Сліденко І. Д. Конституційний контроль в механізмі сучасної правової держави

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, його наукова новизна, проводиться огляд ступеня наукового опрацювання проблематики та напрямів паралельних досліджень, визначаються його мета та завдання, об’єкт і предмет, практичне значення отриманих результатів, зв’язок з науковими програмами, а також надаються відомості про апробацію результатів дослідження, структура і обсяг дисертації. Окрему увагу приділено особливостям методологічного підходу, використаного в дослідженні.

Розділ 1. «Конституційний контроль як інститут сучасної держави» присвячено аналізу конституційного контролю як феномену та системного елементу сучасної держави. Розглядається співвідношення конституційного контролю з основними елементами держави та правової системи.

Підрозділ 1.1. «Конституційні принципи в співвідношенні з конституційним контролем» розкриває сутнісну сторону конституційного контролю як принципу в співвідношенні з іншими конституційними принципами.

Пункт 1.1.1. «Конституційний контроль з позицій конституціоналізму» акцентує увагу на взаємозв’язку категорій «конституціоналізм» та «конституційний контроль». При цьому встановлюється їх обсяг та співвідношення. Стверджується, що конституціоналізм є конституційним образом правління. У кількісному та якісному вимірі конституціоналізм характеризується: суб’єктом, яким є верховна публічна влада; вектором дії – конституціоналізм спрямований на обмеження такої влади конституцією; формою інструментарію – конституцією; якістю інструментарію – вимоги до конституції; кількісною стороною інструментарію – набір засобів для такого обмеження. З формального боку, конституціоналізмом є врядування, що відповідає конституції з певними якостями для його обмеження. З сутнісної сторони, верховна влада повинна підпорядковуватися конституції, яка, по-перше, повинна містити мінімально необхідний інструментарій для обмеження верховної влади, і, по-друге, влада повинна дотримуватися конституції. Причому інструментарій має виключно техніко-правову природу, тобто реалізується за допомогою раціональних формально-логічних схем.

Акцентується увага на тому, що конституційний контроль у його співвідношенні з категорією конституціоналізму слід розглядати насамперед у парадигмі динаміки конституціоналізму. Автор переконаний, що конституційний контроль ґрунтується – а в деяких випадках є наслідком – сукупної дії декількох базових принципів правової держави, як то: верховенство права, верховенство конституції, верховенство закону, функціональне розділення влади. Конституціоналізм слід сприймати як стан ідеального характеру, що змушує діяти певним, строго визначеним чином. Конституційний контроль у цьому аспекті виступає як спонукальний фактор саме до таких дій, що визначені конституцією. У контексті того, що конституціоналізм виступає як визначена комбінація принципів, конституційний контроль виступає їх гарантом, а його функціональність обумовлена саме цим фактором.

Пункт 1.1.2. «Принцип відповідності – основа формування інституційної системи державної влади» розкриває сенс принципу «відповідності». Доводиться, що система принципів, що лежать в основі функціонування сучасної держави, має ієрархічну, дворівневу структуру. Вищий рівень посідають основні (базові) принципи, нижчий рівень – принципи, що розвивають зміст основних принципів. Тобто, за своєю природою вони є такими, що доповнюють основні або інструментальними. В основі принципу «відповідності» лежить розуміння того, що держава та її механізм повинні бути засновані на розумних началах. Тобто, принцип «відповідності» є одним із проявів «ratio» в праві, а «відповідність» у праві є основою при визначенні позиціонування органу публічної влади в державному механізмі. При цьому «відповідність» у позиціонуванні органу державної влади визначається сукупністю визначальних характеристик його природи.

У пункті 1.1.3. «Принцип конституційного контролю як системна складова демократичного правління» стверджується, що, незважаючи на значну емпіричну базу щодо функціонування органу конституційного контролю, говорити про його універсальність зокрема та відповідного інституту взагалі можна лише на рівні принципу. У зв’язку з цим цілком логічною є пропозиція про запровадження принципу конституційного контролю. Його реальне втілення є похідною від значної кількості факторів як об’єктивного (форма правління, правова сім’я), так і суб’єктивного (історичні колізії) характеру, а тому має конкретний характер. Разом з тим об’єктивізація та систематизація теоретичних підвалин даного принципу, який безумовно в своїй основі має практичний досвід, має характер об’єктивної потреби сьогодення. Автор вважає, що найбільш доцільною є конституція, яка максимально регулює відносини на рівні принципів. Таким чином, задаються параметри функціонування системи. Наявність конституційного контролю дозволяє шляхом тлумачення максимально наближувати її до виконавців, тобто сприяти реалізації. Саме у такий спосіб найоптимальнішим чином може забезпечуватися стабільність і гнучкість конституції.

У підрозділі 1.2. «Конституційний контроль в механізмі сучасної держави» розглядаються особливості функціонування інституту конституційного контролю в механізмі сучасної держави.

Пункт 1.2.1. «Правова держава і конституційний контроль» встановлює зв’язок між категоріями «правова держава» і «конституційний контроль». Стверджується, що особливе місце в системі координат, які визначають правову державу, посідають гарантії правової держави. Саме гарантованість визначеного конституцією масиву відносин, пов’язаних із функціонуванням правової держави, визначає, по-перше, його реальність, і, по-друге, можливість побудови правової держави там, де така мета визначається конституцією (посттоталітарні держави). Таким чином, проблема гарантій правової держави набуває чи не першорядного значення. Внутрішній потенціал, закладений у судовій владі, дозволив їй в одних випадках виділитися в рамках правової держави і здійснювати одну з найголовніших функцій у сучасній правовій державі – гарантування конституції, а в інших – виділити контрольну складову зі своєї функціональності і таким чином утворити цілком самостійний напрям реалізації публічної влади – контрольний.

Пункт 1.2.2. «Верховенство конституції. Забезпечення конституції. Конституційний контроль» розкриває логічний зв’язок між зазначеними категоріями. Доводиться, що конституційний контроль є специфічним інститутом забезпечення принципу верховенства конституції. Він виступає як спеціалізований механізм, система забезпечення конституції як нормативно-правового акта вищої юридичної сили, різновид контролю як відповідної функції. Стверджується, що конституційний контроль – це діяльність органів держави з реалізації принципу верховенства конституції і підтримки режиму конституційної законності за допомогою своїх специфічних методів. Конституційний контроль можливий лише за умови наявності конституції як такої, причому норми конституції повинні мати вищу юридичну силу в порівнянні з нормами інших актів. Зважаючи на цей факт, необхідність конституційного контролю полягає у наступному: по-перше, вона викликана конструкцією державної влади, що ускладнилася, великою кількістю правовідносин, а звідси – великою кількістю норм права і більш високим ризиком їхньої суперечливості, і, по-друге, тим, що існує ієрархія органів держави, які беруть участь у процесі правотворчості, що, у свою чергу, породжує ієрархію норм права, що сукупно з дією принципу верховенства конституції і породжує таку необхідність. У контексті проблеми, що розглядається, запропоновано нові підходи до розуміння терміну «охорона конституції», який набув значного поширення на пострадянському просторі.

