| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі здійснено загальну постановку проблеми, обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено мету й завдання наукового пошуку, його об’єкт і предмет, окреслено зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено хронологічні рамки та територіальні межі дослідження, методологічну базу, вказано на наукову новизну, практичне значення дисертації, подано інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.
У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” аналізуються ступінь наукової розробки проблеми та стан джерельної бази дисертаційної роботи.
Загалом історіографію проблеми можна умовно поділити на 5 груп: дореволюційну, радянську, українську еміграційну, сучасну українську та зарубіжну.
В останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. висловлювалися різні погляди на суспільно-політичну роль земських організацій, результати та значення практичної діяльності цих установ, а також доцільність їх введення в так званих “неземських”, у тому числі, Київській, Волинській та Подільській, губерніях: позитивні – дослідниками ліберальних та соціалістичних переконань (А. Васильчиковим, Б. Чичеріним, М. Волинським, П. Струве, М. Огановським), негативні – представниками офіційної консервативної течії (К. Головіним, С. Вітте, Г. Євреіновим, М. Яворовським). Українські діячі національно-демократичного спрямування, зокрема М. Драгоманов, М. Грушевський, вважали земський рух однією з форм боротьби за автономію України у складі демократичної Росії.
У статтях В. Кузьміна-Караваєва, М. Львова, А. Шингарьова знайшла відображення проблема розробки законопроектів 1903 і 1911 років. Специфіку земських організацій власне українських губерній розглядали, частково зачіпаючи й правобережні, В. Садовський, К. Мацієвич, П. Чижевський, В. Яворський, В. Королів. Першою серед відомих педагогів до діяльності земств Правобережної України звернулася С. Русова.
Оцінку реформ 1904 та 1911 рр., значний фактичний та статистичний матеріал, що характеризує різні сфери діяльності земських установ Правобережної України, знаходимо в узагальнюючих працях із історії земств Російської імперії А. Авчиннікова, Б. Веселовського, З. Френкеля, О. Русова, Г. Львова, Т. Полнера, В. Трутовського.
У дорадянський період з’явилися різні оцінки місця та ролі земств. Праці найчастіше поєднували в собі риси політико-правових трактатів, історичних досліджень та публіцистичних статей. Дослідники зібрали й узагальнили значний матеріал із практичної діяльності земств. Однак відмітимо, що в дореволюційній історіографії немає жодної спеціальної узагальнюючої роботи про земські установи Правобережної України.
В українській еміграційній літературі 20-30-х рр. ХХ ст., зокрема працях С. Петлюри, П. Христюка, О. Біднова, Д. Дорошенка, знаходимо схвальні відгуки про господарську та культурно-освітню діяльність земств, їх роль у формуванні національно-державних кадрів. У 50-80-х рр. ХХ ст. діаспорні автори відмітили успішність земських заходів у соціально-економічній, в тому числі кооперативній, та суспільно-політичній сферах. Загалом, у зв’язку з тим, що головна увага приділяється революційним подіям загальнонаціонального масштабу 1917-1920 рр., питання земств Правобережної України залишається одними з найменш вивчених у зарубіжній історичній україніці.
Радянська історична наука вивчення земств, зважаючи на ідеологічне заперечення важливості дореволюційних органів місцевого самоврядування, розпочала зі значним запізненням. Одними з перших у 30-40-і рр. ХХ ст. стали дослідження С. Ігумновим та О. Погребинським земської медичної та аграрної діяльності, становища земств у роки Першої світової війни.
В другій половині 50-х рр. з’явилися роботи В. Гармізи, Л. Захарової, присвячені підготовці й проведенню земських реформ 1864 та 1890 рр. В 60-70-х рр. ХХ ст. у статтях А. Авреха, В. Сорокіної дискутувалися особливості поширення внутрішньоімперської земської організації на західні губернії. Заходи земств Правобережної України 1907-1914 рр. в галузі сільського господарства розглянула Л. Гайдай.
