Присяжнюк Т.І. Інститут потерпілого у кримінальному праві України

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі викладена загальна характеристика роботи, зокрема, обгрунтовуються актуальність обраної теми, мета та основні завдання дослідження; розкривається наукове та практичне його значення; сформульовано положення, що виносяться на захист; вказано на апробацію та впровадження результатів дослідження.

Перший розділ “Концепція потерпілого у сучасному кримі­нальному праві (теоретичні аспекти)” має два підрозділи, в яких розкриваються тенденції кримінально-правового забезпечення охорони прав і свобод людини з точки зору розвитку вчення про потерпілого, а також визначаються передумови формування інституту потерпілого у сучасному кримінальному праві.

У першому підрозділі “Роль та значення сучасного кримінального права у системі права України з точки зору розвитку вчення про потерпілого”, що складається з двох пунктів, автор аналізує тенденції кримінально-правової охорони потерпілого від злочину, а також здійснює огляд літератури з тематики дослідження. Автор констатує, що в історії кримінального права інститут потерпілого від злочину комплексно не розглядався і не досліджувався. На становлення окремих його елементів вплинули представники класичної та соціологічної шкіл кримінального права, а також неосоціологічного напрямку наук кримінального циклу, в рамках якого розвинулося віктимологічне вчення. На відміну від західноєвропейської тенденції підвищення рівня та зміни механізмів охорони прав потерпілого (про що, зокрема, свідчить ряд міжнародно-правових документів, які серед іншого регулюють процедуру відшкодування збитків жертвам деяких злочинів), на сучасному етапі в Україні кримінально-правова охорона потерпілого здійснюється на низькому рівні, про що, зокрема, свідчать статистичні дані з різних джерел про збільшення кількості осіб, постраждалих від злочинів, та розмірів спричиненої їм матеріальної та моральної шкоди, а також факт здійснення науково-прикладних досліджень з теми у галузі кримінально-процесуальної науки. Автор висвітлює, на яких правових засадах у країнах Європейського Союзу регулюється питання відшко­дування шкоди потерпілим від злочинів, і, порівнюючи їх з тими, що діють наразі в Україні, доходить висновку, що за вітчизняним законодавством стрижневого кримінально-правового значення потер­пілий до цих пір не набув, хоча злочин, по суті, є також і приватним конфліктом між ним та злочинцем, що також потребує вирішення. Свідченням тому є прогалини у науковому пізнанні та практичному осмисленні кримінально-правової ролі потерпілого та його статусу, зокрема, у контексті об’єкта злочину. Автор доходить висновку, що поки питання охорони прав потерпілого та його статусу не буде врегульовано у кримінально-правовій площині, у кримінальному процесі також не буде забезпечено реалізації процесуального його статусу на засадах рівності з підозрюваним або обвинуваченим, якому як практики, так і науковці на сьогодні приділяють більше уваги. До вирішення проблеми автор пропонує підійти концептуально, тобто через зміну напрямів кримінально-правової політики: підвищення ролі альтерна­тивних способів реагування на злочин та у цілому звуження публічно-правової складової у сфері кримінального права (зокрема, розширення сфери застосування ст. 46 КК України, допуск потерпілого до участі у вирішенні питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання особи, яка вчинила злочин, з точки зору задоволення його інтересів). Спираючись на досвід Німеччини, яка послідовно з 70-тих років вводить у кримінальне право приватно-правові складові, автор доводить, що й в Україні внаслідок відсутності перспективи поборення злочинності чинними публічними, архаїчно репресивними методами слід на сьогоднішньому етапі на законодавчому рівні вирішувати питання про розширення сфери прав потерпілого щодо його власної реакції на вчинений злочин.

У цьому підрозділі також характеризується актуальний стан охорони прав і свобод потерпілого з огляду на розбудову соціальної правової держави. Автор аналізує причини та вплив на суспільний розвиток того факту, що держава і на сьогодні відводить кримінальному покаранню значну роль у виконанні свого обов’язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадської безпеки тощо. Перебування України у європейських лідерах щодо коефіцієнту судимості, питомої ваги позбавлення волі у структурі покарань тощо автор пропонує розглядати не як дисфункцію вітчизняного кримі­нального права, а як нездатність суспільства і держави утримати від вчинення злочину окрему особу (з огляду на їх превентивну діяльність), а відтак і уникнути спричинення шкоди потерпілому внаслідок вчинення цього злочину. Це обумовлює виконання з боку суспільства і держави обов’язку вчинити певні дії, спрямовані на задовільне відшкодування шкоди потерпілому зі спеціальних соціальних фондів.

