| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У першому розділі “Історіографія проблеми, джерельна база, теоретичні основи та методологія дослідження” проаналізовано ступінь історіографічної розробки проблеми, схарактеризовано джерельну базу та висвітлено теоретико-методологічні засади дослідження.
Загальний стан вивчення обраної теми свідчить про відсутність цілісних наукових праць, присвячених безпосередньо аналізу творчого доробку вчених-істориків, що працювали в еміграції в 1920–1945 рр. Наявний комплекс історіографічного матеріалу з цієї тематики можна розділити на два напрями. Перший напрям представлено діаспорними дослідженнями. На особливу увагу заслуговують загальні праці з історіографії Д.Дорошенка та М.Андрусяка, які побачили світ у 1920–1930-х рр. у Празі.
Великий інтерес викликає стаття історика-емігранта В.Заїкіна. Автор виділив три наукові напрями в емігрантській історичній науці, а саме: новонародницький, християнсько-консервативний і національно-державницький.
У 1920-х–1940-х рр. з’явилися розвідки з актуальних проблем розвитку історичної науки в еміграції, зокрема щодо становлення державницького напрямку в українській зарубіжній історіографії. Це статті І.Кревецького, В.Новицького та В.Мацяка. Для них характерною ознакою є критика народницької історіографії та її представників.
1942 р. у Празі побачила світ фундаментальна монографія С.Наріжного “Українська еміграція. Культурна праця української еміграції”, яку можна вважати першим узагальненням науково-освітньої та культурної діяльності української еміграції у період між двома світовими війнами.
У післявоєнний період дослідження цієї проблеми зосередилось в основному в наукових колах української діаспори Канади, США, ФРН. Перші синтетичні огляди розвитку історичної науки в еміграції були здійснені в історіографічних працях у другій половині 50-х років ХХ ст., зокрема в студіях О.Оглоблина та Б.Крупницького. Вони являли собою окремі підрозділи в історіографічних нарисах, які тематично та хронологічно висвітлювали розвиток української історичної науки в еміграції з початку 1920-х років. Незважаючи на різні форми викладу матеріалу, дослідники вказують на пріоритет державницьких підходів стосовно розвитку національної історії в зарубіжній українській історіографії 20-40-х рр. ХХ ст.
У 1950–1960-ті роки з’явилася низка історіографічних розвідок та оглядів учених діаспори. Їхні студії можна умовно розділити на дві підгрупи: 1) дослідження окремих періодів історії державності України в українській еміграції; 2) розвідки, присвячені деяким історикам державницького напряму та їх історіографічній спадщині.
1972 р. вийшла двотомна “Історія України” Н.Полонської-Василенко. В першому томі вона подає “Нарис історіографії України”, де окремо розглядає емігрантську історіографію.
Другий напрям представлено дослідженнями, що проводилися на території України. Радянська історіографія наукові студії істориків-емігрантів 20–40-х рр. ХХ ст. розглядала виключно в спеціальному жанрі “критики буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів” історії, які виконувалися відповідно до ідеологічних вимог. Тільки в окремих виданнях (довідниках, бібліографічних покажчиках), підготовлених здебільшого для спеціального користування, подавалася певна інформація про наукові праці репрезентантів української зарубіжної історіографії.
Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. інтерес до студій українських учених-емігрантів виріс надзвичайно з огляду на проблематику їх досліджень. З друку почали виходити публікації вже з іншими акцентами, що закликали до діалогу між західними та радянськими вченими.
Упродовж 1990-х років визначається коло науковців, які розпочинають дослідження окремих проблем з обсягу української зарубіжної історіографії: висвітлення та інтерпретація доби Б.Хмельницького (В.Гром, В.Цибульський, В.Батюк); науковий доробок, життєвий та творчий шлях учених діаспори (І.Верба, Я.Дашкевич, В.Ульяновський, О.Ясь та ін.). З’являються історіографічні огляди наукових студій, присвячених долі національно-визвольних змагань 1917–1921 рр., в яких особлива увага відводиться працям українських дослідників в еміграції.
Важливе місце в розумінні методології проблеми займають дисертації, що допомагають розкрити проблему дослідження української історії в еміграції. У дисертації В.Потульницького наукова діяльність Р.Лащенка, О.Шульгіна, С.Шелухіна та інших учених-емігрантів розглядається крізь призму концепцій української державності. Поважне місце в розумінні становлення історіографії державницького напряму займає дисертація О.Яся. У ній розкриваються інтелектуальні та соціокультурні передумови розвитку української зарубіжної історіографії, але післявоєнної, тобто починаючи з 1945 р.. Суттєвий внесок у досліджувану проблему зробили дисертації Т.Бублик та О.Вагіної, де висвітлено заснування та діяльність наукових установ в еміграції. Цінними для розуміння процесу формування державницької школи історії України в еміграції є дисертації таких дослідників, як Д.Бурім, О.Даниленко, О.Дудко.
Отже, як видно з вищенаведеного, історіографія дослідження висвітлює ряд аспектів наукової діяльності істориків-емігрантів у 1920 – першій половині 1940-х рр. Однак повної і цілісної картини вона не дає. Потребує глибокого аналізу змістове наповнення праць учених-емігрантів із ключових проблем історії державності України, узагальнення їхнього внеску у вітчизняну історичну науку.
Джерельну базу дисертації склали різноманітні за характером, походженням, формою та змістом друковані та архівні матеріали. Велику кількість документів і матеріалів виявлено у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Найбільш змістовними для розкриття теми даного дослідження виявились архівні фонди Українського вільного університету (Ф. 3859), Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова (Ф.3972), Українського історично-філологічного товариства (Ф. 4372), Українського наукового інституту у Берліні (Ф. 4158), Українського наукового інституту у Варшаві (Ф. 3532). Матеріали цих фондів висвітлюють процеси становлення та розвитку українських емігрантських установ, розвиток історичних досліджень в еміграції.
У Центральному державному історичному архіві м. Києва (ЦДІА м.Києва) автором був опрацьований особистий архів М.Грушевського (Ф.1235), документи якого розкривають життя і діяльність ученого в еміграції, історію заснування і функціонування, проблематику роботи заснованого ним у Відні Українського соціологічного інституту.
Відповідно до методології та логіки наукового дослідження джерела варто розділити на такі групи: І. Наукові праці вчених-емігрантів (монографії, статті) та рецензії на них; ІІ. Бібліографічні покажчики та огляди; ІІІ. Джерела особистого походження: мемуари та епістолярні матеріали; ІV. Документальний матеріал, пов’язаний із діяльністю наукових установ, вищих навчальних закладів і товариств в еміграції; V. Наукові та науково-популярні періодичні й неперіодичні видання.
Реалізації цілей і завдань дослідження сприяли перш за все наукові праці українських істориків-емігрантів, опубліковані як окремими виданнями, так і у вигляді численних наукових збірників. До наукового аналізу були залучені монографічні дослідження і статті, переважно істориків і правознавців.
Чимало корисної інформації дає студіювання рецензій, адже саме в них у концентрованому вигляді обговорюються найпомітніші праці зарубіжних істориків. Серед рецензентів та рецензованих часто зустрічаємо прізвища поважних учених-емігрантів (Д.Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського, І.Борщака, Б.Крупницького та ін.).
Окрему групу джерел становлять бібліографічні матеріали.
Розглядаючи мемуарну літературу істориків-емігрантів, слід згадати праці Н.Полонської-Василенко, Д.Дорошенка, О.Лотоцького. В їхніх спогадах описано труднощі, які постійно супроводжували дослідників в еміграції та заважали науковому пошуку.
До інформативної особової групи джерел слід віднести епістолярій. Листування українських істориків-емігрантів дає змогу відчути всю трагедію перебування вчених в еміграції. Особливий інтерес становлять опубліковані листи В.Липинського, Д.Дорошенка.