Протягом 80-х рр. ХХ ст. радянські історики вивчали земський ліберальний рух, ставлення царського уряду до земства, осмислювали земський досвід в загальноросійському масштабі. Зокрема, В. Борисенко детально проаналізував участь земської інтелігенції в освітньому русі В цей час продовжуються регіональні дослідження, в тому числі з’явилася дисертація І. Сесака, присвячена земствам Правобережної України початку ХХ ст. Загалом у радянській історичній науці домінували твердження про слабкість земських установ, обмеженість їх прав та можливостей.
Радянськими вченими, за умов збереження загальної ідеологічної лінії, було вироблено методологічне підґрунтя дослідження земств, здійснено спроби історіографічного узагальнення та комплексного аналізу певних моментів земської історії в межах всієї країни, і, водночас, проведено перші регіональні дослідження з даної проблеми.
З початку 1990-х років розпочався якісно новий етап у вивченні історії земств. Помітно збільшилась кількість регіональних досліджень, а також праць, присвячених аналізу земського руху, різних сфер соціально-економічної та культурно-просвітницької діяльності земств України, теоретичного та практичного доробку земських діячів. Певна частина цих праць побіжно торкається діяльності земств Правобережної України в сферах освіти та охорони здоров’я населення (О. Рогоза, А. Гуз, В. Курченко). Праці В. Шандри допомагають прослідкувати урядову політику щодо земств українського Правобережжя наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а О. Рента – земські заходи під час Першої світової війни.
Особливе місце серед робіт сучасних вітчизняних дослідників посідають праці С. Різніченка, Л. Дровозюк, І. Верховцевої, В. Стецюка. С. Різниченко окреслив процес запровадження земських самоврядувань у Правобережній Україні. Л. Дровозюк проаналізувала їх роботу в освітній сфері. І. Верховцева дослідила діяльність виборних земств Правобережної України 1911-1920 рр. В. Стецюк звернувся до аналізу земств регіону періоду Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.
Зарубіжні дослідники розглядають діяльність земств переважно у загальноімперському масштабі, найчастіше звертаючись до проблем земського самоврядування при вивченні російського лібералізму як опозиції царському режиму. Над питанням земської реформи в Правобережній Україні працював японський дослідник К. Мацузато. ЇЇ соціоетнічні аспекти частково зачіпав Д. Бовуа. Серед робіт російських вчених насамперед необхідно згадати двотомну колективну працю, присвячену земському самоврядуванню. Загалом земства Правобережної України початку ХХ ст. в зарубіжній історіографії залишаються практично не вивченими.
Отже, проблема функціонування земств Правобережної України у 1904-1917 рр. знайшла певне відображення у працях дореволюційних, радянських учених, істориків діаспори та сучасних студіях. Однак цілісного дослідження особливостей політико-правового, організаційного статусу та головних соціальних функцій поки що не зроблено, чим і обумовлений вибір теми дисертаційної роботи.
Основу джерельної бази дисертації становлять неопубліковані документи та матеріали (більшість із них вперше введено до наукового обігу) 19 фондів центрального та ряду обласних архівів України.
У фонді Канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора (ф. 442) Центрального державного історичного архіву України в м. Києві містяться циркуляри й розпорядження урядових органів та губернської адміністрації, доповіді генерал-губернаторів імператору, звіти та повідомлення про стан губерній, офіційне міжвідомче листування. Їх використання дозволило дати відповідь на питання про причини відкладання земської реформи в Правобережній Україні, прослідкувати процес розробки та введення відповідних законодавчих актів, з’ясувати особливості соціально-економічного розвитку регіону на початку ХХ ст.
Серед значного обсягу листування, рапортів та доносів агентів жандармських управлінь Київщини (ф. 274 Київське губернське жандармське управління) та Волині (ф. 1335 Волинське губернське жандармське управління, ф. 1262 Помічник начальника Волинського губернського жандармського управління в Новоград-Волинському, Острозькому та Заславському повітах) знайдено матеріали про хід та результати земських виборів, “національне” питання в них, а також про відносини земств краю із державними та громадськими інституціями інших губерній.
Офіційну позицію Священного Синоду щодо земської реформи та участі у виборах православного духовенства, а також взаємини між земством і церквою допомагають висвітлити архівні документи Київської духовної консисторії (ф. 127). За матеріалами листування Управління Київського учбового округу (ф. 707) можна прослідкувати спільні заходи земств та влади в сфері освіти та, зокрема, щодо введення програми загального початкового навчання в краї. У документах фондів 575 (Канцелярія Київського окружного інспектора) та 692 (Правління Київського округу шляхів сполучень) відображено значення діяльності земських установ у піднесенні господарства регіону та важливість їх функцій під час Першої світової війни.
У фондах Канцелярії Київського губернатора (ф. 2) та Київського губернського із земських та міських справах присутствія (ф. 9) Державного архіву Київської області знаходяться формулярні службові списки членів земських органів, доповіді голів губернської управи начальнику краю, офіційне листування між ними, звіти губернатора імператору, матеріали ревізій повітових управ, протоколи нарад щодо реформи 1911 р. Передусім ці документи цінні тим, що в них влада дає оцінку головних здобутків та проблем управління у справах земського господарства та органів земського самоврядування. Протоколи засідань і постанови комісій земських зібрань та відділів губернської управи, що зберігаються у фонді Київської губернської земської управи (ф. 1240), містять дані про склад органів та різні напрями діяльності земств Київщини.
Відомості про структуру органів земського управління й самоврядування Волині, їх фінансове становище, різноплановість функцій та взаємовідносини з губернською адміністрацією знаходимо в Державному архіві Житомирської області в матеріалах земського діловодства, листуванні, циркулярах урядових установ фондів 183 (Волинська губернська земська управа), 206 (Статистичне бюро Волинської губернської земської управи) та 161 (Волинське губернське із земських та міських справах присутствіє).
Із фондів Державного архіву Хмельницької області опрацьовано матеріали Подільської губернської земської каси дрібного кредиту (ф. 231), Подільської губернської земської управи (ф. 233), Проскурівської повітової земської управи (ф. 255), Особливого уповноваженого з улаштування біженців (ф. 272), Подільського губернського із земських та міських справах присутствія (ф. 409). У них відображено особливості організації та функціонування управління у справах земського господарства Подільської губернії, відносини із міським громадським управлінням, організаційно-правове становище земського самоврядування під час Першої світової війни, взаємодію із державною і воєнною владою щодо постачання армії та турботи про біженців.
Інформаційне навантаження щодо ставлення громадськості до земств та їх взаємовідносин із міським самоврядуванням несе колекція документів особистих фондів О. О. Русова (ф. 3) та І. В. Лучицького (ф. 66), які знаходяться в Інституті рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського.
Також у процесі написання дисертаційного дослідження було використано різноманітні опубліковані джерела з історії земств.
Положення про управління земським господарством від 2 квітня 1903 р., Положення про губернські та повітові земські установи від 12 червня 1890 р. та Указ імператора 14 березня 1911 р., а також розпорядження та роз’яснення до них є важливим джерелом для з’ясування суті, цілей та компетенції земств Київщини, Волині та Поділля на законодавчому рівні.
Матеріали власне земських видань (журнали та протоколи комітетів і зібрань, звіти та доповіді управ, кошториси, праці з’їздів та нарад земських спеціалістів, огляди та нариси з окремих питань чи періодів) дозволяють по роках прослідкувати розвиток земської діяльності правобережних українських губерній в різних галузях, визначити її головні напрями та результати, а також значення для розвитку різних сфер місцевого життя. Аналогічним цілям служить використання пам’ятних книг, оглядів губерній та інших друкованих видань урядових, центральних та місцевих установ.
Губернська та загальноукраїнська періодика початку ХХ ст., в тому числі власне земська, – “Життя Волині”, “Наша Волинь”, “Почаївський листок”, “Рада”, “Земське діло”, “Київська земська газета”, “Вісті Волинського губернського земства”, “Економічне життя Поділля” – через публікацію статей щодо земської реформи, заміток про рішення земських зібрань та заходи управ зафіксувала повсякденне життя земських органів, а також ставлення тих чи інших прошарків суспільства й представників різних суспільно-політичних сил до земств Правобережної України.
