| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У "Вступі" подано Загальну характеристику роботи: обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету та завдання для її досягнення, визначено об'єкт і предмет дослідження, наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, їх апробацію та публікації.
У першому розділі дисертації – "Історіографія та джерельна база дослідження" – зроблено огляд наукових праць, проаналізовано українську та зарубіжну історіографію проблеми, розкрито основні напрямки сучасних наукових досліджень за темою дисертації, визначено чинники впливу на трансформацію Північноатлантичного альянсу і його розширення у Центрально-Східному регіоні Європейського континенту.
У роботі відзначається, що питанням перманентної трансформації Північноатлантичного альянсу, його впливу на стан та перспективи трансатлантичної і, зокрема, європейської безпеки присвячений чималий масив зарубіжної та вітчизняної літератури. Він різноплановий за проблематикою, глибиною висвітлення аспектів, а також масштабний за формою. В той же час, аналіз літературних джерел показує, що практично всі праці як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників, які присвячені розширенню НАТО, а також роботи із проблематики євроатлантичної інтеграції України, носять в основному політологічний характер, а історичний досвід інтеграції країн Центрально-Східної Європи та країн Балтії в Альянс в цих працях наведено окремими прикладами і застосовано авторами як ілюстративний матеріал в їх дослідженнях. Практично відсутні історичні роботи, що узагальнюють наукову розробку даної теми.
Проблеми формування нової архітектури євроатлантичної безпеки, зокрема роль НАТО в цьому процесі, наслідки розширення Альянсу на Схід, широко обговорювались і обговорюються на сторінках наукової літератури та у засобах масової інформації. Зазначеним питанням присвячені численні монографії та статті провідних політологів країн Європи та США.
Серед них заслуговують на увагу праці загальновідомих американських політологів З. Бжезинського, Г. Кіссенджера, Д. Кеннана і Ч. Купчана, К. Грея та інших. В них розглядаються питання широкомасштабних змін у світі, пристосування до них Сполучених Штатів Америки та їх союзників по НАТО, проблеми розширення Альянсу, зокрема, на Схід. Висвітлюється процес євроатлантичного співробітництва нового типу, геостратегічні імперативи США, можливе майбутнє Європи і питання гарантування її безпеки за допомогою міжнародних об'єднань тощо.
Проблемам розширення НАТО присвячені роботи директора Стокгольмського міжнародного інституту досліджень миру А. Ротфельда, президента фонду "Євразія" Ч. Мейсона, співробітника Гессенського фонду миру і конфліктів Х. Шпангера, Г. Брауна та інших. У своїх роботах вони розглянули процес розширення Північноатлантичного альянсу з різних точок зору: як розширення світового співтовариства ринкових демократій, як поширення політичного впливу США, як заповнення вакууму безпеки в Центрально-Східній Європі, і як геостратегічну противагу Росії.
Проблематиці розширення Альянсу на Схід присвячено певний масив досліджень російських політологів, який висвітлює проблеми створення принципово нової геополітичної ситуації, а у зв'язку з цим місце і можливий вплив Росії на міжнародні відносини у світі, і зокрема на Європейському континенті.
У своєму дослідженні дисертант опирається на ґрунтовні спеціальні роботи вітчизняних науковців М. Басараба, К. Білої, О. Деменка, А. Калашнікова, О. Ковальової, В. Константинова, О. Палія, О. Полторацького, А. Соболєва, О. Томашевича, а також дає розгорнуту характеристику цих праць.
У дисертації підкреслено, що практично всі роботи вищезазначених науковців мають політологічний характер. Наприклад, О. Деменко висвітлює якісні особливості євроатлантичної інтеграції України в контексті посилення всесвітніх та європейських інтеграційних процесів, формування нових механізмів регіональної та глобальної безпеки. Автор комплексно досліджує досягнення в реалізації стратегії євроатлантичної інтеграції України, аналізує прорахунки та суперечності, які заважають ефективній реалізації зовнішньої політики держави.
Простежується нова геополітична ситуація на європейському континенті, яка склалася в результаті припинення дії Організації Варшавського Договору та підвищення ролі НАТО у розвитку глобальних миротворчих процесів.