Сутність і зміст норм кримінального права є показниками рівня самодостатності держави, її орієнтації на певну систему соціальних цінностей, рівня деетатизації суспільного життя, розвитку демокра­тичних інститутів тощо, тобто утвердження її, у першу чергу, як правової. В умовах розгляду спричиненої злочином шкоди лише як ознаки об’єктивної сторони складу злочину, виникає свого роду конкуренція між приватним правом потерпілого отримати належне її відшкодування та реалізацією державою принципу публічності. Обґрунтовано твердження, що за наявності суспільного інтересу у притягненні винної особи до кримінальної відповідальності, перевагу повинно мати бажання потерпілого щодо цього, оскільки конфлікт, який може бути вирішено приватним шляхом, наражається на створені державою перешкоди у вигляді кримінального процесу та виконання покарання (коли вона самостійно криміналізує чи декриміналізує поведінку людей, на свій розсуд визначає санкції і умови їх застосування тощо). Якщо брати за точку відліку права особи, котра є мірою функціонування держави, то на етапі становлення останньої як соціальної та правової, з метою підвищення ролі таких галузей права, як кримінальне чи кримінально-процесуальне як соціально прийнятних, є сенс переглянути принцип побудови їх системи.

У другому підрозділі “Передумови формування інституту потер­пілого у сучасному кримінальному праві України” автор вказує, що на сьогодні у вітчизняному кримінальному праві існує достатньо перед­умов для формування інституту потерпілого. Потерпілий як фігура фізично з’являється внаслідок вчинення переважної більшості злочинів, і шкода, яка спричинюється, за своєю сутністю хоча і має суспільно-небезпечний характер, але безпосередньо торкається особистих інтересів потерпілого.

Існування кримінального права як галузі права передбачає уможлив­лення його повної систематизації. І якщо традиційно йдеться про дві основні складові системи – Загальну та Особливу частину, то зараз є підстави твердити про наявність ряду інститутів, які у своєму взаємозв’язку та взаємодії створюють цілісну єдність у вигляді системи кримінального права (інститути злочину, кримінальної відповідальності, покарання, а також потерпілого та інші). Наразі норми про потерпілого у всій багатоаспектності його виразу (як фігури; як елемента об’єкта злочину; як фактора звільнення від кримінальної відповідальності у випадку примирення чи згоди на спричинення шкоди; як фактора звільнення від відбування покарання тощо), з точки зору комплексного підходу, фактично не розглядаються систематизовано у межах кримі­нального права і залишаються поза межами кримінального законо­давства.

Твердження автора про те, що у вітчизняному кримінальному праві існує достатньо передумов для виокремленого розгляду інституту потерпілого, ґрунтується на наступному. Кожна особа, якій Консти­туцією України гарантується охорона її інтересів, що реалізується через загальнопревентивну дію кримінального закону, повинна розглядатися як потенційний потерпілий. Ті ж з громадян, які стають фізичним об’єктом злочинного посягання, є реальними потерпілими від злочину. При цьому їх поведінка і стан впливають на розвиток ситуації злочину в рамках здійснення об’єктивної сторони складу конкретного злочину і пізніше стають підставами диференціації кримінальної відповідальності (при вчиненні злочинів під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого). Водночас від самого потерпілого та ступеня його страждань внаслідок вчинення злочину залежить ряд кримінально-правових наслідків скоєння діяння для злочинця. Наразі нормативно закріплений тільки один з них (звільнення від кримінальної відповідальності за умови примирення з винним за визначених обставин), але є пропозиція розширити цей перелік (наприклад, закріпивши звільнення від кримінальної відпові­дальності на підставі згоди потерпілого на спричинення шкоди).