Наступний комплекс джерел становлять документальні матеріали, що висвітлюють діяльність українських наукових інституцій в еміграції.
Суттєвим доповненням джерельної бази є наукові та науково-популярні періодичні й неперіодичні видання. Через відсутність фахових часописів, публікація наукової продукції істориків в еміграції здійснювалася в українській періодичній пресі: “Тризуб” (Париж), “Нова Україна” (Прага), “Хліборобська Україна” (Відень), “Наша культура” (Варшава) та ін. На особливу увагу заслуговують численні наукові збірники українських наукових установ та товариств в еміграції. Це, насамперед, “Науковий збірник Українського вільного університету у Празі” (чотири томи), “Праці Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі” (два томи), “Праці історично-філологічного товариства у Празі” (п’ять томів) та ін.
Джерельна база, на основі якої проведено дисертаційне дослідження, відповідає авторській концепції та методологічним принципам опрацювання теми. Залучена до аналізу сукупність джерел різного походження та характеру, попри деякі прогалини, є достатньо представницькою і може бути документальною основою для досягнення мети дисертаційного дослідження та виконання конкретних дослідницьких завдань.
У другому розділі “Центри дослідження історії державності України в еміграції” з’ясовано процес налагодження науково-дослідницької діяльності в галузі історичної науки українською науковою еміграцією (1920–1945-х рр.). Розкрито роль емігрантських наукових установ і товариств у справі дослідження історії державності України.
Основними центрами зосередження вчених-емігрантів в Європі стали Відень, Прага, Берлін, Варшава та, частково, Париж. Саме в цих містах були засновані навчальні заклади, наукові установи, товариства й асоціації, де українські вчені змогли продовжити наукові дослідження, розпочаті в часи відродження української державності. Для більшої частини дослідників предметом пильного студіювання стала історична ретроспектива витоків української державності, на основі чого обґрунтовувалася невід’ємність прав українського народу на власну державу в новітній період.
Хронологічно першим осередком наукової еміграції з України стала Австрія, а саме її столиця Відень, де у 1919 р. розпочав свою роботу Український соціологічний інститут (УСІ). Засновником наукової установи був відомий український історик М.Грушевський. Співробітниками інституту стали відомі вчені та політики, серед них В.Старосольський, Д.Антонович, М.Лозинський, І.Фещенко-Чопівський, П.Христюк, М.Шаповал та ін. За проектом М.Грушевського, завданням УСІ стала дослідницька робота у сфері соціології та політології. Але невдовзі коло наукового інтересу співробітників інституту розширилось, особлива увага була звернена до проблеми історії державності України. На особливу увагу заслуговують праці М.Грушевського, П.Христюка та М.Лозинського, де була здійснена перша історіографічна оцінка революційних подій (1917 – 1921 рр.).
В австрійській столиці з 1919 по 1926 рр. плідно працював історик-емігрант В.Липинський, вплив його ідей позначився на всьому розвитку української зарубіжної історіографії. Серед його дослідницького доробку цього часу перше місце посіла історична монографія “Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті”. У Відні протягом 1920 – 1925 рр. за редакцією В.Липинського видавався неперіодичний збірник “Хліборобська Україна”. На його сторінках оприлюднено найбільш відомі твори вченого, зокрема “Листи до братів-хліборобів (Про ідею і організацію українського монархізму)”, “Покликання “Варягів”, чи організація хліборобів”.
На початку 1920-х рр. найбільшим центром української історичної науки за кордоном стала Чехословаччина. У Празі були сконцентровані найкращі сили українських учених-емігрантів, яким уряд Чехословацької республіки не лише надав фінансову та правову допомогу, а й зобов’язався не чинити проти них жодних політичних чи ідеологічних обмежень. У цей період українською науковою еміграцією у Празі було створено ряд установ, товариств та архівно-музейних осередків, що зробили певний внесок у дослідження традицій українського державотворення. Серед них – Український вільний університет (УВУ), Український вищий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова (УВПІ), Українське історично-філологічне товариство (УІФТ), Музей визвольної боротьби України (МВБУ) та Український історичний кабінет (УІК).
Найбільших успіхів у дослідженні питань історії державності України досягнув Український вільний університет. У столиці Чехословаччини УВУ згуртував велику кількість українських учених-істориків та правознавців (Д.Дорошенко, Д.Антонович, В.Біднов, К.Лоський, Ф.Слюсаренко, І.Огієнко, В.Старосольський, О.Лотоцький, В.Щербаківський, О.Шульгін, Ф.Щербина, С.Наріжний, Р.Лащенко, А.Яковлів, П.Феденко, О.Гайманівський та інші). Дослідження історії державності України розгорнулися на обох факультетах університету – філософському і права та політичних наук. Особливо плідно в цьому напрямку працювали співробітники кафедри історії України та кафедри історії українського права.
Крім УВУ, в Празі провадив свою науково-дослідницьку роботу Український вищий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова (УВПІ). Дослідження української історії в УВПІ проводилися в основному на історично-літературному відділі, а саме при його кафедрі історії України. Під егідою УВПІ вийшло два томи наукових збірників, в яких особлива увага була відведена розвідкам з історії українського державотворення періоду XVII ст.
Активну науково-дослідну роботу в галузі історії України та її державності здійснювало Українське історично-філологічне товариство, засноване в Празі 1923 р., ініціаторами створення якого стали відомі професори УВУ – Д.Антонович, Б.Біднов, Д.Дорошенко, О.Колесса, В.Щербаківський, С.Наріжний. Незважаючи на скрутне фінансове становище, УІФТ розгорнуло значну видавничу діяльність. У каталозі видань товариства в 1941 р. було зафіксовано 65 назв. Серед них слід насамперед назвати “Праці Українського Історично-філологічного товариства в Празі”, в яких друкувалися найкращі доповіді й дослідження його членів.
Джерельною базою для досліджень з історії державності України у Празі стали архівно-музейні установи, створені українською науковою еміграцією. В Чехословаччині діяли Український музей-архів, Музей визвольної боротьби України та Український історичний кабінет.
У Німеччині дослідження історії державності України проводились під егідою Українського наукового інституту в Берліні (УНІ-Б). Найактивнішою в інституті була кафедра української державності, де головували В.Липинський (до 1927 р.) та Д.Дорошенко (до 1931 р.). Крім звичайних співробітників кафедри та асистентів, зокрема В.Липинського, Д.Дорошенка, Д.Олянчина, Б.Крупницького, І.Лоського, В.Кучабського, М.Антоновича, її надзвичайними членами були обрані професори С.Томашівський, І.Крип’якевич, І.Кревецький, які мешкали у Львові, та В.Щербаківський, В.Старосольський, В.Біднов, які на той час перебували в Празі.
Іншим важливим закордонним українським дослідницьким центром була Варшава, де у 1930 р. розпочав свою роботу Український науковий інститут (УНІ-В). Його створення при польському міністерстві освіти було ініційовано урядом УНР в екзилі при підтримці польської політичної та наукової еліти. Безпосереднім засновником інституту став відомий український вчений О.Лотоцький.
Найбільших здобутків УНІ-В досягнув у галузі науково-видавничої роботи. В цьому відношенні з ним не могла зрівнятися жодна інша наукова українська установа 1930-х років. За дев’ять років інститут видав п’ятдесят чотири томи цінних наукових “Праць” (науковий орган УНІ-В). На особливу увагу заслуговують видані при УНІ-В праці, присвячені періоду Козацько-гетьманської держави. Згідно з виробленою програмою роботи інституту, починаючи з 1930 р. проводилися дослідження життя і діяльності відомих українських гетьманів – Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Вагомий внесок у цю справу зробили Б.Крупницький, Я.Токаржевський-Карашевич, Д.Дорошенко, В.Біднов, О.Лотоцький, В.Січинський, О.Пріцак, М.Андрусяк, Р.Смаль-Стоцький.
Крім Українського наукового інституту в Польщі, активно діяло Українське воєнно-історичне товариство (УВІТ), яке зуміло започаткувати в еміграції дослідження військової історії України і залишило з цієї тематики величезну історіографічну спадщину.
На жаль, у міжвоєнний період у Франції не було створено українських інституцій, таких як у Чехословаччині, Німеччині, Польщі. Однак популяризації української історії у Франції значною мірою сприяли Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі та наукова і видавнича діяльність українських істориків-емігрантів – О.Шульгина, В.Прокоповича та І.Борщака.
У третьому розділі “Українська державність княжої доби в інтерпретаціях учених-емігрантів” досліджуються проблеми походження Київської Русі, виникнення терміна “Україна”, розглядається процес християнізації Русі та роль Галицько-Волинської держави і Литовсько-Руського князівства в історії українського державотворення.
Українські історики та правознавці в еміграції намагалися розв’язати проблему походження Київської Русі, опинившись в полі давно відомої полеміки між “норманістами” і “антинорманістами”. Слід зазначити, що значна більшість українських дослідників пристала до норманської теорії походження Русі. Серед них – С.Томашівський, В.Липинський, Д.Дорошенко, В.Щербаківський, М.Антонович та ін. На особливу увагу заслуговує праця історика-правознавця С.Шелухіна, в якій уперше обґрунтована кельтська теорія походження Київської Русі. Це був досить революційний погляд на походження Русі, що викликав широкий резонанс у наукових колах не тільки в еміграції, а й у Західній Україні. Учені-емігранти спеціально вивчали проблему локалізації терміна “Україна”. Так, М.Андрусяк стверджував, що “Україна” – це окраїна, С.Шелухін доводив, що “Україна” вживається як синонім слова “країна”, який згодом еволюціонував у слово “Україна”, що означає – рідний край, рідна земля.
Наступною проблемою Київської Русі, безумовно, є хрещення держави Володимиром, яке в подальшому визначило долю українських земель. Історики-емігранти позитивно ставилися до факту прийняття християнства, яке, на переконання дослідників, мало велике значення для розбудови української держави, адже лише церква на той час мала освічених людей та міцну ієрархічну організацію.
Учені-емігранти вибудували струнку систему поглядів на історичну тяглість української державності, в княжій добі якої важливе місце відводиться 300-річній історії Галицько-Волинської держави. Більшість істориків вважали Галицько-Волинське князівство продовжувачем державницьких традицій Київської Русі. На відміну від традиційної російської та польської історіографії західноукраїнських земель, які розглядали історію Галичини та Волині лише в контексті історії Російської імперії або Речі Посполитої, більшість істориків-емігрантів переконливо доводили, що галицькі та волинські землі – це споконвічна українська етнічна територія, на якій із найдавніших часів проживав автохтонний український етнос.
Цікавими є погляди вчених-емігрантів на становище українських земель у складі Великого Князівства Литовського (ВКЛ). В більшості своїй українські дослідники дотримувалися думки, що литовського завоювання українських земель не відбулося, а було мирне приєднання до великої поліетнічної держави на чолі з енергійною династією. Вчені-історики визнавали Велике Князівство Литовське відродженою державністю Русі.
У четвертому розділі “Козацько-гетьманська держава в оцінці української зарубіжної історіографії” розкрито погляди істориків-емігрантів на державотворчі процеси в Україні ХVІІ-ХVІІІ ст.
Козацько-гетьманська доба викликала найбільше зацікавлення в середовищі емігрантських наукових кіл. У подіях, що відбувалися в українських землях цього періоду, вчені-емігранти вбачали передусім державницький елемент, який виступав своєрідним посередником державницької ідеї від часів Київської Русі до УНР. Серед питань, які перебували в центрі дослідницьких інтересів істориків-емігрантів, були такі: держава Б.Хмельницького, Переяславський договір, гетьманство І.Виговського та Гадяцький трактат, державницька діяльність П.Дорошенка та Мазепинська доба.
Особливу увагу творенню української держави в добу Козаччини приділив В.Липинський у монографії “Україна на переломі 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті”. Доба Хмельниччини – це період козацько-гетьманського державобудування, зростання національної свідомості українського суспільства, але це й початок спланованого Москвою процесу поглинання України після Переяславської ради. Заслуговують на увагу погляди В.Липинського на Переяславську раду та Березневі статті 1654 р. Він однозначно відкидав спроби деяких істориків і політиків оцінювати Переяславський договір як добровільне “возз’єднання” Русі. Тактичну мету гетьмана він пов’язував із пошуком союзника для спільних дій і визволення з-під Польщі.
Розробкою питань державного будівництва в Україні Козацько-гетьманського періоду займався відомий історик-емігрант Д.Дорошенко. Особливу увагу у своїх працях він приділив висвітленню національно-визвольної боротьби українського народу середини ХVІІ ст. та Українській козацькій державі Б.Хмельницького. Учений відкинув тезу М.Грушевського про стихійність і некерованість руху 1648 р. як таку, що не витримує критики. Б.Хмельницький, правда, виступає в історика як державний діяч, свідомий будівничий козацької України лише з початку 1649 р. Характеризуючи українсько-російську угоду 1654 р., Д.Дорошенко вважав, що Москва і Україна по-різному розуміли суть цього договору. Москва намагалася обернути протекторат в інкорпорацію, реалізувати якомога швидше свій вплив на українське життя. Разом з тим гетьман і старшина дивилися на протекцію московського царя як на певну, можливо, навіть тимчасову комбінацію, яка давала змогу покінчити з гнітом Польщі. Наступників Б.Хмельницького – українських гетьманів, їхню політичну діяльність історик-емігрант оцінював за державницьким критерієм.
Цінними для дослідження історії державності України в Козацько-гетьманську добу є праці істориків-правознавців – А.Яковліва та Р.Лащенка. Однією з основних ідей праць А.Яковліва є ідея про повноцінність Української держави, що виникла в результаті подій Визвольної війни середини ХVІІ ст. Переяславський договір в очах правознавця-емігранта виступає як двобічний акт виявлення волі двох рівноправних сторін. Угода 1654 р. лише незначною мірою обмежила зовнішню незалежність України й зовсім не торкнулася її внутрішньої автономії. Дослідження А.Яковліва розкривають справжній характер договорів гетьманів І.Брюховецького, Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Мазепи, І.Скоропадського з московськими царями. Ретельно зіставляючи й аналізуючи тексти цих документів, учений показує динаміку їх змін, напрям яких залишався одним і тим самим – до поступового, але неухильного обмеження автономних прав України.
Українсько-російському договору 1654 р. присвятив свою працю історик-правознавець Р.Лащенко. Він зробив аналіз змісту Переяславської угоди, щоб вияснити, на яких саме засадах з’єднувалася Україна з Росією. Вважаючи, що Переяславську угоду не можна зарахувати до жодної з теорій державного права, Р.Лащенко визначив її як своєрідний компроміс, до якого вдався гетьман, щоб виробити легальну форму відокремлення України від Речі Посполитої.
Серед вартісних студій з історії Козацько-гетьманської доби виділяються праці молодих істориків-емігрантів – М.Антоновича, С.Наріжного, П.Феденка та Д.Олянчина. На особливу увагу заслуговує третій том “Історії України” М.Антоновича, присвячений Козацькій добі. Історик-емігрант С.Наріжний зосередив свою дослідницьку увагу на постаті І.Виговського. Вчений виокремив його, як одного з видатних українських діячів-державників. Дипломатичну діяльність Б.Хмельницького після підписання Переяславської угоди 1654 р. висвітлив історик-емігрант П.Феденко. Окремі проблеми зовнішньої торгівлі, а також політичні відносини Гетьманщини розглядалися в джерелознавчих працях Д.Олянчина.
На особливу увагу заслуговує науковий доробок історика-емігранта Б.Крупницького. Найважливіше місце в його дослідженнях займають проблеми історії державності України кінця ХVІІ ст., а саме доба гетьмана І.Мазепи та його наступників. Серед праць Б.Крупницького, присвячених українському гетьману І.Мазепі, найґрунтовнішою є “Hetman Mazepa und seine zeit” (“Гетьман Мазепа та його доба”). Окреме дослідження Б.Крупницький присвятив наступнику І.Мазепи – гетьману-емігранту П.Орлику. Погляди вченого стосовно гетьмана були дещо відмінними, порівняно з оцінками тогочасних українських істориків. На переконання Б.Крупницького, метою гетьмана було об’єднання Правобережної та Лівобережної України в сильну державу.
Значний внесок у справу дослідження мазепинської доби зробив історик-емігрант І.Борщак. Слід підкреслити, що всі праці вченого ґрунтуються на матеріалах французьких архівів та зарубіжної історіографії. Він провів велику пошукову роботу в зарубіжних архівах, намагаючись віднайти документи, які б висвітлювали невідомі або маловідомі сторінки з історії України. Досліджуючи мазепинську добу, І.Борщак не міг оминути своєю увагою і самого гетьмана І.Мазепу. В 1931 р. у співавторстві з французьким літератором Рене Мартелем опублікована монографія під назвою “Іван Мазепа. Життя і пориви великого гетьмана”.
Найвидатнішою подією кінця 1930-х рр. в еміграції став вихід у Варшаві під егідою Українського наукового інституту двотомника “Мазепа”, присвяченого 300-річчю з дня народження гетьмана України.
Андрусяк М. Українська історіографія / Микола Андрусяк // Збірник українського наукового інституту в Америці. – Сент Пол; Прага: Б.в., 1939. – С. 5–24; Дорошенко Д. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право / Д.Дорошенко. – К.: Українознавство, 1996. – 256 с.
Кревецький І. Українська історіографія на переломі / І.Кревецький // Збірник Наукового товариства ім. Т.Шевченка. – Львів, 1925. – Т. 1. – С. 12–14; Мацяк В. Перебудова української історіографії / В.Мацяк // Українська трибуна. – Мюнхен, 1947. – 27 квітня. – № 29. – С. 2; Новицький В. Державне минуле України як предмет науки / В.Новицький // Україна. – 1929. – № 9. – С. 3–17. Наріжний С. Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами / Симон Наріжний. – Прага: Друкарня “Knihtisk”, 1942. – 373 с. Оглоблин О. Українська історіографія 1917–1956 / О.Оглоблин; пер. з англ. І.Верба. – К., 2003. – 252 с.; Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії України: збірник статей / Борис Крупницький / На правах рукопису. – Мюнхен: УВУ, 1959. – 228 с.
Полонська-Василенко Н. Професор д-р Борис Дмитрович Крупницький, його життя і наукова праця (1894–1956) / Н.Полонська-Василенко // Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами / вступ. слово Н.Полонської-Василенко. – Мюнхен: Ін-т для вивчення СССР, 1957. – С.І–ХХХVI; Оглоблин О. Борис Крупницький (1894–1958) / О.Оглобин // Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672–1742), його життя і діла. – Мюнхен, 1956. – С. 5; Крупницький Б. Д.І.Дорошенко і його двохтомний “Нарис історії України” / Борис Крупницький // Український літопис. – Авгсбург, 1954. – Ч. ІІ. – С. 30–34. Полонська-Василенко Н. Нарис історіографії України / Н.Полонська-Василенко // Історія України: у 2 т. / вступн. ст. В.Ульяновського. – 4-е вид., препринт. – К.: Либідь, 1995. – Т. 1. – С.13–34. Бібліографії зарубіжних видань з історії Української РСР: бібліографічний покажчик. – К., 1971. – 198 с.; Нагорна Л. Критика буржуазних фальсифікацій національної політики КПРС / Л.Нагорна. – К.: Знання, 1981. – 48 с. Гарань А.В. О зарубежном украиноведении без предубеждения / А.В.Гарань // Философская и социологическая мысль. – 1989. – № 10. – С. 81-84; Гарань О.В. Радянські історики і зарубіжні українознавці: необхідність діалогу / О.В.Гарань // Історія України. Нові підходи в історіографії та археографії. – К.: АН України. Ін-т історії; Археологічна комісія, 1989. – С. 20-27. Капелюшний В. Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.) / В.П.Капелюшний. – К.: Олан, 2003. – 603 с.; Кондратюк К. Дослідження історії української революції 1919 – початку 1918 рр. вченими в еміграції / К.Кондратюк, П.Білан // Вісник Львівського університету. – Львів, 2000. – Вип. 35-36. – С. 261-273. – (Серія історична); Солдатенко В.Ф. Стан історіографічної розробки та актуальності проблеми дослідження історії Української революції / В.Ф.Солдатенко // Український історичний журнал. – 1999. – № 1. – С. 68-85; № 2. – С. 27-47. Потульницький В.А. Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці (1918–1939): дис. …докт. істор. наук: 07.00.02; 07.00.03 / Володимир Арнольдович Потульницький. – К., 1992. – 483 с. Ясь О.В. Державницька традиція в українській зарубіжній історичній науці 1945-1991 рр.: дис. …канд. істор. наук: 07.00.06 / Олексій Васильович Ясь. – К., 2000. – 296 с. Борщак І. [Рецензія на працю Б. Крупницького “Hetman Mazepa und seine Zeit (1987-1909)” (Im Auftrad der Ukrainichen Wissensehaftlichen lnstitutes in Berlin. – Leipzig : Otto Harrassowitz, 1942. – 260 S.)] / І.Борщак // Україна. – Париж, 1950. – № 4. – С. 294-295; Дорошенко Д. [Рецензія на працю Б. Крупницького “Geschichte der Ukraine” (Im Auftrad der Ukrainichen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin. – Leipzig, 1939. – 329 S.)] / Д.Дорошенко // Українська дійсність. – Берлін, 1940. – № 3. – С. 6; Дорошенко Д. [Рецензія на працю Б.Крупницького “Hetman Mazeppa und seine zeit (1987-1709)” (Im Auftrad der Ukrainichen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin.– Leipzig, 1942. – 260 S.)] / Д.Дорошенко // Українська дійсність. – Берлін, 1942. – № 14. – С. 43; Дорошенко Д. [Рецензія на історичний нарис Б.Крупницького “Теофан Прокопович і шведи” (Жовква, 1934. – 14 с.)] / Д.Дорошенко // Elpis. – Варшава, 1936. – № 1/2. – С. 230-231. Бібліографії зарубіжних видань з історії Української РСР: Бібліографічний покажчик / Укл. Л.Д.Вітрук, Ф.П.Максименко, В.М.Рябоконь, відп. ред. Р.Г.Симоненко. – К.: Наук. думка, 1971. – 198 с.; Бібліографія праць проф. Д.Дорошенка за 1899-1942 рр. – Прага, 1942. – 61 с.; Зленко П. Бібліографічний покажчик наукових праць української еміграції (1920-1931) / П.Зленко. – Прага, 1932. – 150 с.; Ясь О.В. Персональна бібліографія істориків діаспори / О.В.Ясь // Бібліотечний вісник. – 1996. – № 2. – С. 10-16. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.) / Д.Дорошенко – Львів, 1923-1924. – Ч. 1-4; Мхитарян Н. Мемуари О.Лотоцького як цінне джерело дослідження історії українсько-турецьких взаємовідносин / Н.Мхитарян // Розбудова держави. – 1995. – № 5/6. – С. 55-59; Полонська-Василенко Н. Сторінки спогадів: Український Вільний Університет / Н.Полонська-Василенко // Український історик. – 1965. – № 3-4. – С. 39-47.
|
