремі об’єкти.

Проведений дисертанткою аналіз діючого законодавства, дав змогу зробити висновок про те, що для нього характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна. У законодавстві, як правило, встановлюються обмеження за особливостями майна: рухомі і нерухомі; інди­відуально-визначені і родові речі; подільні і неподільні; споживні і неспоживні; речі, вилучені з цивільного обороту, обмежені в обороті та не вилучені з цивільного обороту; валютні цінності; цінні папери.

Аналізуючи особливості здійснення права власності на земельні ді­лянки, у дисертації зазначається, що власник при здійсненні свої власницьких повноважень в багатьох випадках обмежений. Адже законодавець встановлює цільове призначення земельної ділянки, а це зумовлює для власника обмеження щодо розміщення об’єктів на відведеній земельній ділянці, здійснення власницьких повноважень в повному обсязі. Законодавством передбачаються також спеці­альні правила оренди, застави земельних ділянок. У дисертації обгрунтована думка про те, що дані обмеження зумовлені специфічними ознаками самого об’єкту права власності, тому багато з них є необхідними та доцільними.

При дослідженні меж здійснення права власності на жилі примі­щення автором встановлено, що дані межі в багатьох випадках з часу прийняття законодавства ринкової орієнтації зазнали змін. Так, зникли обмеження щодо кількості та розмірів жилих приміщень, проте здійснення права власності на дані об’єкти у багатьох випадках обмежено. Дані межі зумовлені не лише необхідністю додержання цільового використання таких об’єктів, а й правами членів сім’ї власника, які проживають разом з ним.

У результаті розгляду меж здійснення права власності на цінні папери, у дисертації встановлено, що законодавством передбачаються спеці­альні правила щодо відчуження власником іменних цінних паперів. У дисертації проведено аналіз наукових поглядів на особливості здійс­нення права власності на акції. Підсумовуючи проведене дослідження, автор не погоджується з тими науковцями, які стверджують, що наявність корпоративних правовідносин повинна обмежувати здійснення власником своїх власницьких правомочностей.

Дисертантка висвітлила існуючі в літературі класифікації меж здійснення права власності за певними критеріями, а також запропонувала власну класифікацію. Пропонується класифікувати обмеження здійснення права приватної власності за часом тривалості: постійні (зокрема, при здійсненні свого суб’єктивного права власник зобов’я­заний не порушувати прав та інтересів інших осіб) і тимчасові (обмеження, які зумовлені накладенням арешту на майно чи описом майна); за колом осіб: загальні (власники зобов’язані здійснювати своє суб’єктивне право добросовісно та розумно, а також дотримуватися моральних засад суспільства) і спеціальні (наприклад, у разі встановлення на майно окремого власника сервітуту); за метою встановлення на обмеження, встановленні з метою охорони навколишнього середовища (власник зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, не погіршувати її природні якості); обмеження, встановлені з метою охорони норм моралі в суспільстві (так, в усіх випадках при відчуженні власником жилого приміщення, в якому проживають неповнолітні, на нього покладається обов’язок одержати згоду органів опіки і піклування); обмеження, встановлені з метою охорони прав та законних інтересів інших осіб (забороняються дії власника, які вчиняються з метою заподіяти шкоду іншим особам); обмеження, встановлені з метою забезпечення інтересів держави (наприклад, на власника, який здійснює право власності на майно, що становить підвищену небезпеку для суспільства, чи на майно, що є пам’яткою історії та культури, покладаються певні обов’язки); обмеження, встановлені з метою захисту інтересів власника (так, власники при укладенні правочинів з певним майном, зобов’язані дотримуватися положень про форми правочинів); за змістом: обмеження, які встановлені при володінні та користуванні майном (наприклад, власник зобов’язаний використовувати належне йому приміщення лише для власного проживання,  проживання членів своєї сім’ї, проживання інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва; земельну ділянку використовувати у відповідності з цілями, для яких вона надана), обмеження, що встановлені при розпорядженні майном (укласти договір застави земельної ділянки власник має право лише з кредитною установою); за підставою виникнення: обмеження, які виникають із закону (наприклад, Законом України “Про Державну програму приватизації” встановлено, що власник, який придбав контрольний пакет акцій підприємства, що має стратегічне значення для економіки та безпеки держави, зобов’язаний забезпечити щодо даного підприємства певні показники діяльності, і до повного виконання власником умов договору купівлі-продажу об’єкта приватизації він не має права відчужувати окремі частини пакета акцій); обмеження, які виникають із судового рішення (наприклад, судовим рішенням встановлюється сервітут на земельну ділянку певного власника); обмеження, які виникають за волею власника (так, у разі передачі власником майна іншій особі за договором оренди застави, ренти тощо, власник тимчасово позбавляється можливості здійснювати належні йому правомочності).

У третьому розділі “Способи здійснення права приватної власності,” – розкриваються особливості здійснення права приватної власності за окремими способами, пропонується класифікація способів здійснення права власності.

У підрозділі 3.1. “Безпосередні та опосередковані способи здійснення права власності” дається поняття способів здійснення права власності, метою яких є найбільш повне задоволення власником своїх особистих та інших інтересів. На думку автора, дії, які власник має право вчиняти щодо належного йому майна, є способами здійс­нення права приватної власності.

Способи здійснення громадянами права приватної власності досить різно­манітні, адже вони залежать від призначення права приватної власності, від мети, яку прагне досягти власник, здійснюючи належне йому суб’єктивне право. Запропоновано класифікувати способи здійснення права приватної власності за характером дій власника на фактичні (наприклад, використання власником жилого приміщення для проживання, використання земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства тощо) та юридичні (наприклад, укладення договору щодо належного власнику майна, складення заповіту); залежно від того, яким чином власник здійснює дії по реалізації правомочностей, що утворюють зміст суб’єктивного права на безпосередні (наприклад, вчинення власником самостійно правочинів щодо належного йому майном) та опосередковані (наприклад, продаж належного власнику майна на біржі через представника, здійс­нення опікуном права приватної власності безвісно відсутнього громадянина до його з’явлення).

Здійснення належного власнику суб’єктивного права через інших осіб може бути зумовлено як юридичними обставинами (наприклад, відсутність у власника достатнього рівня дієздатності, обмеження власника у дієздатності, визнання власника недієздатним тощо), так і фактичною ситуацією (наприклад, відсутність власника в місці постійного проживання, небажання власника особисто здійснювати своє суб’єктивне право та ін.)

Правочини (угоди) є одним з найпоширеніших безпосередніх способів здійснення громадянами свого суб’єктивного права. Громадяни мають право укладати різноманітні угоди, які пов’язані з користуванням та розпорядженням  належним їм майном. Свобода укладення угод обмежується певними правилами, які встановлює законодавець для окремого виду майна. Це зобов’язує сторони дотримуватися положень щодо форми угод, їх державної реєстрації. У дисертації робиться висновок, що дотримання власниками даних вимог законодавства є важливою гарантією реального здійснення суб’єктивного права приватної власності. Адже нотаріальне посвідчення і державна реєстрація окремих видів правочинів допомагають самим сторонам у з’ясуванні юридичної природи правочину та його правових наслідків.

У підрозділі 3.2. “Особливості здійснення права приватної власності у підприємницькій діяльності” увага приділена особливостям здійснення власником правомочностей володіння, користування та розпорядження у підприємницькій діяльності.

У дисертації зазначається, що здійснення права власності в підприємницькій діяльності має свої особливі межі. Так, для здійснення певних видів підприємницької діяльності власник зобов’язаний отримати ліцензію, торговий патент, утворити юридичну особу, причому певної організаційно-правової форми, на нього також покладаються певні обов’язки щодо дотримання антимонопольного законодавства.

Особливим способом здійснення права приватної власності в підприємницькій діяльності є створення підприємств. Рішення про створення підприємств є звичайним способом здійснення правомочностей власника. Приділяється увага здійсненню власником підприємницької діяльності шляхом створення приватного підприємства. Щодо правової природи приватного підприємства у літературі висловлюються різні точки зору. Автор зазначає, що громадянин, який створив приватне підприємство, стає власником всього цілісного майнового комплексу приватного підпри­ємства. Майно ж за таким підприємством може закріплюватися або на праві повного господарського відання, або на праві оперативного управління. При цьому зазначається, що законодавство, розкриваючи поняття повного господарського відання лише щодо державних підприємств, а право оперативного управління – казенних підприємств, не забороняє використовувати дані інститути і до уні­тарних підприємств, які засновуються на інших формах власності.

Дисертанткою зроблено висновок, що закріпивши майно за приватним підприємством на певній правовій підставі, власник здійснює правомочності щодо даного майна як посадова особа, тобто як керівник підприємства або через спеціально призначену для цього особу у межах, визначених статутом.