Толстих Н.В. Динаміка рівня життя населення України (соціологічний аналіз)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Толстих Н.В. Динаміка рівня життя населення України (соціологічний аналіз)
Альтернативное Название: Толстых Н.В. Динамика уровня жизни населения Украины (социологический анализ)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ


 


У вступі обрунтовується актуальність проблеми, характеризується міра наукового її опрацювання, сформульовані мета та основні завдання роботи, визначаються об'єкт і предмет дослідження, його й емпірична база, викладаються наукова новизна, практична значущість та апробація результатів.


У першому розділі - “Рівень життя як категорія аналізу” - досліджуються підходи до ви, визначаються складові елементи та детермінанти рівня життя, окреслено роль рівня життя як критерію виділення соціальних груп.


Рівень життя традиційно вважається предметом міждисциплінарного аналізу. Сучасні енциклопедії та довідники зводять рівень життя до ступеня задоволення матеріальних і культурних потреб індивіда, групи чи суспільства, які співвідносяться з їхнім статусом. Рівень життя людей залежить від ступеня соціально-економічного розвитку суспільства, характеру відносин розподілу результатів суспільного виробництва (останні відображаються у можливостях задоволення потреб окремими групами населення) та індивідуальних зусиль самої спрямованих на підвищення власного рівня життя. Економічна активність людей, що має на меті поліпшення власного добробуту, обмежена сукупністю відносин суспільства. Тому рівнем життя в роботі вважаються можливості, що надає суспільство особі для задоволення життєвих потреб, відповідно до її соціально-економічного статусу.


При аналізі рівня життя можна варіювати кількість його складових елементів, які відповідають основним потребам В роботі обрано запропонований ООН склад елементів рівня життя: здоровя разом з демографічною ситуацією, харчування, освіта разом з грамотністю та навичками, умови праці, зайнятість, можливість накопичення, транспорт, житло, одяг, відпочинок.


Рівень життя є самодостатнім критерієм диференціації суспільства. Наукова література з ствознавства за різницею в рівні життя поділяє суспільство на три великі групи: бідних, багатих та середній клас. Цей розподіл у радянській літературі підлягав нищівній критиці і лише останніми роками став застосовуватися в аналізі структури пострадянських суспільств.


Бідними вважаються групи людей, які живуть в умовах нестачі необхідних матеріальних та культурних ресурсів для підтримки здорового існування. До середнього класу належать верстви населення з середніми для даного суспільства рівнем доходу та розміром споживання, а багаті - це група людей, доходи та споживання яких значно перевищують цей середній рівень. Бідність і багатство є відносними поняттями і мають свої особливості у кожному суспільстві.


У другому розділі - “Оцінка тенденцій рівня життя населення України в 1990-1998 рр.” - проаналізовано існуючі показники рівня життя та методики їх виміру, здійснено соціологічний аналіз добробуту населення України та порівняно за даними міжнародної соціально-економічної статистики рівень життя населення України з рівнем життя населення інших країн.


У залежності від того, до окремо обраної потреби чи до їх сукупності зводиться рівень життя, показники, за якими він аналізується, можна поділити на неінтегровані (прості) та інтегровані (узагальнені).


Неінтегровані (прості) показники рівня життя є кількісно виражені ступені задоволення окремих матеріальних чи духовних потреб. До них належать такі загальновідомі показники, як, наприклад, калорійність харчування, середньодушове споживання основних продуктів харчування, середня кількість предметів довгострокового користування в домогосподарствах, частота відвідування театру тощо.


У практиці сучасного соціально-економічного аналізу як з метою міжнародного порівняння, так й при вивченні рівня життя в окремих країнах використовуються одночасно прості і узагальнені (інтегровані) показники. При цьому прості показники рівня життя, що відповідають досягнутому розміру задоволення основних потреб у натуральному вимірі, ілюструють конкретне наповнення узагальнених показників.


Інтегровані, як правило, вартісні, показники рівня життя характеризують узагальнені можливості задоволення всієї сукупності потреб людини й найпоширенішими серед них є: заробітна плата (чи дохід) і похідні від неї показники - середня, мінімальна і максимальна заробітна плата; аналогічні рівні пенсій, стипендій; офіційні межі бідності і малозабезпеченості; ВВП на душу населення, за допомогою якого оцінюються можливості підвищення добробуту суспільства в цілому. Міжнародна статистика має спеціальний інтегрований показник для порівняння рівня і якості життя в різних країнах - Індекс людського розвитку (ІЛР).


На підставі різниці в методах одержання інформації про інтегровані показники та в формах їх подання сьогодні можна виділити три нижченаведені групи методик вимірювання рівня життя.


До першої групи належать методики, побудовані на соціально-економічних показниках, які публікуються офіційною статистикою. Рівень життя розглядається, як правило, через розмір заробітної плати (або доходу), середньодушовий розмір ВВП, офіційні межі малозабезпеченості й бідності, а також через деякі показники здоров’я і освіти.


У теперішній економічній ситуації можливості використання методик, побудованих виключно на показниках соціально-економічної звітності, дуже обмежені. При великій чисельності незареєстрованих безробітних і нерегулярній виплаті заробітної плати показники, навколо яких будуються ці методики, не можуть відображати реальний рівень життя всього населення. Офіційні статистичні дані дуже поступаються за інформаційними можливостями результатам опитувань, тому в теперішніх умовах спостерігається тенденція при вивченні рівня життя населення широко застосовувати опитувальні методики навіть для тих показників, які традиційно розраховуються за матеріалами статистичної звітності.


Другу групу утворюють методики, що базуються виключно на опитувальних методах отримання інформації про розмір показників, які характеризують рівень життя населення. Суть цих методик зводиться до припущення про тотожність доходів та реального споживання. Обгрунтуванням цього припущення є неможливість в інший засіб оцінити дійсні умови життя людей в ситуації, коли більша частина населення має офіційно нереєстровані доходи. Вважається, що люди реально споживають не більше благ, ніж дозволяють їхні доходи.


За результатами дослідження “Доходи та витрати домогосподарств України”, проведеного Київським міжнародним Інститутом соціології в 1995 році за однією з таких методик, середньодушове реальне споживання перевищує середньодушовий дохід (обидва показники отримані під час опитування) в 2,09 рази. Така значна різниця між середньодушовими доходами та середньодушовим реальним споживанням дозволяє говорити про те, що населення крім формальної зайнятості має й додаткові джерела отримання засобів до існування (наприклад, праця на присадибній ділянці, дрібна посередницька діяльність тощо), роль яких в умовах соціально-економічної кризи трансформується з допоміжної в головну, що сприяє подальшому зниженню потенціалу зростання суспільного виробництва й втраті населенням професійних навичок.


Такий аналіз, спрямований на визначення перед усім реального рівня життя, є доцільним, тому що дозволяє визначити наявність прихованих можливостей поліпшення умов життя населення (за розміром реального споживання). Але ця доцільність має бути обмежена діагностичною функцією розглядаємих методик. Співвідношення, при якому середньодушові доходи значно перевищують середньодушове реальне споживання й дозволяють здійснювати заощадження, є індикатором сприяючих всебічному розвитку людини умов життя. При суміжних чи рівних значення згаданих показників рівень життя може бути визначений як гранично прийнятний, але вже вимагаючий удосконалення механізмів соціального захисту найбільш малозабезпечених верств населення. Й, нарешті, у тому випадку, коли спостерігається перевищення середньодушового реального споживання над середньодушовими доходами, рівень життя населення необхідно визнати як низький.


Методики, що утворюють другу групу, мають обмежене практичне значення. Результати досліджень, проведених за цими методиками, не можуть бути використані як вихідні дані при плануванні конкретних заходів у сфері соціального забезпечення, хоча при несприятливому співвідношенні доходів і реального споживання їх неможливо не враховувати як негативні тенденції при формуванні стратегії соціально-економічного розвитку держави. Недоліком цих методик є також й той факт, що вони розроблені для аналізу рівня життя у країнах, що розвиваються, або стосовно бідних верств населення, і їх застосування до аналізу рівня життя населення України завищує рівень життя.


До третьої групи входять методики, що забезпечують міжнародне порівняння умов життя. До початку 90-х років не було розроблено спеціальних узагальнюючих показників, що дозволяли б у світовому масштабі порівнювати умови життя людей в різних країнах. Але, починаючи з 1990 року, ООН щорічно публікує “Звіт з людського розвитку”, у якому містяться дані про середньодушовий розмір ВВП, здоров’я й рівень освіти населення, зведені в індекс людського розвитку (ІЛР).


Вихідні дані для розрахунку ІЛР і аналізу рівня життя із застосуванням методик, зведених нами до першої групи, є ті ж самі, з тією лише різницею, що до ІЛР вони входять вже скориговані відносно мінімальних та максимальних значень, зафіксованих світовою статистикою. Таким чином, ІЛР - це відображення ефективності соціально-економічного розвитку окремих країн у світлі світового прогресу умов життя людини.


Комплексний аналіз, проведений за вищеназваними методиками, буде доцільним доповнити самооцінкою населення за матеріалами моніторингових досліджень, що проводяться на вибірках, репрезентативних за основними соціально-демографічними ознаками для дорослого населення країни.


Результати аналізу рівня життя населення України свідчать про  значне його погіршення.


Відповідно до офіційної соціально-економічної звітності, за 1989-1998 рр. ВВП України скоротився більш, ніж на 60 %; реальна заробітна плата в 1998 р. не перевищувала третини від її рівня в 1990 р.


За даними моніторингового дослідження сучасного стану й перспектив розвитку українського суспільства, проведеного Інститутом соціології НАН України, з кожним роком респонденти негативніше оцінюють матеріальні умови своєї родини, частіше вказують на відсутність коштів на найнеобхідніше харчування та одяг. Ці дані відповідають звітам офіційної статистики про розмір споживання населенням основних продуктів харчування, який у 1990-1998 рр. значно знизився.


Зниження рівня життя є основною причиною погіршення демографічної ситуації в Україні. Починаючи з 1994 року, в Україні спостерігаються негативні темпи зростання населення. При цьому перевищення смертності над народжуваністю в Україні має місце з 1991 р. Зростають також дитячі захворюваність та смертність. Негативні наслідки цих демографічних тенденцій Україна відчує в майбутньому при формуванні соціально-економічного потенціалу.


Соціально-економічний потенціал України погіршуватиметься також внаслідок зниження стимулюючої ролі освіти і можливостей її одержання. Скорочення виробництва не гарантує зайнятості людям з освітою. Тому в період майбутнього економічного зростання з великою ймовірністю можна очікувати нестачу висококваліфікованих фахівців, які сьогодні непотрібні економіці.


Зниження рівня життя основної маси населення України супроводжується зростанням безробіття. Незареєстроване безробіття в багато разів перевищує офіційні показники і сягає сьогодні майже п’ятої частини економічно активного населення. В умовах відсутності ефективної системи соціального захисту ця група населення взагалі не має будь-яких засобів до існування.


Від зниження рівня життя найбільш страждають групи населення, які не можуть самостійно повністю забезпечувати задоволення потреб - люди похилого віку, діти та інваліди, тобто саме та частина населення, за рівнем життя якої визначається добробут суспільства. Ці категорії населення сьогодні найбільше підпадають під ризик опинитися за межею бідності тому, що система державного соціального захисту не може гарантувати їм навіть відносно задовільні умови існування.


Високий та задовільний рівень життя є сьогодні виключним явищем, яке практично не фіксується даними офіційної соціально-економічної статистики та опитуваннями населення. Але в суспільстві вже з’явилася соціальна група багатіїв, відмінною особливістю яких є володіння капіталом у класичному розумінні цього поняття.


Останніми роками спостерігається стрімке зростання соціально-економічної нерівності, що веде до поляризації суспільства. Майже 90 % населення України сьогодні живе в бідності, 5 % складають ті, кого можна віднести до середнього класу, і 5 % - до багатих людей.


Отже, рівень життя населення України в 1990-1998 рр. знизився і немає жодної підстави для його позитивної оцінки.


Різке зниження рівня життя населення України знайшло відображення в погіршенні його співвідношення зі світовими відповідними показниками.


Рівень життя населення України, вимірюваний за ІЛР, з кожним роком погіршується. У 1994 році Україна серед поданих у “Звіті з людського розвитку-97” 170 країн посіла 95-те місце. Абсолютне значення ІЛР України дорівнює 0,689, Канади, обіймаючої перше місце за цим показником, - 0,942, Сьєрра-Леоне, замикаючої таблицю, - 0,176. Абсолютне значення ІЛР України майже суміжне з нижньою межею значення ІЛР для країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу. В цьому ж рейтингу країн Україна посідає середню позицію між Росією, що знаходиться на 67-му місці у загальному переліку і на першому серед колишніх республік СРСР, та Таджикистаном, перебуваючим у стані війни і утримуючим 115-те місце серед відображених у таблиці країн і маючим найгірше серед колишніх республік СРСР значення ІЛР. Згідно з даними “Звіту з людського розвитку-98”, Україна у 1995 році за ІЛР посіла вже 102-ге місце.


Порівняльний аналіз дозволяє зробити висновок, що рівень життя населення України сьогодні значно нижчий від світових стандартів. Серед компонентів ІЛР лише рівень освіти населення України відповідає критеріям високорозвинутих країн, хоча якість його в умовах зростання безробіття погіршуватиметься. Негативні тенденції, що склалися в макроекономічних і соціальних процесах, які зумовлюють рівень життя, і надалі будуть стримувати зростання ВВП і сприятимуть погіршенню здоров’я населення, що може мати наслідком усунення України з групи країн із середнім рівнем людського розвитку.


У третьому розділі - “Сучасні можливості управління рівнем життя населення” - досліджуються соціальні ресурси підвищення рівня життя, напрями вдосконалення соціально-економічної політики держави в галузі піднесення добробуту населення, критерії оптимального рівня життя.


Усі механізми регулювання рівня життя населення в роботі поділено на дві групи. До першої належать можливості свідомих дій людей, спрямовані на поліпшення власного добробуту, які безпосередньо залежать від самих людей та їхнього найближчого оточення. Соціально-економічна політика держави у галузі підвищення рівня життя населення і стратегія розвитку суспільства в цілому складають другу групу механізмів, дія яких утворює зовнішнє до механізмів першої групи середовище, на стан якого поведінка окремих людей безпосереднього впливу не має.


Реалізація будь-якої концепції подолання бідності, що спирається на підвищення ефективності економічної поведінки індивідів та домогосподарств, перш за все передбачає забезпечення можливостей впливу людей на свій добробут. Але більшість населення України в теперішній час визначає, що не може активно впливати на умови свого життя, які, як свідчать аналіз макроекономічних показників і результати опитувань, є вкрай незадовільними.


Низька самооцінка власної значущості для суспільства, пасивний тип взаємодії з оточуючим середовищем є головними складовими елементами двох взаємопов’язаних феноменів, які належать до характерних рис бідності - ефекту вилучення та субкультури бідності. За невеликим винятком групи заможних людей, основна маса населення України позбавлена соціального захисту з боку суспільства і в умовах зростання безробіття не за власним бажанням випадає з суспільного виробництва взагалі. Зростаюче незадоволення умовами життя та пасивне ставлення до оточуючої дійсності призводять до укорінення в свідомості людей відчуття приреченості та безпорадності і загрожують в майбутньому  більш суворими наслідками, ніж це здається на перший погляд. Субкультура бідності, яка проявляється в утриманськи-пасивному ставленні її носіїв до суспільства та несприйнятті ними трудових цінностей, на думку західних дослідників, - це успадковане з покоління в покоління явище, яке розповсюджується в суспільстві обернено пропорційно стабільності, і тому поява в умовах сьогоднішньої соціально-економічної кризи серед населення України багаточисельної соціальної групи, яка в класичному розумінні належить до маргиналів чи люмпен-пролетаріату і не піддається впливу будь-яких стимулів праці, є питанням часу. Ще досить сильне прагнення отримати освіту, бажання працювати не лише на себе, але й для суспільства, повага до суспільних інтересів, без забезпечення яких не може бути й повної реалізації особистих цілей, слід розглядати вже не як пануючі цінності, а як залишкові стереотипи, зникнення яких при збереженні тенденцій соціально-економічної динаміки, що склалася, є неминучим.


Є різниця в використанні ресурсів боротьби з бідністю в суспільствах, де бідні складають відносно незначну частину, яка не перевищує 20 % загальної чисельності населення, та в суспільствах, де в умовах бідності знаходиться основна маса населення. У першому випадку бідні розглядаються іншими членами суспільства як найнебезпечніша група, як фактор ризику існування надійного життєвого простору, яких можна “нейтралізувати” за рахунок незначного збільшення частки малозабезпечених при перерозподілі результатів суспільного виробництва, обсяги якого постійно зростають. Суспільство, в якому, навпаки, відносно забезпечені люди складають незначну частину, а бідними є переважна більшість населення, незначна корекція відносин перерозподілу не буде мати ніякого ефекту.


В Україні зараз спостерігається саме другий тип поширення бідності, тому що бідним може визнаватися за невеликим винятком майже все населення. Тому подолання масової бідності в ситуації, що склалася, залежить не від намагань окремих людей підвищити власний рівень життя, а від антикризової стратегії суспільства в цілому та ефективної соціально-економічної політики держави у галузі добробуту населення.


Соціально-економічну політику держави у галузі добробуту населення можна розглядати у двох аспектах. З одного боку, як напрямок соціально-економічної стратегії розвитку суспільства, державна політика в сучасному світі представлена консервативно-ліберальною доктриною та соціал-демократією. З іншого боку, соціально-економічна політика держави в галузі регулювання рівня життя знаходить конкретне відображення в створенні й управлінні системою соціального забезпечення.


Суспільства з консервативно-ліберальним та соціально-демократичним державним регулюванням різняться між собою ступенем втручання держави в економіку. Консервативно-ліберальний підхід у соціально-економічній політиці держави виражений у визнанні Індивіда та його потреб найвищою суспільною цінністю, приватної власності на засоби виробництва та зведенні до мінімуму сфери соціальних гарантій. Соціал-демократія базується на визнанні суспільних інтересів у якості суспільного пріоритету, різних видах колективної та акціонерної власності на засоби виробництва та всебічному розширенні сфери соціальних гарантій.


Ринкові реформи в Україні зводяться до впровадження і закріплення консервативно-ліберальних механізмів управління економікою, які не відповідають уявленням більшості населення про бажану соціально-економічну організацію суспільства. Як показують опитування, більшість респондентів надає перевагу розширенню всеохоплюючих державних гарантій перед подальшою лібералізацією економіки і суспільства. Переважаюча частина населення України на початку 1998 року вважала, що необхідно посилювати роль держави не тільки в соціальній політиці, але і в економічних процесах взагалі. Думки респондентів при цьому в більшій мірі схиляються до схвалення жорстких форм втручання держави в соціально-економічні процеси, ніж до підтримки часткового державного регулювання.


Економічні і соціальні реформи, спрямовані на подолання кризи в суспільному виробництві, а отже, і на підвищення рівня життя населення, сьогодні зв’язують з приватизацією, якою реально охоплена лише невелика частина населення, як видно з опитувань.


У 1997 році на питання “Як Ви оцінюєте свої дії, пов’язані з участю в приватизації?” 52 % опитаних відповіли, що вони не беруть участь в приватизації, 23 % - роблять “те, що і всі”, при цьому не уявляючи наслідків своїх дій, 7 і 12 % опитаних відповідно вагалися з відповіддю і не знали, як взяти участь в приватизації. І лише 6 % респондентів свідомо беруть участь у приватизації.


Неефективною виявилася сертифікатна приватизація. Не все населення України брало участь в ній: деякі громадяни на ознаку протесту проти соціальної суті цього напряму приватизації взагалі відмовилися від одержання сертифікатів, інші, знаходячись у злиднях, за умов зупинення виробництва та недовіри до усякого роду трастових кампаній, що дискредитували себе, збуваючи свої майнові сертифікати за незначну плату, схильні були бачити в них скоріше можливість отримання одноразово грошей, що забезпечують людині задоволення невибагливих потреб у харчуванні протяогом 2-3 діб, ніж джерело постійних прибутків у разі ефективного вкладення сертифіката або ж можливість на пайових засадах організації власного бізнесу. Але й громадяни, котрі обміняли сертифікати на акції, не стали у своїй переважній більшості співвласниками засобів виробництва і не отримали значні дивіденди. Одержані від приватизації гроші не пішли на розвиток виробництва, а виявилися джерелом збагачення незначної меншості членів суспільства.


В умовах незадовільного життєвого рівня і грошова приватизація також набуває асоціального характеру, тому що більшість населення не має засобів до участі в ній.


Таким чином, реальну вигоду від приватизації отримує незначна частина населення. Основна маса населення виключається з процесу приватизації. Одним з наслідків приватизації в тому вигляді, в якому вона зараз відбувається, буде подальша поляризація суспільства і зростання невдоволення населення несправедливим перерозподілом державної власності.


Соціально-економічну політику держави в Україні в теперішній час можна охарактеризувати як вимушену внаслідок глибокої економічної кризи відмову від регулювання сфери соціального захисту населення.


Сьогодні у провідних західних країнах на соціальні потреби виділяються порівняно високі кошти. У середньому по Європі частка витрат на охорону здоров’я становить 8,5 %, в США - 14 % від ВВП. В Україні сумарні витрати на охорону здоров’я і освіту не перевищують 10 % від ВВП.


У більшості країн з розвиненими ринковими відносинами соціальне забезпечення здійснюється на двох рівнях. Перший рівень утворює сфера загальних соціальних гарантій, що надає кожному члену суспільства мінімальне задоволення основних потреб і що фінансується з бюджету держави. Цей рівень охоплює обов’язкові пенсії за віком і інвалідністю, допомоги по бідності і безробіттю, а також безкоштовну необхідну медичну допомогу і безкоштовну загальну початкову й середню освіту. Другий рівень можна назвати альтернативним соціальним страхуванням, що фінансується із коштів працівників і організацій. Сюди відносяться приватні страхові фонди. Якщо в економічний механізм функціонування соціального забезпечення першого рівня закладені обов’язкові відрахування (податки) від заробітної плати працівників або прибутку організацій, що перерозподіляються потім централізовано через бюджет, то основу приватного страхування складають добровільні внески, аналогічні внескам в ощадні банки. Чим ефективніше суспільне виробництво, вище темпи економічного зростання і багатше суспільство взагалі, тим більше коштів воно може безболісно вилучати з майбутнього економічного процесу і розвивати, використовуючи ці кошти, сферу обов’язкових соціальних гарантій. У благополучному суспільстві також ширше можливості приватного соціального страхування за рахунок вільних коштів відносно спроможних груп населення, бажаючих в майбутньому забезпечити собі більш високий рівень життя шляхом отримання виплат з приватних страхових фондів. У цьому випадку, навпаки, кошти, що вкладаються населенням в приватні страхові фонди, можуть бути інвестовані в суспільне виробництво з подальшою виплатою вкладникам крім вкладених коштів також і процентів від прибутку, що отримується внаслідок ефективного вкладення коштів приватним страховим фондом. Стабільна держава є гарантом загального соціального страхування. Соціальне страхування на приватній основі ні за яких умов не може повністю замінити загальне соціальне забезпечення. Альтернативне страхування може лише надбудовуватися над обов’язковим соціальним забезпеченням.


В Україні сьогодні відсутня ефективна система соціального захисту населення. Економічна криза не дозволяє державі в повному обсязі гарантувати населенню соціальне забезпечення. Розвиток системи приватного соціального страхування в Україні зараз не уявляється можливим, оскільки основній масі населення не вистачає грошей навіть на повноцінне харчування, і, отже, люди не мають вільних коштів, які вони могли б вкласти в приватні фонди.


 


Низький рівень життя населення України і відсутність можливостей вдосконалення системи соціального забезпечення не дозволяють у якості стратегії соціально-економічного розвитку обирати консервативно-ліберальні методи державної політики. Серед реформ, спрямованих на посилення дії ринкових механізмів, держава може підтримувати лише ті, що матимуть прямий позитивний вплив на сферу соціального забезпечення і реально підвищать рівень життя населення України.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины