Берзін П. С. Злочинні наслідки в механізмі кримінально-правового регулювання

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається практичне значення одержаних результатів, формулюються положення, які відображають наукову новизну дисертації.

Розділ 1 «Концептуальні засади дослідження наслідків як кримінально-правового явища» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Загальні методологічні підходи до розуміння наслідків як кримінально-правового явища» з’ясовано особливості загальних методологічних підходів до розуміння наслідків як кримінально-правового явища і визначено вплив цих підходів у науці кримінального права на виділення таких різновидів цього явища, як наслідки в соціальній сфері, суспільно небезпечні наслідки, злочинні наслідки та наслідки як елемент складу злочину. Зокрема, на основі аналізу існуючих у теорії кримінального права підходів стосовно визначення змісту понять, які позначають зазначені різновиди наслідків, доведена неоднозначність тих підходів, які полягають у відсутності чи непослідовності вирішення питань про: співвідношення між змінами в об’єкті кримінально-правової охорони, суспільно небезпечними наслідками, злочинними наслідками, наслідками як елементом складу злочину, а також встановлення зв’язку певних проявів поведінки людини зі змінами, які вони викликають в соціальній сфері (а саме: «поведінка людини» – «зміни в соціальній сфері»; «суспільно небезпечна поведінка» («кримінально-правова аномалія») – «суспільно небезпечні наслідки»; «злочинна поведінка» (злочин як різновид кримінально-правової аномалії) – «злочинні наслідки» («негативні зміни в об’єкті злочину»); «склад злочину певного виду чи окремого його різновиду» – «наслідки як елемент складу злочину»). Визначено, що відсутність розв’язання цих питань зумовлює різнобій у термінології при позначенні наслідків поведінки людини, їх окремих різновидів: а) однаковими термінами (зворотами) тих явищ, які мають різну кримінально-правову природу; б) різними термінами тих явищ, які мають однакову кримінально-правову природу. Залежно від того, як розуміються зазначені різновиди наслідків поведінки людини має здійснюватися їх визначення, а зміст кожного з них – включати окремі родові характеристики загального поняття наслідків в соціальній сфері.

Далі у роботі здійснюється аналіз суспільної небезпечності як соціального, психологічного та юридичного поняття. Проведення такого аналізу дозволило дисертанту визнати суспільну небезпечність властивістю об’єктивної дійсності, що проявляється у: а) спрямованості вчиненого діяння на «ураження» охоронюваних законом соціальних цінностей (така спрямованість дозволяє назвати вчинене діяння посяганням); б) зміні цих цінностей як результату такого посягання. Таке розуміння суспільної небезпечності на більш конкретному рівні зумовлює врахування тих її характеристик, які стосуються ураження відповідних компонентів (елементів) об’єктів, що є різновидами об’єкта кримінально-правової охорони. Такими різновидами є, зокрема: об’єкт злочину, об’єкт посягання, вчиненого особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, та об’єкт посягання, вчиненого неосудною особою.

У підрозділі 1.2. «Основні різновиди суспільно небезпечних наслідків в кримінальному праві» доведена доцільність вживання слова «наслідки» в контексті найбільш широкого розуміння результату поведінки людини, який передбачає утворення певних змін в соціальному середовищі. Такі зміни можуть «існувати» на чуттєвому рівні пізнання, а також утворюватись без їх зовнішньої «об’єктивізації», здатної сприйматись та уявлятись. У разі, коли такі наслідки викликає суспільно небезпечна поведінка, вони набувають значення суспільно небезпечних (при цьому така їх суспільна небезпечність зумовлюється властивістю поведінки людини уражати охоронювані законом соціальні цінності, в результаті чого утворюються негативні зміни цих цінностей). У свою чергу злочинні наслідки слід розглядати як зміни в об’єкті злочину, які властиві всім злочинам, а коли ці наслідки включені в зміст об’єктивної сторони складу злочину, їх слід визнавати обов’язковим елементом такого складу.

На цих засадах проаналізовано родові характеристики, притаманні наслідкам, як результату будь-якої поведінки, й суспільно небезпечним наслідкам, як певним змінам в об’єкті кримінально-правової охорони. Через такі характеристики формулюється зміст злочинних наслідків, які при цьому мають власні видові ознаки. Ці видові ознаки стосуються результату суспільно небезпечного діяння, визнаного злочином, який розглядається як ураження відповідних компонентів (елементів) об’єкта злочину і характеризується утворенням у ньому негативних змін.

Вказується, що поєднання зазначених родових і видових ознак злочинних наслідків впливає на виокремлення їх різновидів, зокрема, злочинних наслідків як обов’язкового «компонента» будь-якого злочину та тих наслідків, які є елементом складу злочину. Оскільки будь-який результат суспільно небезпечного діяння, визнаного злочином, слід розглядати як ураження відповідних компонентів (елементів) об’єкта злочину, що передбачає утворення в такому об’єкті негативних змін, то такий результат властивий будь-якому злочину (як його обов’язковий «компонент»), а для його найменування використовується термінологічний зворот «злочинні наслідки».

Дослідження змісту такого елемента у складі злочину як законодавчої моделі злочину певного виду чи його окремого різновиду, передбачає визнання наслідків окремим самостійним юридичним фактом, зміст якого включає: а) ураження певних компонентів (елементів) об’єкта злочину, що характеризується утворенням в ньому відповідних змін, та б) вплив цих змін на визнання типовою формою їх оцінки в кримінальному праві – шкоди. Такий елемент складу злочину доцільно іменувати «наслідками як елементом складу злочину» або рівнозначним йому формулюванням «злочинні наслідки як елемент складу злочину». Характеристика названих змін, які враховуються у змісті злочинних наслідків як результату будь-якого злочину, та наслідків як елементі складу злочину, здійснюється залежно від визнання окремими компонентами (елементами) об’єкта злочину охоронюваних кримінальним законом соціальних цінностей, а саме: потерпілого від злочину, його прав, свобод та інтересів, соціальних зв’язків між членами суспільства з приводу реалізації ними їх прав, свобод та інтересів. Окремо відзначається умовність віднесення до наслідків як елемента складу злочину не лише тих наслідків, які пов’язані із змінами в об’єкті злочину, що можуть чуттєво сприйматись, але і тих із них, які «існують» поза межами чуттєвого рівня пізнання (наприклад, певні соціальні характеристики шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам громадян, державним чи громадським інтересам, інтересам юридичних осіб).

Далі зазначається, що найбільш типовими формами, яких набувають вказані зміни при ураженні об’єкта злочину, виступають: а) порушення встановленого в державі правопорядку, що виражається, перш за все, у дезорганізації урегульованих правом соціальних зв’язків; б) втрати, яких певні носії соціальних цінностей зазнали у зв’язку з впливом суспільно небезпечного діяння, яке законом визначене як злочин; в) витрати, які здійснили названі носії соціальних цінностей для відновлення порушеної таким впливом соціальної цінності; г) неодержання вигоди, яка могла бути отримана таким носієм у разі відсутності впливу суспільно небезпечного діяння, яке законом визначене як злочин, на відповідні соціальні цінності. Набуття цими змінами «статусу» наслідків як елемента складу злочину залежить від виділеного законодавцем їх безпосереднього, опосередкованого і комбінованого характеру. При безпосередньому характері утворені зміни повністю, а при опосередкованому – лише деякі із них обґрунтовано охоплюються зазначеним елементом складу злочину. Комбінований характер передбачає, що «в межах» одного і того ж складу злочину такий його елемент, як наслідки в одному випадку повністю включає у свій зміст всі утворені в об’єкті злочину зміни, а в іншому – лише окремі із них.

Розділ 2 «Наслідки в механізмі кримінально-правового регулювання» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Поняття та загальна характеристика механізму кримінально-правового регулювання» розкриваються основні підходи до визначення механізму кримінально-правового регулювання та його структури. Дисертант визнає такий механізм оптимальним «інструментом» для розкриття значення злочинних наслідків будь-яких злочинів і наслідків як елемента складу злочину в кримінальному праві та визначає соціальний, психологічний та інструментальний аспекти цього механізму. На цій підставі автор приєднується до позиції визначення такого механізму як нормативно визначеної взаємодії окремих елементів правової системи, яка забезпечує (має забезпечувати) виконання завдань, що стоять перед кримінальним правом як окремою галуззю права (С.Д. Шапченко), та визнання його структурними елементами: кримінально-правових норм, кримінально-правових відносин, актів застосування кримінального права та юридичних фактів. Одним із таких фактів мають розглядатись суспільно небезпечні й злочинні наслідки, які властиві всім злочинам, та злочинні наслідки, які включені у склад злочину як окремий елемент його об’єктивної сторони (тобто «наслідки як елемент складу злочину»).

Далі визначаються особливості фіксації у кримінально-правових нормах наслідків людської поведінки як відносно самостійного соціально-правового явища, що традиційно відноситься до юридичних фактів. Такі особливості пов’язані, зокрема, з тим, що кримінально-правові норми позначають зазначене явище кількома поняттями, використовуючи одні й ті самі або різні понятійні звороти (наприклад, у зворотах «наслідки дії чи бездіяльності, передбаченої КК» (ст. 23), «суспільно небезпечні наслідки» (ч.ч. 2, 3 ст. 24, ч.ч. 2, 3 ст. 25 КК), «не має наслідком кримінальну відповідальність» (ч. 5 ст. 36 КК), «інші тяжкі або особливо тяжкі наслідки» (ч. 2 ст. 43 КК), «тяжкі наслідки, завдані злочином» (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК), «інші тяжкі наслідки» (ч. 3 ст. 110, ч. 3 ст. 135, ч. 2 ст. 194, ч. 3 ст. 206 КК та ін.) тощо). Оскільки повного визначення таких зворотів у КК не дається, їх конкретизація «обмежується» визначенням орієнтирів, за допомогою яких здійснюється фіксація у кримінально-правових нормах різних проявів поведінки людей, а також різноманітних наслідків такої поведінки. Залежно від особливостей закріплення у цих нормах зазначених зворотів виділяються такі підходи до законодавчого описання наслідків різноманітних проявів людської поведінки: 1) ті звороти, зміст яких у КК відтворює взаємозв’язок суспільно небезпечного діяння, яке законом визнається злочином, із заходами кримінально-правового впливу (наприклад, «кримінально-правові наслідки» (ч. 3 ст. 3 та ч. 2 ст. 4 КК), яке стосується лише злочинного діяння); 2) використання у ч. 5 ст. 36 КК звороту «не має наслідком кримінальну відповідальність», зміст якого позначає взаємозв’язок правомірної (і/або допустимої) поведінки, що виключає суспільну небезпечність і/або кримінальну протиправність та застосування внаслідок цього заходів кримінально-правового впливу; 3) використання зворотів, зміст яких у КК відтворює характеристику найбільш узагальненого результату суспільно небезпечної поведінки (діяння) (наприклад, поняття «суспільно небезпечні наслідки» використовується у ч.ч. 2, 3 ст. 24, ч.ч. 2, 3 ст. 25 КК при описанні законодавцем результату діяння, яке позначається: у ч.ч. 2, 3 ст. 24 КК – шляхом вказівки на його суспільно небезпечний характер; у ч.ч. 2, 3 ст. 25 КК словами «свого діяння (дії або бездіяльності)» без безпосередньої вказівки на його суспільно небезпечний характер); 4) використання понятійних зворотів, зміст яких позначає злочинні наслідки як елемент об’єктивної сторони складу злочину (зокрема, «тяжкі наслідки» (ч. 3 ст. 133, ст. 145, ч. 2 ст. 364, ч. 3 ст. 371 КК та ін.), «тяжкі наслідки для хворого» (ст. 138, ч. 1 ст. 139, ч. 1 ст. 140 КК), «тяжкі наслідки для інтересів держави» (ч. 2 ст. 330 КК) тощо); 5) закріплення в п. 4 примітки до ст. 368 КК звороту «запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів» (зміст цього звороту позначає мету вимушеного давання хабара при його вимаганні, і вказує на підставу звільнення від кримінальної відповідальності); 6) використання понять і понятійних зворотів, зміст яких стосується результату певного типу суспільно небезпечного діяння, який визначений законом як злочин (наприклад, вживання у понятті вини слова «наслідки» (ст. 23 КК) для відображення результату поведінки, описаної як «вчинювана дія чи бездіяльність, передбачена цим Кодексом»; вживання формулювання «тяжкі наслідки, завдані злочином» у п. 5 ч. 1 ст. 67 КК для позначення безпосереднього зв’язку між вчиненим злочином і тяжкістю заподіяних наслідків).

У підрозділі 2.2. «Наслідки та основні режими функціонування механізму кримінально-правового регулювання» дисертант визначає особливості врахування злочинних наслідків у «роботі» механізму кримінально-правового регулювання та виходить з двох його режимів: 1) режиму дотримання особою відповідних кримінально-правових норм-заборон та 2) режиму їх порушення у зв’язку з вчиненням злочину. Оскільки предметом дисертаційного дослідження є злочинні наслідки, то врахування інших різновидів суспільно небезпечних наслідків в «роботі» цього механізму розкривається узагальнено і стосується, зокрема, режиму порушення норм-заборон, що пов’язаний із вчиненням суспільно небезпечного діяння неосудною особою та особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

В межах першого режиму розкривається зміст наслідків поведінки, яка не є кримінально-правовою аномалією, і виключає при цьому суспільну небезпечність і/або кримінальну протиправність та застосування внаслідок цього заходів кримінально-правового впливу. Окремими різновидами такої поведінки є, зокрема: діяння, яке не містить одну із видових ознак складу злочину; малозначне діяння; діяння, яке вчинене за обставин, що виключають його злочинність; невинувате заподіяння шкоди.

Оскільки висвітлення наслідків цих видів поведінки необхідне для визначення критеріїв їх відмежування від злочинних наслідків (і з’ясування «розмежувальної специфіки» останніх), розкривається значення наслідків поведінки людини як специфічного «перемикача» механізму кримінально-правового регулювання з режиму дотримання норм-заборон в режим їх порушення, коли такі наслідки дозволяють розмежовувати зазначені види поведінки між собою. В останньому випадку наслідки поведінки людини можуть набувати значення злочинних наслідків, властивих всім злочинам, та/або злочинних наслідків як відповідного елемента складу злочину.

В межах другого режиму «роботи» механізму кримінально-правового регулювання значення злочинних наслідків, властивих всім злочинам, та наслідків як елемента складу злочину розкривається через з’ясування специфіки їх визнання: а) «складовою» підстави кримінальної відповідальності; б) характеристикою фактичної підстави кваліфікації злочину; в) законодавчим орієнтиром, необхідним для відмежування злочину від інших (незлочинних) правопорушень та злочину одного виду від іншого.

З’ясування значення злочинних наслідків як елемента складу злочину здійснюється на підставі розкриття специфіки систематизації їх окремих проявів, яка ґрунтується на відповідних законодавчих підходах. Така специфіка передбачає визначення ознак, за якими розрізняються окремі прояви названих наслідків. Такі ознаки пов’язані з відповідями на запитання: а) одному чи кільком об’єктам злочину заподіюється шкода в результаті посягання; б) чи є така шкода однорідною чи різнорідною; в) як саме ця шкода фіксується у змісті наслідків як елементі складу злочину. Залежно від цього здійснюється і систематизація названих наслідків, яка передбачає: а) виділення найбільш типових різновидів таких наслідків в межах складу злочину; б) загальну характеристику кожного із них. При виділенні найбільш типових різновидів цих наслідків доцільно враховувати такі ознаки (підстави): а) особливості відображення наслідків у складі злочину; б) фіксацію однорідної чи неоднорідної (різнорідної) шкоди в їх змісті; в) фіксованість чи нефіксованість такої шкоди у складі злочину. Специфіка поєднання цих ознак (підстав) зумовлює визнання найбільш типовими різновидами наслідків у складі злочину: а) конструктивних, подвійних (подвійних конструктивних, подвійних альтернативних) та комплексних; б) альтернативних іншим характеристикам складу злочину; в) наслідків, у змісті яких фіксується один або різні види шкоди; г) формально-визначених, оціночних та комбінованих наслідків.

Розділ 3 «Наслідки та основні проблеми Загальної частини кримінального права України» складається із шести підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Наслідки у юридичній конструкції складу малозначного діяння» обґрунтовується, що при визначенні в ч. 2 ст. 11 КК малозначного діяння законодавець формулює його склад, який включає такі характеристики: 1) вчинення діяння, яке відповідає об’єктивним ознакам складу злочину певного виду чи окремого його різновиду, передбаченого статтею Особливої частини КК; 2) фактично вчинене діяння не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди; 3) такі об’єктивні ознаки складу злочину охоплюються умислом особи, яка вчинила діяння. Орієнтирами, з урахуванням яких відтворюються особливості обчислення «істотності» шкоди, є: а) характер і розмір заподіяної шкоди; б) ступінь здійснення наміру; в) причини, внаслідок яких цей намір не було доведено до кінця. Зміст цих орієнтирів дозволяє визнати, що закріплене в ч. 2 ст. 11 КК поняття істотної шкоди є своєрідним узагальнюючим «показником» суспільної небезпечності, властивої саме злочину, а не будь-якому правопорушенню взагалі. Цей «показник» відображає всі можливі «форми» посягання на об’єкт кримінально-правової охорони, всі «форми» впливу на нього та фіксує той рівень посягання, який характеризує вчинене діяння як суспільно небезпечне. Зміст цього показника не повинен ототожнюватись із характеристиками відповідного елемента складу злочину. При такому підході можна виділити основні варіанти співвідношення наслідків, закріплених в Особливій частині КК, як елемент складу злочину, та істотної шкоди, передбаченої в ч. 2 ст. 11 КК: а) реальне настання наслідків, передбачених в Особливій частині КК, характеризує істотну шкоду як зафіксований законодавцем «рівень» суспільної небезпечності, властивої злочину (наприклад, закріплення в ч. 2 ст. 194 КК «загибелі людей чи інших тяжких наслідків» вказує в тому числі на наявність істотної шкоди як показника суспільної небезпечності, властивої цьому злочину); б) в разі наявності закріплених в Особливій частині КК наслідків не виключається відсутність «істотної шкоди», як зафіксованого законодавцем «рівня» суспільної небезпечності злочину (наприклад, у ситуації, коли мають місце наслідки, передбачені відповідною нормою Особливої частини КК (зокрема, легкі тілесні ушкодження в ч. 1 ст. 215 КК 1960 р., які обмежувались втратою працездатності, необхідністю госпіталізації на термін не менше одного робочого дня або необхідність призначення амбулаторного лікування), але істотна шкода як показник «мінімуму» суспільної небезпечності відсутня; в) поєднання цих варіантів (коли, наприклад, злочинні наслідки як елемент складу злочину визначені як створення небезпеки загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або заподіяння шкоди здоров’ю потерпілого (ч. 1 ст. 272 КК) та ін.).

У підрозділі 3.2. «Наслідки та незакінчений злочин» зазначається, що у складі готування до злочину шкода об’єкту злочину може виражатися лише в порушенні встановленого в державі правопорядку, що полягає в дезорганізації певних соціальних зв’язків. У складі замаху на злочин шкода такому об’єкту, крім зазначеної дезорганізації, може полягати у: а) шкоді носієві соціальної цінності, але не того виду, який характерний для певного закінченого злочину; б) шкоді цьому носієві того ж виду, який характерний для закінченого злочину, але в меншому розмірі; в) поєднанні зазначеної дезорганізації із реальною шкодою в обох названих варіантах; г) дезорганізації, проявом якої є загроза заподіяння шкоди того самого виду, що характерний для закінченого злочину, яка поєднується з реальною шкодою або шкодою додаткового виду, характерного для іншого незакінченого злочину; ґ) шкоді, що поєднує зазначені варіанти в будь-якій послідовності.

Робиться висновок, що у ч. 2 ст. 17 КК при формулюванні загальних положень щодо добровільної відмови від доведення злочину до кінця заподіяні наслідки можуть охоплюватись конструкцією «діяння містить склад іншого злочину». Від цих наслідків залежить поява іншого складу злочину. В такому разі ці наслідки набувають значення елемента складу злочину («іншого» злочину).

У підрозділі 3.3. «Наслідки та нормативний зміст поняття вини та окремих її форм» при визначенні нормативного змісту вини вирішується питання про те, чи охоплюється психічне ставлення до наслідків поведінки людини конструкцією складу злочину, чи психічне ставлення до наслідків слід розуміти як таке, що значною мірою виходить за межі складу злочину. Відповідь на це питання передбачає два варіанти: в одному із них названі наслідки набувають значення елемента складу злочину, а в іншому ні. Дисертант схиляється до першого варіанта, який можливий лише з урахуванням внесення у розділ V Загальної частини КК змін стосовно закріплення вказівки на те, що психічне ставлення у змісті вини можливе до діяння, його наслідків та інших елементів складу злочину (текст таких змін наводиться у Висновках). Виходячи з цього, основні системно-структурні характеристики зазначених наслідків досліджуються щодо змісту: а) окремих видів вини у формальних і матеріальних складах злочинів; б) казусу (випадку); в) так званої «складної вини».

У підрозділі 3.4. «Наслідки та окремі питання співучасті у злочині» доведено, що зміст об’єктивної ознаки складу співучасті у злочині, яка традиційно позначається як «єдиний злочинний результат», не повинен обмежуватись змістом складу злочину. Зміст єдиного злочинного результату має співвідноситись з поняттям злочинних наслідків, властивих будь-якому злочину, і характеризувати шкоду, зміст якої відображає: а) обов’язкові ознаки наслідків як елемента складу злочину; б) відповідні зміни в об’єкті кримінально-правової охорони (об’єкті злочину) і не включений у конструкцію наслідків як елемента складу злочину.

Також робиться висновок про те, що при вирішенні питання про врахування злочинних наслідків у змісті особливої кримінально-правової ситуації, якою є «ексцес виконавця», слід брати до уваги те, що у її «межах» виникає взаємозв’язок «різних» наслідків: тих, які передбачені у складі злочину (незакінченого), вчиненого у співучасті, та тих, які виходять за межі умислу інших співучасників.

Встановлено, що визначення у ч. 5 ст. 29 КК необережного ставлення виконавцем (співвиконавцем) при вчиненні злочину у співучасті до певних наслідків передбачає їх визнання елементом: а) складу необережного злочину; б) складу злочину зі складною виною; в) кваліфікованого чи особливо кваліфікованого складу злочину, стосовно якого виконавець (співвиконавець) має необережне ставлення. Водночас необережне ставлення з боку виконавця до зазначених наслідків унеможливлює ставлення їх у вину «іншим співучасникам» і при кримінально-правовій оцінці діянь інших співучасників має враховуватись лише їх умисне ставлення до таких наслідків.

У підрозділі 3.5. «Наслідки у юридичних конструкціях обставин, що виключають злочинність діяння» з’ясування сутності наслідків в інституті обставин, що виключають злочинність діяння, здійснюється з урахуванням їх визнання елементом складу такого діяння (правомірного вчинку). У змісті складу такого діяння передбачається шкода об’єкту кримінально-правової охорони. Такий підхід дозволяє зрозуміти непослідовність поєднання в ч. 3 ст. 36 КК родової конструкції перевищення меж необхідної оборони та її «видової специфіки», пов’язаної із закріпленням двох випадків, передбачених ст. 118 і ст. 124 КК. Адже складається враження, що перевищення меж необхідної оборони може набувати вигляду й інших випадків умисного заподіяння шкоди, не пов’язаних з умисним вбивством (ст. 118 КК) та умисним заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ст. 124 КК). Для усунення такої непослідовності запропоновано виключити із ч. 3 ст. 36 КК формулювання «Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу» і доповнити перше речення ч. 3 цієї статті КК після слів «або обстановці захисту» словами «, і передбачена у статтях 118 та 124 цього Кодексу».

Доведено, що зміст ч. 1 ст. 38 КК дозволяє стверджувати, що умисне заподіяння затримуваній особі смерті не охоплюється наслідками у складі цього правомірного вчинку (такі дії, незалежно від тяжкості вчиненого затримуваною особою злочину, мають кваліфікуватися за ст. 118 КК). Такий підхід відповідає положенню про мету доставити цю особу органам влади.

Зазначається, що в ст. 41 КК при заподіянні шкоди правоохоронюваним інтересам допускається необережне ставлення особи до обставин, пов’язаних із виконуваним нею наказом чи розпорядженням, а також вказується на неусвідомлення та неможливість усвідомлювати злочинний характер наказу чи розпорядження. Тому при умислі в такого виконавця наказу чи розпорядження на заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам питання про його кримінальну відповідальність має вирішуватись в межах співучасті, а при заподіянні ним такої шкоди необережно чи невинувато ця шкода має ставитись у вину лише особі, яка віддала злочинний наказ чи розпорядження.

Обґрунтовано, що у ч. 2 ст. 43 КК поняття «тяжкі наслідки» та «особливо тяжкі наслідки» розуміються як узагальнена кримінально-правова характеристика передбачених в Особливій частині КК наслідків, що є елементом складу злочину. Зміст цих тяжких та особливо тяжких наслідків визначається незалежно від того, чи відповідають вони буквальному позначенню в Особливій частині КК наслідків як елемента складу злочину. Такий підхід потребує уточнення змісту в ч. 2 ст. 43 КК тяжких та особливо тяжких наслідків (знайшло своє відображення у запропонованій редакції ч. 2 ст. 43 КК – див. Висновки).

У підрозділі 3.6. «Наслідки та окремі проблеми призначення покарання» продемонстровано, що злочинні наслідки як результат будь-якого злочину та наслідки як елемент складу злочину можуть бути враховані у змісті орієнтирів, які характеризують призначення покарання, зокрема, при визначенні: а) ступеня тяжкості вчиненого злочину та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання; б) показників ступеня тяжкості вчиненого злочину, що у ч. 1 ст. 66 КК визнаються обставинами, які пом’якшують покарання (п.п. 2, 9 ч. 1 ст. 66 КК); в) показників ступеня тяжкості злочину, що визнані обставинами, які обтяжують покарання (п.п. 5, 10 ч. 1 ст. 67 КК); г) показника ступеня тяжкості вчиненого злочину, який є додатковим правовим орієнтиром до загальних засад призначення покарання і закріплений в ч. 1 ст. 68 КК як «ступінь тяжкості вчиненого особою діяння». Так, злочинні наслідки як результат будь-якого злочину, які не стосуються відповідного елемента складу злочину, пов’язуються з розумінням «тяжких наслідків, завданих злочином» (п. 5 ч. 1 ст. 67 КК). У свою чергу на підставі положень ч. 4 ст. 67 КК наслідки як елемент складу злочину не можуть враховуватись у змісті «тяжких наслідків, завданих злочином» як обставини, що обтяжує покарання. Проте такі наслідки як елемент складу злочину можуть за певних умов вважатись показником ступеня тяжкості вчиненого злочину при призначенні покарання.

Розділ 4 «Наслідки та окремі проблеми Особливої частини кримінального права України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. «Наслідки як елемент складу злочину певного виду: основні техніко-юридичні аспекти» зазначається, що техніко-юридичні аспекти стосуються визначення правил законодавчої техніки, термінологічних особливостей використання термінів і понять (їх зворотів) при позначенні змісту наслідків як елемента складу злочину. З цією метою в дисертації розкривається зміст і значення термінів, які позначають механізм настання наслідків у складах злочинів (на прикладі складів злочинів у сфері господарської діяльності), а саме: «заподіяння», «завдання», «спричинення», «призвели(о) до». Констатуючи непослідовність використання в Особливій частині КК кількох термінів у логічному рядку «заподіяння» – «завдання» – «спричинення», визначається їх синонімія і робиться висновок про доцільність закріплення лише одного із них («заподіяння») в нормах Особливої частини КК.

У підрозділі 4.2. «Наслідки як елемент складу злочину певного виду: основні спеціально-юридичні аспекти» розкриваються спеціально-юридичні аспекти, які визначають «юридичний режим» наслідків як елемента складу злочину на підставі з’ясування специфіки використання в Особливій частині КК дефініцій правових понять, нормативних приписів та юридичних конструкцій як засобів відображення наслідків поведінки людини. Виділяючи такі аспекти, дисертант з’ясовує їх зміст на прикладі норм розділу VII Особливої частини КК та визначає типові й нетипові форми, за якими в КК відображуються наслідки поведінки людини.

До типових форм віднесені ті, які відображають: 1) поєднання в межах однієї конструкції складу злочину єдиного за своїм змістом діяння або одного ускладненого чи різних за змістом альтернативних діянь, що призводить до: а) одного обов’язкового наслідку; б) подвійних конститутивних наслідків; в) подвійних альтернативних наслідків; г) наслідків, альтернативних іншим характеристикам складу злочину; ґ) комплексних наслідків; 2) фіксацію в основному, кваліфікованому чи особливо кваліфікованому складах злочину одного або різних видів шкоди; 3) фіксацію в цих складах формально-визначених, оціночних та/або комбінованих наслідків.

Нетиповими формами вважаються ті, які при описанні єдиного за своїм змістом діяння або одного ускладненого чи різних за змістом альтернативних діянь (способів вчинення злочину) відсилають до відповідної характеристики наслідків як елемента складу злочину. Нетиповими є й ті форми, які охоплюють випадки: а) коли основний склад злочину разом із загрозою заподіяння шкоди включає її реальне заподіяння, а кваліфікований – також таку реальну шкоду; б) коли наслідки як елемент основного складу злочину перестають бути обов’язковим елементом кваліфікованого чи особливо кваліфікованого складу; в) коли основний склад злочину не передбачає наслідки як його елемент, в «межах» кваліфікованого складу цей елемент «представлений» як загроза (небезпека) заподіяння шкоди, а в особливо кваліфікованому – як реальне заподіяння такої шкоди; г) коли в основному і кваліфікованому складах злочину такий їх елемент як наслідки визначені у виді загрози (небезпеки) заподіяння шкоди, а в особливо кваліфікованому – у виді реального заподіяння шкоди.

У підрозділі 4.3. «Окремі проблеми змістовних характеристик наслідків в складах злочинів певних видів (на прикладі складів злочинів у сфері господарської діяльності)» конкретизовано ознаки наслідків як елемента складу злочину в змісті їх типових й нетипових форм, які закріплені в нормах розділу VII Особливої частини КК. Такий підхід дозволяє визначити специфіку законодавчого описання і закріплення цих наслідків у вказаних нормах КК та охарактеризувати їх вплив, зокрема, на: а) диференціацію їх різновидів у відповідних нормах КК (наприклад, у разі, коли такі наслідки пов’язані з фіксацією критеріїв (підстав) диференціації великої матеріальної шкоди у кваліфікованому складі фіктивного підприємництва (ч. 2 ст. 205 КК) і стосуються окремих видів потерпілого (фізичних осіб, держави або юридичних осіб), щодо яких закріплені відповідні суми кількостей неоподатковуваного мінімуму доходів громадян [далі – нмдг]); б) послідовність законодавчого роз’яснення їх змістовних характеристик (так, з урахуванням закріплення у складі доведення до банкрутства (ст. 219 КК) конструктивного наслідку «стійка фінансова неспроможність суб’єкта господарської діяльності» поряд з альтернативними – «велика матеріальна шкода державі чи кредитору» доведена доцільність законодавчої фіксації у ст.ст. 218, 219 КК «розташування» потерпілих (їх видів), яким заподіяна велика матеріальна шкода, у певному порядку); в) фіксацію інших елементів складу злочину (наприклад, у складі обману покупців та замовників, коли вжите в ч. 1 ст. 225 КК і примітці до неї поняття обману у значних розмірах в примітці до цієї статті КК конкретизується шляхом поєднання змістовних характеристик обману та відповідної суми кількостей нмдг, яка стосується заподіяної матеріальної шкоди).

Окремо вирішується проблема грошових обчислень змісту наслідків та інших елементів складів злочинів, що здійснюється з урахуванням суми їх показників у грошових величинах. При вирішенні цієї проблеми найважливішим визнається обґрунтування адекватності обчислення змісту таких елементів, методика таких обчислень (виміру розмірів цих наслідків та інших елементів складу злочину), вплив зростаючого рівня інфляції, шляхи оптимізації положень КК до грошового обчислення таких елементів у складах злочинів. З урахуванням цього пропонується два альтернативних підходи: 1) відмова законодавця від нмдг і передбачення відповідних показників цих елементів як твердої суми національної валюти (гривні); 2) при законодавчій відмові від нмдг в основі обчислення змісту цих елементів передбачається умовна розрахункова (фінансова) одиниця, що визначена виходячи із розміру одного прожиткового мінімуму на початок бюджетного періоду в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Розділ 5 «Врахування наслідків при кваліфікації злочинів (на прикладі кваліфікації окремих злочинів у сфері господарської діяльності)» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 5.1. «Врахування наслідків у виді матеріальної шкоди при кваліфікації окремих злочинів у сфері господарської діяльності» досліджується врахування наслідків при кваліфікації злочинів у сфері господарської діяльності на підставі визначення характеру і змісту їх (наслідків) різновидів, коли вони набувають вигляду тільки матеріальної шкоди.

Досліджуються такі «складові» матеріальної шкоди як реальні збитки та упущена вигода. Поняття реальних збитків охоплює відповідні втрати, яких зазнав потерпілий, та/або витрати, які він зробив чи мусить зробити для відновлення своєї порушеної соціальної цінності. Такий підхід зумовлює висновок про те, що, наприклад, втрати у кваліфікованому складі фіктивного підприємництва утворюються створенням та/або придбанням суб’єкта підприємництва і не охоплюють ті втрати чи витрати, які були утворені подальшою діяльністю створеного (придбаного) суб’єкта підприємництва. У складах ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) наслідки можуть бути лише у виді реальних збитків, які виражаються у ненадходженні до бюджетів чи державних цільових фондів відповідних коштів (такими коштами є ті, що несплачені (недоплачені) як податки, збори (обов’язкові платежі) без урахування нарахованих чи сплачених штрафів і пені). У складах злочинів, пов’язаних з банкрутством, реальні збитки характеризуються витратами, які кредитор та/або держава здійснили для відновлення свого порушеного права на одержання коштів. У кваліфікованому складі шахрайства з фінансовими ресурсами такі збитки включають втрати кредитора, яких він зазнав у зв’язку з поверненням чи відновленням свого права на передані винному кошти, а у складах виготовлення, збуту та використання підроблених недержавних цінних паперів охоплюють відповідні втрати у майні й витрати, яких зазнали особи, що придбали підроблені цінні папери, і стосуються виконання ними зобов’язань із сплати коштів.

Обґрунтовується доцільність врахування упущеної вигоди у складах злочинів, передбачених ч. 2 ст. 205, ст.ст. 218-221, ч. 2 ст. 222, ч.ч. 2, 3 ст. 224, ст. 225 КК. Розміри такої упущеної вигоди складаються із сум відповідних коштів, які потерпілі могли реально одержати, якби винний не перешкодив цьому шляхом реалізації мети прикриття за допомогою створеного чи придбаного суб’єкта підприємництва незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона (ч. 2 ст. 205 КК), порушення прав та інтересів кредиторів протиправними діями, пов’язаними з банкрутством (ст.ст. 218-221 КК), надання завідомо неправдивої інформації кредитору, що призвело до одержання субсидії, субвенції, дотації, кредиту чи пільг щодо податків (ч. 2 ст. 222 КК), несплати потерпілому коштів відповідно до передбачених підробленими цінними паперами зобов’язань (ч.ч. 2, 3 ст. 224 КК), вчинення умисного обмірювання, обважування, обраховування чи іншого обману під час реалізації товарів чи надання послуг (ст. 225 КК).

З урахуванням особливостей наслідків у складах злочинів, передбачених ст.ст. 212, 212¹, 218-221, ч. 2 ст. 222 КК, виділяються основні підходи щодо впливу їх грошових характеристик на кваліфікацію цих злочинів за правилами ідеальної сукупності та відмежування від інших злочинів. Так, ідеальна сукупність має місце в разі, коли заподіяні одним діянням наслідки є елементом кількох складів злочинів (при цьому мінімальна та/або максимальна межа їх (наслідків) кількісних характеристик є різною). Така ситуація характерна для фактичного ненадходження до бюджетів чи державних цільових фондів коштів на суму, яка в п’ять тисяч і більше разів перевищує нмдг (ч. 3 ст. 212 КК), заподіяного в результаті надання завідомо неправдивої інформації з метою одержання пільг щодо податків (ст. 222 КК). Такі дії кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 212 і ч. 1 ст. 222 КК. Крім цього, наслідки як елемент деяких із зазначених складів можуть виступати критерієм відмежування цих злочинів від інших. Наприклад, у випадку, коли незаконні дії в разі банкрутства (ст. 221 КК) поєднуються зі службовим підробленням (ст. 366 КК) слід враховувати те, що обов’язковим елементом складу злочину, передбаченого ст. 221 КК, є лише велика матеріальна шкода (згідно з приміткою до ст. 218 КК вона має у п’ятсот і більше разів перевищувати нмдг), а кваліфікованого складу службового підроблення (ч. 2 ст. 366 КК) – як матеріальна, так і нематеріальна шкода (ці різновиди шкоди в ч. 2 ст. 366 КК закріплені як «тяжкі наслідки»; якщо ці «тяжкі наслідки» полягають у матеріальних збитках, то останні згідно з п. 4 примітки до ст. 364 КК мають в 250 і більше разів перевищувати нмдг). Тому при заподіянні незаконними діями в разі банкрутства, які поєднуються зі службовим підробленням, разом з нематеріальною шкодою також шкоди матеріальної на суму, що в п’ятсот і більше разів перевищує нмдг, вчинене потребує кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. 221 та ч. 2 ст. 366 КК.

У підрозділі 5.2. «Врахування «комбінованих» наслідків при кваліфікації окремих злочинів у сфері господарської діяльності» визначаються особливості врахування наслідків при кваліфікації злочинів у сфері господарської діяльності на підставі визначення характеру і змісту їх (наслідків) різновидів, зокрема, коли матеріальна шкода поєднується зі шкодою іншого виду (наприклад, моральною, шкодою, пов’язаною з приниженням честі, гідності й ділової репутації фізичної чи юридичної особи, іншим обмеженням законних прав чи інтересів таких осіб як суб’єктів господарської діяльності) і включається у зміст так званих «комбінованих» наслідків.

Показано специфіку, яку мають реальні збитки та упущена вигода, що включаються у такі «комбіновані» наслідки. Так, в особливо кваліфікованому складі протидії законній господарській діяльності (ч. 3 ст. 206 КК) реальні збитки можуть виражатись у втратах, яких потерпілий – суб’єкт господарювання – зазнав у зв’язку з посяганням на свободу здійснюваної ним господарської діяльності, витрати на компенсацію заходів, спрямованих на відновлення своїх порушених прав як суб’єкта господарювання. Такі втрати і витрати мають як матеріальний, так і нематеріальний характер (наприклад, моральні страждання, приниження честі, гідності й ділової репутації такого суб’єкта тощо). Поняття упущеної вигоди в цьому складі охоплює ті доходи, які названий суб’єкт міг реально одержати, якби його права не були порушені зазначеними діями винної особи. Зазначені різновиди наслідків у ч. 3 ст. 206 КК представлені як альтернативно закріплені «велика шкода» й «інші тяжкі наслідки». Зміст «великої шкоди» охоплює матеріальну шкоду, яка може бути обчислена на підставі грошових характеристик, відповідних сумі п’ятсот і більше нмдг, а «інші тяжкі наслідки» – такі різновиди матеріальної шкоди, які не можуть обчислюватись на підставі цієї суми нмдг (наприклад, фізичної шкоди – смерті однієї або кількох осіб, заподіяння їм тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, їх самогубство). Що стосується врахування нематеріальної шкоди у змісті «великої шкоди» та «інших тяжких наслідків», то таке врахування здійснюється за правилами, передбаченими для конкретизації оціночних ознак складу злочину, і залежить від конкретних обставин вчиненого.

«Комбіновані» наслідки у складах злочинів, передбачених ст.ст. 231, 232 КК, що представлені як «істотна шкода», виражаються у матеріальних збитках, а саме: а) витратах, які суб’єкт господарювання зробив або мусить зробити для відновлення свого порушеного права на комерційну чи банківську таємницю; б) неотриманні ним доходів, які він міг отримати, якби його права на ці об’єкти права інтелектуальної власності не було порушено. Крім цього, «істотною шкодою» охоплюються й різні види моральної шкоди та шкоди, пов’язаної з приниженням честі, гідності й ділової репутації такого суб’єкта.