Діденко Л.В. Інститут смертної кари в Україні (міжнародно-правовий та історико-соціальний аспекти)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Діденко Л.В. Інститут смертної кари в Україні (міжнародно-правовий та історико-соціальний аспекти)
Альтернативное Название: Диденко Л.В. Институт смертной казни в Украине (международно-правовой и историко-социальный аспекты)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Основний зміст


Перший розділ “Історико-соціальний аспект інституту смертної кари” складається з трьох підрозділів. Підрозділ 1.1. “Соціальні теорії щодо проблеми смертної кари” присвячено аналізу теоретичних концепцій стосовно інституту смертної кари, що існували в теорії кримінального права. Так, дисертантом зроблено висновок про те, що ще в епоху Просвітництва ХVIII століття цілий ряд філософів, письменників та юристів виступили з нищівною критикою сваволі і жорстокості феодальної системи правосуддя. У центрі їхньої уваги виявилася проблема смертної кари, виправданість і доцільність її збереження в арсеналі засобів кри­мінального покарання на майбутнє, і, насамперед, питання про те, чи допустимо взагалі використовувати кваліфіковані види страти.


Кримінально-правові погляди цього кола мислителів, найбільш виразно подані в працях Ш. Монтеск’є, Ч. Беккаріа і М. Вольтера, утворюють самостійний “освітньо-гуманістичний” або “прогуманістичний” напрямок в історії кримінального права, що істотно відрізняється від широковідомої “класичної” школи кримінального права щодо проблеми страти.


Прихильники цього напрямку вимагали, в противагу феодальним законам, різко скоротити число діянь, що тягнуть за собою кримінальну репресію. Вони вимагали скасувати страту або ж звести до мінімуму число злочинів, за які вона може бути призначена.


Засновником прогуманістичного напрямку був видатний французький мислитель ХVIII століття Ш. Монтеск’є. Він вказував на зв’язок кримінальної політики з державним ладом, із загальним характером політичного режиму в країні. При цьому, на думку Монтеск’є, чим більше деспотична держава, тим суворіші покарання; чим більшими свободами користуються громадяни, тим поміркованіші покарання. Але на відміну від своїх учнів та послідовників, Ш. Монтеск’є не виступав із вимогою скасування страти.


Вирішальну роль у боротьбі зі стратою як основним методом кримінальної репресії призначено було відіграти іншому представнику прогуманістичного напрямку в кримінальному праві, італійському просвітителю, юристу і публіцисту Чезаре Беккаріа.


Проти страти, за словами Ч. Беккаріа, служить та обставина, що вона подає приклад жорстокості і тим самим сприяє вчиненню нових злочинів.


Цей аргумент згодом зайняв важливе місце в арсеналі противників страти, але й без нього аргументація на користь скасування страти в книзі “Про злочини і покарання” виглядала дуже переконливою. Виступ Ч. Беккаріа в епоху свавілля феодальної юстиції, коли страта була чи не основною мірою покарання, мав і інші важливі наслідки: показуючи її непотрібність і безглуздість, Ч. Беккаріа завдавав удару по всьому феодальному правосуддю і по тій правосвідомості, що формувалася під її впливом.


Успіху поширення ідей Ч. Беккаріа, також і щодо страти в значній мірі сприяв видатний французький філософ, історик, письменник і пуб­ліцист М. Вольтер.


У своїх роботах М. Вольтер приділяв велику увагу питанню про розмірність між злочином і покаранням, а також висловив низку надзвичайно цікавих міркувань про цілі покарання. Заперечуючи теологічні погляди на покарання й архаїчний принцип таліону, М. Вольтер стверджував, що головною метою покарання є служіння суспільству.


Таким чином, уся діяльність і творчість М. Вольтера мали величезний вплив серед сучасників, служили формуванню нової правосвідомості, у якій страта повинна була розглядатися з негативних позицій.