У пункті 1.2.3. «Конституційний контроль – структурний елемент правової держави» доводиться, що мета створення в посттоталітарних країнах правової держави на першому етапі припускає прийняття конституції, але в основному робота ґрунтується на створенні механізму реалізації такої конституції. Реалізація конституції в таких країнах неможлива без ефективного і діючого інституту конституційного контролю, за визначенням покликаного здійснити цю функцію. Звідси випливає важливість функціонування цього інституту в таких країнах. Таким чином, схема необхідності створення в правовій державі конституційного контролю цілком прийнятна для посттоталітарних країн. Розвиток «інфраструктури» правової держави визначає останню, а не визначається нею. У цьому твердженні виявляється принципова різниця між правовою державою у формальному сенсі, у т.ч. фіктивною, та реальною. З цієї точки зору проблема полягає у визначенні інфраструктури, яка на базовому рівні може бути визначена у вигляді відповідних принципів та інститутів, що функціонують на їх основі. Стверджується, що конституційний контроль став стандартом правової держави.

У Розділі 2. «Системний аналіз конституційного контролю» конституційний контроль всебічно та системно досліджується як інститут сучасної держави. Аналізуються форма і зміст конституційного контролю, його базисні сторони.

У підрозділі 2.1. «Предметна сторона» досліджується конституційний контроль з точки зору особливостей та механізмів його ґенези, природи та процесуальної форми.

Пункт 2.1.1 «Механізми ґенези конституційного контролю» розглядає конституційний контроль як етап та фактор еволюції правової держави як у формальному, так і в сутнісному її розумінні. Поява і функціонування конституційного контролю аналізується з позицій: онтогенезу держави та її механізму, тобто здатності до циклічного розвитку; гомеостазису держави та її механізму, тобто здатності до статичної, динамічної та функціональної стійкості; синергетичності держави та її механізму, тобто появу якісного нового стану системи в цілому, порівняно з окремими її елементами; зменшення ентропії системи «держава – її механізм», тобто зменшення її дезорганізованості та можливостей щодо дезорганізації; доцільності функціонування держави та її механізму, тобто здатності визначати мету функціонування та шляхи її досягнення. Конституційний контроль є типовим проявом удосконалення державної структури, її оптимізації з усіх вищенаведених точок зору. З огляду на спосіб появи конституційного контролю та існуючі його різновиди, конституційний контроль одночасно є прикладом інновації та пристосування вже існуючих механізмів до виконання абсолютно нових потреб. Пропонується розрізняти трансформацію і еволюцію в плані дослідження конституційного контролю, якщо в основі трансформації лежить певний раціональний план (Кельзен), то в основі еволюції – природній розвиток подій (Маршалл). Саме тому одна з принципових відмінностей американського та європейського підходів лежить у площині інституціоналізації ґенези. Проте і трансформація, і еволюція є нюансами єдиного процесу – адаптації держави та права до умов оточуючого їх середовища, та з огляду на певні ідеальні уявлення про них. Такого роду підхід корисний ще й тим, що дозволяє використовувати такі категорії як відбір, до дослідження інститутів держави. З цієї точки зору конституційний контроль постає як інститут, що пройшов перевірку відбором та довів свою функціональну значимість. У цілому ж конституційний контроль з точки зору його ґенези виступає як продукт еволюційно-раціоналістичного розвитку. Для різних його різновидів перевагу має та чи інша сторона. Поява конституційного контролю стала першим етапом у тенденції самообмеження публічної влади.

У пункті 2.1.2. «Особливості природи конституційного контролю» розглядаються базисні питання, пов’язані з природою конституційного контролю та органів, що здійснюють дану функцію. Серед іншого, стверджується, що проблема категорії «природа» в інституті конституційного контролю обумовлена необхідністю аналізувати значну кількість взаємопов’язаних елементів у межах одного підходу та розробкою універсальних критеріїв. Зважаючи на варіативність конституційного контролю, робити це надзвичайно важко, адже ми маємо справу з одним явищем – конституційним контролем у принципово різних проявах, при цьому дану функцію в державному механізмі евентуально можуть здійснювати майже всі його органи, окрім уряду. Саме тому слід розділити дану проблему на ряд менших і виділити, таким чином, природу контролю загалом, природу конституційного контролю, природу органів, що його здійснюють. За такої умови особливу увагу слід приділяти впливу, що спричиняють різні підходи до реалізації цієї функції. Ситуацію ускладнює також той факт, що дана функція може бути основною в діяльності таких органів, а також може мати допоміжний характер.

Конституційний контроль має родові ознаки контролю як форми діяльності та низку власних специфічних особливостей. У свою чергу, дані особливості специфікуються в залежності від різновидів цього інституту. Конституційний контроль може бути самостійним різновидом діяльності лише тоді, коли він виконує наступні функції: забезпечення верховенства конституції, арбітражна функція та гарантування прав і свобод. Аналіз природи конституційного контролю та органів, що його здійснюють, окрім функцій, повинен включати в себе – позиціонування, повноваження, компетенцію, організацію, форми діяльності, характеристику рішень тощо. Природа спеціального органу конституційного контролю може бути визначена в системі координат «основний орган публічної влади – допоміжний». Основний орган – той, що виконує одну із загальновизнаних функцій публічної влади згідно з її розподілом, а саме: законодавчу, виконавчу, юрисдикційну, а допоміжний забезпечує діяльність основного. У цьому сенсі спеціальний орган конституційного контролю, як і будь-який інший орган який здійснює відповідну функцію (конституційного контролю), виключно юрисдикційну функцію не виконує. Тому за умов самостійного позиціонування є органом допоміжним по відношенню до парламенту або судів. У тому випадку, якщо виділити контроль в окрему функцію в механізмі здійснення публічної влади, спеціальний орган конституційного контролю слід позиціонувати як основний орган. У випадку, якщо будь-який орган публічної влади виконує функції доповнення сенсу конституції без доповнення її змісту (тексту), можна говорити про наявність у природі такого органу складової конституційного контролю implicite.

Вказується на те, що проблема природи конституційного контролю, крім чисто теоретичного значення, має вихід на практичну сторону його функціонування. Наприклад, зв’язок між природою органу та природою акта, який ним приймається, має очевидний характер, а отже, у цьому контексті сукупність проблем, зокрема природа актів спеціальних органів конституційного контролю, має вирішення лише у зв’язку із вищеозначеним.

Пункт 2.1.3. «Процесуальні аспекти конституційного контролю» присвячений дослідженню конституційного контролю з точки зору процесуальної форми діяльності. Доводиться, що процес в контексті конституційного контролю є певним видом діяльності, що характеризується порядком реалізації даної функції. У даному контексті процедура є частиною такого порядку, елементом, з яких складається процес, а по суті – стадією процесу. Таким чином, конституційний контроль як процес є сукупністю відповідних процедур, характерних для даної функції та закріплених нормами закону. Як і інші види процесу, процес у конституційному контролі характеризується певною сукупністю ознак, що характеризують його власне як процес, і як процес, який має юридичний характер. При цьому, слід мати на увазі, що конституційний контроль є частковим проявом контрольної функції, а отже, для нього характерні всі основні якості контролю як функції. Третя характеристика полягає у тому, що графічною формою цієї діяльності є цикл із певними чітко визначеними результатами. Конституційний контроль – це завжди певний цикл процедур, визначених законом, що мають результатом функціональне призначення конституційного контролю. Конституційний контроль забезпечується специфічною технікою, що є характерною для контролю взагалі, та конституційного, зокрема. Конституційний контроль як процес, являє собою певну сукупність дій органу, що здійснює відповідну функцію. Такого роду діяльність є наслідком реалізації компетенції, яка, у свою чергу є наслідком функції конституційного контролю. Як і будь-які інші різновиди процесу конституційний контроль характеризується наявністю певних етапів-стадій, що власне є суттю процесуальної форми. Питання стадій в конституційному контролі також тісно пов’язане з існуючими різновидами цього інституту. Крім того, існує чітка взаємозалежність між особливостями форми державного правління та особливостями процедури, що виражена в комбінаториці суб’єктів запиту, можливостей звернення до органу конституційного контролю, кола питань, що вирішує такий орган.

Підрозділ 2.2. «Структурна сторона» розкриває системно-структурні елементи та зв’язки конституційного контролю, його позиціонування та взаємозв’язки з іншими елементами держави та правової системи.

У пункті 2.2.1. «Конституційний контроль як система» даний інститут досліджується з позицій системності. Стверджується, що характеристики конституційного контролю визначаються тими ж параметрами, що і характеристики будь-якої системи. Одні з основних параметрів системи – статика та динаміка. Статику можна визначити як сукупність значень, характерних для даної системи, тобто параметрів стану. Для конституційного контролю такими параметрами будуть: функції, повноваження, компетенція, спосіб формування тощо. Стан системи визначається її структурою, взаємозв’язками, якісними та кількісними показниками елементів структури. Суть динаміки в зміні станів. Тобто зміна будь-якого з параметрів стану призводить до зміни системи. Зміна кількісного та якісного стану компетенції органу конституційного контролю відображає динаміку цієї системи. Крім того, динаміка системи конституційного контролю передбачає таку важливу її категорію як розвиток, який передбачає такі зміни, що відзначаються, по-перше, незворотністю, по-друге, – направленістю, по-третє, закономірністю в рамках цієї системи. З точки зору розвитку державного механізму, конституційний контроль сам по собі виступає прикладом розвитку системи. Розглядається також проблема моделей конституційного контролю. Дана сторона проблеми актуалізується у зв’язку з неузгодженостями щодо існуючих підходів до вирізнення моделей конституційного контролю.

Термін «модель конституційного контролю» потребує відповідних уточнень, зважаючи на природу цього явища та критерії розмежування, а точніше – зміни. Питання моделей конституційного контролю – це питання критеріїв диференціації цього явища. Дана проблема немає позитивного вирішення без визначення генеральних рис конституційного контролю та підходів до практичної реалізації. Загальні риси знаходять своє втілення в природі, а сама природа – у функціональному критерії. Таким чином, зважаючи на ці інтегративні чинники, є сенс вести мову не стільки про моделі конституційного контролю, скільки про підходи до реалізації відповідної функції, що обумовлена єдиною загальною природою цього явища – різновидів. Зважаючи на природу конституційного контролю та його функціональні характеристики, критеріями розмежування підходів до практичної реалізації конституційного контролю можуть виступати: тип органу, що здійснює дану функцію; належність даного органу до певної інституційної системи, загалом – позиціонування; кількість органів, що здійснюють дану функцію, та наявність системних зв’язків між ними; здійснення попереднього або наступного контролю; співвідношення попереднього та наступного контролю; характер рішення органу, що здійснює дану функцію.

Наявність суперечностей у системі або між системою та оточуючим середовищем завжди призводить до змін, які направлені на вирішення даної суперечності. Зважаючи на це, вся існуюча проблематика щодо конституційного контролю зводиться до суперечностей всередині системи «конституційний контроль» і суперечностей між системою «конституційний контроль» та іншими елементами сучасної держави. Проте вирішення проблем і суперечностей у такому ключі характерне лише для діючих правових систем, на відміну від фіктивних, у яких негативна ситуація може консервуватися як завгодно довго. Вказується на те, що будь-яка діюча модель форми державного правління та модель співвідношення і розподілу влади є відповіддю на виклики конкретної історичної ситуації та еволюціонування відповідної правової системи. Конституційний контроль як елемент такої системи за умови його реального, а не формального використання, також є продуктом тих самих чинників. З цієї точки зору можна вести мову про цілковиту своєрідність кожної з реально діючих національних моделей конституційного контролю.

Пункт 2.2.2. «Конституційний контроль і розділення влади» присвячено аналізу та співвідношенню категорій конституційний контроль і розподіл влади. Серед іншого доводиться, що розділення влади – це доктрина, яку було створено для убезпечення від «надмірностей» держави, з огляду на те, що основою її природи є примус. Звідси випливає, що будь-яка інституція, здатна впливати на посилення держави в плані «надмірностей», повинна враховуватися в такому балансі. Розділення влади – це не стільки функціональне розділення, скільки необхідність убезпечити тих, ким керують, від будь-яких проявів узурпації. Саме убезпечення від зловживань владою і є суть розуміння розділення влади. З цієї точки зору будь-який елемент, що сприяє такому убезпеченню, є елементом розділення влади, у т.ч. і конституційний контроль. З цієї позиції не мають значення кількісно-якісні сторони розділення влади, має значення лише кінцева мета. Так само, як конституціоналізм має теоретичний і практичний аспекти, так і розподіл влади включає в себе два аспекти: теоретичний, виражений у відповідному принципі, практичний – у балансі влад, стримуваннях і противагах. Можливо, ми висловимо парадоксальне твердження, але баланс як якісна сторона державного механізму, характерна для будь-якого його типу, незалежно від того, визнається це доктриною, чи ні. Незбалансовані системи трансформуються у напрямку до балансу або зникають. Багатоаспектність розділення влади проявляється також і у тому, що, крім усього іншого, дана практика унеможливлює непрозору легітимацію влади. Звичайно, за умов її реального, а не фіктивного функціонування. Аналіз вищенаведених фактів дозволяє стверджувати, що, якщо будь-який елемент, який належить до статусу даної інституції (повноваження тощо), специфікує його з точки зору розподілу влади – дана інституція є породженням функціонального розподілу влади. А отже, і функції, і повноваження, і компетенція є її наслідком. Справедливе також і зворотне твердження – якщо функція є породженням розподілу влади, то і інституція, що її реалізує є її наслідком. У конституційному контролі до такого роду елементів слід віднести: спосіб формування, типи контролю, компетенцію, тощо.

У пункті 2.2.3. «Конституційний контроль в контексті контрольної гілки влади» досліджується проблема виділення нових гілок влади в контексті теорії розділення влади. Стверджується, що можливість утворити окрему гілку влади потребує від публічного органу відповідності певним критеріям самостійності, що відповідають ознакам окремої гілки влади. Системний аналіз таких ознак дозволяє зробити висновки щодо місця цього органу в державному механізмі розподілу влади. За умов недостатньої концептуальної довершеності сукупно з труднощами застосування класичних уявлень про розподіл влади згідно європейського парламентаризму стала можливою ревізія функціонального поділу влади шляхом виділення установчої, виборчої, контрольної та навіть влади ЗМІ, що не розв’язує проблеми, а лише підмінює первісну постановку питання.

Контрольна влада припускає, насамперед, контроль всередині державних механізмів. Навряд чи контроль (у сенсі виділення в окрему владу) може бути різноплановим (поліфункціональним) або навіть дублюючим (конституційний суд, омбудсман, прокуратура). Раціональність запрограмована на наявність єдиного органу, який би контролював певну сферу. Специфічність спеціального органу конституційного контролю, принципи його творення і функціонування у (напів-) парламентарній системі, тобто забезпечення верховенства конституції, є штучними та умовними, за умови дії принципу «прямої конституції», та виглядають сумнівними з точки зору доцільності, оскільки створюють колізії між спеціальним органом конституційного контролю й судами. Безумовно, такий орган потрібний, але не як самостійний, а як такий, що легітимізується через парламент, або верховний судовий орган. Єдність та ієрархія контрольної влади з повноваженнями стосовно інших гілок можуть створити безконтрольний інститут, зокрема такі тенденції спостерігаються у практиці спеціальних органів конституційного контролю. Наслідком цього є намагання законодавця забезпечити поліфункціональність, деконцентрованість і похідний характер повноважень.

У пункті 2.2.4. «Особливості позиціонування органу конституційного контролю» розглядається проблема співвідношення органу конституційного контролю з іншими елементами сучасної держави. Виходячи з суті функціонування правової демократичної держави, питання позиціонування органу конституційного контролю в механізмі такої держави можна розглядати в контексті двох напрямів дослідження: по-перше, з огляду на місце згідно з принципом розподілу влади, тобто до якої з гілок влади слід віднести інститут конституційного контролю. І, по-друге, з огляду на місце в системі стримувань та противаг, у взаємному балансі різних гілок влади, визначаючи таким чином зв’язки (взаємозв’язки), контрбаланси – сенс існування подібного органу у цій системі. Проте і природа, і функції цього органу є визначальними в обох випадках. За існуючої функціональної складової органу конституційного контролю його можливе позиціонування передбачає віднесеність або до судової влади, або самостійне існування. Причому австрійський варіант європейського різновиду та американський різновид принципово не відрізняються в плані віднесеності до судової влади. Вони лише є наслідком принципових відмінностей правових сімей – і не більше. В Європі дану функцію здійснює спеціалізований суд, а в США – загальний. Саме з цієї причини поділ на різновиди за цим критерієм є достатньо умовним, в даному випадку існує лише розбіжність в підходах. Наділення судової влади даною функцію, веде до непропорційного її підсилення, що створює відомі незручності та загрози. Досвід США, де діяльність Верховного Суду у цій сфері, завжди була об’єктом серйозної критики – лишнє тому свідчення. Безумовно європейський підхід є більш поміркованим, завдяки в цілому самостійному позиціонуванню органу конституційного контролю, хоча б і в судові владі. Проте в цілому проблема та ж сама. Самостійне позиціонування органу конституційного контролю в державному механізмі створює також певні загрози. Принципова з них лише одна – супер-повноваження органу конституційного контролю порівняно з іншими гілками влади. Однак це легко нівелюється обмеженою функціональністю такого роду органу та низкою формальних організаційних заходів. З іншого боку, такий підхід дає можливість створити елітний орган із захисту цінностей держави та суспільства правовими способами. Тобто, мова йде про приведення структури сучасної держави на якісно новий рівень з точки зору її ідеального стану.

У підрозділі 2.3. «Функціональна сторона» відображено один із сутнісних аспектів контролю – функціональний, з позиції кількісного і якісного аналізу.

Пункт 2.3.1. «Контроль як функція і конституційний контроль» аналізується співвідношення контрольної функції в державі та конституційного контролю. З усією впевненістю можна стверджувати, що конституційний контроль є частковим проявом контролю як відповідної функції у механізмі здійснення публічної влади. Сам по собі контроль, із різного роду причин, насамперед функціонального та системного характеру, не зміг у момент практичної реалізації початкових уявлень про розділення влади, виділитись у окремий функціональний напрямок реалізації влади, але знайшов свій вияв в сфері реалізації інших – законодавчої, судової – гілок влади. Природа конституційного контролю є похідною від природи контролю взагалі, контроль же, у свою чергу, має ті ж параметри, що інші гілки влади, особливо в плані їх спільної правової природи.

Одним із аргументів щодо того, що і американський, і європейський різновиди конституційного контролю виконують одну і ту ж функцію, незважаючи на принципову різність форм і методів, можна сформулювати таким чином. Американський підхід вимагає практичної значущості для вирішення питання щодо конституційності. Така значущість встановлюється в ході здійснення юрисдикційної функції суб’єктами процесу. По-суті, це один із способів встановлення істини або ж відновлення справедливості. Європейський різновид вимагає тих же критеріїв, але встановлюються вони в ході правозастосування певними суб’єктами. У цьому, з одного боку, проявляється обмеженість європейського підходу, а з іншого – встановлюється тісний родовий зв’язок спільної функціональності з американським. Одна з основних якостей контролю – його динамічний характер. Під останнім розуміється, насамперед, такий його ефект, як різність результатів за умов аналогічного застосування. Результатом цього є те, що відверте копіювання цього інструменту без адаптації до національної правової системи не принесе бажаних результатів. До цього слід додати унікальність обставин, пов’язаних із ґенезою конституційного контролю, в кожному окремому випадку, та унікальність часового фактору.

Контроль як функція саме демократичної держави необхідний у диверсифікованій системі публічної влади. Контроль таким чином виступає подальшим удосконаленням принципу розподілу влади, ціль якого (на публічному рівні) недопущення авторитаризації державної влади. Безумовно, такий контроль можливий лише при повному виключенні доцільності із цієї функції. Те, що контроль, як окрема функція, властивий тільки демократичній державі, побічно підтверджується тим фактом, що до початку переважна більшість країн мали конституції (у широкому і вузькому змісті, тобто лад) та не мали при цьому ефективного конституційного контролю. Насамперед, через значну авторитарність існуючих режимів, у плані наявності одного центра влади (монархія, парламент – однаково). З іншого боку – сама по собі конституція, як і запроваджений нею контрольний механізм, не є панацеєю від авторитарних тенденцій та зловживань.

Пункт 2.3.2. «Функціональна складова конституційного контролю в кількісному та якісному вимірі та його інструментарій» розглядає функціональну сторону конституційного контролю. Вказується на те, що проблема функцій конституційного контролю має складний та заплутаний характер через очевидну складність конституції – явища, в силу якого функціонує конституційний контроль. Те, що конституція регулює весь спектр відносин, а конституційний контроль через особливості своєї діяльності «творчо» доповнює і розвиває їх, впливає на характер його функціональності. Крім того, причина створення конституційного контролю, що має прямим наслідком його функціональну сторону, включає в себе не лише конституцію в формальному сенсі, але і функціонування деяких механізмів нею запущених, як то баланс влад. Тобто, ми пропонуємо розрізняти формальну та сутнісну сторону в проблемі функцій конституційного контролю. Перша і друга знаходять своє вираження на двох рівнях функціональності. У практичній площині функціональна сторона конституційного контролю повинна бути конгруентна повноваженням та компетенції.

Проблема вирішення кількісної та якісної сторони функцій конституційного контролю знаходиться у площині об’єднання їх у систему з відповідними взаємозв’язками. Така система повинна мати певні рівні, зважаючи на різноманітність та різновекторність характеру діяльності конституційного контролю. Функції першого порядку, або генеральні функції, обумовлені самим сенсом існування конституційного контролю в правовій системі та державному механізмі. Така генеральна функція одна – гарантування конституції. Кінцевою метою діяльності конституційного контролю за будь-яких обставин і будь-яких умов є саме недоторканість конституції. Всі інші функціональні складові конституційного контролю беруть початок саме звідси. Гарантування конституції та її цінностей відбувається шляхом визнання норм та нормативних актів недійсними, або/та тлумаченням. Другий порядок складають забезпечуючі функції, тобто такі, що є наслідком генеральної. Серед таких функцій виділяються: забезпечення належного функціонування влади; гарантування прав і свобод; забезпечення ієрархії норм та нормативних актів. Стверджується, що можна говорити про єдину функцію – «конституційний контроль», тоді будь-які інші функції матимуть допоміжний характер або такий, що забезпечує. Повноваження забезпечуватимуть дану функцію. Проте, з іншого боку, деякі наслідки реалізації повноважень настільки далекі від конституційного контролю, що можна говорити про самостійність цих функцій. Щодо первинної функціональності конституційного контролю, то з усією впевненістю можна зазначити, що конституційний контроль – у будь-якому прояві – є нічим іншим як засобом саморегуляції конституції. Причому в такому засобі оптимально суміщаються ефективність реалізації, стабільність та гнучкість або мінливість конституції. Загальний висновок щодо функціональної сторони конституційного контролю формулюється таким чином. З функціональної точки зору конституційний контроль виконує роль «інструменту прецизійного налагодження» як правової системи в цілому, так і окремих її елементів. З цієї точки зору конституційний контроль виправляє недосконалості законодавства, та оптимізує правову систему. Рівень юридичної техніки та прогнозування не настільки високий, щоб передбачити всі ефекти від дії та взаємодії новоствореної норми, і багато з її недосконалостей виявляються лише в ході реалізації. Конституційний контроль точно так само доповнює законодавця, як прецедент в країнах загального права. Причому, мова йде як про наступний контроль, так і про попередній. Просто останній завдає такого впливу ще до прийняття норми, а отже, формує її початкову якість. Слід вирізняти різновиди конституційного контролю, зважаючи на те, яка саме функціональність реалізується. Тобто, предметом класифікації виступає функціональний напрямок діяльності конституційного контролю. З цієї точки зору автор вирізняє контроль за конституцією, контроль за законами та контроль за підзаконними актами – зважаючи на різну ієрархію актів. Зважаючи на ієрархію норм можна виділити контроль за принципами та контроль за нормами. З точки зору балансу влад – контроль за легіслатурою, урядом, главою держави. Аналіз практичної діяльності КСУ протягом 1997-2010 рр. дозволив стверджувати, що для нього характерні всі вищенаведені функціональні напрями.

Розділ 3. «Основні підходи до реалізації конституційного контролю» розглядає конституційний контроль з точки зору його практичної реалізації в національних правових системах у відповідних різновидах та варіантах. Конституційний контроль розглядається з точки зору лінійності його розвитку, причому його запровадження можливе шляхом виникнення в надрах правової системи та різних варіантів запозичення.

У підрозділі 3.1 «Конституційний контроль у США як засіб забезпечення федеральної Конституції» розглядаються особливості конституційного контролю у США. Причини виникнення конституційного контролю у США закладено в механізмі побудови розподілу влади, причому форма правління відіграє в ґенезі судового конституційного нагляду не останню роль. Механізм стримувань і противаг у США в принципі існує на суперечностях, основне з яких – протистояння між президентом, який очолює виконавчу владу, та конгресом. Причому ця суперечність і викликана ним постійна напруга між гілками влади, як уже зазначалося, свідомо ставилася в основу функціонування системи стримувань і противаг. За умови постійних конфліктів між гілками влади охорона фундаментальних цінностей, що проголошуються Конституцією, стає чи не питанням виживання самого режиму. Арбітром, який по суті згладжує кути конфліктів, керуючись при цьому генетичним базисом американської держави, виступає Суд. Таке колосальне за своєю силою і наслідками повноваження (сила і наслідки проявляються хоча б у тому, що діючого Президента США фактично «обрано» Судом) будується на надзвичайно високому легітимному статусі Суду. Таким чином, безконфліктність функціонування розподілу влади у США має вигляд консенсусу між президентом і конгресом, а у випадках конфлікту у справу вступає Суд. Отже, основне призначення Суду, як органу конституційного контролю в системі стримувань і противаг – недопущення кризового стану в функціонуванні американської держави та сприяння безконфліктному розвитку, де основним інструментом виступає власне функція конституційного контролю. Необхідність та раціональність судового конституційного погляду в межах системи стримувань і противаг, в американській теорії конституціоналізму доводиться за допомогою поняття конституційне правління. У системі стримувань і противаг воно означає обмеження урядової влади і захист прав особи, а підтримується – саме за допомогою Judicial Revue. У такому вигляді цей принцип поряд із принципом верховенства Конституції не суперечить ст. V Конституції США. При цьому генетичним рівнем Конституції вважаються федералізм, розподіл влади та білль про права.

Принципова особливість американського підходу до вирішення проблеми конституційного контролю є відбитком моделі ґенези та еволюції конституціоналізму. Тому, говорячи про конституційний контроль, слід акцентувати увагу на тому, що його динаміка відзначається таким факторами як саморегуляція та еволюціонування. При цьому слід враховувати значення прецеденту і традиції гнучкої конституції.

У підрозділі 3.2. «Особливості реалізації конституційного контролю у Скандинавії» здійснюється аналіз скандинавського підходу до реалізації конституційного контролю. Стверджується, що Скандинавія являє собою чисту перехідну форму, що склалась як така через конкретні історичні обставини та відомі або наявні засоби для реалізації цієї функції. Знову таки як і в США, так і в Скандинавії, тертя між функціональними публічними гілками влади призвело до поступового запровадження конституційного контролю як додаткового інструмента його забезпечення. Конкретні історичні обставини у Норвегії, Данії чи Швеції вказують, на яку гілку здійснювався вплив і яким чином. Швеції слід було витримати баланс між прерогативами монарха та досить сильною елітою, що домінувала в парламенті, і тому було запроваджено попередній контроль. Поступове, але дедалі більше домінування парламенту не знаходило підтримки та значно обмежувало можливість судового наступного контролю. Інша історична ситуація з середини та другої половини XIX століття, на відміну від Швеції і Данії, а потім Норвегії призвели до принципово інших наслідків. Гібридність правової моделі Скандинавії, яка полягає в суміші принципів загального права з континентальним, але з перевагою останніх, робить не принциповим вибір моделі конституційного контролю за американськими чи європейськими взірцями.

З наведених вище міркувань слід зробити наступні висновки: вибір засобів та відповідних можливостей для запровадження конституційного контролю зумовлюється типом правової сім’ї; ґенеза конституційного контролю пов’язана з конкретними історичними обставинами, які виявляються у встановленні функціонального розподілу влад, запровадженні елементів балансу влад та перерозподілі функціональності і компетенції. Це може бути конкретний історичний факт (США, Швеція) або специфічний розвиток подій на тлі конкретних історичних обставин (Данія, Норвегія). Це положення справедливе для природної ґенези конституційного контролю, як це мало місце у США та Скандинавії. Європейська модель є чистою «грою розуму». Хоча вона також виникає згідно з певними історичними обставинами, проте у ній відсутня прив’язка до конкретних історичних фактів. Більше того, досвід другої половини ХХ століття показує, що інститут конституційного контролю запозичується національними правовими системами як стандарт демократії.

Акцентується увага на тому, що правова природа конституційного контролю є наслідком дій трьох взаємопов’язаних правових явищ: правова сім’я, правова система, форма правління. Зважаючи на різновекторність дій принципів правової сім’ї, що детермінують конституційний контроль, дана логічна схема не є лінійною. Точніше, її можна просторово виразити як одночасну дію трьох елементів, що призводить до появи конституційного контролю.

Основні особливості інституту конституційного контролю в країнах Скандинавії зводяться до наступного: наявність двох паралельних інституційних структур, які функціонують у рамках одного інституту. Контроль здійснюють суди, нагляд – спеціально створені органи. Таким чином Скандинавія дає приклад перехідної форми від американського різновиду, який являє собою судовий наступний контроль, – до європейської, що умовно можна назвати квазісудововим, який включає ознаки попереднього та наступного контролю. Отже, прослідкується еволюція конституційного контролю. Основні причини цієї еволюції й особливості кожного з різновидів та варіантів є прямим наслідком дії основних принципів правової сім’ї. Серед цих принципів первісне значення має співвідношення у правовій системі прецеденту та закону; основна принципова відмінність між цими різновидами полягає в застосуванні певних інститутів для здійснення функції конституційного контролю з можливою їх комбінаторністю, та застосування попереднього й наступного контролю у певному співвідношенні. Проміжний характер скандинавського різновиду полягає в тому, що він, з однієї сторони, є прикладом співіснування попереднього і наступного контролю, а з іншої – такий контроль здійснюється принципово різними органами з точки зору їх природи та функціональності.

Американський та європейський різновиди являють собою екстремальні випадки уніфікації вирішення цієї проблеми; переплетення попереднього та наступного контролю. Причому, зважаючи на особливості форми державного правління та державний режим, перевага явно надається першому. Така ситуація призводить до обережного використання наступного контролю та інституціоналізації його на рівні правового звичаю; судовий контроль має прецедентний характер. Скандинавські дослідники ведуть мову про правовий звичай. При цьому наступний контроль здійснюється на відповідних правових підставах спеціально уповноваженими на те органами. Тобто, йдеться про переваги, які надає скандинавський законодавець попередньому контролю перед наступним; у скандинавських країнах чітко прослідковується тенденція до еволюціонування від порівняно простих форм до більш складних. Так, у Норвегії, наприклад, застосовується переважно судовий контроль, у Дані та Швеції – типово перехідні, гібридні форми, причому в Данії гармонійно поєднуються попередній та наступний контроль залежно від органів, що його здійснюють. У Швеції перевага явно надається першому. Основними перевагами гібридної форми є вирішення проблеми гармонізації попереднього та наступного контролю. З іншого боку, вирішуються всі проблемні моменти, пов’язані з недоліками наступного контролю.

Країни Скандинавії є прикладом тієї сполучної ланки, яка органічно завершує модель лінійної еволюції інституту конституційного контролю в сучасному світі. У цьому ряді перша історично та найбільш примітивна модель склалася у США, потім вона була продубльована у Норвегії. Данія являє собою приклад перехідної форми, при якій у системі конституційного контролю сполучається контроль і нагляд, попередній та наступний контроль з інституціями, що його здійснюють, при чому перевага надається наступному контролю. Швеція є прикладом другого етапу трансформації, при якій нагляд має пріоритет над контролем. Приклад Фінляндії показує, як система конституційного контролю може зводитись лише до попередніх форм. Наступним етапом у трансформації конституційного контролю є створення європейської моделі зі спеціальним органом, що здійснює відповідну функцію. Таким чином емпіричний досвід вказує нам на чотири етапи трансформації конституційного контролю.

У підрозділі 3.3. «Конституційний контроль у Європі як засіб забезпечення ієрархії норм» зосереджено увагу на особливостях доктрини Кельзена та започаткованого ним різновиду конституційного контролю. Стверджується, що аналіз практики реалізації доктрини «чистого права» Кельзена, яка передбачає у т.ч. створення спеціального органу конституційного контролю, дозволяє констатувати наступне: запропонована Кельзеном модель значною мірою так і залишилася віртуальною, оскільки в чистому вигляді ніде не реалізована. У зв’язку з цим можна зазначити, що сама модель має лише загальні риси, опускаючи при цьому деталі. Практика її реалізації стала не більше, ніж варіацією на тему. Саме тому, власне категорія «європейський різновид конституційного контролю», має специфічний сенс, з огляду на принципові відмінності французького та австрійського підходів. У системі розподілу влади, спеціальний орган конституційного контролю займає окреме місце, фактично розміщуючись поза і над гілками влади, виконуючи при цьому роль «контрольного фільтра» на виході інформаційних потоків кожної з гілок влади. У системі стримувань і противаг його місце знаходиться в стрижні цього механізму, а його функціональне призначення – арбітр. Теорія слідкуючих систем дозволяє з’ясувати іншу основоположну функцію – контроль, і може бути використана для остаточного визначення місця спеціального органу конституційного контролю в системі стримувань та противаг.

Отже, у трьохмірній моделі державного механізму, з всією сукупністю взаємозв’язків та контрбалансів, такий орган є ядром системи стримувань та противаг – контролюючий, стримуючий, генеруючий (з огляду на теорію органічного конституціоналізму), гарантуючий та направляючий її елемент, провідник конституції і, як наслідок, основа конституціоналізму. Сполучення та переплетення різнопланових функціональних характеристик – основна причина особливої природи спеціального органу конституційного контролю. Вирішення проблеми природи такого органу в сенсі «специфічно-особлива» впливає на його розміщення в системі розподілу влади й механізмі стримувань та противаг, і це, у свою чергу, дозволяє без упередженості вирішити проблему прецедентної практики таких органів, в т.ч. враховуючи такі специфічні повноваження, як офіційне тлумачення конституції. У будь-якому випадку слід орієнтуватись на те, що спеціальний орган конституційного контролю – квазісудовий (форми діяльності та процедури вказують на судову складову, функції, що, безумовно, є більш вагомим елементом, вказуючи на цілком особливу його природу) та юридико-політичний орган (формування, повноваження, фактор впливу, об’єкт гарантування тощо).

Підрозділ 3.4. «Особливості запозичень конституційного контролю» досліджує варіанти встановлення конституційного контролю шляхом запозичення. Доводиться, що в будь-якій правовій системі, в якій існує реальна ієрархія норм, можливе функціонування інституту, подібного до конституційного контролю. Причому, основу функціональності, за будь-яких обставин складає саме забезпечення такої ієрархії. Звідси висновок: всі інші функціональні напрямки конституційного контролю, з точки зору його універсальності – як то забезпечення балансу влад, тлумачення тощо – мають вторинний характер. Слід чітко розрізняти два зовні схожі процеси, що пов’язані із запровадженням нових інститутів в правові системі – демократизацію та вестернізацію. Принципова різниця між ними – якісні характеристики правової сім’ї. Для романо-германської сім’ї та сім’ї загального права – у випадку запровадження конституційного контролю мова може йти або про удосконалення (Андорра), або про демократизацію (Португалія), або про те, і про інше (Індонезія). У будь-якому іншому разі слід вести мову про вестернізацію, у межах якої проходить запровадження того чи іншого інституту. Реальне, на противагу формальному, запровадження конституційного контролю потребує наділення органів, що його здійснюють спеціальними повноваження, або створення системи органів, що здійснюють відповідну функцію. Ми пропонуємо розрізняти процеси вестернізації, та удосконалення стабільних систем. В цьому контексті, слід розглянути появу конституційного контролю в державах, які запроваджували цей інститут лише з метою удосконалення власних систем управління.

У Розділі 4. «Проблеми конституційного контролю в контексті трансформації сучасних держав» конституційний контроль розглядається, насамперед, в проблемному ракурсі. Аналізуються особливості цього інституту в правових системах держав, що здійснюють трансформаційні реформи.

Підрозділ 4.1. «Фундаментальні проблеми конституційного контролю: загрози, вади і недосконалості» розглядає найбільш проблемні моменти, пов’язані з функціонуванням конституційного контролю. Вказується, що принциповою, глибинною проблемою конституційного контролю, що започаткована британською традицією правосуддя (common law), перенесеною на американське підґрунтя, є змішування судово-юрисдикційної і законотворчої функцій, що, врешті-решт, призводить до зникнення меж між правотворчістю та правозастосуванням.

Стверджується, що аналіз проблем функціонування конституційного контролю слід розділити на декілька напрямів, які є характерними з точки зору порушення основоположних принципів конституційного контролю або органічних його вад. Серед них виділяються: політизація, її складові, чинники, небезпеки і загрози; проблеми формування органу конституційного контролю; проблеми прикладного характеру; слабкості конституційного контролю; загрози і пастки конституційного контролю.

Доводиться, що питання політизації органів конституційного контролю, з огляду на кількісну сторону досліджень, є чи не найболючішим та найактуальнішим. Розглядати політичну складову в природі органу конституційного контролю найбільш доцільно з точки зору виокремлення певних рівнів, на яких політична природа такого органу проявляється так або інакше. Перший рівень, безумовно, пов’язаний з позиціонування такого роду органів. Більшою мірою воно стосується спеціальних органів конституційного контролю, меншою – судів, що виконують цю функцію. Другий рівень вбачається в політичному характері компетенції і повноважень органів конституційного контролю. Ця характеристика має видову якість, а тому є важливішою для розуміння політичної складової в природі органів конституційного контролю. Третій рівень полягає в політичній природі предметів розгляду такого роду органів, що іманентно пов’язані з політичною конституцією та проявляються в політичній меті його діяльності. Серед іншого, вказується на те, що норми законодавства щодо деполітизації органів конституційного контролю в більшості випадків – марні, оскільки реально не досягають поставленої мети. Політизацію в державах, що здійснюють трансформаційний перехід, слід розглядати як окреме явище, багато в чому не схоже на таке, яке існує в країнах, що мають традиції функціонування державних інституцій взагалі, та конституційного контролю, зокрема.

Окремо аналізуються проблеми формування органів конституційного контролю. Основним проблемним моментом при формуванні органу конституційного контролю, зрештою, як і для будь-якого іншого органу, який виконує дану функцію, є обмеження особистісного фактору до мінімуму. Однією з найбільш критичних проблем, пов’язаних із формуванням органу конституційного контролю, є забезпечення його безперервного функціонування.

Акцентується увага на тому, що дослідження загроз, які можуть бути наслідком функціонування конституційного контролю, представляє не стільки теоретичну, скільки практичну цінність. В основі більшості загроз та проблем, пов’язаних з функціонуванням конституційного контролю, незалежно від будь-яких його різновидів, лежить іманентна контраверсійність двох ключових елементів його природи. Власне, другий є логічним продовженням першого, тому можна вести мову про суттєву суперечність, покладену в основу конституційного контролю. Суть її зводиться до протиставлення закону і контролю, парламенту і органу конституційного контролю, законодавця і судді. Їх діяльність взаємно заперечує одна одну. Причому ступінь легітимності парламенту на порядок вищий, ніж органу конституційного контролю.

Коріння багатьох проблем, пов’язаних з можливим «використанням» органу конституційного контролю неналежним чином, криється в самій природі тієї функціональності, яку він здійснює. При цьому стверджується, що, незважаючи на всі ті небезпеки, які несе конституційний контроль, його, насамперед, слід розглядати як фактор удосконалення й раціоналізації державного механізму та механізму здійснення публічної влади. Як показує досвід, досконале позиціонування в усіх сенсах цього терміну, сукупно з доктриною самообмеження, здатне, в основному, убезпечитися від загроз цього інституту, а його потенціал, як у співпраці з законодавчою владою, так і виконавчою, є неоціненним. В основі цієї співпраці лежить, з однієї сторони, убезпечення від можливої узурпації, а з іншої – робота з удосконалення правової системи та системи законодавства.

Підрозділ 4.2. «Неправові чинники в функціонуванні конституційного контролю» досліджує маловивчений аспект конституційного контролю, пов’язаний з впливом неправових факторів на функціонування конституційного контролю. Стверджується, що не менш, ніж правові функціональні складові, на діяльність інститутів публічної влади можуть здійснювати вплив чинники, які не мають чітко визначеної правої природи, тобто є неунорномованими категоріями. Такий стан речей пояснюється зростаючим впливом громадянського суспільства на діяльність публічної влади за умов демократичного правління. Проблеми трансцендентних категорій в застосуванні до права взагалі та конституційного контролю зокрема мають абсолютно практичні наслідки. Як приклад наводяться проблеми формування органу конституційного контролю та його якісного складу, які, крім усього іншого, є наслідком органічних вад демократії як способу прийняття рішень та способу управління.

Доводиться, що категорія «авторитет» є невід’ємною від сучасного розуміння категорії публічної влади взагалі, а також окремих, сутнісних моментів її функціонування. У цілому, авторитет влади формується завдяки діяльності її окремих ланок, насамперед, через діяльність її інститутів (органів). Авторитет органу публічної влади є наслідком авторитету влади в цілому. Щодо авторитету органу конституційного контролю, то слід вести мову про внутрішні та зовнішні формуючі чинники, де зовнішні – принципи функціонування, устрій тощо, а внутрішні – незаангажованість органу, яка проявляється у системі формування органу, критеріях членства і т. д. Окремим аспектом трансцендентних впливів на конституційний контроль є питання сприйняття його як цінності.

У підрозділі 4.3. «Особливості оптимізації конституційного контролю» аналізуються можливості та шляхи удосконалення конституційного контролю. Викладено аналіз нормативного матеріалу щодо імплементації інституту конституційного контролю та існуючої практики Конституційного Суду України, що дозволяє виділити ряд проблемних моментів теоретичного та практичного плану, пов’язаних з інституціоналізацією конституційного контролю та практикою її застосування, серед яких: позиціонування КСУ в існуючому державному механізмі; адекватність існуючих форм контролю; адекватність повноважень до виконуваних КСУ функцій; методологічні проблеми, пов’язані з реалізацією повноважень КСУ; проблема реалізації його рішень; спосіб формування КСУ. Виходячи з існуючого стану справ, аналізуються основні стратегії модернізації та розвитку конституційного контролю в Україні. У цьому контексті досліджуються ризики та небезпеки у функціонуванні інституту конституційного контролю в існуючому вигляді. Вказується на те, що самі по собі зміни в інституті конституційного контролю мало чого варті без системних змін самої Конституції.

Крім того, аналізуються необхідні зміни для гармонійного функціонування конституційного контролю. У підрозділі пропозиції щодо реформування конституційного контролю зведені до декількох основних напрямів. Вони включають в себе стратегічні завдання, що випливають з природи та позиціонування цього інституту, та питання загального покращення його функціонування. Пропозиції щодо стратегічного удосконалення цього інституту можна звести до проведення ефективної модернізації КСУ для його подальшої роботи.

Підрозділ 4.4. «Адаптаційний потенціал конституційного контролю в світлі трансформаційних процесів» розглядає роль конституційного контролю в державах, що здійснюють трансформаційний перехід до демократії. Вказується на те, що загальні принципи та закони для систем, подібних до конституційного контролю, існують та діють незалежно від того, визнають їх чи ні, чи то на нормативному рівні, чи то фактично. Саме тому існуючі проблеми конституційного контролю, характерні для трансформаційних держав, є наслідком ігнорування та порушення вказаних універсалій загального характеру. Стверджується, що будь-який національний орган конституційного контролю є продуктом еволюції від початку заснування до нашого часу. Тенденції такого еволюціонування – це ті напрями оптимізації, що повинні враховуватися під час запозичення певного різновиду та його інсталяції.

У контексті трансформаційних процесів аналізується питання активності конституційного контролю. Активність формулюється як частота використання інструментарію конституційного контролю в процесі функціонування правової системи та системи державного управління. Слід зазначити, що активність конституційного контролю в різні періоди розвитку держави та суспільства може бути як негативним, так і позитивним явищем. Зазначається, що активність органу конституційного контролю співпадає з циклами активності держави та соціуму. У періоди модернізації та трансформації, коли необхідні швидкі та енергійні зміни, активність конституційного контролю – явище не просто прийнятне, але бажане, необхідне. І навпаки, коли потрібно надати системі статичності, для закріплення принципово нових відносин – конституційний контроль повинен стати консерватором. Таким чином, простежуються певні цикли активності конституційного контролю. Це надзвичайно важливий висновок з огляду на трансформаційні процеси, що проходять в Україні.

Доводиться, що більшість проблем, пов’язаних з інсталяцією конституційного контролю, як власне і будь-якого іншого інституту, серед іншого, пов’язані з фактором часу. Всі більш-менш вдалі вестернізації (Японія, Туреччина, Китай) займали в часовому проміжку період від 30 до 50 років. Онтологічну сторону процесу трансформації та запровадження демократичних інститутів якнайкраще висвітлює праксеологія з її методологічним інструментарієм. Досвід трансформації у пострадянських державах свідчить, що замість того, щоб як належить істинній демократичній трансформації, конституційний контроль сприяв набуттю системою стандартних демократичних рис, він сам адаптується до девіацій такого роду систем, а подеколи стає фактором таких девіацій.