Волох О.В. Історія кримінально-правової боротьби з посяганнями на власність в Україні (1917 - 1927 роки) : Волох О.В. История уголовно-правовой борьбы с посягательствами на собственность в Украине (1917 - 1927 годы)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослід­ження, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, задачі, об’єкт і предмет дослідження, розкриваються методологічні, теоретичні, нормативні та емпіричні основи дослідження, його наукова новизна, положення, що виносяться на захист, практичне значення отриманих результатів, відомості про апробацію результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ – “Боротьба із злочинами проти власності в Україні до судової реформи 1922 року та першої кодифікації кримінального законодавства” – складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню соціально-політичної обстановки в Україні у 1917–1922 роках і підходів урядів Центральної Ради, Української гетьманської держави, Директорії УНР та Української Соціалістичної Радянської Республіки до проблеми власності; правового регулювання кримінально-правової охорони власності й забезпечення її охорони створюваними цими урядами правоохоронними органами; форм і методів їх діяльності з боротьби із злочинністю в зазначений період.

Виходячи з того, що запорукою існування держави є економічні відносини, а серед них основними є відносини власності (щодо засобів виробництва, виробленого продукту, його обігу, використання та споживання, тобто його привласнення), законодавче та виконавче забезпечення охорони якої становить прерогативу держави, дисертантка дослідила соціально-політичні підходи держави та її політичних сил до проблеми власності на теренах України у період від початку визвольних змагань за втілення в життя української державності, з одного боку, та встановлення Радянської влади в Україні у 1917 році, з другого, й до 1922 року, тобто до судової реформи та першої кодифікації українського кримінального законодавства.

Відправним моментом у розгляді цієї проблеми обрано події починаючи від Лютневої революції в Росії 27 лютого 1917 р., коли було повалено самодержавство і натомість царського державного апарату 2 березня 1917 р. утворено буржуазний Тимчасовий уряд, а його суперником і виразником інтересів пролетарських мас стала утворена 27 лютого Петроградська Рада робітничих і селянських депутатів. Ці дві сили претендували на владу на теренах колишньої Російської імперії, і за їх протиборства згодом у Росії виникло так зване двовладдя, що тривало до подій 25 жовтня 1917 р. Проте в Україні виявила себе і третя сила в особі Української Центральної Ради, утвореної 3 березня 1917 р., яка одержала підтримку певної частини українського населення і претендувала на роль керівника всеукраїнського революційного націо­нального руху, стоячи попервах на позиціях національно-територіальної автономії у складі Росії.

Майже до кінця 1917 року ці три влади співіснували і діяли, так би мовити, у стані терпимого співробітництва. Після жовтневих подій 1917 року в Петрограді апарат Тимчасового уряду було зліквідовано, а Центральна Рада стала на позиції державницької самостійності, оголосивши ІІІ Універсалом від 7 листопада 1917 р. утворення Української Народної Республіки, а IV Універсалом від 9 січня 1918 р. проголосивши Україну самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

З іншого боку, у грудні 1917 року на Першому Всеукраїнському з’їзді Рад Україну було проголошено федеративною частиною Російської республіки, Ради утворили пробільшовицький уряд України – Народний Секретаріат. З цього часу в Україні склалося антагоністичне двовладдя: з одного боку – Центральна Рада зі своїм урядом, з другого – Центральний Виконавчий Комітет Рад України зі своїм урядом. Цей антагонізм переріс у 1918 році у збройне протистояння, а потім у громадянську війну, яка тривала до кінця 1920 року.

Центральна Рада тривалий час залишала чинним на території України законодавство Російської імперії та Тимчасового уряду Росії, у той час як радянський уряд Росії, а слідом за ним і більшовицький уряд України оголосили нечинними на своїй території закони повалених урядів, у тому числі й уряду Центральної Ради. Проте певний час в Україні допускалася можливість застосування законодавства Російської імперії, у тому числі й кримінального, якщо якісь питання не були врегульовані законами нової влади.

Дисертанткою послідовно проаналізовано політичні і практичні підходи до проблеми власності українських національних урядів.

Центральна Рада, яка, з одного боку оголосила про свій намір проводити політику соціалізації, тобто ліквідації великої приватної власності, у тому числі на землю, з іншого – не зробила до того реальних кроків, заборонила розподіл земель крупних власників, а спроби селян приступити до розподілу землі розглядала як грабіжництво, і такий підхід до земельного питання не одержав підтримки українського населення, особливо сільської бідноти. Зважаючи на настрої народних мас і усвідомлюючи необхідність проведення земельної реформи, Центральна Рада після неодноразових обговорень прийняла 18 січня 1918 р. земельний закон, яким передбачалося вилучення землі у крупних приватних власників. Останні ж, зокрема делегати хліборобського з’їзду України (25 березня 1918 р.), розцінили аграрну політику Центральної Ради як руйнівну і висунули вимоги відновити приватну власність на землю. В останній день свого існування, 29 квітня 1918 р., Центральна Рада внесла зміни до земельного закону, передбачивши, що земельна власність до 30 десятин не підлягає вилученню (“соціалізації”). Останні дні перед зліквідуванням Центральна Рада обговорювала і 29 квітня прийняла Конституцію Української Народної Республіки під назвою “Статут про державний устрій, права і вільности УНР”. Проте у ній, як і в попередніх законодавчих актах Центральної Ради, обходились питання економічної основи держави, власності, майнових прав громадян та їх правового захисту, без чого немислимі державна розбудова та залучення до неї і підтримка народних мас.

Уряд Української гетьманської держави, що у квітні 1918 року заступив на зміну Центральної Ради, взагалі рішуче виступив проти будь-яких посягань на приватну власність, скасувавши всі попередні законодавчі акти з цього питання і виробивши низку економічних законів, спрямованих на відновлення і захист приватної власності. Земельний закон від 14 червня передбачав право продажу та купівлі землі поза міськими поселеннями з певним обмеженням – не більше 25 десятин на одну фізичну чи юридичну особу. “Хлібний” закон від 15 липня передбачав державну монополію на хліб, тверді закупівельні ціни. Увесь зібраний хліб, за винятком нормованої владою кількості для власних потреб, виробник мав здати державі. 8 липня було видано закон, який надавав поміщикам право використовувати примусову працю селян під час жнив, косовиці та оранки, за ухилення від якої, а також за умисні посягання на власність, що полягали у псуванні чи знищенні посівів та зібраного на поміщицьких землях хліба, передбачалась сувора кримінальна відповідальність, а в разі ухилення від здачі хліба – його реквізиція. Ці непопулярні дії гетьманської влади викликали збурення серед українських селян, спричинили їх різкий спротив, призвели до погромів поміщицьких маєтків, реакцією на що з боку влади стали жорстокі каральні експедиції на села. Такі заходи, разом з невдоволенням, що гетьманський уряд різко відступив від досить несміливого курсу Центральної Ради на “соціалізацію”, та під активним впливом більшовицької агітації, призвели до поширення повстанського руху робітників і селян на всіх територіях, на яких правив гетьманський уряд, та до повалення останнього.

Директорія УНР, що прийшла на зміну, хоч і проголосила політику соціалізації, у тому числі й землі (закони від 15 грудня 1918 р., 8 січня 1919 р.), але це не мало реального значення, оскільки з воєнних причин вона була позбавлена практичної можливості проводити свою політику. Їй не вдалося реалізуати ані проголошених реформ, і перш за все земельної, ані законів, спрямованих на захист громадянських прав. На виробництві не було налагоджено обіцяного робітничого контролю для рятування держави від дальшого економічного занепаду та розграбування майна. Як і при гетьманаті, сільське населення потерпало від невирішення земельного питання, у містах і селах представники нової влади чинили свавільні розправи. Все це призвело до невдоволення серед робітників і селян та до їх збройного опору.

Таким чином, протягом майже чотирьох років національно-визвольних змагань 1917–1920 років в Україні в умовах змін правлячих політичних режимів проголошувались соціально-економічні реформи прямо протилежного змісту – від помірковано соціалістичних (УНР Центральної Ради та Директорії) до буржуазно-капіталістичних (Українська Держава часів гетьманату). Неоднозначне ставлення правлячих режимів в Україні до проблеми власності не сприяло розбудові економіки, розвиткові товарних відносин, становленню цивільно-правових засад функціонування відносин власності та кримінально-правових основ охорони власності від протиправних посягань. До того ж, за умов, коли в Україні неодноразово змінювалися різні влади, через її територію кілька разів прокочувалися воєнні дії, що велися протиборствуючими сторонами з особливою жорстокістю, коли не цінувалися ні людське життя, ні майно, насильницьке захоплення та нищення якого стали повсякденною практикою воюючих сторін, кримінальний закон фактично не діяв, хоча національні уряди України й робили спроби законодавчо, у тому числі у кримінально-правовому порядку, захистити власність від протиправних посягань, але реально, в силу об’єктивних і суб’єктивних причин, інтереси власників захищені не були. Ці уряди в основному використовували законодавство колишньої Російської імперії, у тому числі й кримінальне законодавство, хоч і видали низку законів з кримінально-правовими нормами, серед яких і ті, що спрямовані на захист власності від протиправних посягань. На основі аналізу нормативних актів та документальних матеріалів, що свідчать про тодішню криміногенну ситуацію, дисертанка доводить, що населення залишилося не захищеним ні законом, ні владою від посягань на власність, хоча українські уряди багато уваги приділяли організації й удосконаленню діяльності правоохоронних органів, особливо органів охорони порядку і боротьби зі злочинністю та судових установ.

Натомість Ради одразу ж із приходом до влади у жовтні 1917 року проголосили нечинним законодавство колишньої Російської імперії (хоча певний час і послуговувалися її кримінальним законодавством), а також націона­льних урядів. Уряд радянської України відкинув стару поліційну, судову системи та інші установи юстиції, утворивши натомість міліцію, систему народних судів і народних трибуналів. Відмова від застосування в юридичній практиці радянської України законодавства та правоохоронних інститутів попередніх режимів і нагальна потреба – для забезпечення державотворчих процесів, супільно-економічних перетворень та юридичної практики – нового законодавства зумовили інтенсивну правотворчу діяльність вищих органів влади та управління, внаслідок якої протягом аналізованого періоду було видано велику кількість нормативних актів, що регулювали нові суспільні відносини в радянській Україні. Ці відносини характеризувалися, перш за все, тим, що ліквідувалася велика приватна власність, у тому числі на землю. Великі промислові підприємства на відвойованій і підпорядкованій Радам території націоналізувалися і ставали державною власністю. Земля визнавалася надбанням трудового народу, фактично перебуваючи у власності держави. Проте селяни одержали наділи землі у своє користування. На селі запроваджувалася колективна кооперативна форма власності. У той же час залишалась дрібна приватна власність і в місті, й на селі. ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, що працював у м. Харкові 6–10 березня 1919 р., ухвалив першу Конституцію УСРР, яка проголошувала основним завданням держави “здійснення переходу від буржуазного ладу до соціялізму, шляхом проведення соціялістичних реформ” (ст. 2), для досягнення чого держава провадить заходи, спрямовані на скасування приватної власності на землю і на інші засоби виробництва (ст. 3).

Проте заради історичної об’єктивності слід зазначити, що, незважаючи на декларовані Конституцією суспільні перетворення, окремі категорії населення України після відновлення на початку 1919 року на переважній частині її території Радянської влади виявилися певною мірою не захищеними у своїх правах. І тут насамперед треба вести мову про порушення майнових прав громадян з боку держави. Перш за все, потерпіли селяне внаслідок продовольчої розверстки, коли держава забирала у них хліб за твердою ціною (дуже низькою проти цін на промислові товари). Негативно зустріли селяни спроби прискореного переходу від одноосібного до усуспільненого виробництва через радгоспи, комуни, артілі. Міське населення було невдоволене згортанням товарно-грошових відносин, всезагальною трудовою повинністю. Не припинявся розгул злочинності. У містах почалися страйки робітників, у сільській місцевості, як рік тому проти Директорії, розгорнувся повстанський рух уже проти радянської влади. Радянському урядові України довелося застосовувати свої війська проти заколотників. Не підтримана власним народом та під тиском білогвардійських денікінських військ радянська влада в Україні влітку 1919 року впала. Проте, потрапивши під ще обтяжливіший визиск та репресії денікінських властей, українське селянство й робітництво постали й проти них, що сприяло успішним воєнним діям радянських військ проти денікінської армії, а також проти петлюрівських військ і третьому поверненню Радянської влади в Україну наприкінці 1919 року. Остаточно ж Радянська влада утвердилась в Україні наприкінці 1920 року, після розгрому у жовтні польських, а в листопаді врангелівських білогвардійських військ. З того часу в Україні розпочалося мирне соціалістичне будівництво і утвердження нового суспільно-економічного ладу.

Однак це будівництво йшло не так успішно, як того хотілося б владі і як це викладалося в історико-політичній літературі недавніх часів. Почавши 1919 року виступи проти проваджуваної в Україні політики воєнного комунізму та інших невиважених дій радянської влади у галузі сільського господарства, сільське населення і протягом наступних років, майже до 1925 року, продовжувало чинити опір намаганням забирати хліб шляхом продрозверстки, а потім шляхом застосування непаритетних цін на сільсько­господарську та промислову продукцію, а також іншим непопулярним і передчасним нововведенням у сільському господарстві, нападаючи на хлібозаготівельні загони, хлібні ешелони та склади, хлібопереробні та інші харчові підприємства, новостворювані радянські господарства, колективні сільські господарства, кооперативи.

Цей опір селянських мас, спричинений жорсткою реквізиційно-експро­пріаторською політикою, викликав реагування законодавця і був кваліфіко­ваний ним як бандитизм з пізнішим уточненням – політичний бандитизм. За такі посягання, особливо на майно транспорту, зв’язку, радянських господарств, кооперативних сільськогосподарських та промислових підприємств, передбачалося суворе покарання, аж до вищої міри. Ряд декретів передбачали відповідальність міцевого населення у вигляді взяття заручників, що становило собою порушення прав особи, не відповідало принципу справедливості застосування покарання.

Радянський уряд зробив відповідні висновки і знизив рівень хлібної розверстки, не зачіпаючи нею бідноту. Були зроблені певні поступки дрібним і середнім прошаркам приватних власників: залишалися не націоналізованими дрібні приватні підприємства, головним чином кустарно-ремісничого типу; у містах не повністю націоналізувалися приватні будинки та інша нерухома власність; дозволялася приватна торгівля, відновлювалася кредитна кооперація. У той же час націоналізації підлягали провідні галузі промислового виробництва, транспорт, засоби зв’язку, а також банки. На кінець 1920 року в Україні на націоналізованих промислових підприємствах працювало 82 відсотка усіх зайнятих у промисловості робітників. Таким чином, в Україні фактично було утворено соціалістичний сектор економіки. Із впровадженням навесні 1921 року нової економічної політики став можливим вільний товарообіг між містом і селом, розвиток приватної торгівлі, приватного дрібно­товарного виробництва. Отже приватна власність набувала прав на існуван­ня, а значить і на правовий захист з боку держави від протиправних посягань.

З прийняттям першої Конституції України 1919 року та низки законодавчих і підзаконних актів у розвиток її положень, в Україні на кінець досліджуваного в даному розділі періоду, тобто на кінець 1922 року, законодавчо і практично утвердилися такі форми власності на засоби виробництва та нерухоме майно, як державна і кооперативна. Приватна власність деякий час продовжувала існувати, а в період нової економічної політики, що прийшла на заміну політиці воєнного комунізму, певною мірою розвинулася і зміцніла. Єдиною ж правовою формою індивідуального привласнення громадянами матеріальних благ стала особиста власність, яка проіснувала в Україні понад 70 років. Саме ці форми власності і стали об’єктом кримінально-правової охорони майнових прав та інтересів юридичних і фізичних осіб в Українській Соціалістичній Радянській Республіці у послідуючі періоди її розвитку.

Автор дослідження доводить, що в усій сукупності виданих протягом 1918–1922 років вищими органами державної влади і управління Української СРР законодавчих та підзаконних актів значний обсяг становили акти з кримінально-правовими нормами, метою яких був захист відносин власності, що складалися в умовах творення нових суспільно-політичних і соціально-економічних відносин у державі соціалістичного типу. Злочини, передбачені цими нормами, залежно від об’єкта посягання, належали переважно до числа майнових, посадових та господарських злочинів, проте значна частина норм передбачала відповідальність за контрреволюційні злочини та злочини проти порядку управління. Ці норми мали ознаки об’єктивної і суб’єктивної сторін складу злочину, визначали суб’єкта злочину, часто спеціального, містили кримінально-правові санкції. Проте в багатьох із цих норм санкція відсутня, і міра покарання визначалася за аналогією з іншим законом або замінялася невизначеними формулюваннями типу: “з усією строгістю революційного закону”, “керуючись інтересами соціалістичної революції та соціалістичною правосвідомістю”. Накладення покарання на винних покладалося, крім судів і революційних трибуналів, на окремі державні, правоохоронні та адмі­ністративні органи, що не сприяло встановленню режиму законності та до­триманню принципу справедливості застосування покарання. Сукупність законодавчих і підзаконних актів, прийнятих в Україні в аналізований період, становила систему тогочасного кримінального законодавства і діяла до прийняття у 1922 році першого Кримінального кодексу УСРР.

Достатнє на той час нормативно-правове забезпечення своєї діяльності отримали протягом досліджуваного періоду підпорядковані Наркомату внутрішніх справ УСРР міліція і карний розшук, що створювало умови для ведення боротьби зі злочинністю, у тому числі й з посяганнями на чужу власність. Установи юстиції було підпорядковано Народному комісаріату юстиції, створено систему судового контролю та державного нагляду за додержанням законності державними і правоохоронними органами.

Дисертанткою проаналізовано організаційно-правові засади діяльності правоохоронних органів радянської України, запропоновано періодизацию їх становлення і розвитку, висвітлено практичні аспекти їх діяльності, наведено отримані в ході наукового пошуку статистичні показники, що характеризують їх боротьбу з майновими злочинами. Автор доходить висновку, що на момент кодифікації кримінального законодавства 1922 року в УСРР було створено систему правоохоронних органів, у тому числі органів боротьби із злочинністю, яка відповідала потребам державної політики більшовицької диктаторської влади.