Уманський Ю.В. Інформаційне забезпечення системи державного управління

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт, пред­мет, мета і завдання дослідження, методологічні основи дисертації, наукова новизна, теоретичне та практичне значення, розкривається зв’язок дисер­тації з науковими програмами й темами.

У першому розділі «Теоретичні й практичні аспекти проблеми інформаційного забезпечення органів державної влади» аналізуються стан розробленості проблеми в науковій літературі, теоретико-методо­логічні підходи до дослідження, поняття, сутності та структури інформа­ційного забезпечення органів державної влади.

У підрозділі 1.1. «Аналіз стану розробленості проблеми в сучасній науковій літературі» відзначається, що сучасна наука виводить дослід­ження проблем інформатизації на рівень пріоритетних напрямків, демонструючи увагу різних наукових дисциплін до даного явища не тільки крізь призму галузевих завдань, але й завдяки розумінню його глобальної соціальної значимості. Проблеми інформатизації знайшли відображення у працях В. Афанасьєва, В. Глушкова, А. Єршова, Н. Мойсеєва, А. Ракитова, Е. Семенюка, А. Соколова, А. Урсула, Ю. Шрейдера й ін. Соціологічному аналізу суспільства, зверненому до інформаційних процесів, присвячені праці О. Вершинської, Т. Вороніної, Т. Єршової, І. Мелюхіна, Ю. Ніс­невича, В. Печенкіна, Г. Смоляна й ін.

Соціальні аспекти інформатизації й становлення інформаційного суспільства розглядаються відомими зарубіжними дослідниками – Д. Бел­лом, Н. Вінером, Р. Дарендорфом, М. Кастельсом, Р. Катцем, У. Мартіном, Й. Масудою, Е. Тоффлером, Ф. Вебстером та ін.; російськими вченими – Р. Абдєєвим, В. Афанасьєвим, А. Бахметьєвим, Т. Вороніною, В. Інозем­цевим, К. Коліним й ін.; українськими дослідниками – О. Дубасом, В. Бебиком, О. Зернецькою, О. Картуновим, М. Катаєвою, В. Коляденком, В. Корольком, Т. Костецькою, О. Малісом, Г. Почепцовим, А. Сіленко, О. Сосніним та ін.

Теоретичні основи концепції електронної демократії досліджені цілим рядом відомих учених, таких, як Р. Катц, Й. Масуда, М. Порат, Т. Стоуньєр та ін. Дж. Фонтейн розглядає концепції й моделі віртуальних органів вико­навчої влади й віртуальної держави. Переваги електронного уряду та інфор­маційна відкритість влади аналізуються в наукових публікаціях австрійсь­ких дослідників Р. Транумюллера, Г. Ортофера й Х. Гибера; російських дослідників І. Агамирзяна, М. Вершиніна, А. Даниліна, В. Дрожжинова, Б. Кристального, Е. Семенова, Л. Сморгунова, В. Солодова, В. Травкіна, Е. Яковлевої й ін.; українських дослідників А. Баранова, О. Голобуцького, В. Горбатенка, Є. Ємельяненка, В. Недбая, О. Сосніна, О. Шевчука й ін.

Огляд наявних наукових досліджень інформаційної політики вітчиз­няними й закордонними вченими дозволяє дійти висновку, що ними внесе­ний істотний внесок у розробку даної проблематики. Водночас ще недо­статньо досліджені проблеми однієї з найважливіших функцій інформа­ційної політики – інформаційного забезпечення функціонування органів державної влади, інформаційної відкритості державної влади та ін. Саме цим і пояснюється вибір теми дисертантом.

У підрозділі 1.2. «Сучасні теоретико-методологічні підходи до дослід­ження проблем інформаційної політики й інформаційного забезпечення функціонування органів державної влади» на основі розглянутих теоретико-методологічних підходів і точок зору різних дослідників до визначення сутності інформаційної політики дисертант виділяє п’ять основних підхо­дів. Відповідно до інформаційного підходу під інформаційною політикою розуміється сукупність цілей і методів для досягнення стійкого розвитку інформаційної сфери життєдіяльності суспільства й держави або націо­нальні інтереси в інформаційній сфері. Державницький підхід визначає державу як основний суб’єкт інформаційної політики, у процесі здійснення якої реалізуються в першу чергу не стільки національні інтереси, скільки інтереси державної влади. В рамках соціального підходу інформаційна політика – це діяльність не тільки держави й інших суб’єктів політики, але й соціальних суб’єктів. Даний підхід враховує думку великого кола суб’єктів інформаційної політики. Техніко-комунікаційний підхід віддає перевагу розвитку технічних засобів комунікації (мережам зв’язку, комунікаційним каналам передачі даних, локально-обчислювальним мережам і т.д.). Технократичний підхід розглядає інформаційні технології як основу розвитку будь-якого виду людської діяльності. При цьому переважає орієнтація на технічні рішення.

Незважаючи на наявні розходження, дані теоретико-методологічні підходи співзвучні в тому, що роль інформаційної політики в суспільному житті зростає; пріоритетними сферами доповнення інформаційної політики є суспільна й державна; основними сферами реалізації інформаційної політики є техніко-технологічна, інформаційна й соціальна; ключова роль як суб’єкта інформаційної політики приділяється державі, у той же час відзначається усе більш помітний вплив інших політичних і навіть соціальних суб’єктів як національного, так і наднаціо­нального рівнів.

У підрозділі 1.3. «Інформаційне забезпечення функціонування органів державної влади: поняття, сутність, структура» дисертант показує, що інформаційне забезпечення, тобто здійснення інформаційного супровод­ження діяльності органів державної влади, є однією з функцій інформа­ційної політики. На основі проведеного аналізу наявних дефініцій пропону­ється під інформаційною політикою розуміти певну сукупність дій, що вбирає в себе зусилля з управління, контролю й сприяння процесам розвитку інформаційних відносин в Україні. Завдання інформаційної політики полягає в тому, щоб на основі артикуляції й агрегування інтересів певних груп, а також досягнення консенсусу між ними з основних проблем подальшого розвитку забезпечити таке функціонування інформаційної сфери, яке задовольняло б потреби суспільства й держави. Серйозний відбиток на принципи інформаційної політики накладають політична, економічна й соціальна системи, що існують на певній території.

Дисертант виділяє наступні елементи й функції інформаційного забез­печення функціонування органів державної влади: інформаційна підтримка – надання допомоги вищим посадовим особам і органам державної влади в одержанні конфіденційної інформації (ресурсів і засобів), необхідної для здійснення політичного управління; інформаційне супроводження – проведення комплексу інформаційно-пропагандистських або ідеологічних заходів; інформаційне обслуговування – діяльність спеціальних служб і структур з виявлення й задоволення актуальних інформаційних потреб органів державної влади; інформаційна допомога – надання своєчасної й кваліфікованої допомоги політичним лідерам, органам влади в доступі до необхідних інформаційних ресурсів і засобів у зв’язку з вирішенням складних завдань або виникненням нових проблем у здійсненні державної політики; інформаційний вплив – організований процес виробництва, поши­рення й використання спеціальної інформації, що справляє позитивний або негативний вплив на різні економічні, політичні, соціальні й військові об’єкти, процеси і явища для досягнення політичних цілей держави; інформаційна боротьба – форма політичного суперництва або конфліктної взаємодії у вигляді комплексу погоджених за цілями, місцем і часом заходів, що проводяться за допомогою спеціальних методів і технологій та спрямованих на досягнення інформаційної переваги; інформаційна логісти­ка – управління інформаційними потоками в процесах забезпечення політичної діяльності держави матеріально-технічними засобами, товарами, фінансовими, інформаційними й іншими послугами з метою їхньої опти­мізації; інформаційне консультування – надання спеціальними органами й службами силовим відомствам консалтингових послуг, експертних оцінок, розробки рекомендацій і пропозицій для вирішення виникаючих проблем у процесах інформаційно-комунікаційної взаємодії суб’єктів і об’єктів полі­тики держави.

Проблеми інформаційного забезпечення функціонування органів дер­жавної влади, на думку дисертанта, можуть бути вирішені шляхом концептуального підходу, що буде сприяти переходу від технологічного характеру інформатизації («оснащеність» комп’ютерами) до політичних, економічних і соціальних пріоритетів (прозорість, безпека й підзвітність громадянам і суспільству держави, підвищення ефективності діяльності влади).

У другому розділі «Нові практики інформаційної взаємодії держави й суспільства» досліджуються розвиток піар-комунікації органів держав­ної влади й роль засобів масової інформації у формуванні необхідних для влади зв’язків із громадськістю.

У підрозділі 2.1. «Політико-правові аспекти інформаційних відносин держави й суспільства» автор звертає увагу на те, що істотне значення для розвитку інформаційного суспільства має створення нормативної основи для надання в Україні інформаційних адміністративних послуг органами державної влади через Інтернет у рамках реалізації завдань по впровад­женню загальнодержавної електронної інформаційної системи «Електрон­ний уряд». Визначено порядок опублікування в мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади, впроваджені заходи щодо забезпечення відкритості й прозорості діяльності органів виконавчої влади, а також установлений порядок і вимоги з інформаційного наповнення й технічного забезпечення Єдиного веб-портала органів виконавчої влади.

Згідно даних Державного комітету інформатизації України, за станом на вересень 2009 року, в мережі Інтернет представлені всі центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ) і обласні державні адміністрації (ОДА) і 98% районних державних адміністрацій (РДА). Також у мережі Інтернет подана інформація про територіальні органи ЦОВВ (окремі веб-сайти або сторінки веб-сайтів ЦОВВ) і урядові органи державного управління, які діють у складі ЦОВВ і підкоряються їм. Здійснюється інтеграція в Єдиний веб-портал органів виконавчої влади на рівні єдиної програмно-технічної плат­форми.

Такий рівень інформатизації органів влади досягнуто завдяки постано­вам Кабінету Міністрів України, які зобов’язують місцеві адміністрації підтримувати контакт із людьми через Інтернет. Однією з таких постанов є «Порядок опублікування в мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади». Вона визначає порядок і види інформації, які центральні й місцеві органи виконавчої влади повинні публікувати на своїх офіційних сайтах.

У підрозділі 2.2. «Зв’язки із громадськістю як інноваційний спосіб кому­нікації органів державної влади» підкреслюється, що інституціонально-мережний характер сучасного соціуму виражається в підвищенні ролі паблік рілейшнз у системі політичного управління суспільством. Найбільш дієвим методом соціального управління є метод «м’якого» управління, базу якого становить інформаційний вплив на люди­ну. Сучасна влада вже об’єктивно не може ефективно функціонувати без широкої організованої суспільної публічної підтримки своїх дій. А оскільки публічність – це одна із ключових характеристик політики, то вона разом з коммунікативністю є суттєвим доповненням до ефективного управління сучасним суспільством. Автор доходить висновку, що паблік рілейшнз – це діяльність з ефективної взаємодії політичної еліти з різними елементами політичної системи сучасного суспільства.

Активна політика держави з поширення в першу чергу правдивої інфор­мації про свою діяльність (за допомогою піару) дозволяє залучити на свій бік все більше число громадян. Тому, можна зробити висновок, що форму­вання відносин довіри суспільства до політичної влади, забезпечення під­тримки політичного курсу і, як наслідок, – успішна реалізація заходів, ініційованих владою, – це головне завдання політичного піару в сучасному соціумі.

У підрозділі 2.3. «Засоби масової інформації як інструмент вибудову­вання зв’язків влади із громадськістю» дисертант відзначає, що, відповідно до діючого законодавства України, на ЗМІ покладається обов’язок інформу­вання громадян про діяльність галузей і структур державної влади. При цьому передбачається монопольне право ЗМІ відносно доведення до населення рішень уряду – закони, укази, постанови органів державної влади набувають чинності тільки після їхнього опублікування. Таким чином, у цей час ЗМІ є посередником у встановленні суспільних зв’язків між державною владою й населенням, а також мають монопольне право на одержання й розподіл інформації про діяльність органів державної влади. Дисертант відзначає, що самі органи державної влади не володіють законодавчо закріпленим правом прямого інформування населення про свою діяльність. Таким чином, ЗМІ є певною проміжною ланкою при проходженні інфор­мації від органів і структур державної влади до громадян.

У перехідний період від авторитарного до демократичного політичного режиму засоби масової інформації продовжують відігравати роль важли­вого соціально-політичного інституту. Багато які прогресивно налаштовані ЗМІ беруть активну участь у створенні й реформуванні політичної системи й здатні просувати соціальні реформи. У той же час вони піддаються владному впливу. Не випадково тому однією з основних характеристик засобів масової інформації в перехідному суспільстві стає їхня глобальна політизація, що зачіпає, насамперед, їх відносини із владою.

Дисертант робить висновок про те, що ЗМІ – це система взаємо­залежних елементів, які пронизують суспільство й можуть відбивати інтереси держави, партій, окремих колективів. У самій сутності засобів масової інформації – інформувати – закладене протиріччя. З одного боку, ЗМІ сприяють інформаційному забезпеченню функціонування владних структур, з іншого боку – інформаційному забезпеченню реалізації суспільних інтересів. Таким чином, ЗМІ в сучасному суспільстві розгля­даються як орган політичної влади та громадянського суспільства.

У третьому розділі «Технології інформаційного суспільства в діяль­ності органів державної влади України» досліджуються стан і перспек­тиви розвитку законодавчої бази державної інформаційної політики України, розглядаються питання інформаційної відкритості державної влади, електронного уряду, що забезпечує прямий і зворотний зв’язок між державною владою й суспільством.

У підрозділі 3.1. «Стан і перспективи розвитку законодавчої бази державної інформаційної політики України» проведений аналіз наявної нормативної бази, яка стосується сфери інформатизації органів державної влади, що підтверджує, що в ній тією чи іншою мірою відбиті питання забезпечення прозорості влади і її доступності для громадян. У той же час, варто констатувати, що сфера інформатизації органів державної влади регламентована не повністю, оскільки багато блоків питань не залучені в нормативно-правове поле. Саме тому необхідні єдиний підхід до створення нормативно-правової бази інформатизації діяльності органів державної влади, постійний моніторинг і аналіз політичної ситуації, оперативне вирішення виникаючих проблем у процесі забезпечення прозорості влади, її доступності для громадян.

Дисертант доходить висновку, що ефективне розв’язання проблем інформаційної взаємодії громадян і влади повинне забезпечуватися вдоско­наленням нормативно-правової бази, що регулює створення й експлу­атацію такого інформаційного середовища, яке дозволяє вирішувати завдання забезпечення прозорості влади, розширення доступу громадян до суспільно значимих інформаційних ресурсів при дотриманні встановлених законодавством вимог до інформаційної безпеки.

У підрозділі 3.2. «Інформаційна відкритість державної влади як основа громадського діалогу в суспільстві» досліджується проблема інформаційної відкритості політичної системи України, з’ясовуються фактори, що впливають на її забезпечення.

Автор відзначає, що в сучасних умовах в Україні відбувається масове впровадження інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) у діяльність державних і муніципальних органів влади й вони стали механізмом досягнення принципово нового рівня прозорості, безпеки, підконтрольності суспільству діяльності органів державної влади, що є ключовим чинником соціально-економічного росту, інструментом, за допомогою якого можна модернізувати систему державного управління й сприяти формуванню громадянського суспільства в країні. Вони мають досить важливе значення в забезпеченні відкритості держави, дотримання прав громадян на інформацію.

Якщо в попередню епоху відкритість влади для населення проявлялася лише у відбитті діяльності міністерств, відомств, високопоставлених дер­жавних чиновників і засобах масової інформації (ЗМІ), то в інформаційну постіндустріальну епоху відкритість органів державної влади означає, крім посередницької ролі ЗМІ між владою й суспільством, установлення пря­мого й зворотного зв’язку органів влади й населення.

Відзначається, що важливою проблемою є визначення оптимальних меж відкритості державної влади, оскільки надмірна відкритість політичної системи являє для держави таку ж небезпеку, як і закритість. Вона здатна спровокувати нагнітання соціальної напруженості, виникнення політичних конфліктів і навіть увести країну в глибоку кризу, що прямо впливає на стан національної безпеки держави.

Дослідження існуючих західних схем вирішення забезпечення прозо­рості процесу державного управління, результативної взаємодії влади всіх рівнів з інститутами громадянського суспільства, реалізації прав громадян на доступ до суспільно значимої інформації показало, що вони не цілком адаптовані до українських реалій і вимагають серйозного аналізу й модифікації.

Дисертант відзначає, якщо інформатизація бурхливо розвивається тільки «нагорі», не проникаючи в суспільство, то вона позбавляє громадян можливості стежити за діяльністю державних структур, перевіряти їх, а виходить, не тільки не робить державу прозорішою, а й може підсилити монополію держави на інформацію. Електронізация «згори» дасть у руки правлячої еліти додаткові можливості маніпуляції суспільством і окремою людиною.

Технологія може змінити методи регулювання, але не міняє їхньої суті. Інформаційна відкритість не стане прямим наслідком цифрового забезпе­чення  відносин громадян і державних інститутів і навряд чи приведе до лібералізації суспільних відносин.

Дисертант розділяє точку зору про те, що електронна революція не здатна зробити поліцейську державу більш відкритою. Навпаки, завдяки технології суспільство стає усе більш прозорим для влади, а виходить, – більш контрольованим.

У підрозділі 3.3. «Електронний уряд як нова модель державного управ­ління» відзначається, що використання інформаційно-комунікаційних технологій в управлінні державними справами дозволяє істотно розширити канали взаємодії держави й громадянського суспільства, підвищити якість цієї взаємодії на основі демократичних принципів і врахування інтересів громадян. Вирішення цієї проблеми багато в чому залежить від об’єктивних і суб’єктивних факторів. До об’єктивних факторів можна віднести ті, які пов’язані із соціально-економічним становищем країни й рівнем розвитку нових інформаційних технологій. До суб’єктивних факторів відноситься діяльність урядових і державних органів влади, а також громадських організацій у реалізації концепції інформатизації суспільства й підвищення рівня інформаційної культури кожного громадянина.

Першочерговим кроком у реалізації концепції «Електронного уряду» стало створення державних структур влади у вигляді порталів, web-сторі­нок, розміщених у глобальній мережі. Із цього моменту паперовий доку­ментообіг поступово змінюється публікацією інформації на веб-вузлах. Наступним етапом стає процес взаємодії між державними органами влади й організаціями, між муніципальними структурами влади й громадянами. За цих умов потрібні відповідні нові технології, що дозволяють всім бажаючим громадянам задавати питання й одержувати відповіді.

Більш складний етап реалізації концепції «Електронного уряду» характе­ризується тим, що найбільш складні операції з управління, що втягують багато державних установ, підприємств й громадян, виконуються повністю в електронній формі.

Серед причин, що утруднюють реалізацію концепції «Електронного уряду»: відсутність в Україні системи підготовки кадрів, що спеціалізу­ються на питаннях комп’ютерно-опосредкованої взаємодії громадян і держави, науково обґрунтованої концепції взаємодії системи електронного уряду й суспільних мереж.

У висновках узагальнено результати дослідження. На основі здійс­неного аналізу визначено наступне.

Інформаційна політика й інформаційне забезпечення функціонування органів державної влади, як окремі дослідницькі проблеми, на сьогоднішній день тільки починають вивчатися у вітчизняній науці. На основі аналізу сучасних теоретико-методологічних підходів до дослідження проблем інформаційної політики й інформаційного забезпечення функціонування органів державної влади робиться висновок про те, що інформаційна політика має подвійну природу: з одного боку, вона включає техніко-технологічні завдання, пов’язані з інформатизацією країни, з іншого боку, – має гуманітарну складову. Природа інформаційної політики проявляється у двох сферах – соціальній та інформаційній – й деякою мірою їх регулює.

Основу для вироблення сучасних концептуальних підходів до розв’я­зання проблем ефективної інформаційної взаємодії громадян і влади, розширення доступу громадян до світових інформаційних ресурсів у ході інформатизації становлять основні положення Конституції України, ряду міжнародних документів з розвитку інформаційного суспільства (Женев­ська, Окинавська хартії й ін.), Закони України й інші нормативно-правові акти, що регламентують питання розвитку інформатизації й використання інформаційних технологій.

У ході наукової праці проаналізовані, уточнені й доповнені ключові поняття досліджуваної проблеми, а саме: «інформаційна політика», «інфор­маційне забезпечення функціонування державної влади», «інформаційні відносини», «інформаційна відкритість органів державної влади», «зв’язки із громадськістю» та ін.