Вказане дозволяє твердити про спеціальні функції та особливий статус потерпілого у кримінальному праві та обґрунтовує холістичний підхід до нього як кримінально-правового явища. Це дає підстави визначити інститут потерпілого як сукупність кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо відшкодування останньої, а також визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.

При цьому задоволення інтересів безпосереднього потерпілого від злочину (наприклад, відшкодування матеріальної шкоди), надання йому права взяти участь у вирішенні питання про кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин, як окремі елементи інституту потерпілого можуть розглядатися як універсальний спосіб вирішення злочинного конфлікту.

У другому розділі “Змістовна характеристика інституту потер­пілого у кримінальному праві” автор визначає суть і зміст поняття “потерпілий” у кримінальному праві та співвідносить його із такого ж поняття у кримінально-процесуальному праві та кримінології; характеризує особливості вчення про об’єкт злочину на сучасному етапі та його вплив на інститут потерпілого, визнаючи останнього основним елементом цінностей як об’єкта злочину.

У першому підрозділі “Суть і зміст поняття “потерпілий” у кримі­нальному праві та його ознаки” автор наголошує, що за відсутності визначення потерпілого у кримінальному законі у науці кримінального права відсутня одностайність дослідників щодо суттєвих ознак його поняття. На відміну від науковців, які розглядають потерпілого винятково у процесуальному аспекті або обґрунтовують віднесення до потерпілих не тільки фізичних, але й юридичних осіб, а також суспільства та держави, автор дослідження доводить хибність даних підходів.

Так, у контексті загальнопопереджувальної дії кримінального закону є підстави говорити про непряму охорону нормами кримінального права потенційних потерпілих, як встановлення факту задоволення інтересів громадськості у зв’язку із дотриманням вимог кримінального закону певними особами, і відповідно наявності у кожної особи відчуття захищеності кримінально-правовими нормами. Поняття “потерпілий” безпосередньо пов’язане зі шкодою, яка може бути спричинена тільки внаслідок вчинення злочину (що визначається винятково на підставі кримінального закону).

Базовим інтересом для кримінального права, його метою є людина, її права і свободи. За концепцією природного права, за спрямованістю вітчизняного законодавства юридичні особи, суспільство і держава є похідними цінностями. Визнання потерпілими держави і суспільства необґрунтовано позбавляє людину її центрального місця у системі конституційного захисту соціальних цінностей, оскільки держава та суспільство, будучи потерпілими, пропорційно збільшили б кількість своїх прав і можливостей у реалізації прав потерпілого, які вони мають через можливість реалізації кримінальної відповідальності.

Щодо юридичних осіб, то незважаючи на можливість спричинення шкоди їх майну та діловій репутації внаслідок вчинення злочину, вони не відчувають негативні наслідки, спричинені злочином, а отже не відчувають негативного впливу шкоди. На погляд автора, важливим у визначенні потерпілого у кримінальному праві є усвідомлене чи ні сприйняття органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживання з цього приводу. Це, однак, не заперечує можливості у певних випадках надавати юридичним особам (їхнім представникам) можливість користуватися кримінально-правовими правами потерпілого (наприклад, при примиренні з винним).

Отже, юридичні особи, держава та інші соціальні утворення не є суб’єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захище­ності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди. Певна абстракт­ність вказаних учасників суспільних відносин у кримінально-правовій сфері не дозволяє, на думку автора, вводити їх у зміст матеріального поняття “потерпілий”.

Суттєвими ознаками потерпілого (які у цілому притаманні потенційним, реальним та латентним потерпілим) у кримінальному праві треба визнавати його 1) стан фізичної особи; 2) властивість бути об’єктом загальнопревентивної дії кримінального закону; 3) здатність відчувати захищеність кримінального закону та її втрату; 4) безпо­середнє спричинення шкоди (або загроза заподіяння такої) як зв’язок конкретного потерпілого із конкретним злочином; 5) здатність свідомо чи ні сприймати органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживати з цього приводу; 6) здатність потерпілого впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (напри­клад, у окремих випадках попередньо вирішувати питання про звіль­нення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання).

Отже, потерпілим у кримінальному праві визнається фізична особа, яка як об’єкт загальнопревентивної дії кримінального закону відчуває захищеність останнім, яку втрачає внаслідок спричинення злочином безпосередньо їй шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особа свідомо чи ні сприймає органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживає з цього приводу і набуває право попередньо вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину (пропозицію визнання потерпілими лише фізичних осіб підтримали 42 з 60 опитаних суддів України; решта запропонували розглядати потерпілими також і юридичних осіб). Для закріплення у кримінальному законі, на погляд автора, релевантним є визначення потерпілого як фізичної особи, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Автор доводить, що поняття потерпілого має кримінально-правову суть, що відтворюється у кримінальному процесі та кримінології, але його зміст (за ознаками потерпілого як учасника процесу або жертви злочину) містить відмінності, які полягають у специфіці так званих функціональних ознак потерпілого, які обумовлюються предметом і методом кримінального процесу (наприклад, визнання потерпілим постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого і судді або ухвалою суду) та предметом науки кримінології (розгляд потерпілого як жертви злочину). Дана теза обґрунтована, зокрема, тим, що поряд із диференціацією наук кримінального циклу спостерігається їх інтеграція, обумовлена, перш за все тим, що вказані науки вивчають різні аспекти одного й того ж об’єкта – заходів боротьби зі злочинністю; а викори­стання в рамках згаданих наук понять із суттєво різним обсягом (який, як відомо, утворюється із предметів, яким притаманні ознаки, відображені у змісті поняття) не можна допускати, зважаючи на утруднення їх практичного застосування.

У другому підрозділі “Потерпілий як структурний елемент об’єкта злочину” автор розглядає особливості вчення про об’єкт злочину на сучасному етапі та його вплив на інститут потерпілого та характеризує потерпілого як основний елемент цінностей як об’єкта злочину.

Вступаючи у дискусію із науковцями щодо визначення об’єкта злочину у рамках теорії суспільних відносин чи теорії благ, автор обґрунтовує свої позиції щодо підтримки теорії цінностей як об’єкта злочину, сутність яких становлять блага, права та інтереси, а структуру – потерпілі, їхні інтереси та права, соціальні зв'язки, предмети (матеріалізовані блага) та нематеріалізовані блага, які належать потерпілим. При цьому автор доводить, що основною суспільною цінністю, яка розглядається у рамках об’єкта злочинного посягання, є людина, тобто потерпілий (як потенційний до вчинення злочину і як фактичний – після такого вчинення).

На думку автора, у конструкції об’єкта злочину необхідно окремо вирізняти такі елементи, як потерпілий (власне, людина) та предмет, тобто матеріалізоване благо (переважно речі). Фактичне ототожнення у деяких дослідженнях потерпілого із предметом злочину нівелює його значення у кримінально-правовій теорії та практиці, оскільки людина визнається змістовним центром суспільного розвитку, а тому її розгляд у ряді матеріалізованих чи нематеріалізованих соціальних благ, на які фізично впливає злочинець, фактично пропонує відмовитись від концепції першочергової охорони найвищої соціальної цінності.

Автором також розвинута висловлена раніше у науці ідея про існування у кримінальному праві поняття “спеціальний потерпілий”. Спеціальним потерпілим визнається фізична особа, для якої характерні у момент вчинення злочину спеціальні ознаки, визначені у диспозиціях статей Особливої частини КК України (наприклад, вік – ч.1 ст. 156, стать – ст. 134, фізичний стан – ч.2 ст. 172, соціальна роль – ст. 171, соціальний, державний статус – ст. 112). Спеціальний потерпілий потен­ційно є системно вираженою ознакою кваліфікованих складів злочинів.

У третьому підрозділі ”Вплив інституту потерпілого при визна­ченні правових наслідків вчинення злочину” автор аналізує на загально­теоретичному рівні співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину та визначає окремі аспекти такого співвідношення.

З точки зору автора, роль потерпілого у вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину обумовлена зважаючи на дозло­чинну поведінку (тобто таку, що мала місце до злочину) потенційного потерпілого, зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину, що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину, а також зважаючи на післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.

Легалізувати вплив інституту потерпілого на правові наслідки вчинення злочину дозволяє, зокрема, кваліфікація злочину як процес встановлення компетентними органами відповідності конкретного діяння ознакам складу злочину та процесуальне закріплення такої відповідності. Так, окремі елементи інституту потерпілого можуть бути виражені ознаками складу конкретного злочину, які використовуються у процесі кваліфікації. По-перше, сама наявність нормативно закріпленої вимоги про охорону прав потерпілого підсилює його значення як основного елемента об’єкта злочину. По-друге, вказаною ознакою може бути, наприклад, ознака спеціального суб‘єкта, що безпосередньо виражена у статті кримінального закону, яка описує склад конкретного злочину.

Зважаючи на те, що у деяких випадках через власні дії потерпілий підвищує рівень небезпеки, що йому загрожує з боку особи, яка вчиняє злочин, тобто дозволяє останній реалізувати у своїх діях склад конкретного злочину, цей факт повинен бути відображеним у кримінальному законі або певною формулою у Загальній частині КК, або зниженими розмірами санкцій у Особливій частині КК. Пряма згода потерпілого на спричинення шкоди повинна розглядатись як підстава звільнення від кримінальної відповідальності, а не обставина, що виключає злочинність діяння (як це пропонується у юридичній літературі), адже у випадку згоди потерпілого діяння не набуває рис суспільно корисного, а стає індивідуально корисним тільки для конкретного потерпілого, залишаючись при цьому небезпечним для інших осіб.

Аналіз судової практики обумовлює той факт, що після вчинення злочину ступінь усвідомлення переживань у потерпілого може бути досить високим, себто співвіднесення переживання зі злочинцем може мати цілком раціональний характер. Отже, окрім держави адекватно реагувати на вчинений злочин при визначенні кримінально-правових його наслідків може і сам потерпілий. При цьому суд залишає за собою право оцінки пропозицій потерпілого, зважаючи на ступінь їхньої адекватності, обумовлений ступенем усвідомлення переживань через співвіднесення їх із злочинцем.

У третьому розділі “Значення інституту потерпілого у перспек­тиві вдосконалення кримінального законодавства” автор встанов­лює передумови загальнотеоретичного характеру щодо нормативного виразу інституту потерпілого у кримінальному праві та шляхом формулювання конкретних пропозицій визначає основні напрями вдосконалення змісту Кримінального кодексу України.

У першому підрозділі “Передумови нормативного структурування інституту потерпілого у кримінальному законі” автор зазначає, що виникнення необхідності нормативного визначення інституту потерпілого тільки на сучасному етапі має своє пояснення: модифікація потреб як результат розвитку цивілізації постійно розширює спектр інтересів індивіда у різноманітних сферах. На цій підставі автор аналізує категорії “можливість” і “дійсність” з огляду на існування інституту потерпілого, а також визначає рамки виразу цього інституту, зважаючи на співвідношення кримінального права та кримінального закону при закладенні певного змісту у кримінально-правову норму та співвідношення її змісту і змісту статті закону як елемента позитивного права.

У другому підрозділі “Основні напрями вдосконалення змісту Кримі­нального кодексу України з точки зору інкорпорування окремих елементів інституту потерпілого” автор формулює конкретні пропозиції про зміни та доповнення кримінального закону на основі проведеного дослідження. Зокрема, автор пропонує на розвиток положення ч. 1 ст. 1 КК України про “правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина” доповнити ч. 1 після вказаних слів словами “зокрема, потерпілого від злочину”, надати законодавче визначення поняття “потерпілий від злочину”, врахувавши можливість використання деяких прав потерпілого юридичною особою, через доповнення КК України ст. 2-1 (з такою пропозицією погодився 51 суддя з 60 опитаних). Також автор рекомендує судам при вирішенні питання про кримінальну відповідальність суб’єкта злочину та її міру, зокрема, при призначенні покарання, враховувати думку потерпілого з цього приводу (через доповнення до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України) (з такою пропозицією погодились 24 судді з 60 опитаних), вивчати питання про вплив поведінки потерпілого на розвиток ситуації вчинення злочину, а у випадку, коли потерпілий свідомо підвищує рівень небезпеки, яка йому загрожує і тим самим сприяє вчиненню злочину, розглядати цю обставину як таку, що пом‘якшує покарання (через доповнення до ч. 2 ст. 66 КК України) (з такою пропозицією погодились 29 суддів з 60 опитаних).