Культенко В.П. Історико-філософська реконструкція концепції природного права в контексті аналізу перехідних суспільств

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, формулюються мета і завдання роботи, визначаються методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне та практичне значення, наводяться дані про апробацію результатів дослідження та публікації.

У першому розділі – „Методологічні та контекстуальні засади історико-філософського аналізу перехідних суспільств” досліджуються цілі та методи аналізу перехідних суспільств як таких, що прагнуть сталості. Право, як засіб соціальної організації життя держави набуває в таких суспільствах надзвичайно важливого значення. В залежності від характеру вибору суспільством природи права багато в чому визначається й уся його подальша доля. Таким чином, в перехідному суспільстві оптимізуються питання застосування правових здобутків минулого до реалій сьогодення.

У будь-якому здоровому соціумі час від часу мають відбуватись певні соціальні зміни та перетворення. Але вони не повинні носити довільний характер, а мають відповідати природі людини та спиратись на загальнозначущі ціннісні категорії. Саме з такої точки зору й проводиться дослідження соціально-філософського змісту понять „перехідне суспільство”, „стале суспільство”, „громадянське суспільство” та „правова держава”.  

На сучасному етапі свого розвитку людством вироблені та висунуті за взірець соціальних перетворень такі ціннісні орієнтири, як свобода, справедливість, гідність людини, її право на життя і щастя. Вони не завжди і не однаковою мірою знаходять своє втілення в житті соціуму. Іноді на заваді для їхньої реалізації стає держава, обмежуючи права та свободи особистості.

Правова соціальна держава в цьому контексті реалізує волю громадянського суспільства, економічну основу її складає ринкова економіка, кожний суб’єкт виробничої діяльності наділений рівними з іншими правами, підвладний однаковим законам, законодавчо рівний стосовно базового закону економічного життя й державного бюджету та економічно, політично й соціально захищений дією законів держави. Характер співвідношень між державою та особою, їхня взаємна відповідальність та взаємоповага великою мірою визначаються ступенем зрілості та розвиненості громадянського суспільства, що його утворюють громадяни. Саме воно являє собою царину якнайширших можливостей для реалізації людиною свободи, водночас виступаючи й засобом  морального та духовного вдосконалення людини. Громадянське суспільство можна визначити як особливе соціальне утворення, що забезпечує прагнення свободи волі та гідності особи засобами морального впливу.

Аналізуються роботи  К.К.Баранцевої, С.О.Кириченка, А.А.Козловського, М.Н.Кузьмина, Я.І.Паська, С.Г.Попеляєва, С.Г.Рябова, А.Дайсі, М.Ігнатьєффа, Т.Карозерса, К.Поппера та інших. Доводиться, що громадянське суспільство має поєднуватись з діяльністю правової держави, взаємно доповнюючи та контролюючи один одного. Цей тандем є ознакою сучасного цивілізаційного рівня суспільного буття.

Відстежуються закономірності розвитку перехідного суспільства, що має на меті створити умови для гармонійної та узгодженої життєдіяльності усіх його сфер. Таким чином відбувається перехід до сталого соціального середовища. Історично головною метою розвитку суспільства вбачається економічне зростання добробуту його громадян. В сучасних умовах увага зосереджується на використанні внутрішніх суспільних резервів. Повинен бути вироблений цілісний підхід до проблем сучасності, що включав би аксіологічні складові життя, сприяв гармонійному розвиткові та збереженню екологічної рівноваги в світі.

Право, як принципово важливий засіб організації життя, допомагає нестабільному суспільству успішно просуватись на шляху еволюційних змін та формувати новий справедливий порядок. Воно сприяє посиленню статусу і ролі особистості, спрямовує розвиток в гуманістичне русло. Таким чином, природне право людини перехідного суспільства постає як усвідомлена нею можливість і необхідність жити, бути вільною, щасливою та вимагати від держави й суспільства сприяння реалізації своїх прав у межах, визначених принципами співжиття соціуму. Свобода, що складає найнеобхіднішу вимогу природного права, для людини перехідного суспільства полягає в подоланні страху перед персоналізацією життя, виокремленні себе з колективної маси та виробленні навичок довіри до органів державної влади, до суспільних інституцій та ставлення до них як до таких, що покликані забезпечувати і підтримувати прагнення людини до самореалізації.

У другому розділі - „Філософсько-соціологічне дослідження концепцій природного права та громадянського суспільства в історії філософії” – подається стислий огляд розвитку концепції природного права. Узагальнюються тенденції розвитку та змін концепції в залежності від історично-часових обставин життєдіяльності суспільства.

У першому підрозділі – „Стародавня філософія про природне право” – обґрунтовується, що в античності людина набула значення частки, органу держави. Через це й правами вона наділялась як громадянин, а не приватна особа. Тому не дивно, що природне право набуло неприродного розгалуження, коли рабство вважалось природним для рабів, так само, як свобода – для вільних громадян. Середньовіччя до концепції природного права додало релігійну мораль, завдяки чому люди постали рівними у відповідальності перед Богом за свої вчинки, своє земне життя. Право, у протилежність античному тлумаченню, було віднесене до царини етики і тому не могло вже визначати законів держави, впливати на суспільно-політичні події.

Епоха гуманізму дарувала світові вчення, яке заклало основи для появи й розвитку загальнолюдської гуманістичної моралі. Віра в свободу волі людини та її здатність прокласти собі шлях до щастя заклали підвалини для виникнення ідеології лібералізму. Утвердження свободи волі особистості спричинило початок наукової та філософської революції в Європі.

У другому підрозділі – „Концепції природного права в класичній філософській думці ХУІІ-ХІХ століть” – встановлено, що Новий час став початком розвитку наукових концепцій природного права з раціональної натурфілософської точки зору. Право людини на життя, свободу й власність набувають з цього часу сили принципу. Просвітництво відкрило шлях для реформування європейської суспільно-політичної системи на засадах раціоналізму. При цьому була здійснена спроба зрівняти людей через посередництво їх розумових якостей. В умовах проголошеної рівності свобода людини набула фаталістичного забарвлення. Розробка концепції прав людини німецькими філософами-класиками, зокрема, І.Кантом, багато в чому посприяла тому, що на початок ХХ століття в європейській філософсько-правовій думці людину перестали бачити засобом зміцнення могутності держави. Натомість, вона сама стала метою, а держава – засобом досягнення людського щастя. Права людини набули первинного щодо держави значення. В той же час завдання держави вбачалось у визнанні та сприянні реалізації цих прав.

У третьому підрозділі – „Динаміка обґрунтування й тлумачення концепції природного права в українській філософії” – подається огляд розвитку концепції природного права на теренах України з часів Київської Русі. Показано, що розвиток української філософсько-соціологічної та соціально-правової думки відбувався в контексті світових досягнень з питань права. Українську філософську думку відрізняла прихильність ідеалам гуманізму, антропоцентризму. Трагічний для української державності розвиток суспільних подій не дозволив втілити теоретичні здобутки вітчизняних філософів в практичне життя українського суспільства.

У четвертому підрозділі – „Філософія ХХ та ХХІ сторіч: концепції природного права та їх інтерпретація в некласичній філософії” – проводиться огляд розвитку ідеї прав людини в некласичній європейській філософії. Для неї характерні тенденції очевидного домінування особливого над загальним, практичних проблем людини над теоретико-пізнавальними проблемами. Це спрямовувало її на пошук істинної людської сутності, мети існування людини на землі. Відтак, набувають значення й індивідуальні людські почуття й переживання, здатність до морального вдосконалення та самореалізації.

Сама держава, яку стали сприймати як механізм здійснення влади, виявилась обмеженням для людини нового типу. Тому виникла потреба у формуванні нового громадсько-політичного утворення – громадянського суспільства, що дозволило б якнайповніше реалізувати право людини на свободу та прагнення до щастя. Розгортання стосунків усередині такого суспільства по горизонталі – між рівними людьми – сприяло вирішенню дилеми свобода-справедливість на користь розширення свободи всередині громадянського суспільства. Одночасно зберігався державний контроль за дотриманням справедливості в галузях, які того потребували, зокрема, в економіці, освіті, медицині тощо.

У п’ятому підрозділі – „Структуризація громадянських суспільств західної демократії в залежності від ставлення до таких принципів концепції природного права, як свобода, рівність та справедливість (концепції лібералізму, соціальної державності, солідаризму, технократизму тощо)” – аналізуються різні типи громадянських суспільств західної демократії в залежності від їхнього ставлення до принципів концепції природного права та пріоритетів соціального розвитку. Здебільшого, це філософські розробки вчених на потребу практичної філософії для вирішення соціально-економічних запитів людини. Каменем спотикання стало для них усвідомлення того, що розвиток моральних якостей людства запізнюється, порівняно зі стрімкістю науково-технічного прогресу.

Зокрема, ліберальна концепція, надаючи перевагу цінностям свободи особи, покладала моральне впорядкування життя та збереження людської гідності на власний розсуд кожного. В той час як максимальне обмеження ролі держави в житті суспільства розкривало великі перспективи для самореалізації кожної людини.

Завдяки концепції держави загального добробуту увага громади максимально зосереджується на дотриманні соціальної справедливості життя. Однак при цьому не знімається проблема можливості перетворення держави на тоталітарну.

Концепція солідаризму ґрунтується на ідеї об’єднання людства на засадах рівноправ’я, свободи, справедливості та християнської любові. Але з практичної точки зору проблема лишилася не розв’язаною.

Технократична доктрина головну увагу зосереджує на питаннях технічного забезпечення життя людини, розраховуючи таким чином досягти стану загального добробуту. Близька до неї й концепція комп’ютерної демократії. Але їхнім недоліком є те, що зосередженням на технологічному боці проблеми дещо ігнорується морально-етичний бік людського буття.

До розгляду також залучаються концепції справедливого суспільства, соціальної держави, психоаналітична суспільно-філософська концепція. Вони так само містять як позитивні, так і негативні елементи. В цілому, практичне впровадження в життя будь-якої з цих концепцій в чистому вигляді видається малоймовірним. Здебільшого, в реальному світі вони існують у змішаному вигляді.

У третьому розділі, „Особливості формування і функціонування громадянського суспільства в Україні”, аналізується сучасний стан соціального та громадсько-політичного життя українського суспільства із змалюванням можливих наслідків розгортання тих чи інших явищ.

У першому підрозділі – „Функціонування цінностей гуманізму, свободи, справедливості в українському суспільстві” – доводиться, що прихильність українців ідеалам гуманізму, свободи й справедливості не є випадковою, вона зумовлена усім попереднім історичним процесом формування й розвитку українського народу. Християнські заповіді, перенесені на територію Київської Русі з Візантії, знайшли тут благодатний ґрунт. Показовим з цієї точки зору було існування принципу „початкової демократії”, коли вся громада приймала участь у вирішенні важливих суспільних справ. Державні традиції були зорієнтовані на людинознавство та людинолюбність. Ідеал чуттєвості, властивий світоглядові українців, сприяв формуванню у них загостреного почуття справедливості. Староукраїнська філософська думка була близька до прийняття й усвідомлення принципів природного права.

Втрата державності спричинила до того, що західні та східні українські землі підпали під різні, навіть протилежні сфери впливу. У східних землях посилювався процес зміцнення держави при майже цілковитому нехтуванні правами людини. На західноукраїнські землі справляла вплив західна культурна традиція, що стало причиною культивування серед місцевого населення традицій волелюбності та жаги до незалежності.

Таке поєднання східного, греко-візантійського, та західного суспільно-політичного впливів мало відчутні негативні наслідки. А саме: асиміляція національної еліти, формування комплексу меншовартості нації, розвиток жорстоких форм і методів позаекономічної експлуатації людини, необґрунтоване посилення влади держави та сили державної бюрократії. Національна свідомість набула ознак провінційності, недовіри до влади, схильності задовольняти свої потреби за рахунок спільно набутого тощо.

Однак, важливо й те, що негативні наслідки несамостійності країни не завадили спробам знов і знов відроджувати державність нації. Славні приклади тому – часи козаччини та Української народної республіки. В сучасних умовах існування молодої державності виникла необхідність поєднати світові гуманістичні традиції із специфікою української духовності. Узгодити чуттєвий український світогляд з раціоналізмом світу, осягнути свободу у її позитивному розумінні як свободу творчої самореалізації людини, як право на щастя.

У другому підрозділі, „Перехідне суспільство в Україні: закономірні риси й особливості сучасного стану державотворення. (Суперечності розбудови громадянського суспільства в Україні)”, обґрунтовується необхідність створення дієвої й живої синтетичної моделі української цивілізації, що включала б правову соціальну державу та сильне й незалежне громадянське суспільство. На законодавчому рівні Конституцією України визначені й закріплені основи правового регулювання суспільних відносин. Права людини гарантуються державою, хоча законодавчо вони й не визнаються природно притаманними людині. Реальне втілення в життя принципу верховенства права ще має значні труднощі.

Українське громадянське суспільство повинно отримати можливість розвиватись незалежно від державних процесів, спираючись на власний потенціал. Людина, як його складова, має усвідомити себе як мету й найвищу соціальну цінність. В цьому контексті зростає роль держави і громадянського суспільства щодо забезпечення прав людини, її честі, гідності та природного суверенітету.

Реальний стан української державності можна характеризувати як авторитарний. В ньому присутні елементи демократизму, як то: автономія особи й суспільства від влади в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки, формальний розподіл гілок влади, багатопартійність та система виборів. Однак, домінування виконавчої влади, зрощення державного апарату з апаратом правлячої партії, переважання силових методів управління, відсутність реальної сили громадських організацій в значно гірший бік відрізняють українську державу від правових демократичних держав. Країна перебуває в хиткому стані, коли можливий її перехід як до демократії, так і до тоталітаризму.

У третьому підрозділі – „Поліваріантність можливостей реалізації принципів концепції природного права в умовах України” – доводиться, що побудова правової держави та розвиненого громадянського суспільства можливі за умови раціонального співробітництва, взаємоповаги та дотримання обов’язків один перед одним держави, суспільства і особи. Це передбачає прозорість діяльності органів державної влади та можливість її контролю. Свобода громадянського суспільства здатна утримувати державу в межах її правового статусу. На шляху до реалізації свободи особи єдиною перепоною може бути виключно закон. Позитивний, з точки зору юридичного регулювання її діяльності та моральний – у сфері міжособистісних відносин, коли свобода однієї особи має обмежуватися свободою її співгромадян.