Автор звертає увагу на те, що уваги заслуговує робота А. Калашнікова "Протиборство Північноатлантичного Альянсу та Організації Варшавського Договору (1949‑1991 рр.)". В дисертації розкриваються істинні витоки створення та протиборства НАТО та ОВД, ґрунтовно проаналізовано хід, особливості, основні напрямки, а також загальнополітичні та військові наслідки цього протиборства.
В розділі доведено, що процес розширення Північноатлантичного альянсу на Схід та його наслідки для України, його вплив на стабільність в Центрально-Східному регіоні Європи, політичні та військово-стратегічні аспекти проблем безпеки, партнерства та співробітництва широко висвітлено у загальнотеоретичних та спеціальних наукових виданнях.
Цікавий аналітичний і фактологічний матеріал опублікований у випусках науково-аналітичного бюлетеня Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України "Євроатлантикінформ". Багато фактологічного матеріалу щодо міжнародної співпраці у військовій сфері містяться на сторінках збірників, які висвітлюють засідання так званих "круглих столів" з даної проблематики.
Значною допомогою для автора стали матеріали, які видаються Відділом громадської дипломатії штаб-квартири НАТО в Брюсселі: "Новини НАТО", "НАТО ревю", путівники самітів, тематичні довідники.
Огляд історичних праць, спеціальної літератури з проблематики трансформації НАТО, розширення Альянсу на Схід, євроатлантичної інтеграції України, дали дисертантові можливість зробити висновок, що незважаючи на значний обсяг публікацій в історичному контексті проблема реформування оборонної сфери країн-кандидатів на вступ до Північноатлантичного альянсу, досягнення й недоліки трансформації збройних сил майбутніх членів НАТО розкриті доволі фрагментарно, а то й упереджено.
У другому розділі – "Трансформація і розширення НАТО у 90-х роках минулого століття" – висвітлено доктринальні погляди, які панували в НАТО наприкінці XX століття, реакцію керівництва блоку на зміни, які відбулися у сфері європейської безпеки, процес створення власної системи безпеки у нових незалежних країнах Центрально-Східної Європи, зокрема у Польщі, Угорщині та Чехії, інтеграцію цих країн у військово-політичні структури Північноатлантичного альянсу.
Автор доводить, що розвиток подій у Центрально-Східній Європі на початку 90-х років минулого століття, розпад Радянського Союзу, розпуск Організації Варшавського Договору призвели до стратегічного вакууму в регіоні. У цих умовах держави Центрально-Східної Європи, колишні члени Варшавського Договору, заявили про свій намір вступити до НАТО. На початку 1994 року держави-члени Альянсу зобов'язалися прийняти нових членів, розпочався процес підготовки до розширення НАТО. На мадридському саміті у липні 1997 року, у кінці складного і всеосяжного процесу обговорення та інтенсивного двохстороннього діалогу із заінтересованими країнами-партнерами, глави держав та урядів членів Альянсу запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати переговори про вступ до НАТО.
У розділі детально висвітлено досвід інтеграції Республіки Польщі в структури Північноатлантичного альянсу, зокрема трансформацію оборонної сфери держави на шляху до загальноєвропейської системи безпеки.
Дисертант відзначає, що відтоді, як у 1994 році почався процес підготовки до розширення НАТО, Республіка Польща обрала стратегічну мету – отримати повноправне членство в Альянсі. На думку політичного керівництва держави воно давало змогу активно і рівноправно брати участь у створені механізму, який гарантував би європейську безпеку.
У цих умовах польська дипломатія намагалася використовувати доступні можливості впливу на держави Альянсу під час багатьох контактів на різних рівнях. Військово-політичне керівництво Польщі почало активну реалізацію програми НАТО "Партнерство заради миру" (ПЗМ). Крім участі у програмі ПЗМ військове міністерство республіки ухвалило угоди про співробітництво у військовій сфері з відомствами оборони практично всіх країн Європи, включаючи й всі сусідні держави.
На початку 1997 року комітет з питань оборони при Раді Міністрів Республіки Польщі розробив проект нового закону про національні збройні сили, основною метою якого було створення умов щодо відповідності армії до оборонних потреб і соціально-економічних можливостей країни. Крім того було ухвалено 15-річний план модернізації збройних сил Польщі. У період з 1998 до 2012 року планувалося здійснити широкомасштабну модернізацію озброєння і військової техніки, забезпечити оперативну сумісність збройних сил країни з Об'єднаними збройними силами НАТО.
Дисертант наводить конкретні факти заходів військово-політичного керівництва країни щодо виконання плану модернізації польського війська. У той же час, на підставі фактологічного матеріалу відзначається, що, незважаючи на зусилля керівництва держави, збройні сили Польщі суттєво не відповідали вимогам Альянсу. У жовтні 1998 року польський уряд змушений був трансформувати "Програму модернізації Збройних Сил Республіки Польщі на період до 2012 року" у новий документ – "Програму інтеграції з НАТО і модернізації Збройних Сил Республіки Польщі на період до 2012 року", головною метою якого було значне підвищення боєздатності польського війська при його одночасному скороченні. Нова Програма була змістовно розширена за рахунок збільшення кількості конкретних завдань Польщі у процесі інтеграції до структур Альянсу, у документі також було прискорено темп скорочення та реструктуризації збройних сил, а також підготовки об'єктів військової інфраструктури.
Використовуючи фактологічний матеріал автор детально висвітлює хід докорінного реформування польської армії і розвиток військового співробітництва країни з державами-членами НАТО, що дозволило Республіці Польщі у березні 1999 року стати повноправним членом Північноатлантичного альянсу.
У розділі висвітлено зусилля і заходи військово-політичного керівництва Угорської Республіки, завдяки яким вона отримала членство в НАТО у березні 1999 року.
На початку 1993 року Парламент Угорщини ухвалив два основоположних документи: "Базові принципи політики безпеки" і "Базові принципи оборони Угорської Республіки". Ці документи лягли в основу воєнної доктрини. На цей час визначення чисельності Угорської Армії, її організаційна система, кількість та якість технічних засобів, територіальна розташованість не відповідали завданням, що лягли на збройні сили з точки зору зміцнення військової оборони країни. Вони не гарантували потрібної безпеки, тому виникла потреба у докорінній реорганізації армії, в її перебудові протягом тривалого часу.
У дисертації детально проаналізовано труднощі та перепони на шляху побудови угорського війська нового зразка, наведено численний фактичний матеріал щодо перетворень в оборонній сфері держави і військового співробітництва з країнами-членами Північноатлантичного альянсу. Автор підкреслює, що незважаючи на те, що у країні протягом інтеграції у структури Альянсу відбувалися зміни уряду, досягнення зовнішньополітичних цілей, включаючи зусилля до євроатлантичної інтеграції та їх пріоритетне значення, були практично незмінними.
У розділі досліджено організаційні та координаційні роботи керівництва країни щодо вступу в НАТО. З цією метою було створено кабінет євроатлантичної інтеграції при уряді, а у структурі Міністерства закордонних справ з грудня 1995 року, згідно з рішенням уряду, почала функціонувати міжміністерська комісія з інтеграційних питань. Перед прийняттям остаточного рішення щодо вступу країни до Альянсу ухвалено проведення всенародного референдуму. На підставі фактологічного матеріалу дисертант висвітлює хід "комунікаційної стратегії", згідно з якою здійснювалася відповідна інформаційно-роз'яснювальна робота серед населення, що дозволило сформувати переважну більшість громадян, яка виявила бажання інтегруватися в НАТО.
У роботі показано, чому у "першій хвилі" розширення НАТО повноправним членом Альянсу стала Чеська Республіка. У своєму прагненні інтегруватися у військово-політичні структури Північноатлантичного альянсу, Чеська Республіка зіткнулася з такими ж труднощами, які відчули Польща та Угорщина. Вона, практично, вжила такий же обсяг заходів у військовій сфері, тільки з тією різницею, що її армія, до того як країна обрала незалежність була збройними силами Чехословаччини, а не поділялася на національне військо Чехії чи Словаччини. Саме тому, спочатку Чехії потрібно було створити власне військо на основі фрагменту колишньої армії Чехословаччини, а вже потім пристосувати до вимог майбутнього членства в НАТО.
Автор доводить, що згідно з наміром домагатися прийняття у члени НАТО в Чехії розпочався процес досягнення відповідності базовим принципам, втіленим у Вашингтонському договорі, таких як демократія, свобода особи та іншим відповідним положенням. Внаслідок обраного політичним керівництвом Чехії курсу на вступ до НАТО національні збройні сили загалом і сухопутні сили як їх головна складова були істотно реорганізовані з метою наблизити їх до вимог Альянсу. У ході заходів щодо зміни організаційно-штатної структури військ, стандартизації озброєння і військової техніки, уніфікації засобів зв'язку і бойового керування та іншого, відпрацьовувалися питання практичної взаємодії збройних сил Чехії та інших країн Північноатлантичного альянсу.
Таким чином, доведено, що входження Польщі, Угорщини та Чехії до НАТО було однією з найголовніших подій у сучасній історії Центрально-Східної Європи. Досвід цих країн щодо вступу у Північноатлантичний альянс відмінний від досвіду інших країн-членів НАТО, тому що "перша хвиля" розширення Альянсу передусім була політичною подією. Великою мірою вступ Польщі, Угорщини та Чехії до НАТО був політичним авансом для цих країн, бо зрозуміло, що у військовому розумінні вони не відповідали натовським стандартам. Приєднання їх до НАТО був всеосяжним, комплексним процесом, політичні, економічні та оборонні складові якого однаково важливі.
У третьому розділі дисертації – "Друга хвиля" розширення Північноатлантичного альянсу на початку XXI століття" – проаналізовано досвід інтеграції у структури Північноатлантичного альянсу Болгарії, Румунії, Словаччини, Словенії та колишніх радянських республік Балтії, розкрито зміст і характер завдань, що вирішувалися у цих країнах у сфері військового будівництва протягом їх вступу до НАТО.
В розділі відзначено, що ухвалені главами держав та урядів країн НАТО на саміті у Празі у листопаді 2002 року рішення щодо розширення, трансформації і посилення Альянсу, коли перед світом постали нові серйозні загрози, були спрямовані на посилення обороноспроможності Альянсу як необхідної умови для виконання нових завдань. Саме тому сім країн Центрально-Східної Європи та Балтії отримали запрошення щодо вступу до НАТО.
Автор констатує, що під час становлення посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи цей регіон являв собою дуже чутливе середовище, що мінялося у широкому спектрі, геостратегічне становище країн у центрі Європи з економічного, політичного та військового погляду було досить складним. У зв'язку з відсутністю міжнародних гарантій їх безпеки, відстояти свою незалежність вони були у змозі лише за умов розбудови якісних збройних сил, які б відповідали вимогам сучасних бойових дій та за умов підтримки союзників.
У розділі показано, що політична орієнтація країн Центрально-Східної Європи на приєднання до структур європейської безпеки і Північноатлантичного альянсу обумовила процес модернізації національного війська. Детально проаналізовано зміну структури військових частин, скорочення особового складу і озброєння, визначені пріоритети у концепції військової освіти і оснащення військ сучасним озброєнням і військовою технікою національного війська Румунської Республіки, Республіки Болгарії, Словацької Республіки та Словенії.
Дисертант констатує, що розбудова збройних сил вищезазначених країн поділялася на ряд етапів, під час проведення яких вирішувалися завдання створення нових організаційних структур, загальна модернізація армії, підвищення професійного рівня військовослужбовців. Підкреслено, що перебудова національного війська була спрямована на ефективне використання обмеженої кількості людських ресурсів та озброєння й на створення якісно озброєних та мобільних частин і з'єднань.
Автор звертає увагу на те, що особливе місце серед країн, які на той час були запрошені до Альянсу, займали країни Балтії – колишні республіки у складі Радянського Союзу. Геополітичне становлення країн Балтії – Латвії, Литви й Естонії – визначався порівняно малою кількістю населення й територіальними розмірами, незначним мілітарним та економічним потенціалом. Тому після розпаду СРСР і саморозпущення Організації Варшавського Договору даний субрегіон опинився на межі геополітичної конкуренції "центрів сили" – США, Євросоюзу та Російської Федерації, в результаті чого країни Балтії стали залежними від характеру відносин держав-велетнів і міждержавних об'єднань.
Це спонукало їх здійснювати стратегію швидкого залучення до європейської системи соціально-економічних відносин і безпеки, що заздалегідь була визначена як найбільш доцільна (з точки зору політичної, економічної, соціальної, загалом історичної перспективи).
Дисертант стверджує, що на першому етапі (1992‑1994 рр.) провідні країни Північноатлантичного альянсу, враховуючи фактор розташування російських військ на території колишніх республік СРСР, надавали допомогу країнам Балтії лише у підготовці військових кадрів, створенні структурних основ національних збройних сил, сумісних з натовськими і здатних протидіяти можливій агресії на період часу, необхідного для отримання міжнародної допомоги з метою збереження суверенітету. Після підписання Латвією, Литвою та Естонією на початку 1994 року документу співробітництва з Альянсом "Партнерство заради миру" практично розпочався другий етап, основним змістом якого була розробка конкретних планів двосторонньої діяльності і уточнення обсягів допомоги блоку щодо зміцнення їх національної безпеки.
Виходячи з подібності шляхів вирішення проблеми інтеграції країн Балтії в НАТО, автор детально проаналізував вплив вимог Північноатлантичного альянсу до своїх майбутніх членів на процес військового будівництва в Латвійській Республіці, тому що різноманітні організаційні заходи, які були здійснені у Литві та Естонії концептуально збігаються з діяльністю латвійського державного керівництва.
У розділі підкреслено, що у процесі створення національного війська латвійське військово-політичне керівництво керувалося воєнною концепцією, в основу якої були покладені такі принципи: недоторканість і непорушність державних кордонів, відмова від визнання будь-якої держави в якості ворога, незастосування сили у вирішення міжнародних конфліктів. Протягом шести років у Латвії були закладені основи щодо побудови невеликих за чисельністю, але професійно вишколених збройних сил.
Автор доводить, що поступовий прогрес у проведенні внутрішніх реформ та адекватне сприйняття цього прогресу у країнах-членах НАТО, демонстрація здатності військово-політичного керівництва Латвії до співпраці з іншими країнами у просуванні спільних цілей безпеки, активне запозичення позитивного досвіду щодо процедур, методів та стилю роботи, що є спільними для інституцій інших країн, особливо країн-членів НАТО, увінчувалися успіхом у прагненні Латвії набути членство у Північноатлантичному альянсі. На саміті у Празі у листопаді 2002 року Латвійська республіка отримала запрошення розпочати переговори про вступ до НАТО.
У розділі показано, що після запрошення Латвії приєднатися до НАТО військово-політичне керівництво держави зосередило свою роботу в чотирьох сферах: участь у колективній безпеці, перегляд концепції державної оборони і структури національних збройних сил, створення професійної армії, удосконалення оборонного бюджету. Крім того, розуміючи, що першочерговою умовою приєднання до НАТО є громадська підтримка, крім здійснення інтенсивних внутрішніх реформ та відповідної підготовки, керівництво країни розпочало інтенсивну пропагандистську роботу з населенням з метою досягнення його підтримки.
29 березня 2004 року у політичному житті Латвійської Республіки відбулася знаменна подія – вона разом з Болгарією, Естонією, Литвою, Румунією, Словаччиною та Словенією стала новим членом Альянсу.
Таким чином, у цьому розділі автор дійшов висновоку, що вирішуючи проблеми гарантування національної безпеки, країни "другої хвилі" розширення НАТО обрали курс на приєднання до Альянсу – організації, яка об'єднує країни, що дотримуються принципів демократичного державного устрою, ринкової економіки і свободи особи. Членство в Альянсі стало одним із пріоритетних напрямів оборонної політики цих держав, тому що означало повернення їх геополітичної та суспільної ролі на європейському континенті і водночас зміни у внутрішньодержавному ладі в суспільстві. Вони перестали бути посткомуністичними країнами, в яких відбувалися важкі процеси трансформації, і завдяки євроатлантичній інтеграції стали державами, що взяли на себе частину відповідальності за майбутнє Європи.
У четвертому розділі дисертації – "Україна на шляху євроатлантичної військової інтеграції" – досліджено тенденції розвитку відносин України з НАТО, проаналізовано заходи військово-політичного керівництва держави щодо інтеграції у структури Північноатлантичного альянсу і ставлення українського суспільства до цього процесу.
Автор відзначив, що утвердження суверенітету України відбувалося у складних умовах демонтажу великої союзної держави, який набув значною мірою обвального характеру, наявності протилежних концепцій у суспільстві щодо орієнтації незалежної держави, шляхів та методів утвердження України у світі. Попри всі проблеми і труднощі, помилки, які допускалися, особливо на першому етапі, становлення незалежної української держави відбулося. Проголосивши свою незалежність і шукаючи шляхи гарантування безпеки, Україна однозначно стала на позицію входження в майбутньому до європейської системи колективної безпеки.
У розділі дана розгорнута історія становлення й розвитку співробітництва України з Північноатлантичним альянсом: перші контакти з НАТО на рівні візитів керівництва Української держави до штаб-квартири Альянсу і відповідні заходи посадових осіб НАТО; розвиток участі України у програмі Альянсу "Партнерство заради миру"; встановлення відносин спеціального партнерства між ними; створення спеціальних органів співробітництва з Альянсом (Міжвідомчої робочої групи з питань участі України у програмі ПЗМ та Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва України з НАТО); процес формалізації відносин Україна-НАТО, який зафіксував зобов'язання сторін на найвищому рівні у політичному документі "Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору".
Дисертант аналізує заходи керівництва країни щодо курсу на євроатлантичну інтеграцію у правовій площині: затвердження у 1998 році "Державної програми співробітництва України з НАТО на період до 2001 року"; прийняття рішення Радою національної безпеки і оборони України від 2002 року "Стратегія України щодо Організації Північноатлантичного Договору", яке було ухвалено Указом Президента України; прийняття Верховною Радою України у червні 2003 року Закону "Про основи національної безпеки України"; розробку у 2003 році нової редакції "Воєнної доктрини України", яка наголошувала, що кінцевою метою проведення політики євроатлантичної інтеграції України є вступ до НАТО, та інше.
У розділі детально висвітлено партнерство України з НАТО у військовому вимірі, яке відіграє важливу роль у реформуванні військової сфери, прискорює і посилює удосконалення боєздатності і боєготовності частин і підрозділів Збройних сил України, сприяє досягненню взаємосумісності між українським військом та Об'єднаними збройними силами Альянсу. Це стало можливим завдяки використанню Україною позитивних аспектів історичного досвіду колишніх членів Організації Варшавського договору та країн Балтії по вступу до НАТО.
Автор узагальнив і проаналізував дані соціологічних досліджень щодо ставлення громадськості України до НАТО протягом 1996‑2006 років. Відзначено, що у всіх наведених соціологічних дослідженнях чітко простежується невизначеність громадян України щодо ставлення до НАТО та інтеграції нашої держави в її структури. Це, насамперед, визначається недостатньою інформованістю громадськості та політичною байдужістю, наявністю негативних стереотипів, які стосуються НАТО. Питання політичної орієнтації української громадськості, її ставлення до Північноатлантичного альянсу дуже ускладнюється тривалою певною невизначеністю зовнішньополітичного курсу держави. Дисертант підкреслює, що інформаційна політика, яка стосується поінформованості українського суспільства щодо НАТО, повинна бути компетентною, прозорою та правдивою, тому що в умовах надзвичайного поширення інформації будь-яка прихованість або неправдивість, викликає лише невизнання, негативне ставлення, більш того, ворожість, до об'єкту або заходу, у позитивності якого нас наполегливо переконують.
Таким чином, у цьому розділі автор доходить висновків, що реалії сьогодення свідчать, що з погляду на наявні транснаціональні загрози, на рівні окремої держави ефективно протидіяти цим викликам досить важко. Саме тому членство України у Північноатлантичному альянсі або іншому військово-політичному блоці може бути оптимальним рішенням у сфері захисту національних інтересів держави. Оскільки сьогодні НАТО є майже єдиним активним фактором формування загальноєвропейської безпеки, то ставши членом цього військово-політичного блоку, Україна дістане можливість брати безпосередню участь у прийнятті рішень, які не тільки стосуються її національної безпеки, але й створюють сучасну архітектуру безпеки на європейському континенті в цілому.
|