Спогади державних (С. Вітте, О. Гучкова, П. Мілюкова) та громадських діячів (Д. Дорошенка, Т. Мельника), промови П. Столипіна дають можливість повніше зрозуміти тогочасну добу: суспільно-політичну ситуацію в імперії під час проведення земської реформи в Правобережній Україні, ставлення до неї представників влади та громадськості.
Таким чином, наявна джерельна база є досить широкою як за змістом, так і за характером для повноцінного розкриття основних завдань дисертаційної роботи.
Другий розділ “Державно-правовий та організаційний статус земств Правобережної України” присвячений питанням введення земств на українському Правобережжі та характеристиці тих змін в організаційно-правових засадах їх діяльності, що відбулися у 1911 р. та 1914-1917 рр.
З 1 травня 1904 р. на Правобережну Україну було поширено Положення про управління земським господарством від 2 квітня 1903 р., яке підсумувало багаторічну полеміку з приводу можливості введення земського самоврядування в національних окраїнах Російської імперії.
Розпорядчі й виконавчі органи земського управління – губернські комітети в справах земського господарства (повітові скликалися для підготовчого обговорення) та губернські й повітові управи – не обиралися, а призначалися із предводителів дворянства, місцевих представників урядових, судового та духовного відомств. Також до складу земських органів входили від двох до п’яти гласних із кожного повіту губернії, для яких закон не вимагав ні певного майнового цензу, ні становості. Загалом, управління земським господарством значною мірою було підпорядковане міністру внутрішніх справ та губернатору, які мали широкі повноваження щодо контролю їх складу та діяльності.
Із розширенням діяльності земського управління при комітетах та управах Київської, Волинської та Подільської губерній створювалися спеціальні відділи, наради та бюро (шкільні, медично-санітарні, ветеринарні, страхові тощо), до складу яких залучалися представники господарських товариств, селян та місцевої інтелігенції.
Указом імператора від 14 березня 1911 р. на Київську, Волинську та Подільську губернії було поширено Положення про губернські та повітові земські установи 1890 р. зі значними змінами у виборчій системі.
Однак процедура земських виборів проходила не за становими, а за національними куріями: в усіх повітах Правобережної України земські виборчі зібрання та з’їзди поділялися на два відділення – російське та польське. До останнього зараховувалися тільки поляки, а до першого – представники інших національностей. Кожне відділення окремо обирало повітових та губернських земських гласних в кількості, вказаній у спеціально доданому до указу розкладі. Також, з метою отримання переваги російських поміщиків та українських селян над поляками, при виборах до земств Правобережної України було суттєво знижено мінімальний ценз. В південно-західних губерніях до виборів було допущено православне духовенство. Попри заходи влади законодавчого та практичного характеру, конфлікти на ґрунті “національних інтересів” все ж мали місце у процесі становлення та діяльності виборних земських органів.
Під час Першої світової війни із кожним новим етапом мобілізації земства Правобережної України все гостріше відчували нестачу спеціалістів на місцях, фахівців відділів та бюро, а також виборних членів повітових і губернських зібрань. Попри це медичні, кустарні, кооперативні та статистичні відділи земських управ розширилися, адже їх робота була пов’язана з наданням допомоги біженцям, солдатам та виконанням замовлень для армії від інтендантства.
Голови Київської, Волинської та Подільської губернських земських управ брали участь у з’їзді в Москві з питання об’єднання земств у справі допомоги хворим та пораненим воїнам, офіційний дозвіл на яке імператор надав у серпні 1914 р. Також органи земського самоврядування правобережних українських губерній були членами Південно-Західного обласного комітету допомоги хворим та пораненим воїнам.
В Правобережній Україні утворилися губернські та повітові комітети Всеросійського земського союзу, причому порядок їх організації Головний комітет передав на розсуд губернських земств. Суттєве значення мало з’ясування питань взаємовідносин з управлінням Червоного Хреста, Головним комітетом ВЗС та воєнною владою, які значною мірою визначали ступінь незалежності дій губернських комітетів.
Для врегулювання та об’єднання діяльності ВЗС на фронтах були створені особливі фронтові комітети у складі уповноважених Головного Комітету, які тісно контактували з військовим керівництвом: в січні 1915 р. у Львові було утворено комітет Південно-Західного фронту.
Отже, склад, компетенція та політико-правовий статус земських установ Правобережної України у період 1904-1917 рр. видозмінилися від складової частини губернського управління до виконання органами самоврядування завдань загальнодержавного значення під час Першої світової війни.
У третьому розділі “Соціально-економічні та культурно-просвітницькі функції земств українського Правобережжя” аналізується фінансове становище земських установ краю, дається характеристика роботи земських органів у різних сферах місцевого життя.
Становище в бюджетній справі було найслабшою ланкою земських управлінь Київщини, Волині та Поділля 1904-1911 рр. У губернських комітетів майже повністю була відсутня свобода розпоряджатися земськими коштами. Після реформи 1911 р. фінансові повноваження органів земського самоврядування суттєво розширилися.
Характерним є поступовий перехід уряду на позиції фінансової співпраці з земськими установами. Зокрема, предметне об’єднання земських та державних капіталів відбулося під час реалізації столипінських аграрних перетворень та програми загального початкового навчання в країні. Протягом 1911-1913 рр. уряд зняв із земських органів обов’язки щодо утримання державних установ, церков, духовенства, місць покарання та частково поліції. Компенсувалися витрачені земством кошти на засоби комунікації, мирових посередників, психічно хворих.
До реформи 1904 р. справами місцевого життя завідували різні установи: прикази громадської опіки, розпорядчі комітети, губернські правління та селянські присутствія. Зі створенням управлінь у справах земського господарства їм було передано важливі питання місцевого життя: завідування земськими грошовими та натуральними повинностями, взаємним губернським страхуванням майна; влаштування та утримання місцевих шляхів сполучення, медичної, санітарної та ветеринарної частин у повітах, сприяння розвитку початкової та професійної освіти, а також сільського господарства, торгівлі та промисловості. Тобто, предмети відомства нових установ майже буквально повторювали ст. 2 Положення 1890 р., за якою функціонувало земське самоврядування в інших українських губерніях.
Вже перші засідання повітових комітетів у справах земського господарства 1904 р. яскраво проілюстрували соціальні пріоритети земських управлінь Правобережної України. Переважна більшість повітових комітетів основну увагу зосередила на обговоренні проблем освіти і медичного обслуговування населення та можливих шляхів їх покращення завдяки земському фінансуванню.
Земські самоврядування Київської, Волинської та Подільської губерній головну увагу приділяли розвитку народної освіти та охорони здоров’я (понад 50 % витрат), облаштуванню шляхів та економічним потребам населення. Причому кількісне зростання земських витрат на соціально-економічний та культурно-освітній розвиток краю супроводжувалося якісними змінами у галузях народної освіти, охорони здоров’я, комунікацій, сільського господарства, ветеринарії. Серед можливих шляхів та заходів, спрямованих на покращення різних сфер місцевого життя, перевага надавалася тим, ефективність яких була доведена роботою так званих “староземських” українських губерній.
Питання завідування церковно-приходськими школами знаходилося на перетині інтересів земських установ та церкви. Губернські комітет Правобережної України, завдяки визначенню умов виділення коштів, намагалися якісно підвищити рівень навчально-виховного процесу, зокрема через підбір вчительського персоналу. У 1911-1916 роках особливістю взаємовідносин виборних земських установ та церкви була наявність конфліктних ситуацій, пов’язаних із розширенням мережі власних земських шкіл, з одного боку, та зменшенням фінансування церковних, з іншого.
З початком воєнних дій губернські земські управи Правобережної України розпочали термінове пристосування своїх медичних закладів до прийому поранених та обладнання нових госпіталів. Також земські самоврядування займалися організацією постачань продуктів харчування, одягу та взуття для армії, влаштуванням біженців та військовополонених, наданням допомоги сім’ям солдатів та загалом всьому населенню, яке постраждало від наслідків війни.
Таким чином, з моменту створення земства Правобережної України розгорнули активну практичну діяльність. Значна робота проводилась щодо пожвавлення економічного життя краю та інтенсифікації місцевого господарства, розвитку освіти та медицини регіону.
|
