Стецюк В.Б. Земства Правобережної України в період Української національно-демократичної революції 1917 - 1920 рр. : Стецюк В.Б. Земства Правобережной Украины в период украинской национально-демократической революции 1917 - 1920 гг

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність, об’єкт, предмет, хронологічні та територіальні межі, визначено мету, завдання, наукову новизну, практичне значення роботи, наведено дані про апробацію отриманих результатів, публікації з теми, структуру дисертації.

Перший розділ «Історіографія проблеми. Джерельна база та методологія дослідження» присвячений аналізу літератури та характеристиці джерел з теми дисертації.

Історію дослідження умовно можна поділити на три періоди: 1) 1920-1930-і рр., 2) 1940-1980-і рр., 3) з кінця 80-х років і до нашого часу. На першому етапі вивчення історії земств Правобережжя, як і земських органів загалом, практично не відбувалось, – радянські історики трактували земські структури як неефективні та антинародні. Водночас історики діаспори також не приділяли належної уваги земській проблематиці, висвітлюючи переважно перебіг бойових дій, функціонування вищих органів влади і управління тощо. Крім того, на їх позиції позначались особисті політичні симпатії – так, автори про гетьманського спрямування різко критикували дії земств у період їх протистояння з режимом гетьмана Скоропадського.

З 40-х роках ХХ ст. вивчення історії земських органів в СРСР пожвавилось, стали з’являтись праці, присвячені окремим напрямкам роботи цих органів самоврядування або ж діяльності земств певного регіону. Однак, головна увага приділялась історії так званих «старих» земств, створених у період Великих реформ, натомість функціонування органів самоврядування після розширення їх функцій у 1905 і, особливо, у 1917 рр. вивчалось надзвичайно обмежено, оскільки суперечило зазначеній тезі Леніна. Серед праць, що з’явились у цей час, слід згадати дослідження С.Ігумнова з історії земської медицини України (показово, що дослідник, характеризуючи медичну діяльність правобережних земств втричі занизив чисельність лікарень та медичного персоналу), Т.Кітаніної з історії продовольчого забезпечення у роки Першої світової війни, де детально розглянуто дії правобережних земств у цій сфері, О.Я.Авреха, у якій проаналізовано запровадження земств у західних губерніях в 1911 р., П.Тригуба з історії антиземських заходів більшовицького режиму в період першої українсько-більшовицької війни. В останні роки існування СРСР ситуація з дослідженням земської тематики почала поступово змінюватись на краще, з’явилась праця Г.Герасименка, присвячена змінам в становищі і діяльності земств після Лютневої революції. Також І.Сесаком була захищена дисертація з історії земств Правобережжя 1904-1917 рр. та опублікована низка статей у співавторстві з М.Лещенком. В цих працях, вимушено критикуючи земства, дослідники водночас показували динаміку позитивних змін у регіоні під впливом їх діяльності, показували здобутки самоврядувань в сферах освіти, агропропаганди тощо.

Сучасна українська історіографія представлена, насамперед, дослідженнями І.Верховцевої. Вона дослідила політичні та організаційно правові засади діяльності земств, різні аспекти їх господарської та культурно-просвітницької діяльності, в тому числі торкнулась і періоду Української революції. Дослідниця Л.Дровозюк проаналізувала діяльність земств у освітній сфері, цьому ж напрямку присвятив ряд публікацій І.Сесак. С.Різниченко висвітлив процес запровадження органів земського самоврядування. Чимало дослідників побіжно торкнулись певних аспектів історії земств – взаємовідносин з органами влади (П.Григорчук, В.Лозовий, О.Яременко), діяльності у сфері медичного забезпечення (Л.Жванко, О.Петрик), освіти (М.Баюк, В.Коваль, Е.Мельник), видавничої справи (А.Боровик, П.Губа, Д.Розовик), поширення сільськогосподарських знань (В.Нечитайло). Ряд дослідників звернули увагу на персоналії земських діячів доби Визвольних змагань (О.Завальнюк, С.Єсюнін, С.Литивин, О.Олексіна, Л.Степанов, Л.Степанова, В.Сергійчук, Є.Сохацька, Л.Шпильова), охарактеризувавши як земську діяльність В.Приходька, О.Пащенко, Д.Маркевича, С.Петлюри, так і антиземські кроки С.Кисельова та Д.Андро.

Варто також відзначити роботи зарубіжних істориків. Це, насамперед, фундаментальна двотомна колективна праця «Земське самоврядування в Росії», в якій значна увага приділяється становленню земств на Правобережжі та їх діяльності в роки Першої світової війни. В.Титаренко проаналізував земську політику Тимчасового уряду, показавши різке підвищення ролі земських органів у місцевому адміністративному апараті, а В.Бутаков охарактеризував політику білогвардійського режиму А.Денікіна щодо самоврядних структур. Д.Бовуа, вивчаючи становище польської шляхти Правобережжя, переконливо показав, що запізніле запровадження земських структур було наслідком побоювання, що вони підпадуть під контроль «потенційно бунтівних» поляків. К.Мацузато проаналізував агрономічну допомогу земств населенню в період столипінської реформи, а у співавторстві з О.Ярцевим досить детально охарактеризував історіографію земств Російської імперії.

Отже, проблема функціонування органів земського самоврядування Правобережної України у 1917-1920 рр. знайшла певне відображення у працях радянських вчених, істориків діаспори та сучасних дослідженнях. Однак цілісного дослідження особливостей політико-правового статусу, еволюції особового складу та головних напрямків діяльності поки що не зроблено.

Джерельна база дисертаційного дослідження досить різноманітна. Це, перш за все, документи губернських, повітових і волосних управ, особисті документи відомих земців (С.Петлюри, О.Пащенко), державних установ, відповідальних за вироблення земської політики (Української Центральної Ради, міністерства внутрішніх справ Української Держави, міністерств УНР), що зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління (15 фондів), Центральному державному архіві літератури і мистецтв (1 фонд), державних архівах Вінницької (6 фондів), Волинської (1 фонд), Житомирської (4 фонди), Київської (2 фонди), Хмельницької (6 фондів) та Черкаської (4 фонди) областей.

Другу групу джерел складають матеріали преси доби Української революції, насамперед, друкованих органів, створюваних земськими структурами, –  «Волинської земської газети», «Київської земської газети», земських часописів Поділля – «Лікарсько-санітарна хроніка», «Кооперативний листок Подільського земства», «Економічний листок», «Економічне життя Поділля», «Село», «Освіта». Цінні відомості щодо урядової політики в земській сфері, а також окремі факти щодо діяльності тих чи інших земств містять офіційні часописи належать “Вестник Временного Правительства”, “Вісник Ради Народних Міністрів УНР” доби Центральної Ради, “Державний Вістник” часів Гетьманату, “Вісник Української Народньої Республіки”, “Вістник законів для всіх земель УНР”, “Вісник Міністерства Внутрішніх Справ УНР”. Часописи загальноінформаційного характеру, такі як “Робітнича газета”, “Україна”, “Народна воля” тощо. Більшість із них відображають окремі факти з діяльності земств (допомога війську, проведення земських зборів, з’їздів, створення підприємств), містять статті, які відображають бачення земської політики  певними партіями.

Цінні відомості містять також спогади діячів доби Визвольних змагань М.Грушевського та В.Винниченка (охарактеризували взаємовідносини земств та української влади в добу Центральної Ради), К.Мацієвича (висвітлив діяльність Київського земства у період Гетьманату), І.Огієнка (торкнувся становища земств Поділля наприкінці 1919 – на початку 1920 рр.), В.Приходька (описав роботу Подільського губернського земства у 1917 р.).

Варто відзначити інформативність збірників документів, присвячених досліджуваному періоду. Це, зокрема, збірки «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали» та «Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки», що містять чимало інформації щодо земської політики українських політичних режимів, збірник «Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 р.», в якому наведено факти участі земств регіону у політичному житті, а також опублікований О.Доценком «Літопис Української революції» (Т.2. Кн.5.), де подаються відомості про репресії польських властей щодо земств.

Винятково цінним джерелом є також матеріали земських зборів, проекти кошторисів управ тощо. Однак, на жаль, в роки революції кількість подібних видань різко скоротилось, що обмежило їх використання у дисертаційному дослідженні.

Другий розділ «Земські установи Правобережної України напередодні національної революції 1917-1920 рр.» присвячений запровадженню земського самоврядування на Правобережній Україні та його функціонуванню у 1904-1917 рр. Показано, що влада Російської імперії свідомо не запроваджувала органів земського самоврядування у губерніях Правобережної України, Білорусії та Литви, остерігаючись, що вони опиняться під контролем польської шляхти – провідної верстви серед землевласників регіону. 2 квітня 1903 р. на Правобережжі були запроваджені губернські «куці земства» – їх гласні не обирались, а призначались міністром внутрішніх справ за поданням губернатора. У 1911 р. в Київській, Подільській і Волинській губерніях було створено органи земського самоврядування, які формувались не за становим, як «старі» земства, а за національним принципом. Землевласники непольського походження обирали близько половини гласних, близько 20% – польські поміщики, а решту – сільські громади. Впровадження земств наштовхнулось на опір частини селянства, яка розглядала їх як «панські» установи. З моменту створення земства розгорнули активну практичну діяльність. Ними вживались заходи щодо розвитку освіти та медицини регіону, в чому були досягнуті досягнули значних успіхів, значна робота проводилась щодо пожвавлення економічного життя краю, інтенсифікації господарства, розвитку кооперації. Активною була видавнича діяльність самоврядувань – публікувались матеріали земських зборів (протоколи, доповіді управи, затверджені кошториси), різноманітна література популярного характеру; крім того, було створено низку земських видань як загального, так і спеціалізованого характеру. Однак досягнуті успіхи не мали надійної фінансової бази – 50% бюджетів земств Правобережжя складали державні дотації, що робили місцеві самоврядування залежними від загального становища держави.

В роки Першої світової війни територія регіону стала ареною бойових дій, що негативно позначилось на становищі місцевого господарства, а відповідно і на сплаті земських податків. Скоротилось надходження субсидій від держави, особливо на видатки, не пов’язані з потребами воєнного часу. Значні зміни відбулись в практичній діяльності земських органів – на перше місце виступили нові напрямки роботи – участь у матеріальному забезпеченні збройних сил, соціальний захист ветеранів війни і сімей військовослужбовців, продовольче забезпечення населення.

Третій розділ «Структура земських самоврядувань та їх особовий склад» присвячений становищу членів земських зборів та найманому земському персоналу. Показано, що в роки революції суттєво змінився склад земських зборів – навесні 1917 р. до них кооптували представників громадськості («Просвіт», національних організацій, кооперативів тощо), а восени 1917 р. відбулись вибори до земських зборів на основі нового законодавства. Мали місце певні труднощі у проведенні виборів, головною з яких була низька явка виборців, крім того, у ряді міст (Київ, Вінниця) на результатах волевиявлення негативно позначилась участь у виборах солдатів місцевих гарнізонів, далеких від проблем краю та радикально налаштованих. Також існували й організаційні проблеми, оскільки у порівнянні із виборами 1914 р. кількість виборців зросла більш ніж у сто разів. Однак загалом вибори загалом пройшли демократично і відображали настрої більшості виборців. Збори стали переважно українськими за національним та селянськими за соціальним складом. Було також обрано певну кількість гласних-євреїв, натомість різко скоротилась кількість росіян та поляків у органах самоврядування. За винятком частини міст, вибори не набули партійного характеру, селяни підтримували знайомих їм людей, а не ті чи інші партійні гасла.

У 1918 р. гетьманський уряд розпустив існуючі земські збори, передавши до прийняття нового виборчого закону їх повноваженням управам, поповненим лояльними режиму людьми. Нове законодавство, що розроблялось, передбачало запровадження низки цензів та значне скорочення кількості виборців.  4 січня 1919 р. Директорія відмінила це рішення, однак з середини 1919 р. земські збори через труднощі військового часу практично не збирались, поступившись місцем різноманітним з’їздам та нарадам, зазвичай з окремих питань земської праці.

Становище земського кадрового персоналу в роки революції суттєво змінилось – саме до земської інтелігенції (так званого «третього сектору») перейшла провідна роль у роботі органів самоврядування. Водночас значно погіршилось матеріальне становище земських співробітників, зумовлене повсюдним зростанням цін та відсутністю належних коштів для збільшення оплати праці у земських бюджетах. Це призводило до затримок з виплатою зарплати, скорочення робочих місць тощо. Поширеним явищем стали звертання органів самоврядування до властей стосовно надання допомоги земським службовцям, також частина послуг для населення стала платною. Специфічною рисою цього часу стало створення профспілок земських службовців та земських вчителів, що дбали про покращення умов праці та побуту співробітників земств, захищали їх права, проводили заходи для підвищення кваліфікації земців.

У четвертому розділі «Державна влада і правобережні земства у 1917-1920 рр.» розглянуто взаємовідносини земств із різними політичними режимами і військово-політичними силами. Показано, що після Лютневої революції суттєво змінилися політико-правові умови праці земств. Тимчасовий уряд перетворив земські управи на основу місцевого владного апарату, призначивши голів управ комісарами у регіонах. Уряд провів земську реформу, головними елементами якої стали впровадження загального виборчого права та створення волосних земств, що мали стати опорою самоврядувань на низовому рівні. Показано, що стосунки земств з Центральною Радою з часом зазнали суттєвих змін. Рада спершу не виступала як репрезентативний орган і щодо земських органів діяла як рівноправний суб’єкт самоврядування. Проте в період протистояння Тимчасового уряду та Ради в червні 1917 р. більшість правобережних земств підтримали український представницький орган, заявивши, що визнають своїм керівництвом лише Центральну Раду та Генеральний Секретаріат. Українська влада, зі свого боку, докладала зусиль для стабілізації становища органів місцевого самоврядування, їх включення до державотворчого процесу. Після завершення першої українсько-більшовицької війни українська влада почала також регулювати сферу компетенції земств, дещо її скоротивши.

В добу Гетьманату мала місце спроба відновити дореволюційну ситуацію в місцевому управлінні. Губернським старостам було надано право ревізувати органи самоврядування, перевіряючи законність їх діяльності. Однак нерідко метою ревізії було усунення зі складу управ осіб, що негативно ставились до нової влади. Репресії здійснювались й іншими способами – використовувались розпуск управ, арешти окремих земців, заборона певних заходів (курсів, зборів тощо). Подібна політика викликала опір земських діячів, тому більшість земців підтримали антигетьманське повстання, надавши допомогу Директорії. Уряд відновленої УНР спершу намагався розділяти компетенцію місцевих органів влади та самоврядувань, усуваючи останні навіть від пов’язаних з місцевим життям питань – розквартирування військ, закупки зерна. В Кам’янецьку добу Директорії ситуація змінилась: було об’єднано низову ланку управління, у відання земств передали продовольчу справу, їх залучили до проведення мобілізацій. Водночас існували труднощі у стосунках влади та самоврядувань, головною з яких було прагнення соціалістичних партій формувати виборні структури за «трудовим принципом»; крім того, мали місце неправомірні дії представників місцевої влади щодо земств. Однак загалом до самого кінця Визвольних змагань українська влада та земства плідно співпрацювали.

Окрім українських урядів, власну політику щодо земських інституцій проводили інші військово-політичні сили, що діяли на теренах Правобережжя. Більшовики в період першої українсько-більшовицької війни намагались ліквідувати демократично обрані органи, зокрема, земства. В 1919 р. політика була більш обережною – кращим було ставлення до земського персоналу, нерідко управи ставали базою для формування виконкомів. Однак після остаточного встановлення більшовицької влади земські структури негайно ліквідували. Білогвардійці, під контролем яких у 1919 р. опинилась частина Правобережжя, намагались обмежити повноваження земств, повернути їх до дореволюційного становища. Обрані в 1917 р. земські збори та сформовані ними управи розпускались, натомість формувались повністю підпорядковані губернаторам та повітовим начальникам земські комітети. Поляки спершу проводили ліквідацію земств, створюючи натомість власні органи управління. Після підписання українсько-польської угоди закриття управ припинилось, однак вони залишались об’єктом реквізицій, обшуків тощо. Німецькі та австро-угорські окупаційні війська, що у лютому-грудні 1918 р. перебували в Україні, вважали демократичні земські органи джерелом нестабільності, тому нерідко вживали репресивні заходи щодо земств, негативно сприймаючи, крім того, нерідко реквізували земське майно.

У п’ятому розділі «Економічний стан і практична діяльність земського самоврядування Правобережжя у 1917-1920 рр.» дається характеристика роботи земських органів у досліджуваний період. Фінансове становище земств протягом всього періоду революції було винятково складним. Несплата земських податків як приватним власниками, так і маєтками, що перейшли у власність держави, примушувала повітові та земські управи постійно звертатись за позиками до уряду. Відсутність належного фінансування негативно позначалась на діяльності земств, примушуючи їх відмовлятись від проведення багатьох заходів. Тим не менш, земств до самого кінця свого функціонування намагались працювати для розвитку краю. В аграрній сфері вони не лише прагнули зберегти здобутки попередніх років – аграрну інфраструктуру, земський сільськогосподарський персонал, але й проводили різноманітні з’їзди (пасічницькі, виноградарські, тваринницькі тощо), видавали популярну літературу сільськогосподарського спрямування. Вживались заходи щодо розвитку кооперації, а також щодо розбудови земських підприємств.

Надзвичайно плідно працювали земства у культурно-просвітницькій сфері. Перебравши на себе у 1917 р. управління всіма початковими школами, вони не лише намагались розширити шкільну мережу (звернувши особливу увагу на вищі початкові школи), але й докладали зусиль для забезпечення шкіл інвентарем, підручниками тощо. Докладались зусилля для підвищення культурно-освітнього рівня дорослих – проводились курси, створено було систему книгонош, надавалась допомога «Просвітам». Попри величезні труднощі, продовжувала функціонувати земська медична система. Основними її завданнями в цей час стали боротьба з епідеміями, медична допомога військам УНР, надання медичної допомоги населенню.

В 1919-1920 рр. земствами було зроблено значний внесок у забезпечення обороноздатності армії УНР. Самоврядування надавали військовим частинам продовольство та одяг, проводили збір лікарських рослин для війська. Особливо варто відзначити участь земств у проведенні «Тижня українського вояка», метою якого було залучення громадськості до підтримки української армії. Певну роль відіграли земські органи і в правоохоронній діяльності, особливо у 1917-1918 рр., коли у їх підпорядкуванні перебувала місцева міліція. Надалі земства також періодично залучались до боротьба з правопорушеннями – їх представники входили до складу комісій по боротьбі з спекуляцією, залучались до створення комітетів по боротьбі з бандитизмом.

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і вирішення наукової проблеми, що виявляється у комплексному вивченні взаємозалежності та взаємопов’язаності політичних умов діяльності земств Правобережного регіону, еволюції їх особового складу та побудови роботи. У результаті проведеного наукового дослідження зроблені такі висновки: