| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Першому розділі: “Джерельна база та історіографія дослідження” з’ясовується коло джерел, їхні інформаційні можливості для дослідження інституту генерал-губернаторства в Україні, структури та функцій його Канцелярії, встановлено ступінь досліджуваності цієї наукової проблеми.
Підрозділ 1.1:“Діловодні документи, законодавчі акти, мемуари та епістолярія як джерела до історії генерал-губернаторств” присвячений аналізові найголовніших джерел, котрі поділені на три великі групи в залежності від походження та інформаційного наповнення. Об’ємною і репрезентативною групою є первісний пласт діловодних документів самих Канцелярій. Генерал-губернатор володів найширшим спектром інформації про ключові події в регіоні та тенденції його розвитку, до його Канцелярії надходив цілий потік документів від губернських і надгубернських установ, серед якого виділяється масова звітна документація, бо в російській управлінській традиції вона набула форми контролю. Це документи канцелярій губернаторів, попечителів учбових округів, начальників жандармських округів, охоронних відділень, казенних, судових палат, прокурорів, а згодом і самоврядних установ і громадських товариств. Її доповнюють скарги, петиції і пропозиції, які надходили прямо до Канцелярії генерал-губернатора, що дозволяє оцінювати наскільки авторитетною була установа серед населення та які фактори нею документувалися, зокрема серед цієї групи виділяються особисті прохання щодо відкриття компаній, підприємств, банків, придбання земельної власності, донесення про особовий склад установ, бо генерал-губернатор контролював зайняття кожної державної посади при реалізації урядової політики.
Дослідження оперативно-розпорядчої документації показало, що вона сприяє вивченню об’єднавчих дій губернських властей, а розпорядчо-нормативна підміняла відсутні законодавчі акти та унормовувала соціально-економічні відносини у регіонах. Аналіз родо-видового складу діловодної документації дозволив встановити, на які соціальні явища і процеси зверталась увага в адміністративній діяльності генерал-губернаторської канцелярії. Аналітична інформація про становище в регіонах черпається з оглядів генерал-губернаторів імператорові та Міністерству внутрішніх справ; київський, подільський і волинський - із спеціальних питань звітував Комітетові у справах Західних губерній (1831-1848) та Західному комітетові (1862-1864). За традицією повні звіти у вигляді оглядів подавалися в кінці першого триріччя перебування на посаді, але генерал-губернатори могли також, в разі потреби, готувати й щорічні огляди. Для цього виду звіту характерним був не стільки перелік здійснених заходів, як узагальнення наслідків попередньої політики щодо інтеграційних та асиміляційних процесів та нові пропозиції генерал-губернатора, які мав схвалити або відхилити імператор.
До діловодного комплексу тісно примикають законодавчі та нормативні акти, які створювалися як своєрідні механізми для проведення ціленаправленої урядової політики. Тексти законів виступають як умовна система координат, яка вказує, з одного боку, що хотіли б мати урядові структури, укладачі законів, а з іншого — як уряд відштовхувався від реального становища, яке переставало задовольняти органи державної влади і управління. Для російського законодавства досліджуваного періоду характерним був історично обумовлений рівень правничої свідомості, який значною мірою ототожнював політичні цілі з правовими, що особливо виразно проявлялося в управлінні українськими територіями. Іншою важливою особливістю російських кодифікаційних зібрань законів було вміщення багатьох неправничих актів, управлінських розпоряджень різного виду, котрі і по формі і по змісту не відповідають сучасному розумінню закону. В їхніх текстах подавався перебіг подій на місцевому рівні з міркуваннями генерал-губернаторів, що й зумовило використання вміщеного там фактичного матеріалу. Лише у Третьому виданні “Полного собрания законов”, починаючи від 1880-х років, вміщувались формалізовані тексти, що збіднило цей корпус на інформацію про конкретні ситуації. Аналіз законодавчих та нормативних актів Російської імперії переконливо засвідчив, що на генерал-губернаторства до певного часу не поширювалися загальноросійські закони, і управління здійснювалося за законами, чинними лише для цих територій, що не зайвий раз переконує у відокремленому управлінні регіонами-генерал-губернаторствами і незавершеності інтеграційних процесів.
Зміна наукової парадигми дослідження проблеми функціонування інституту генерал-губернаторства в Україні покликало залучення епістолярної і мемуарної літератури, в якій фіксувалися внутрішній світ людини, мотиви поведінки, переконання чиновників і серед них визначних сановників, якими були генерал-губернатори. Найбільшим корпусом епістолярної спадщини став “Архив князя Воронцова”, в якому вміщено листування князя періоду обіймання посади новоросійського і бессарабського генерал-губернатора. Листи малоросійських генерал-губернаторів дозволяють глибше зрозуміти інтереси соціальних угрупувань, з якими вони зіткнулися в Україні. Мемуари, що їх залишили сучасники, чиновники та службовці нижчих категорій, котрі служили під началом генерал-губернаторів, представлені досить різноманітними жанрами — спогадами, автобіографіями, щоденниковими записами. Їхні свідчення вмотивовують соціальну психологію чиновників, простежуються різноманітні деталі стилю керівництва сановників. Їхні автори намагалися відзначити наскільки компетентним та авторитетним було врядування генерал-губернаторів. До найповнішої публікації належать “Записки” Ф. Ф. Вігеля. Вони виявились особливо інформативні при з’ясуванні підходів М. С. Воронцова до формування Канцелярії Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства. Критично налаштований Т. Бобровський, правник, польський діяч і мемуарист, виходець із дрібномаєткової шляхти Бердичівського повіту, котрий служив у тимчасовому відділенні Канцелярії київського генерал-губернатора з облаштування селянського побуту, піддав у спогадах злостивим оцінкам не лише генерал-губернаторів (особливо Д. Г. Бібікова та О. П. Безака) і чиновників, котрі служили під їх керівництвом, а й шляхту, що для збереження маєтків поступалася своїми ідейними принципами. “Записки” російського військового М. М. Муравйова-Карського наповнені сюжетами, що пояснюють ставлення Миколи І до В. В. Левашова, О. Д. Гур’єва, Д. Г. Бібікова та М. С. Воронцова. Популярність останнього серед населення та в армії виділяє в спогадах О. М. Дондуков-Корсаков та М. Н. .Мурзакевич.
Сприйняття сучасником, чиновником повітового суду М. І. Лазаревським діяльності перших трьох малоросійських генерал-губернаторів яскраво відбито у його спогадах, що публікувались двічі. Спогади Ф. О. Рейнгардта відобразили враження харків’ян про кожного з місцевих генерал-губернаторів 1840-1850-х років. Більшість мемуарів присвячена генерал-губернаторам, діяльність яких залишила помітний слід в управлінні регіонами. У щоденниках військового міністра Д. П. Мілютіна, міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва, державного секретаря О. О. Половцова та спогадах міністра фінансів С. Ю. Вітте при характеристиці генерал-губернаторів зверталась увага на їхній природній розум, виховання, освіту, ділові якості, як адміністраторів, та управлінську культуру. Їхні спостереження дозволяють простежити наскільки авторитетними в міністерському корпусі були пропозиції генерал-губернаторів та дають можливість заглянути й за куліси двору, на ставлення до цих урядовців імператора й імператриці, бо саме їхня думка часто була визначальною при наставлянні на посади та в проведенні регіональної політики. Професор криміналістики, історик права О. Ф. Кістяківський, сучасник декількох київських, подільських та волинських генерал-губернаторів, в “Щоденнику” роздумує над питанням моральності влади.
В цілому комплекс джерел репрезентативний і дозволяє розглянути функціонування інституту генерал-губернаторства на території України, Канцелярії, як надгубернської державної установи, простежити різнопланову діяльність генерал-губернаторів упродовж періоду ХІХ - початку ХХ ст. та виокремити особливості інтегрування регіонів у складі Російської імперії.
У підрозділі 1.2: “Інститут генерал-губернаторства в історіографії” здійснено огляд основних праць до історії генерал-губернаторств та встановлено, що українська історіографія не має традиції дослідження місцевих державних установ. Хоча історики не раз брали до уваги діяльність генерал-губернаторів, однак не ставили перед собою завдання з’ясувати особливий статус регіонів, українських історичних земель Лівобережжя, Слобожанщини, Півдня й Правобережжя у складі Російської імперії і не пов’язували його з генерал-губернаторською формою врядування. Поза науковими інтересами залишалася Канцелярія, яка уособлювала напрями, форми й методи діяльності цього інституту влади та документувала її. Пояснюється це тим, що історія інтеграційних процесів розглядалася як одномоментна, вважалася у своїй основі, очевидно, з’ясованою із включенням українських територій до складу Росії. Російська історіографія більше досліджувала біографії й особистості генерал-губернаторів, були неодноразові спроби написати їхні історичні портрети. Українські історики недооцінювали державницький напрям потрактування історії України через діяльність державних установ ХІХ - початку ХХ ст.
Першим до історичного портрета як жанру, зокрема, до біографії генерал-губернатора М. С. Воронцова,звернувся його особистий секретар М. П. Щербінін. Професор історії Київського університету В. Я. Шульгін присвятив свої праці київським генерал-губернаторам Д. Г. Бібікові й І. І. Васильчикові. На відміну від М. П. Щербініна, останні написані професійним істориком, котрий з’ясував становище Правобережної України та методи й форми репресивно-попереджувальних заходів цих генерал-губернаторів. Малоросійські генерал-губернатори досліджувались полтавським істориком І. Ф. Павловським, позитивістські підходи якого та археографічна зацікавленість зберегли значну частку інформації з діловодної документації про діяльність першого малоросійського генерал-губернатора О. Б. Куракіната М. Г. Рєпніна. Автор піддав сумніву думку про сепаратистські помисли князя, висловлену старогромадівцем О. С. Лашкевичем у передньому слові до публікації відомої промови князя. І. Ф. Павловський зауважував, що сепаратизму в діях малоросійського військового губернатора не було, оскільки він “зовсім не узгоджується з його піднесеними устремліннями, ні з духом обставин того часу”.
Своєрідним продовженням вивчення особистостей генерал-губернаторів стали дослідження історії міст. На відміну від І. Ф. Павловського, в оцінці генерал-губернаторів якого не знайшлося місця на жодне критичне зауваження, у праці Д. І. Багалія і Д. П. Міллера годі шукати позитивної характеристики їхнього урядування. Вона зведена до простого, однозначно негативного опису їхніх звичок, грубощів у спілкуванні з нижчими за рангом урядовцями, представниками місцевого самоврядування. Як та, так і інша оцінки, із відтінками моралізаторства, хибують однобокістю і упередженістю. У дослідженнях минулого Одеси історики також зверталися до діяльності генерал-губернаторів, бо маючи Одесу своєю резиденцією, останні сприяли її розбудові. Д. Г. Атлас чи не вперше намагалася з’ясувати, чому Одеса вважалася “іноземним” містом у Росії та віднесла це на рахунок “просвітницької диктатури Рішельє, Ланжерона й Воронцова”, котрі заклали фундамент розвитку торгівлі та підприємливості в регіоні. Окремі штрихи до характеристики київських, подільських і волинських генерал-губернаторів знаходимо у працях, присвячених Києву, де найбільше уваги приділено тим генерал-губернаторам, які перетворювали його в осередок російського культурно-освітнього та наукового життя.
До постатей генерал-губернаторів історики зверталися й тоді, коли з’ясовували окремі соціально-економічні проблеми, у вирішенні яких позиція правителя краю була визначальною. Д. І. Дорошенко з позицій державницького бачення намагався пов’язати роль М. Г. Рєпніна у написанні Д. М. Бантишем-Каменським “Истории Малой России”. Праця Михайла Антоновича, присвячена історії врядування М. Г. Рєпніна в Саксонії в 1813-1814 рр., є першою для розуміння позиції князя на посаді малоросійського військового губернатора. Тут обґрунтовано думку, що зіткнення різнобічних політичних інтересів початкового етапу об’єднання німецьких земель збагатили головного правителя Малоросії європейським, зокрема, німецьким досвідом урядової діяльності.
Серед праць сучасних дослідників найближчою до з’ясування передумов заснування Малоросійського генерал-губернаторства є праця доктора історії З. Когута, котрий виділив три етапи ліквідації автономії Гетьманщини. Вважаємо, що продовження функціонування інституту генерал-губернаторства в Лівобережній і Слобідській Україні засвідчує наявність ще одного етапу інтеграційного процесу, який хронологічно накладається на час діяльності чернігівських, полтавських і харківських генерал-губернаторів, від середини 1830-х до середини 1850-х років. І. Лисяк-Рудницький звернув увагу на зросійщення провідної верстви України, на її “відмову від дальшого відстоювання політичної автономії вітчизни та прийняття нею всеросійської державної ідеології”. Подібні процеси у той самий час, вважав історик, переживала в зв’язку з об’єднавчими тенденціями і Європа. Гарвардський професор Р. Шпорлюк у свою чергу актуалізував історію перебування України в імперії, приділив увагу ролі національного питання у особливостях розвитку історико-географічних регіонів, однак і він, як і попередній автор, не виділяє інституцій, що забезпечували інтеграцію України у складі Росії. Праці А. Каппелера відзначаються новими концептуальними поглядами щодо формування Російської імперії, піддано сумніву відому тезу, що як аксіома сприймалась радянськими істориками про Росію як тюрму народів. Ці автори хоча й не звертаються до проблеми ролі державних установ і розглядають інтеграційні процеси поза їхньою діяльністю, спонукають досліджувати практичні заходи втілення урядової політики.
Англійський історик Д. Сондерс, відзначаючи вагоме місце українців у розбудові Російської імперії, виділив урядування М. Г. Рєпніна та підмітив багато спільних рис із періодом П. О. Румянцева в Україні, зокрема, конструктивність їхніх управлінських заходів, проте і він не досліджував інститут генерал-губернаторства в Малоросії. Французький дослідник Д. Бовуа у двох працях відмітив заходи київських генерал-губернаторів, спрямовані на подолання польських впливів на Правобережжя України. Американська авторка П. Герлігі зауважила значущість перших новоросійських генерал-губернаторів у своєрідному розвитку Одеси та регіону. Впродовж тривалого часу обіймання посад, ліберальність їхнього режиму ставали очевидною перевагою для порту і розвитку різних культур у порівнянні з повноваженнями таких управлінців в інших губерніях Росії.
Українська радянська історіографія до постатей генерал-губернаторів зверталася мало, спорадично, що пов’язано з проблемою входження українських регіонів до складу Російської імперії, на яку було накладено своєрідне ідеологічне табу. У багатотомному виданні “Історія Української РСР” допущено неточність, коли як приклад запровадження жорстокого режиму самодержавства на українські землі наведено поширення загальноросійського адміністративного устрою і створення генерал-губернаторств: Малоросійського, Новоросійського і Бессарабського та Київського. Але в центральних губерніях Росії уряд уже відмовився від генерал-губернаторської форми і залишав її на приєднаних землях. Навпаки, саме неможливістю поширити загальноросійські правові норми на історичні регіони України пояснюється їхнє виокремлення в генерал-губернаторства. 1985 р. з’явилося друком оглядове дослідження архівіста Марії Бутич, зорієнтоване на потреби архівознавчої науки, оскільки названі адміністративні установи виступають фондоутворювачами, історію яких необхідно знати при опрацюванні архівних документів. Опис основних функцій і структури здійснено на прикладі Канцелярії київського подільського і волинського генерал-губернатора, іншим генерал-губернаторствам автор не приділила уваги. Лише з 1990-х років науковий інтерес до діяльності урядових діячів ХІХ ст. в Україні помітно зріс.
Історія місцевих державних установ у російській історіографії, в тому числі дореволюційній, представлена значною кількістю досліджень. Серед них праці, котрі й до сьогодні не втратили свого значення.Уних детально проаналізовано законодавчі акти,об’єм влади генерал-губернаторів, суперечливі взаємини з міністрами, однак там не звернуто належної уваги на окраїнні генерал-губернаторства. Російські радянські історики державних інституцій самодержавства ХІХ ст. також не приділяли достатньої уваги регіональній владі генерал-губернатора. М. П. Єрошкін, фахівець з історії дореволюційних установ, застеріг, що специфіка управління національними окраїнами потребує окремого спецкурсу, а П. А. Зайончковський недооцінив роль намісників, вважав їх штучним утворенням між губернаторською адміністрацією та верховною владою. Останнім часом російські колеги почали плідно працювати в цьому напрямі, по-новому підійшовши до організації дослідницької роботи. Створено, наприклад, центр дослідження управління Фінляндією, в якому співпрацюють дві взаємопов’язані сторони, Росія і Фінляндія, в результаті чого видано детальний опис урядування одного з російських генерал-губернаторів М. І. Бобрикова, проведено міжнародну конференція “Россия - Украина: история взаимоотношений”, а у колективній монографії вперше здійснено огляд входження кожного історичного регіону до Російської імперії. Окремим розділом виділено Україну і Молдавію (розділ Ш, автори - М. Б. Булгаков і В. Я. Гросул), однак Україна ХІХ ст. на відміну від інших регіонів представлена поверхово, що пояснюється відсутністю наукових праць з історії генерал-губернаторств. Важливим видається прагнення авторів з’ясувати, в який саме історичний період переважала політика центрального уряду на врахування місцевих традицій, а коли віддавалась перевага уніфікаційним заходам. Сучасні російські історики подолали негативне ставлення до генерал-губернаторів як царських сановників, характерне для політизованої історіографії. Генерал-губернаторська форма врядування вже розглядається у ретроспективі історичного досвіду стосовно відносин регіону і центру в Російській Федерації і досліджується як штучно перервана історична спадковість державних інституцій ХІХ - початку ХХ ст. Іншою, суттєвою рисою досліджень є конкретне звернення до особистості генерал-губернаторів, їхніх індивідуальних рис, із якими справедливо пов’язується управлінська діяльність на користь регіонів. З’ясовуються компетентність, політичні погляди, практичний досвід урядування, залежність їхніх функцій від регіональних особливостей, переконань на безпосередню діяльність генерал-губернаторів. Йде накопичення конкретних історичних знань про роль особистості урядовця, від рівня влади якого чимало залежало. Вадою названих праць є недостатня увага формуванню відносин генерал-губернаторів із неросійським населенням периферійних регіонів.
Отже, функціонування інституту генерал-губернаторства в Україні окремо не досліджувалося, хоча ця надгубернська регіональна установа відігравала значну роль в інтеграційних процесах на її історичних землях. Короткий огляд досліджень засвідчує, що попередники з’ясували немало окремих сторінок до історії цієї владної установи, однак повної картини інтеграційних процесів ними не відтворено. Огляд джерельної бази та ступінь дослідженості історії цього інституту влади виявили високу репрезентативність джерел із цієї кардинальної проблеми. Діловодні комплекси документів, створені в процесі управлінської діяльності Канцелярій генерал-губернаторів, фактично не були залучені до висвітлення історії державних установ регіонального управління, зокрема для з’ясування напрямів, методів і форм діяльності генерал-губернаторів. Недостатньо опрацьовано і такі джерела як мемуари та епістолярія, що збагачують історичні розвідки особистісними характеристиками людей того часу. Проте, йдеться не про інформативні можливості джерел, що тією чи іншою мірою впливають на стан дослідження, а про зміну наукової парадигми, яка спрямовує переосмислення нез’ясованих процесів й до нашого часу “найменш відомої доби української історії” - ХІХ століття. Українські і російські історики ХІХ і ХХ ст. із-за сповідування різних світоглядних переконань і підходів до вивчення національних історій, по-різному наближалися до з’ясування ролі і місця цього інституту влади в соціальних процесах. Історіографія західного зарубіжжя, не обтяжена спільним історичним минулим, пропонує власні напрацювання подальшого вирішення проблем входження та перебування національних регіонів України у складі Російської імперії ХІХ - початку ХХ ст., але й вона не переймалась дослідженням питань про місце державних установ в інтеграційних процесах. Вихід України на самостійний шлях розвитку сприяє пришвидшеному з’ясуванню цієї важливої сторінки в українській історії.
Другий розділ: “Становлення та розвиток інституту генерал-губернаторства як вищої регіональної установи” присв’ячено аналізу політичних та соціальних передумов, що вплинули на формування в Російській державі генерал-губернаторської структури врядування та визначено місце Канцелярії в системі місцевих державних установ, вказано на характер документування управлінської діяльності та його значення для архівознавства. У підрозділі 2.1:“Генерал-губернатор: формування функцій, об’єму влади та повноважень” стверджується, що як інститут регіональної влади він уособлював різні підходи центрального уряду до управління регіонами. Вперше запроваджений Петром І у провінціях, еліта яких слабо піддавалась засобам приєднання, однак тоді не набув поширення. Повсюдне введення намісництв з генерал-губернаторською формою управління здійснила Катериною ІІ 1775 р. За Олександра І вони, як територіально-адміністративні одиниці, зберігали в імперії певну управлінську децентралізацію. Серед передбачуваних імператором реформ інститут генерал-губернаторства зайняв особливе місце. Теорія федералізму, з якою пов’язувалися конституційні перетворення, не була сприйнята владними колами імперії, котрі отримали перемогу не в процесі обговорення її доцільності, а в результаті вступу на російський престол Миколи І. Генерал-губернаторська форма набула розвитку в порубіжних, приєднаних територіях. Кожне генерал-губернаторство за домінування політичної централізації і уніфікації в межах Російської імперії зберігало певний час особливості, зокрема, у привілеях станів, місцевих традиціях урядування, в законодавстві.
Оскільки посада генерал-губернатора перебувала, то в статусі центральної державної установи (місцеве міністерство), то в статусі регіональної влади, до того ж стосунки з міністрами залишалися до кінця невпорядкованими, часто рівноправними, - то на тлі цих суперечностей набувала значення особа головного правителя краю. В залежності від переконань, ділових якостей, переймання регіональними потребами, вміння впливати на імператора та використовувати його оточення, кожний з генерал-губернаторів посилював значущість і впливовість своєї посади в державі, визначав взаємодію центру і провінції під час різних етапів інтеграції країв. Підпорядкованість генерал-губернаторів імператору й міністерствам, протистояння міністерського, централізованого начала і регіонального та особистість головного правителя краю зумовлювала своєрідність входження регіонів до імперії. Ось чому помітними виявилися періоди управління таких генерал-губернаторів як М. Г. Рєпніна, М. С. Воронцова, Д. Г. Бібікова, М. І. Драгомирова та інших.
У підрозділі 2.2:“Канцелярія генерал-губернатора: статус, особливості документування, його значення для архівознавства” відзначено, що Канцелярія генерал-губернатора отримала статус вищої наглядово-управлінської регіональної установи. В ієрархічній структурі державних установ імперії за нею закріпилося надгубернське представництво влади. Міністерство постійно наступало на владні межі та компетенцію Канцелярії генерал-губернаторств. Намагання уряду відразу ввести цей інститут в рамки централізованої системи, підпорядкувати й надати йому роль проміжної ланки між регіоном та міністерствами, не давало значного ефекту. Канцелярія кожного генерал-губернатора діяла в особливих умовах і набувала великого самостійного значення, як центр зосередження регіональної влади на підконтрольній території.
Постійна територіальна експансія Російської імперії покликала до життя й відповідну цій політиці державну посаду генерал-губернатора і його Канцелярію. Особливість інституту генерал-губернаторства полягала в тому, що вона легітимізувалась іменем самодержця і здійснювала інтеграційні заходи, зокрема, і в Україні, як вища регіональна влада. Задумана як тимчасова, вона пройшла шлях розвитку від вищої за міністерську владу в регіоні в усіх повноваженнях і функціях, через період майже паритетних відносин, до перетворення надалі в політичну інституцію з передачею місцевій, губернській владі контролю за господарсько-управлінськими справами. Які з них були переважаючими залежало від соціально-економічного і політичного стану регіону.
Як орган управління вона реформувалась у двох напрямах: зростала її роль і значущість у регіоні, вона вивершувалась над губернськими установами. Ускладнювалась її внутрішня структура відповідно до зміни владних повноважень генерал-губернатора. Бюрократичний апарат раціонального управління, яким ставала Канцелярія генерал-губернатора, створював відповідну до її функцій організаційно-розпорядчу документацію. Місце Канцелярії генерал-губернатора в системі місцевих установ, характер та специфіка її відносин із вищими, центральними та місцевими структурами визначило й відповідну систему документування її управлінської діяльності. Місцеві умови, віддаленість від центру, потреба в аналітичному осмисленні локальних соціально-політичних факторів сприяли зростанню документопотоку, який надходив від установ і посадових осіб. Підпорядкування генерал-губернаторської структури влади двом рівням - вищій, імператору, і центральній, міністерствам, закладало особливості в її наглядово-управлінську діяльність. З імператором генерал-губернатор зносився обмеженою кількістю документів, але об’єм і рівень вміщеної там аналітичної інформації був значущим. З міністерствами генерал-губернаторська Канцелярія зносилась конкретною інформацією шляхом постійного листуванням, в якому обговорювалися та узгоджувалися загальнодержавні наміри з регіональними особливостями.
Діловодна служба Канцелярії генерал-губернатора створила репрезентативні комплекси документів, які сьогодні через архівну систему використання стали важливою складовою достовірної соціальної ретроспективної інформації. Мобілізація та актуалізація цих джерел у тому числі й шляхом підвищення їхньої доступності через з’ясування історії установи, її функцій та систем документування, сприятиме подоланню стереотипів та оновленню досліджень регіональних історичних процесів.
Третій розділ: “Інтеграція Лівобережної та Слобідської України: Малоросійське генерал-губернаторство (1802-1856)” складається з чотирьох підрозділів, де в перших трьох досліджено напрями і форми діяльності малоросійських генерал-губернаторів, влада яких поширювалась на Чернігівську, Полтавську, а з 1835 р. і Харківську губернії, з’ясовано їх роль у вправадженні загальноросійських норм у правовій, соціальній і економічній сферах, показано роль особистості генерал-губернатора у забезпеченні інтеграційних та асиміляційних процесів, а також висвітлено структуру і функції Канцелярії як надгубернської інституції.
У підрозділі 3.1:“Діяльність перших малоросійських генерал-губернаторів” міститься аналіз врядування двох генерал-губернаторів О. Б. Куракіна та Я. І. Лобанова-Ростовського, які здійснили значні інтеграційні заходи у боротьбі за лідерство в управлінні регіоном з вихідцями з місцевої еліти, які були вищими урядовцями в Санкт-Петербурзі та намагалися виконувати роль політичного представника і господаря у ввіреному генерал-губернаторам краї. З’ясовано, що в процесі залучення дворянства на бік імперії генерал-губернатори, як особисті представники імператора, вдавалися до запровадження елементів унормованої централізованої держави, опікувалися економічною експлуатацією природних ресурсів і культурно-просвітницьким розвитком регіону. Під час управління Я. І. Лобанова-Ростовського втягнення України до загальноімперського простору в зв’язку з підготовкою до війни 1812 р. і в ході самої війни здійснювалося ще більш інтенсивно, а вся урядова політика ставала брутальнішою і жорсткішою щодо експлуатації людських ресурсів. Однак, дворянство в особі урядових сановників, таких як Д. П. Трощинський, ще в змозі були контролювати та впливати на призначення урядом сановників для місцевого врядування, котрі здатні були б проводити більш гнучку й поступливу політику в інтересах української еліти.
У підрозділі 3.2: “Основні напрями діяльності М. Г. Рєпніна” простежено форми і методи управління одного з найвідоміших генерал-губернаторів, масштабної фігури російського сановника в Україні, М. Г. Рєпніна, який впродовж 19 років був правителем регіону. За його врядування було здійснено остаточне злиття українського судочинства з російським, внормовано становище двох найзначніших станів — дворян і козаків. Заходи М. Г. Рєпніна на розширення соціальної бази імперії якнайширшим залученням до державної служби малоросійського дворянства сприяли його популярності серед місцевої еліти. Використання козацтва з намаганням відродити давній його статус зустріло непорозуміння не лише у Миколи І, а й голови Державної ради і Комітету міністрів В. П. Кочубея та міністра фінансів Д. О. Гур’єва.
Зростання авторитету російського адміністрування вело до прискорення політичної інтеграції, чому сприяв захист М. Г. Рєпніним майнових інтересів місцевого дворянства. Сповідуючи принципи врегульованої поліцейської держави, з якими він добре був обізнаним через Саксонію, губернатор здійснював державний контроль з детальним регламентуванням, раціональною опікою й наглядом за всіма проявами соціального руху. За час його врядування Україна практично інтегрувалась у складі Росії, бо наступ здійснювався поступово із врахуванням інтересів основних станів — дворянства й козацтва. М. Г. Рєпнін сприяв ототожненню малоросійського дворянства з російським, що зміцнювало його позицій у межах імперії вже як представників її невіддільної частини. Він скоригував дії уряду в унормуванні відповідності малоросійських чинів до табеля про ранги. Применшення значення малоросійського дворянства привело б до його консолідації на регіональному рівні, що могло загрожувати цілісності імперії.
Становище малоросійських козаків, їхній недавній військовий досвід і прагнення до господарювання на землі, переконали М. Г. Рєпніна, що центральний уряд неправильно чинив, намагаючись прискорено перевести численне козацтво в стан державних селян з ліквідацією їхніх привілеїв. Для аргументації своєї позиції М. Г. Рєпнін з’ясував історію виникнення козацтва і доводив легітимність його права на землеволодіння. Наприкінці свого врядування він виокремив управління козаками, яке надалі здійснювала Головна господарська контора. Інституція його врядування насаджувала українському населенню переваги імперського стабільного управління. Ідеї епохи Просвітництва були співзвучними його власним переконанням про впорядковану державу, в якій кожний стан при доброму управлінні зможе реалізувати себе на благо загального розвитку імперії. Найбільших успіхів М. Г. Рєпнін досягнув у царині культурної асиміляції, заснуванням дворянських станових освітніх закладів, театру. Він сприяв появі праці Д. М. Бантиша-Каменського “История Малой России”, в якій історія України недвозначно пов’язується з історією Росії. Молодь здобувала освіту через російську мову, культурну традицію та виховувалася в любові до імператора і спільного “отечества”. Принципи його світоглядної парадигми полягали у врахуванні місцевих особливостей (“бо влада йде зверху, а довіра — знизу”), він вводив Україну в Російську імперію, враховуючи її регіональні відмінності.
У підрозділі 3.3: “Чернігівський, полтавський та харківський генерал-губернатори напередодні відміни посади” простежено новий виток наступу уряду на регіональні особливості Лівобережної України, для чого до Малоросійського генерал-губернаторства 1835 р. було приєднано більш зросійщену Харківську губернію і перенесено центр регіону з Полтави до Харкова. За час існування Чернігівського, полтавського і харківського генерал-губернаторства здійснено низку заходів, спрямованих на втягнення регіону в загальноросійську державну економічну систему, ліквідовано залишки привілейованого вільного ґуральництва і торгівлі спиртними напоями та ліквідовано давню податкову недоїмку збіжжям. Такий вид стягнення державного податку був запроваджений в цьому генерал-губернаторстві вперше. Великого значення надавалося розвитку нових торговельних шляхів. Генерал-губернатори все менше мали можливостей схилити уряд на свій бік і переконувати у слушності вжитих ними заходів. Відбулося різке пониження його статусу до загальноросійського стандарту звичайного губернатора. Спроби виділити регіон та займатися його господарським облаштуванням центр зустрічав із певним незадоволенням, тим більше, що на той час уряд більше переймався організацією управління на нових приєднаних землях. Місцеве дворянство вже не ставало в явну опозицію російській владі і сприймало її як свою власну. Хоча уряд і використав адміністративний ресурс та залучив господарські і людські резерви регіону під час Кримської війни, але ліквідація генерал-губернаторства 1856 р. стала неминучою.
У підрозділі 3.4: “Канцелярія генерал-губернатора: структура, функції, реконструкція втраченого архіву” доведено, що ця інституція набула статусу вищої регіональної установи і здійснювала адміністративно-політичні і управлінські функції, спрямовані на завершення інкорпорування Лівобережної і Слобідської України у складі імперії. Канцелярія відрізнялась простотою структури, відділи якої формувалися з огляду на напрями її діяльності. Створений відомчий архів (близько 71 тис. справ) не дійшов до нашого часу в первісному вигляді, однак збережені його алфавіти справ, діловодні та інвентарні описи виконують роль вторинних джерел архівної інформації. Заголовки справ є досить інформативними і їхні фактичні дані можна використовувати нарівні з документними. При багаторазових однотипових записах простежується певна тенденція у розвитку подій і тоді вони надаються для первісних статистичних підрахунків.
У висновках до розділу підкреслюється, що особливості соціальної структури регіону, неоднакове розуміння заходів інтеграції генерал-губернаторами і урядом уповільнювали цей процес в Україні. Перші малоросійські генерал-губернатори здійснювали толерантне втягнення регіону через створення нової соціально-економічної інфраструктури, залучення місцевого дворянства до управління, будівництво адміністративних помешкань та поширення російської культурно-освітньої традиції. Генерал-губернатори 1840-1850-х рр. проводили більш наступальний курс на централізацію і уніфікацію управління, виконали свої завдання, що й привело до лікідації посади і Канцелярії генерал-губернаторства.
У четвертому розділі: “Колонізаційні заходи Російської держави на Півдні: Новоросійське й Бессарабське генерал-губернаторство (1822-1874)” з’ясовано історію становлення і функціонування інституту південного генерал-губернаторства у складі Катеринославської, Херсонської, Таврійської та Бессарабської губерній, розглянуто особливості діяльності генерал-губернаторів, їх цілеспрямовану політику на колонізацію і залюднення регіону, розвиток міст-портів, морського флоту і транспорту, торгівлі, адаптацію законодавства для здійснення буржуазних реформ в інтересах імперії.
У підрозділі 4.1: “Становлення генерал-губернаторства на Півдні України” досліджується специфіка формування інституції державного управління південним регіоном після його приєднання до Росії, особливості діяльності перших урядовців генерал-губернаторської влади, зокрема А. Є. Рішельє і О. Ф. Ланжерона, показано, що заснування генерал-губернаторства відбулося в період переміщення напряму військової і економічної експансії імперії, сприяло колонізації Півдня України, зростанню міст, зокрема поліетнічної Одеси як економічного і культурного центру регіону.
Підрозділ 4.2: “Політика державного “освоєння” та зросійщення: М. С. Воронцов”. Розглядаються форми і методи управлінських заходів одного з найвпливовіших російських сановників, який за час обіймання генерал-губернаторської посади підніс роль і місце цієї інституції в системі регіонального врядування, сприяв розвитку генерал-губернаторства, регулював законодавчими і нормативними актами різноманітні привілеї місцевих колоністів. Колонізація південних земель, три чверті населення яких були вихідцями з українських губерній, решта - росіяни та іммігранти, які додавали підприємливої винахідливості місцевій спільноті, була підтримана регіональною владою, яка зрозуміла динамічні соціальні угрупування Півдня, що тяжів до вільної торгівлі та господарювання, що не дозволило владі поширити в краї кріпосницькі відносини, які процвітали в центральній Росії. Асиміляція корінних етносів і іммігрантів відбувалася в умовах ліберальної політики М. С. Воронцова та надання привілеїв з феодальною системою опіки і проявами фритредерства. Далеко не останню роль відігравало і те, що генерал-губернатор був яскравою особистістю, до того ж місцевим власником великих земельних володінь, підприємливим господарником, сприяв зростанню вільної торгівлі, зовнішніх зносин. Генерал-губернатор мав реальної влади більше від офіційної і вмів це використати для економічного освоєння краю. Він особисто відповідав перед імператором за витрати значних коштів на будівництво портів, суднобудування, розвиток торгового судноплавства, очищення рік, прокладання гірських доріг Криму, садівництво. На Півдні України на відміну від інших регіонів, вільна торгівля стала галуззю добування доходів для держави, темпи і форми якої визначав генерал-губернатор. Урядування М. С. Воронцова значно прискорило інтеграцію Південної України і Криму у складі Росії, яка відбувалася з урахуванням інтересів імперії як і більшості підприємливого населення регіону. Він став першим провідником політики зросійщення Півдня у сфері управління, культури, освіти і науки та вміло перетворював столицю генерал-губернаторства, Одесу, з європейського в російське місто. Інститут генерал-губернаторства продемонстрував переваги регіональної влади, яка вміло реагувала на потреби спільнот, поєднувала інтереси центру і регіону.
У підрозділі 4.3: “Діяльність генерал-губернаторів напередодні та під час великих реформ” з’ясовано напрями діяльності генерал-губернаторів за останні двадцять років, які забезпечували проведення буржуазних реформ на Півдні України. Більшість з них намагалися наслідувати політику попередника, поєднували інтереси регіону і центру. Діяльність генерал-губернаторів впродовж 1850–1870-х рр. зосереджувалась на двох напрямах, по-перше — адаптація загальноросійських законодавчих і нормативних актів, нагляд за дотриманням законності за якими здійснювались реформи в південному генерал-губернаторстві, по-друге —забезпечення необхідних потреб населення в екстремальних воєнних обставинах, протиепідемічних, карантинних заходів і зносин з іншими державами. Проте імперське, колонізаційне розуміння генерал-губернаторами регіональних соціальних процесів призвело до таких катаклізмів як масові переселення татар і втечі колоністів за межі Росії, до занедбання шляхів сполучення, міжнародної торгівлі та уповільнення темпів розвитку сільського господарства, особливо в Криму. Та все ж і тут діяльність інституту генерал-губернаторства забезпечила успіх інтеграції в основних галузях життєдіяльності регіону та культурно-освітній сфері.
У підрозділі 4.4:“Канцелярія генерал-губернатора: структура, функції, сучасний стан архіву” досліджується формування структури надгубернської установи, залежність її функцій від завдань, поставлених урядом і генерал-губернатором в управлінській діяльності. Внутрішня будова цієї установи була раціональною, складнішою у порівнянні з іншими канцеляріями, а чиновницький склад чисельнішим. Апарат Канцелярії був компетентним, функціонально мобільним, забезпечував нагляд за різнобічним розвитком регіону, регулював міжнародну торгівлю, дипломатичні зносини. В результаті адміністративного управління краєм, різнопланової діяльності Канцелярії та її документаційного забезпечення створено об’ємний відомчий архів (близько 145 тис. справ), внутрішня структура якого відповідає структурі установи. До нашого часу дійшла п’ята частина його первісного складу, причому з’ясовано, що найбільше справ було знищено за час відомчого зберігання. Однак інформативні можливості сучасного документного комплексу для дослідження історії інституту генерал-губернаторства високі і забезпечують наближене до адекватного відображення розвику соціальних процесів в регіоні.
Іменним указом Сенату 17 січня 1874 р. посаду і Канцелярію новоросійського і бессарабського генерал-губернатора ліквідовано, а управління в Херсонській, Катеринославській, Таврійській і Бессарабській губерніях переведено на загальноімперські норми. Хоча про причини ліквідації в указі не йшлося, слід розуміти, що край, незважаючи на його особливості, не потребував децентралізованого врядування. Тим більше, що припинення функціонування інституту генерал-губернаторства на Півдні України пов’язувалося урядом з невиконанням правителями краю радикальних інтеграційних заходів, бо більшість новоросійських і бессарабських генерал-губернаторів зосереджувалися на інтересах регіону, а не центру.
П’ятий розділ: “Завоювання імперією позицій в Правобережній Україні: Київське генерал-губернаторство (1832-1914)” складається також з 4-х підрозділів, у кожному з яких з’ясовується специфіка функціонування інституції київського, подільського і волинського генерал-губернатора, визначаються періоди наступу російської влади на особливості регіону.
У підрозділі 5.1: “Передумови створення та завдання генерал-губернаторства” доведено, що до 1830-х років російське владарювання в Правобережній Україні не відрізнялося від інших регіонів: еліта володіла землею і селянами, мало переймалася службою і інтересами Російської імперії. Після польського визвольного повстання 1830-1831 рр., з утворенням інституту Київського генерал-губернаторства, і то не відразу, уряд відмовився від співпраці з місцевим дворянством і поставив як стратегічне завдання репресивними заходами усувати його від володіння маєтками і від представницьких повноважень.
У підрозділі 5.2: “Посилення інтеграції: Д. Г. Бібіков,І. І. Васильчиков, М. М. Анненков” розглянуто заходи київських генерал-губернаторів на поглиблення інтеграції регіону у складі імперії. Наступальним курсом відзначився Д. Г. Бібіков, який ввів напружений державний контроль як в соціально-економічному так і в політико-культурному напрямах. Сучасники не без іронії зазначали, що Д. Г. Бібіков зайняв київський стіл, а не отримав призначення. Цей сановник цілком відповідав миколаївському стилю централізованого, бюрократичного управління. Його діяльність зосереджувалася на вирішенні таких проблем як заміна місцевого законодавства і судочинства на російський Звід законів (1832 р.), усунення шляхти від місцевого управління та її асиміляцію через військову і державну службу у великоросійських губерніях; він намагався змінити відносини між державою, поляком-поміщиком та українським селянином. Нелояльне ставлення шляхти до влади призвело до підняття статусу поліції та надання їй примусово-контролюючих функцій. Невипадково, практика заміни станової поліції державною була поширена на всю Російську імперію. Адміністративний нагляд Д. Г. Бібіков забезпечував призначенням благонадійних з військовим досвідом чиновників. Спроба асимілювати представників місцевої шляхти, спираючись на їхній досвід, службою в російських установах, не приніс сподіваного ефекту. Інвентарною реформою Д. Г. Бібіков блокував лідерство шляхти та намагався привернути селянство на свій бік. Подібні мотиви супроводжували і проведення аграрної реформи 1861 р., контроль за якою повністю зосереджувався в руках генерал-губернаторів. Після польського повстання 1863-1864 рр. у генерал-губернаторстві політика обмеження польського землеволодіння набула більш відкритого і цілеспрямованого характеру, тісно ув’язувалася з визначенням генерал-губернаторами міри впровадження буржуазних реформ у правобережних губерніях. Законодавчими пропозиціями в уряд та практичною діяльністю І. І. Васильчиков і М. М. Анненков надавали розмаху зросійщенню регіону, котрий Росія вважала своїм “споконвічно”. Нова репресивна кампанія на особливості регіону в соціальному, господарському, культурно-освітньому і релігійному напрямах суттєво змінила становище місцевої еліти. На відміну від інших еліт (німецької, шведської), котрі зберігали свій статус-кво на власній землі, магнати й шляхта Правобережної України російською владою були відчужені і розпорошені, а чиншова шляхта позбавлялася багатьох ознак власної ідентичності.
У підрозділі 5.3:“Політичні та соціально-економічні заходи генерал-губернаторів в епоху реформ і контреформ” стверджується, що за період від 1860-х до початку ХХ ст. діяльність київських генерал-губернаторів спрямовувалась також на більш поглиблену інтеграцію Правобережної України у складі імперії. Головні начальники краю продовжували ініціювати урядову політику, звертаючи основну увагу на заміну польського російським землевласником, ставили політичні проблеми та визначали уповільнене поширення загальноросійських буржуазних реформ у ввіреному їхньому управлінню регіоні, вирішували нові завдання, пов’язані з формуванням урядової політики, обмеження іноземної імміграції. Функції генерал-губернаторів набували репресивного характеру, вони оголошували надзвичайний стан в місцевостях, де поширювалась революційна пропаганда. Це зумовило підпорядкування 1882 р. київському генерал-губернатору Чернігівської та Полтавської губерній з правом вживати надзвичайні заходи для посилення охорони державного спокою і громадського порядку. Інститут генерал-губернаторства тривалий час тримав весь історичний регіон під пильним контролем із-за недовіри до місцевої еліти та у зв’язку з військовими і політичними подіями в Східній Європі, де зійшлися ніби два світи, за кожним з них був великий історичний досвід і традиція державного життя. Вважається, що поляки хоча вже не мали власної держави, а Російська імперія володіла значним механізмом підкорення, їхнє протистояння тут здійснювалося протягом усього ХІХ і початку ХХ ст. Отже, діяльність генерал-губернаторів цього регіону зосереджувалась на адміністративно-поліцейських функціях. Поширення загальноросійських буржуазних реформ звузило об’єм влади генерал-губернаторів та привело до ліквідації дискредитованої в революційний час інституції.
У підрозділі 5.4: “Канцелярія генерал-губернатора: структура, функції, сучасний стан архіву” досліджено структуру регіональної установи у процесі набуття повноважень і виконання функцій та відзначено, що в її діяльності переважали такі напрями як таємний нагляд і контроль за розвитком регіону, забезпечення виконання урядових завдань на перерозподіл земельної власності для передачі російським власникам. Особовий склад Канцелярії набирався виключно з російських чиновників, на яких уряд покладав проведення урядової політики, тому ця установа виразно відрізняється від їй подібних. Посилено наглядові та контролюючі функції генерал-губернаторів, які постійно використовували чиновників центрального апарату, об’єктивно приводило до наповнення документів важливою узагальнюючою інформацією соціально-економічного і політичного змісту та до підвищення їхньої інформативності в управлінській діяльності. Власна Канцелярія генерал-губернатора, інститут позаштатних чиновників та міжвідомчі тимчасові комісії дозволяли правителю краю достатньо повно контролювати і направляти соціальні процеси свого регіону, що знайшло відображення у документному комплексі, покладеного в основу відомчого архіву цієї установи.
Канцелярія генерал-губернатора організувала систему документів, якою поставила нижчі установи під повний контроль. Наглядом за соціальними процесами та спрямуванням їх у визначеному напрямі, забезпечувалося формування документів (звіти, огляди, циркуляри, протоколи, донесення, скарги), кожний вид якого ніс відповідний рівень інформації про становище та тенденції розвитку регіону. Об’ємне діловодство Канцелярії створило відомчий архів, який напряму залежав від кількості вхідних та вихідних документів власних, уряду і підлеглих установ, а також від тривалого періоду існування самої Канцелярії. Ступінь збереженості фонду (244 тис. справ), що становить десяту частину його діловодного комплексу, дозволяє досліджувати історію цієї інституції і основні соціальні процеси, що нею документувалися впродовж 82 років.
Отже, приведення адміністративно-політичної структури регіону у відповідність до імперської було найголовнішим заходом у першій половині ХІХ ст., в другій - генерал-губернатори лише довершували розпочате станове унормування, зокрема, найдовше чиншової шляхти. Київські генерал-губернатори ініціювали появу правових актів для всього Правобережжя, якими унормовували соціально-станові відносини, а спираючись на укладені за їхньою участю закони, вони змінювали соціальний статус населення, уподібнюючи його до російського, вдаючись до репресивних методів, з опертям на військову силу. Майже всі генерал-губернатори очолювали Київський військовий округ, що значно розширювало владні повноваження цієї інституції.
Інтеграційним процесам, які ініціювали генерал-губернатори, уряд надавав легітимності, спираючись на офіційну ідеологію щодо обґрунтування справедливості повернення Правобережной України під російську корону. Цій доктрині підпорядковувалася діяльність наукових установ. Продемонстрована діяльністю громадівців у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства наукова схема регіонального історичного процесу призвела до його закриття. Культурна та релігійна відмінність регіону усувалась як така, що не відповідала духові російської присутності. Вирішення “українського питання”, ставлення уряду до якого визначали генерал-губернатори, мало свої особливості. На початковому етапі його зародження, вони відмічаючи його слабкість, намагалися надати йому лише антипольського спрямування. Більш значні його прояви були заблоковані Валуєвським циркуляром (1863 р.) і Емським указом (1876 р.). Українофільство було оголошене поза законом, а його представники, як і поляки, каралися і адміністративним шляхом висилалися за межі України.
Архив князя Воронцова. - М.,1891.- Т. 37.; М.,1893.- Т. 39; М.,1895.- Т. 40. М. Н. Из семейных архивов: (Выдержки из писем малороссийских генерал-губернаторов кн. Лобанова-Ростовского и кн. Репнина. 1818-1819) // Киевская старина. – 1893. - Кн. 7. - С. 90-99. Вигель Ф.Ф. Записки. - М., 2000. Bobrowski T. Pamiętnik mojego źycia. - Lw. – 1900. - Т. 1, 2. Дондуков-Корсаков А. М. Мои воспоминания // Старина и новизна: Ист. сб. – С.Пб.,1903. - Кн. 6. - С. 41-215. Записки Н. Н. Мурзакевича // Рус. старина.- 1887.- Кн. 4. - С. 129-144. Воспоминания М. И. Л[азаревск]ого // Pro domo sua.- К., 1893. – С.33-102; Його ж. Памяти мои // Укр. археограф. зб. - К., 1927. - С. 19-55. Кокошкин Сергей Александрович, харьковский генерал-губернатор: (Из записок Ф. О. Рейнгарда) // Харьк. сб. - Х., 1887. - Вып. 1. - С. 155-161. Записки Э. И. Стогова // Рус. старина. - 1903. - Кн. 8. - С. 383-395; Дневник Д. А. Милютина. - М., 1947-1850. - Т. 1-4. Дневник П. А. Валуева, министра внутренних дел.- М., 1961.- Т. 1-2. Дневник государственного секретаря А. А. Половцова. - М., 1966.- Т. 1-2. Витте Ю. С. Воспоминания. - М., 1960. -Т. 2. - С. 130, 339. Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874-1885). - К.,1994. - Т.1; К.,1995. - Т. 2. Щербинин М. П. Биография генерал-фельдмаршала князя Михаила Семеновича Воронцова. - С.Пб., 1858. Шульгин В. Я. Юго-Западный край в последнее двадцатипятилетие (1838-1863). - К., 1864; Его же. Юго-Западный край под управлением Д. Г. Бибикова (1838-1853) // Древняя и новая Россия. - 1879. - № 5.- С. 5-32; № 6. - С. 90-131. Павловский И. Ф. Очерк деятельности малороссийского генерал-губернатора князя А. Б. Куракина (1802-1808):По архивным данным, с рисунками. - Полтава, 1914. Павловский И. Ф.. К истории Малороссии во время генерал-губернаторства кн. Н. Г. Репнина: (Очерки, материалы, переписка по архивным данным) // Тр. ПГУАК.- 1905.- Вып. 1. - С. 49-154. Лашкевич А. С. Речь малороссийского генерал-губернатора кн. Н. Гр. Репнина к дворянству Черниговской и Полтавской губернии. // Киевская старина. - 1887. - Кн. 1. - С. 172. Павловский И. Ф. К истории Малороссии во время генерал-губернаторства кн. Н. Гр. Репнина. - С. 8. Его же. Полтава в ХІХ столетии // Киевская старина. - 1905.- Кн. 11-12. - С. 277-278; Его же. Полтава: Исторический очерк ее как губернского города в эпоху генерал-губернаторства (1802-1856): (По архивным данным). - Полтава, 1910; Багалей Д. И., Миллер Д. П. История города Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905–й год): Истор. моногр. - Х., 1912.- Т. 2. Смольянинов К. История Одессы. - О., 1853; Одесса 1794-1894. - О., 1895. Атлас Д. Старая Одесса, ее друзья и недруги. - О., 1911. Иконников В. С. Киев в 1654-1855 гг.: Ист.очерк. - К., 1904; Щербина В. І. Нариси з історії Київа, відколи приєднано його до Московської держави, до початку світової війни і революції (1654-1914) // Нові студії з історії Київа. - К., 1926. - С. 1- 44. Павловский И. Ф. К истории винокурения в Малороссии // Тр. ПГУАК. – 1908. - Вып. 5. - С. 65-100; Миллер Д. П. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина. - 1897. - Кн. 1. - С. 1-31; Кн. 3. - С. 351-374; С[тороженко] Н. В. К истории малороссийских козаков в конце ХVІІІ и начале ХІХ в. // Киевская старина. - 1897. - Кн. 4. - С. 124-156; Кн. 6. – С. 460-483; Кн.10. – С. 115-131; Кн. 11.- С. 143-156; Кн. 12. - С. 332-350. Дорошенко Д. Князь М. Рєпнін і Д. Бантиш-Каменський: (Сторінка з українського громадського життя першої половини ХІХ ст.) // Пр. Укр. високого пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова в Празі - 1929. - Т.1. - С. 90-108. Антонович М. Князь Рєпнін, генерал-губернатор Саксонії. - Берлін, 1936. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760-1830. - К., 1996. - С. 260. Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в ХІХ столітті // Історичні есе. - К., 1994. - С. 197-198. Шпорлюк Р. Імперія та нації: з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі. - К., 2000. Каппелер А. Россия – многонациональная империя: Возникновение. История. Распад. - М., 2000. Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750-1850.- Edmonton, 1985. - Р. 23-25. Бовуа Д. Шляхтич, кріпак, ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863). - К., 1996; Його ж. Битва за землю в Україні 1863-1914: Поляки в соціо-етнічних конфліктах. - К., 1998. Герлігі П. Одеса. Історія міста, 1794-1914. - К., 1999. Історія Української РСР. - К., 1978. - Т. 3. - С.11. Бутич М. І. До історії створення та діяльності генерал-губернаторств і військових губернаторств на Україні (кінець ХVІІІ - початок ХХ ст.) // Іст. дослідження. Вітчизняна історія. – К., 1975. - Вип.2. - С. 45-50. Матвієнко А. Михайло Драгомиров // Пам’ять століть.- 1998.- № 4. – С. 93-105; Його ж. Михайло Драгомиров і Україна // УІЖ.- 2000.- № 2.- С. 112-126; Дремлюга С. П. М. Г. Рєпнін та його вплив на культурно-громадське життя України першої половини ХІХ ст. – Д.,1995.- С.81-95; Його ж. З історії суспільно-політичної думки першої половини ХІХ ст.: Гурток князя М. Г. Рєпніна-Волконського // Дніпропет. іст.-археогр. зб.- Вип.1. ‑ Д., 1997. – С.386-397. Андреевский И. Е. О наместниках, воеводах и губернаторах. – С.Пб.,1864; Блинов И. А. Губернаторы: Ист.- юрид. очерк. – С.Пб., 1905; Гессен В. М. Вопросы местного управления.- С.Пб., 1904; Соколов К. Очерк истории и современного значения генерал-губернатора // Вестник права. – С.Пб., 1903. - Кн. 7.- С.110-179; Кн. 8.- С. 39-76; Градовский А. Д. Исторический очерк учреждения генерал-губернаторств в России // Собр. соч.- С.Пб.,1899. - Т.1. – С. 299-338; Его же. Начала русского государственного права. - // Собр.соч.- 2-е изд.- С.Пб., 1908.- Ч.ІІІ. Ерошкин Н. П. Местные государственные учреждения дореформенной России (1800-1860): Учеб. пособие.– М.,1985.- С. 4. Зайончковский П.А. Правительственный аппарат самодержавной России в ХІХ в.- М., 1978. - С.145. Полвинен Т. Держава и окраина: Н. И. Бобриков - генерал-губернатор Финляндии 1898-1904 гг. – С.Пб., 1997. Россия-Украина: история взаимоотношений / Отв. ред. А. И. Миллер, В. Ф. Репринцев, Б. Н. Флоря.- М.,1997. Национальные окраины Российской империи: становление и развитие системы управления. - М., 1998. Дубинина Н. Приамурский генерал-губернатор Н. Л. Гондатти. - Хабаровск, 1997; Захарова О. Ю. “Генералы своих судеб”: М. С. Воронцов - генерал-губернатор Новоросссийского края. - М.,1998; Матханова Н. П. Генерал-губернаторы Восточной Сибири середины ХІХ века: В. Я. Руперт, Н. Н. Муравьев-Амурский, М. С. Корсаков.- Новосиб., 1998. Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в ХІХ столітті // Історичні есе. - К., 1994.- Т. 1. -С.194. Bobrowski T. Pamiętnik mojego źycia. – Lw., 1900. - Т. 1. - S. 230. Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. - 1996. - № 12. - С. 53. |
