Усатий Г.О. Компроміс як засіб вирішення кримінально-правового конфлікту

Краткое содержание

Основний зміст роботи.

У вступі обгрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, ступінь її наукового розроблення, визначено мету і завдання дисертації, показана наукова новизна, яка обумовлює основні положення, що виносяться на захист, розкривається теоретична та практична значимість одержаних результатів та їх апробація.

У першому розділі "Поняття, зміст та можливості кримінально-правового компромісу", який включає три підрозділи, висвітлюється історія розвитку та становлення кримінально-правового компромісу з найдавніших часів до сьогодення, розглядається його сутність та можливості, дається правова характеристика компромісної норми.

У першому підрозділі "Генезис появи та розвитку компромісу" розглядається історія виникнення, становлення та розвитку інституту компромісу. Автор, за допомогою історичного аспекту досліджуваної проблеми, переконує у тому, що: співставлення та вивчення історичних текстів дає можливість глибше зрозуміти і трохи інакше осмислити інститут кримінально-правового компромісу; передбачене дослідження дозволяє уникнути законодавчих прорахунків у подальшому, адже аналізується історичний досвід попередників.

Дисертант, дотримуючись хронологічної послідовності, дає розгорнуту характеристику історичного розвитку кримінально-правового компромісу. У роботі наводяться окремі положення та приклади з Біблії (Старий Заповіт), з Договору Русі з Візантією (911 р.); аналізуються два варіанти Руської Правди (Правда Ярослава і Правда Ярославичів), Судебник 1497 р. (часу правління Івана VII) та Софійський перший літопис. Не залишились поза увагою також закони післяреволюційного радянського періоду нашої держави, часи Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) і новітній етап вітчизняної історії.

На основі проведеного аналізу пропонується висновок, що позиція, яку займає держава, погоджуючись на компроміс з винною особою, обумовлюється не тільки гуманними спонуканнями кримінально-правової політики, а й крайньою необхідністю, яка викликана сучасною реальністю і подальшим зростанням злочинності.

У другому підрозділі "Сутність кримінально-правового компромісу та його можливості" подаються базові положення, що розкривають юридичний зміст досліджуваного інституту, пропонується типологія кримінально-правових компромісів в залежності від можливих причин їх укладання, дається визначення компромісних норм.

Оскільки кримінально-правові конфлікти (злочини) є передумовою виникнення і реалізації компромісних норм, дисертант висвітлює юридичну сутність і дає правове визначення досліджуваного поняття через призму кримінально-правового конфлікту.

Протиріччя між особою та суспільством, а точніше між їхніми інтересами, досліджували відомі вчені-правники, серед яких Н.Ф. Кузнєцова, І.І. Карпець, В.М. Кудрявцев, О.І. Марцев. Погоджуючись з тим, що сутність кримінально-правових конфліктів - зіткнення з узаконеними суспільством ідеологічно-моральними приписами і певними правовими нормами, автор наголошує на тому, що держава (у особі правоохоронних органів) не завжди обирає оптимальний варіант їх розв’язання. Маючи величезний арсенал прийомів і засобів для цього, вона частіше обмежується лише притягненням до кримінальної відповідальності, забуваючи про інші нетрадиційні шляхи врегулювання конфліктів, які інколи можуть або могли б бути більш ефективними, ніж класичні. Підтвердженням сказаному є необгрунтовано обмежений перелік статей Кримінального кодексу України, який передбачає компромісне рішення (наприклад, ч.2 ст.56; ч.3 ст.57; ч.3 ст.170; ч.5 ст.187⁶; ч.2 ст.222; ст.229-10 КК України).

Вважаючи, на підставі проведених досліджень, що кримінально-правовий компроміс - це взаємна домовленість, яка встановлює певні умови звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, які зобов’язуються виконати передбачені кримінальним законом нормативно-правові настанови, дисертант аргументовано доводить, що компроміс - не примирення між правоохоронцями і злочинцями, а певна угода на підставі взаємовигідних поступок.

Автор, погоджуючись з Б.А. Толчинським, пропонує систематизовану типологію кримінально-правових компромісів в залежності від причин та умов їх укладання: 1) рятівна альтернатива; 2) оптимальне рішення; 3) можлива альтернатива (варіант розв’язання проблеми); 4) тактичний прийом; 5) засіб тимчасового призупинення протиріч; 6) інші комбіновані варіанти.

На думку дисертанта, найбільш вдалим є таке теоретичне визначення вихідного поняття:

Компромісні норми - це норми, що гарантують особі, яка вчинила злочин, звільнення від кримінальної відповідальності або пом’якшення покарання за умови виконання нею визначених законом позитивних посткримінальних вчинків, які сприяють реалізації основних завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю.

У третьому підрозділі "Правова характеристика кримінально-правового компромісу" аналізується і конкретизується структура компромісної норми, дається характеристика об’єктивних та суб’єктивних ознак кримінально-правового компромісу.

Автор стверджує, що будь-яка компромісна норма повинна вміщувати три обов’язкових елементи: 1) умови реалізації (гіпотеза); 2) позитивну посткримінальну поведінку, завдяки якій укладається компромісна угода (диспозиція); 3) сприятливі наслідки для особи, яка скоїла злочин, у разі виконання нею умов, передбачених диспозицією (поступки). Санкція не є структурним елементом компромісної норми, але будь-яка компромісна норма забезпечується санкційним захистом - мірами державного примусу, які містяться у інших нормах права.

За допомогою методу системно-структурного аналізу досліджується об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона кримінально-правового компромісу.

Об’єкт кримінально-правового компромісу - це те, на що спрямовані дії винної особи, ті суспільні відносини, яким вона спричиняє шкоду і котрі в подальшому нею відновлюються.

Об’єктивна сторона кримінально-правового компромісу - це сукупність дій, які скоює особа , що вчинила злочин, спрямованих на відшкодування спричиненої шкоди (фізичної, матеріальної та моральної), попередження шкідливих наслідків злочину, які ще не настали, а також активне сприяння розкриттю злочину (повідомлення відомостей про підготовлювані злочини, надання цінної інформації про лідерів організованих злочинних груп та ін.).

Суб’єкт кримінально-правового компромісу - це особа, яка вчинила каране діяння, яка розкаялася (а в деяких випадках і не розкаялась) у своїй протиправній поведінці і намагається активною діяльністю попередити, відшкодувати чи усунути настання шкоди від злочину.

Суб’єктивна сторона кримінально-правового компромісу характеризується тільки таким психічним відношенням індивіда до своїх дій, при якому він усвідомлює характер скоюваних дій і бажає, щоб вони призвели до виконання вимог, передбачених у певній компромісній нормі.

У другому розділі "Соціально-правова природа інституту компромісу та його місце у національній кримінально-правовій політиці", який включає два підрозділи, дисертант розглядає місце і роль компромісу у кримінально-правовій політиці держави та досліджує соціально-правові наслідки застосування компромісних норм для сторін кримінально-правового конфлікту.

У першому підрозділі "Компроміс і кримінально-правова політика України” йдеться про основні напрямки і тенденції розвитку сучасної злочинності та робиться спроба відшукання ефективних чинників оздоровлення криміногенної обстановки.

За статистичними даними правоохоронних органів України, кількість зареєстрованих злочинів поступово зменшується, а питома вага їх розкриття постійно зростає (вона складає 74,1%, у тому числі по лінії карного розшуку - 70%). Збільшується, зокрема, показник розкриття резонансних вбивств (якщо у 1995 році він складав 16%, 1996 році - 26%, то у 1997 році - 50%). Але, згадуючи про те, що у країні щорічно реєструється близько 600 тис. злочинів і майже 40% із них - тяжкі, робиться обгрунтований висновок, що загальна криміногенна ситуація, все ж таки, залишається складною.

Автором розглядається Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" від 30 червня 1993 р., який є одним з найважливіших нормативних актів по визначенню головних напрямків загальнодержавної кримінально-правової політики. Зазначається, що цим законом практично вперше на державному рівні  передбачається можливість співробітництва правоохоронних органів із злочинцями. Важливим моментом є також те, що державні органи контактують не лише з так званими "випадковими" злочинцями, а також з найбільш небезпечною категорією представників злочинного світу - учасниками організованих злочинних груп.

Аналізується також Постанова Верховної Ради України "Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України" від 16 січня 1997 р. і акцентується увага на тому, що одним з основних принципів забезпечення національної безпеки, до завдань якої входить також ефективна боротьба з сучасною злочинністю, є пріоритет договірних (мирних) засобів у вирішенні конфліктів та додержання балансу інтересів особи, суспільства та держави і їх взаємна відповідальність.

Одним з пріоритетних напрямків вироблення кримінально-правової політики, на думку автора, є створення концепції компромісу, правове регулювання та розширення подальшого використання інституту компромісу у боротьбі зі злочинністю (організованою, економічною і т.д.). Адже за допомогою лише карально-репресивних мір не завжди можливо покращити криміногенну ситуацію і через це фахівці правоохоронних органів (МВС, СБУ, податкової міліції при ДПА) намагаються відшукувати нові компромісні форми, прийоми та засоби роботи у протистоянні криміналітету, часто використовуючи при цьому протиріччя, які виникають на грунті його ж протиправної діяльності. Крім прикладів з вітчизняної практики, аналізується також досвід зарубіжних колег ФБР, який відображає основні принципи та методи їх роботи по протидії злочинності і багато у чому пояснює високі результати у боротьбі з цим злом.

У другому підрозділі "Соціально-правові наслідки застосування компромісних норм для сторін кримінально-правового конфлікту" проводиться чітке відмежування сторін, які приймають участь в ньому (винний, потерпілий, держава) та приділяється увага деяким особливостям механізму реалізації компромісних норм.

Автор доводить, що застосування кримінально-правового компромісу повинно бути не правом, а обов’язком для правозастосовувача при наявності відповідних на те підстав та умов. Причому виконання покладеного на державний орган обов’язку застосування кримінально-правового компромісу повинно підтримуватись певною системою правових гарантій, про які в свій час згадував В.Д. Елеонський.

У роботі проводиться розподіл компромісних норм на дві групи в залежності від того, кому було спричинено шкоду злочином (а значить, хто потерпілий): "злочинець - особа" і "злочинець - держава". Розглядаються детально також питання, які стосуються згоди потерпілого на компроміс і співвідношення приватних та публічних інтересів при його укладанні.

Підсумком другого підрозділу є пропозиція про включення до Загальної частини Кримінального Кодексу України окремої статті, яка викладається у наступній редакції:

Стаття __.  "Кримінально-правовий компроміс" або "Компроміс між потерпілим та особою, яка вчинила злочин".

Кримінально-правовий компроміс є добровільною угодою між особою, яка вчинила злочин, і потерпілим (державою), що дав згоду на відмову від кримінального переслідування винної особи, за умови, що вона зобов’язується у визначений термін відшкодувати завдані втрати та усунути заподіяну шкоду, а також виконати інші вимоги закону.

Третій розділ "Проблеми реалізації інституту кримінально-правового компромісу у правозастосовчій діяльності" має практичну спрямованість і присвячений межам чинності кримінально-правового компромісу, різноманітним питанням, які пов’язані з відокремленням компромісу від суміжних кримінально-правових інститутів, а також кримінально-процесуальним та кримінологічним аспектам компромісного вирішення кримінально-правового конфлікту.

У першому підрозділі "Межі чинності кримінально-правового компромісу" розглядаються ті межі, в яких буде можливим законне застосування цього нетрадиційного інституту, а також умови, за яких його реалізація є неприпустимою.

На думку автора, основні критерії допустимості кримінально-правового компромісу включають:

1)  перелік злочинів, на які він поширюється;

2)  коло винних осіб, які підпадають під його дію;

3)  закріплені в законі вимоги, в обмін на виконання котрих особа звільняється від кримінальної відповідальності (або їй пом’якшується покарання).

І якщо компромісна угода не поширюється на осіб, що мають підвищений рівень суспільної небезпеки (особливо небезпечних рецидивістів, осіб, що вчинили злочини, за які законом передбачено виключну міру покарання – смертну кару, на таких, що мають дві та більше судимості за вчинення тяжких злочинів, організаторів банд, вбивць, розбійників, осіб, щодо яких потерпілий перебуває у матеріальній, службовій чи іншій залежності, а також осіб, винних у посяганні на життя суддів і співробітників правоохоронних органів при виконанні ними службових обов’язків тощо) то, на наш погляд, було б доцільно використовувати компромісні норми по відношенню до так званих "випадкових злочинців" і особливо це стосується автотранспортних злочинів.

У дисертації також зазначається, що інститут кримінально-правового компромісу повинен знаходити своє відображення у нормах права лише при відповідності його морально-етичним поглядам, які існують в суспільстві. Без взаємозв’язку моралі та закону не може бути мови про реальну дієвість інституту компромісу, бо при цьому грубо порушується ряд найважливіших принципів кримінального права, серед яких – гуманність, справедливість, доцільність тощо.

Дисертант доводить, що чітке встановлення меж допустимості компромісної угоди у боротьбі зі злочинністю стане важливою гарантією дотримання прав громадян та дасть змогу виключити різноманітні зловживання з боку правоохоронних органів.

У другому підрозділі "Відокремлення компромісу від суміжних кримінально-правових інститутів" визначається, що кримінально-правовий компроміс - самостійний інститут вітчизняного кримінального права. Він має власну неповторну правову природу, виконує специфічні функції і займає особливе місце у правозастосовчій діяльності органів, покликаних вести боротьбу із злочинністю. Правові норми, вміщуючі і припускаючі компроміс, повинні складати єдину логічно побудовану за певними чітко визначеними критеріями систему, яка б охоплювала великий спектр варіантів соціально-схвалюваної поведінки.

Сучасна наука кримінального права, як одна з фундаментальних галузей права, поділяє юридичні норми на чотири різновиди: забороняючі, зобов’язуючі, уповноважуючі та заохочувальні. Однак запропонована теоретиками класифікація правових норм не є вичерпною (повною), а тому не може бути достатньо об’єктивною. І тому доводиться констатувати той факт, що, не дивлячись на нагальну потребу нашої держави у гуманізації національного законодавства (насамперед, кримінального), юристи-науковці не виділяють у окрему групу компромісні норми. Останні ж, в силу принципових відмежувальних ознак, не можна вміщувати ні до одного з різновидів у вищезазначеній класифікації, хоча вони і мають деяку схожість із заохочувальними нормами. Тенденція, яка склалась з класифікацією правових норм, відбувається насамперед тому, що запропонований кримінально-правовий компроміс дуже часто ототожнюється з величезним розмаїттям заохочувальних норм. Або "розмивається" суміжними кримінально-правовими інститутами, які звільняють винну особу від кримінальної відповідальності чи пом’якшують їй покарання (наприклад, добровільна відмова, діяльне каяття, давність притягнення до кримінальної відповідальності та багато ін.), чи називається спеціальним видом звільнення від кримінальної відповідальності.

Тому, щоб надалі не відбувалося підміни понять, автором розглядається правова природа та проводиться відмежування компромісу від схожих кримінально-правових норм та інститутів, шляхом детального порівняльного аналізу його основних відокремлюючих ознак.

Дослідник виявив, що основні риси кримінально-правового компромісу це:

1)    власні специфічні цілі та завдання;

2)    застосовується до широкого спектру як умисних, так і необережних злочинів;

3)    більшість складів злочинів, на які поширюється його дія - це злочини з формальним складом;

4)    передбачається за закінчені делікти;

5)    винна особа, яка погоджується на компроміс, не завжди втрачає суспільну небезпечність, так як і злочинне діяння, скоєне нею;

6)    нетрадиційна форма юридичної конституції;

7)    застосовується на будь-якій стадії кримінального процесу, але не пізніше судового розгляду;

8)    реалізація кримінально-правового компромісу є виключно компетенцією правозастосовчих органів, більш того це їх обов’язок при наявності достатніх на те підстав;

9)    застосування до особи компромісної норми є остаточним, а тому не може бути переглянуто і відмінено при неухильному дотриманні сторонами умов кримінально-правового компромісу;

10)    чітко визначений об’єм благ (звільнення від кримінальної відповідальності або пом’якшення покарання; відсутність судимості) для особи, яка скоїла злочин;

11)    підставою до звільнення винної особи від кримінальної відповідальності є виконання нею визначених у законі позитивних посткримінальних вчинків;

12)    можливість застосування кримінально-правового компромісу у комплексі з іншими інститутами.

У третьому підрозділі "Кримінально-процесуальні та кримінологічні аспекти компромісного вирішення кримінально-правового конфлікту" аналізується чинне кримінально-процесуальне законодавство на предмет регулювання ним масиву важливих питань, які виникають у зв’язку з укладанням добровільної угоди між особою, яка вчинила злочинне діяння та потерпілим. Автором робляться принаймні два висновки: по-перше, кримінально-процесуальне законодавство має ряд суттєвих вад та недоліків, які потребують найшвидшого усунення; по-друге, деякі його норми не відповідають реальним вимогам часу, а тому - це унеможливлює практичне застосування компромісних норм, або значно ускладнює його.

Не можна погодитись також і з чинною редакцією ч.2 ст.27 КПК України, яка вказує, що "справи про злочини, передбачені частиною 1 статті 117 Кримінального кодексу України, порушуються не інакше як за скаргою потерпілої, але закривати їх за примиренням потерпілої з обвинуваченим не можна". Останній елемент даної норми бачиться явно алогічним, бо не приймається до уваги небажання потерпілої продовжувати кримінальне переслідування винного. Така, далеко не безспірна, позиція системи кримінальної юстиції створює ряд складнощів у слідчо-судовій практиці.

Досліджуються також питання про час (момент) укладання компромісної угоди; умови її дійсності (законності); можливість розірвання компромісних відносин; суб’єктів правозастосування та оформлення кримінально-правового компромісу.

В кінці підрозділу автором робляться аргументовані висновки, що інститут кримінально-правового компромісу:

1)    полегшує виявлення і розкриття злочину та сприяє більш швидкому і повному його розслідуванню;

2)    сприяє попередженню злочинів, адже при його застосуванні створюється реальна можливість виявлення умов, що полегшили вчинення даного діяння і їх усунення;

3)    допомагає встановити обставини вчинення інших соціально-небезпечних діянь, пов’язаних з інкримінованим винному, попередити або прискорити їх розкриття.

Таким чином, більш широке застосування інституту кримінально-правового компромісу за вчинені злочини, у зв’язку з позитивною посткримінальною поведінкою особи відповідає гуманним засадам національного законодавства України і буде, на наш погляд, сприяти підвищенню дієвості профілактичної роботи правоохоронних органів, боротьбі з цілим рядом злочинів і попередженню їх шкідливих наслідків.