На відміну від “прогуманістичного” напрямку в кримінальному праві, “класична” школа, що стала пануючою у ХІХ столітті після перемоги буржуазних революцій і затвердження капіталістичного ладу в багатьох країнах Європи, виходила з принципового припущення і навіть визнання необхідності страти. Водночас її прихильники, як правило, виступали за відмову від кваліфікованих видів страти та за обмеження сфери її застосування чітко визначеним колом злочинних діянь.


Поняття “класичної” школи в кримінальному праві, що охоплює різні буржуазні вчення ХІХ століття, містить, зокрема, і кримінально-правові концепції видатних німецьких філософів-ідеалістів І. Канта і Г. Гегеля, англійських юристів Блекстона і Ідена, видатного адвоката Ромільї, а також Роберта Піля.


У 70-х – 80-х рр. ХІХ століття в кримінальному праві виник новий напрямок, що на противагу “класичному” іноді називають позитивістським. Він був репрезентований двома основними школами: “антропологічною” і “соціологічною”. Прихильники цих напрямків пропонували докорінно реформувати кримінальне право і процес. Ідея широкого застосування смертної кари підтримувалася “антропологами”, але не розді­лялася більшістю прихильників соціологічної школи.


У другій половині ХІХ століття велике число прихильників “класичної” школи кримінального права в ряді капіталістичних держав перейшло на позиції так званої “неокласичної” школи. Відповідно до загальної спрямованості, прихильники “неокласичної” школи наполягали на тому, щоб страта була поступово усунута із системи кримінальних покарань.


Наприкінці 40-х років ХХ століття виник рух “нового соціального захисту”, який очолив видатний французький юрист Марк Ансель. Цей рух виник як безпосередня реакція на масові страти нацистами учасників руху Опору і знищення у фашистських таборах смерті мільйонів ні в чому не винних людей. Прихильники “нового соціального захисту” цілком заперечували страту як спосіб проведення кримінальної політики.


Слід відмітити, що при всій жорстокості покарань, які застосовувалися на території Російської імперії в період феодалізму і на початку розвитку капіталізму, ця жорстокість ніколи не досягала такого садизму, який був характерний для законодавства Західної Європи.


Це підкреслюється багатьма вітчизняними дослідниками історії смертної кари, зокрема, С. Десницьким та М.Д. Сергієвським.


В цьому підрозділі також дається характеристика стану наукової розробки інституту смертної кари у вітчизняній науці. Так, розробками у цій галузі займалися такі видатні вчені, як О.М. Радищев, Ф.В. Ушаков, О.П. Куніцин, О. Горегляд, Г. Солнцев, Г. І. Пестель, В. Г. Бєлінський, О.І. Герцен, М.Г. Чернишевський, Л. Цвєтаєв, П. Лодій, С. Батов, І. Фойницький, М. Сергієвський, М.М. Гернет, О.О. Піонтковський, М.С. Таганцев, С. К. Вікторський, В. Н. Кудрявцев, Ю.М. Антонін, С.В. Бородін та інші.


Здобувши незалежність, Україна проголосила намір створити демо­кратичне суспільство та побудувати державу, в якій повинні всебічно забезпечуватися права і свободи громадян. Статтею 27 Конституції України передбачено, що кожна людина має право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини.


Право на життя є першим з невід’ємних прав людини. Без дотримання його всі інші права втрачають цінність, і тому воно має охоронятися законом. Зокрема, ряд аспектів захисту прав людини розглянуто в працях таких вчених, як Ю.П. Аленіна, Б.П. Андресюка, М. О. Баймуратова, В.О. Глушкова, Ю.С Шемшученка.


Підрозділ 1.2. “Поняття смертної кари”. Серед учених і громадських діячів уже довгі роки йдуть суперечки з приводу того, чи має право на існування таке покарання, як смертна кара. Очевидно, що ці суперечки триватимуть.


Незважаючи на те, що про смертну кару написано чимало, у теоретичній розробці цієї проблеми ще є білі плями. Найбільш істотною ознакою страти є те, що вона – покарання. Це значить, що їй властиві ті риси, які характеризують саме цей державний примусовий захід.


Засуджений має цілий комплекс специфічних прав, що властиві тільки йому як засудженому до страти. Йдеться про право оскаржити вирок у касаційному, а в передбачених законом випадках і в порядку нагляду, написати і направити клопотання про помилування, мати побачення з адвокатом без обмеження їхньої тривалості і кількості.


Усі дослідники даного виду покарання відзначають, що страта викликає страждання. Засуджений до смертної кари відчуває страждання в момент винесення йому вироку і очікування результатів розгляду поданих ним скарг, клопотань про помилування. У цій ситуації більшість засуджених відчувають страх смерті, що нерідко поєднується з усвідомленням безвихідності свого становища, іноді з усвідомленням провини, муками совісті і т. ін.


Говорячи про страждання, які спричиняє засудження до страти, слід мати  на увазі також страждання рідних та близьких засудженого. Якщо страждання останнього припиняються в момент приведення вироку  в дію, то близькі розстріляного особливо гостро починають відчувати свою втрату саме в цей час. Цю обставину можна розглядати як третю ознаку страти.


Викладене дозволяє сформувати четверту ознаку страти: вона є найсуворішим покаранням. Це, в першу чергу, визначається тим, що засуджений позбавляється найціннішого блага людини – життя.


П’ята ознака страти полягає в тому, що, як і всі інші види покарань, вона є примусом, застосовується незалежно і, як правило, усупереч бажанню засудженого.


Шоста ознака страти: вона застосовується від імені держави.


Сьома важлива ознака страти: вона застосовується тільки за вироком суду. Стаття 52 Конституції України проголошує, що “кожний обвинувачений у вчиненні злочину вважається невинним, поки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, який вступив у законну силу”.


Восьма ознака страти: вона може бути призначена тільки за злочин, тобто за діяння, передбачене в кримінальному кодексі. Неприпустиме призначення цього покарання як і будь-якого іншого, за діяння, прямо не передбачене в особливій частині кримінального кодексу.


Дев’ята ознака страти: вона може призначатися тільки особі, визнаній винною у вчиненні злочину. Ця ознака характерна для будь-якого покарання, але стосовно страти вона має свої особливості.


Відповідно до кримінального кодексу України, страта могла встановлюватися “аж до її скасування”. Це дає підставу сформулювати десяту ознаку страти і стверджувати, що дане покарання в нашому законодавстві було тимчасовою мірою.


Зазначимо ще одну, одинадцяту ознаку страти як міри покарання: досить поодинокі випадки її застосування, особливо в останнє десятиліття. Серед покарань із високим рівнем кари – це єдина міра, яка застосовується настільки рідко.


Дванадцята ознака страти пов’язана із цілями, які переслідує це покарання. Як і будь-яке інше покарання, страта спрямована на досягнення мети приватної превенції. Вона повинна не допустити вчинення нових злочинів самим засудженим.


Нарешті, необхідно вказати на останню – тринадцяту ознаку страти. Стаття 24 Кримінального кодексу України називала та визначала її винятковість як міри покарання. Така характеристика уявляється обгрунтованою всіма тими ознаками, на які вказувалося вище. Винятковість страти визначається тим, що хоча вона є і тимчасовою мірою, проте найсуворішим покаранням, яке призначається за дуже вузьке коло найбільш тяжких навмисних злочинів; застосовується досить рідко, ще рідше приводиться у виконання внаслідок помилування дуже значної частини засуджених.


Підрозділ 1.3. “Виникнення і розвиток інституту смертної кари в Україні”.


Застосування логічного методу у рамках тривалого історичного періоду і використання широкої джерельної та історіографічної бази дозволило автору, визначивши головні тенденції і закономірності історичного процесу, сформулювати наступні висновки. Смертна кара – інститут загальнолюдський, а не запозичений одним народом у іншого. Прообразом смертної кари була кривава помста. Вона і смертна кара знаходяться у тісному генетичному зв’язку: ці інститути є відплатою за діяння. Перехід від кривавої помсти до смертної кари здійснювався шляхом встановлення інституту грошової пені. В ХІ – ХV ст., по мірі розвитку держави і права, відбулось юридичне закріплення смертної кари. Превалювання в ХVІ – ХVІІ ст. в правовій політиці держави цілей відплати і залякування розширило сферу її законодавчого закріплення і збільшило об’єм застосування на практиці. Загальне пом’якшення моралі, розвиток науки і гуманітарних вчень, негативний досвід практики залякувальних репресій і усвідомлення користі помірних покарань привели в ХVІІІ – ХІХ ст. до поступового обмеження сфери застосування смертної кари.


Зробивши екскурс в історію застосування цієї міри покарання в Україні в радянський період, дисертант дійшов висновку, що вона, як правило, не відповідає своєму законодавчому визначенню як виняткової міри покарання, так як постійно (всі здійснені державою відміни – з 4 січня 1918 р. по 28 листопада 1918 р.; з 26 травня 1947 р. по 12 травня 1950 р. – були актами короткочасними і такими, що переслідували суто політичні цілі) застосовувалася до значної категорії осіб і за велике коло злочинних діянь. За період 1972 – 1991 рр. в Україні смертна кара призначалася 2394 засудженим, з них за ст. 93 КК – 2226, за вчинення особливо небезпечних злочинів проти держави – 60, за ст.69 – 31. Значне законодавче звуження можливості призначення смертної кари (сфера її застосування стала в основному обмежуватися вчинками, пов’язаними з позбавленням життя людей) було здійснено Україною вже як суверенною незалежною державою.


Проведене автором дослідження дає підстави зробити висновок, що історія розвитку кримінального права свідчить про актуалізацію сус­пільної думки та відповідної реакції законодавця відносно застосування смертної кари або її скасування на певних історичних етапах. Протягом всього розвитку нашої держави ставлення до проблеми смертної кари змінювалось, періоди скасування або незастосування смертної кари змінювались періодами численних страт чи раптовим поворотом до цієї міри покарання.


Розділ 2 “Міжнародно-правовий аспект застосування смертної кари”, який структурно складається з двох підрозділів, присвячено аналізу міжнародно-правового аспекту інституту смертної кари, а також вивченню громадських позицій відносно застосування виняткової міри покарання.


Підрозділ 2.1. “Міжнародно-правова доктрина інституту смертної кари”.


По мірі усвідомлення світовим суспільством того факту, що зневажливе ставлення до людського життя – це досить поширене явище, яке реально загрожує самим основам цивілізованого суспільства, проблема смертної кари перестала бути тільки питанням внутрішньої юрисдикції держав і набула міжнародного значення.


Дослідження системи міжнародних норм, стандартів та гарантій, що утворюють правову основу інституту смертної кари, вивчення досвіду законотворчої та практичної діяльності загальновизнаних міжнародних організацій в галузі дотримання основних прав людини, проведення порівняльно-правового аналізу практики застосування виняткової міри покарання у різних країнах світу дозволили автору виявити деякі загальні тенденції та закономірності.


Протягом всього періоду свого розвитку міжнародне суспільство розробило й прийняло ряд міжнародно-правових норм, які містять мінімальні стандартні правила для держав, що зберігають у своїх правових системах смертну кару і застосовують її на практиці (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., його Другий факультативний протокол 1989 р., Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р., її Шостий протокол 1983 р. та ін.). Врешті-решт, ці, а також інші міжнародно-правові норми і стандарти, основна увага в яких відводиться проблемі конституційності смертної кари визначають ту планку, нижче якої цивілізовані країни не повинні опускатись. Вони формують фундаментальну правову доктрину інституту смертної кари і утворюють реальний захисний механізм для осіб, які засуджуються до виняткової міри покарання.


Підрозділ 2.2. “Реалії і тенденції застосування смертної кари в сучасному світі”.


Справа має такий вигляд, що єдиним правильним і об’єктивно обумовленим напрямком розвитку людського суспільства є його прагнення до скасування смертної кари. Смертна кара має швидше символічне, ніж практичне значення. Її застосування є результатом традиційних поглядів на те, що вона необхідна для підтримки законності і правопорядку, а також як фактора, що стримує скоєння населенням злочинів. Але, досвід країн, які скасували виняткову міру покарання, і нездатність держав, які виступають за її збереження, надати переконливі докази на її користь, вказують на те, що загальна тенденція повного скасування смертної кари, яку ми спостерігаємо в теперішній час у світі, набуває реального значення.


По-перше, в цивілізованих країнах скорочується число смертних вироків. Це пояснюється обмеженням використання смертного вироку судовими органами. По-друге, звужується коло злочинів, які передбачають можливість винесення смертних вироків. І, хоча в деяких країнах смертна кара передбачена за скоєння досить широкого кола діянь (застосування вогнепальної зброї і її незаконний обіг, злочини проти власності і т.п.), смертні вироки, як правило, виносяться тільки за вбивство при обтяжуючих обставинах. По-третє, скорочується коло осіб, яким можуть бути винесені смертні вироки. В більшості країн закон однозначно встановлює: мінімальний вік – 18 років, до досягнення якого засуджуваному не може бути винесений вирок – смертна кара. Слід зазначити, що число осіб жіночої статі складає лише незначний відсоток загальної кількості осіб, засуджених до смертної кари, і в останній час помітно скорочується. По-четверте, має місце скасування смертної кари: за період з 1984 р. по 1990 р. її скасували 11 країн (в 1979 – 1983 рр. – всього 3 країни). 21 країна скасувала її dе facto, тобто, не застосовує цю міру покарання на практиці протягом 10 і більше років. В теперішній час в середньому одна країна в рік скасовує смертну кару dе jurе.


В кінцевому рахунку доходимо до висновку, що більшість рішень про скасування смертної кари були обумовлені загальною спрямованістю кримінально-правової політики держав, орієнтованої на пріоритетність людського життя, а також даних, що свідчили про відсутність суттєвого впливу цієї міри покарання на загальний рівень злочинності. Вважаємо, що наявність або відсутність смертної кари в різних країнах світу, неоднакова практика її застосування, ступінь ефективності механізму процедурних гарантій при її призначенні обумовлюються, перш за все, станом соціально-політичних систем держав, розходженням в їх політичних курсах, різними рівнями культури і цивілізації, а також наявністю національних і релігійних особливостей у суспільному розвитку. Загальну тенденцію до незастосування смертної кари необхідно розглядати в контексті власних проблем кожної конкретної країни.


На думку автора, незалежно від того, як розглядати підтримку смертної кари зі сторони громадської думки – бажаної, реакційної або викликаної повною відсутністю розуміння, – факт того, що багато держав, які зберігають виняткову міру покарання в своїх правових системах і застосовують її на практиці, враховують суспільні позиції з цього питання, є безперечний, і з ним слід рахуватись.


В розділі 3 “Інститут смертної кари в сучасній Україні”, який складається з двох підрозділів. Автором вивчається судова практика застосування виняткової міри покарання, а також аналізуються підстави заміни цього виду покарання на довічне ув’язнення.


Зокрема, в підрозділі 3.1. “Смертний вирок (практика застосування смертної кари в Україні з 1971 р. по 1991 р.) з метою поглиблення розуміння складної природи смертної кари і отримання необхідного матеріалу для теоретичних висновків та практичних рекомендацій проводився всебічний аналіз судової практики застосування смертної кари в Україні. Було встановлено, що рівень застосування смертної кари стосовно кількості засуджених за злочини, за які могла бути призначена ця міра покарання, протягом 20 років (1971 – 1991 рр.) складав у середньому 5%. Незважаючи на послідовне зниження кількості засуджених до смертної кари (з 139 у 1986 р. до 63 у 1988 р.), дані наступних років вказують на призупинення цієї тенденції. У загальній структурі застосування судами мір покарання смертна кара складала в середньому 0,09%, а з 1990 р. цей показник стає невпинно зростати. До смертної кари засуджувались в основному за скоєння двох категорій злочинів: проти життя та проти держави. При винесенні смертних вироків відносно осіб, що вчинили злочини цих категорій, відверто простежувалася певна стабільність. Вона проявлялася у тому, що до смертної кари засуджувався кожний другий із тих, хто вчинив особливо небезпечний злочин проти держави, кожний третій, хто вчинив злочин, передбачений ст. 69 КК, і кожний четвертий, засуджений за ст. 93 КК (93% серед осіб, засуджених до смертної кари). Стійке і послідовне збільшення кількості умисних вбивств в період з 1989 по 1993 роки обумовило зростання кількості смертних вироків (від 69 до 117). Серед засуджених до смертної кари переважну більшість складають особи з негативними соціально-суспільними установками. Виняткова міра покарання в основному застосовувалася до чоловіків молодого і зрілого віку (18-30 років – кожний другий чи третій, тобто 54,3% складають особи молодого віку), що часто мали раніше судимість (54%, тобто кожний другий; одну судимість – 26%, дві – 13%, три й більше – 15%) і ті, що вчинили цей злочин, як правило, у стані сп’яніння (73%). Смертна кара в останні декілька років призначалася судами тільки за закінчене умисне вбивство при обтяжуючих обставинах. Відзначалося зростання в останні роки числа винесених судами смертних вироків для ряду регіонів України (Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська області та ін.). Виявляється, що помітне збільшення числа смертних вироків у цей час зумовлено рядом причин, у т.ч. стійким зростанням насильницьких злочинів проти особи.


Отримані та проаналізовані багатоаспектні кримінологічні й статистичні дані дозволили авторові констатувати, що судова практика застосування смертної кари в Україні відображала, в кінцевому результаті, стан соціально-економічних процесів суспільного розвитку, криміногенної обстановки в країні та перебувала під впливом загальносоюзного законодавства і його тенденцій.


Підсилення кримінально-правового примусу як засобу управління суспільством, що проявлялося у прийнятті відповідних багаточисленних законодавчих актів, негайно відбивалося на практиці застосування смертної кари у бік значного розширення її сфери. Вся судова статистика практики застосування смертної кари конструювалася таким чином, щоб, відображуючи певні її дані, по можливості не вступати у протиріччя з офіційною кримінальною політикою держави, коли факти щодо неблагополучної динаміки злочинності та пов’язаної з нею тенденції посилення репресивних заходів стереотипно сприймалися як окремі та тимчасові, обумовлені негативними обставинами, і пояснювалися з традиційних позицій діалектичних суперечностей суспільного розвитку.


Кожна епоха вносила свою точку зору на проблему смертної кари, але майже будь-яка державна влада намагалася зберегти цю міру покарання у своєму каральному механізмі, відстоюючи безумовне право використовувати її на свій розсуд. Визнаючи це право, автор у підроз­ділі 3.2. “Сьогодення інституту смертної кари в Україні” дає винятковій мірі покарання соціально-моральну оцінку, проаналізувавши наслідки її застосування, здійснює спробу довести, що в сучасній цивілізованій державі є тільки один шлях розвитку – вбік повного і остаточного скасування смертної кари.


При розробці нової Конституції України були враховані положення щодо гарантій прав людини, зафіксовані у міжнародно-правових актах, що стосуються цієї проблеми, – Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., міжнародних пактах про громадянські та полі­тичні, а також економічні, соціальні та культурні права.


Уперше в Основному Законі оголошено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою со­ціальною цінністю, що головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав та свобод людини.


Протокол № 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікований Верховною Радою України 22 лютого 2000 р., встановлює повне скасування смертної кари.


Майже всі роки від проголошення України незалежною  були насичені суперечками щодо застосування смертної кари, а два роки тому, справа, стосовно відповідності смертної кари Основному Закону, перебувала на розгляді Конституційного Суду України, який своїм рішенням від 29 грудня 1999 р. визнав положення ст. 24 Загальної частини та положення статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачали смертну кару як вид покарання, такими, що не відповідають Конституції України, та зобов’язав Верховну Раду України привести чинне законодавство у відповідність до цих рішень.


Проблема скасування смертної кари багато в чому ускладнюється  тим, що, поки що не знайдений прийнятний вид заміни цієї міри покарання, який був би в достатній мірі суворим та разом з тим гуманним. Автор, констатуючи факт об’єктивного існування пануючих уявлень про належну суворість покарання, які не дозволяють відмовитися від смертної кари без заміни її на певний еквівалент, для обгрунтування доцільності введення інституту довічного позбавлення волі в Україні, наводить ряд аргументів. Смертна кара – необоротне покарання, а довічне ув’язнення, виключаючи подібну необоротність, дає можливість у будь-який час виправити судову помилку. Саме це автор і розглядає як найсерйозніший аргумент в обгрунтуванні необхідності введення довічного ув’язнення.


Автор вважає, що соціально-правове значення найсуворішого виду покарання полягає в тому, що воно відбиває правосвідомість суспільства. Це не стільки реакція на структуру та динаміку злочинності, скільки характеристика самого суспільства. Ця виняткова міра покарання – вкрай жорстока та необоротна. Які б докази не наводилися при виправдовуванні застосування смертної кари, які б способи не використовувалися для виконання цієї міри, проблема смертної кари невід’ємна від проблеми прав людини. Смертна кара як міра, що підриває основні права людини, не може бути виправдана, навіть, якщо вдасться довести, що вона створює унікальну ситуацію, коли задовольняється деяка важлива суспільна потреба. Саме те, що нікому ще не вдалося продемонструвати особливу спроможність смертної кари задовольнити справді значну суспільну потребу, і робить проблему смерт­ної кари ще більш актуальною.


Застосування смертної кари пов’язане з рядом негативних впливів на громадську свідомість. Існування смертної кари сприяє закріпленню у правовій та моральній свідомості відсталих моральних норм і знижує в цілому рівень правової та моральної культури суспільства.


 


На думку автора, немає переконливих аргументів на користь твердження про те, що суспільство не в змозі знайти інших засобів, крім смертної кари, щоб покарати за скоєний злочин. Як свідчить досвід країн, де смертну кару було скасовано, достатньо суворе покарання, що узгоджується з міжнародними стандартами прав людини, спроможне цілком адекватно продемонструвати осуд суспільством конкретних злочинів. На відміну від смертної кари ці види покарання, не пов’язані з позбавленням засудженого життя, відбивають цінності суспільства, а не цінності вбивці. Смертна ж кара, у випадку її застосування, в певній мірі може викликати почуття жалю до злочинця і, тим самим, підриває авторитет закону. Позбавлення державою життя одного із своїх громадян не вирішує проблем жертви і її близьких. Коли ж таке покарання застосовується в рамках системи, неминуче не вільної від людських помилок і переконань, результатом стає не утвердження справедливості, а відхід від неї. Смертна кара не захищає суспільство, а відволікає увагу від усвідомлення гострої необхідності розробити ефективні засоби захисту, що в той же час служило б зміцненню і розвитку поваги до прав і життя людини. Виконання виняткової міри покарання створює видимість прийняття ефективних і невідкладних заходів. Відмова від смертної кари стає поштовхом для переорієнтації зусиль і правоохоронних органів, і всього суспільства на усунення причин правопорушень; відсутність смертної кари усуне ілюзію завершеності. Скасування смертної кари допоможе здійснити корінний поворот у політичній культурі народу на основі загальнолюдських цінностей, гуманізму і демократії.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины