Куценко О.Д. Діяльнісно-структурний потенціал трансформаційного процесу: до розробки концепції класоутворення : Куценко О.Д. Деятельностно-структурный потенциал трансформационного процесса: к разработке концепции классообразования

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, подано обгрунтування її актуальності, визначено об’єкт, предмет, мету та основні завдання дослідження, його теоретико-методологічні підстави, показано його новизну, теоретичне та практичне значення роботи, форми та характер її апробації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи аналізу діяльнісно-структурного аспекту пострадянської трансформації” проаналізовано синергетичні уявлення про соціальну динаміку і трансформацію, сформульовано провідні положення діяльнісно-структурної парадигми щодо вивчення процесів соціальної трансформації та самоутворення суспільства, зосереджено увагу на структурно-діяльнісних факторах макросоціальних нерівностей як каталізаторів соціальної динаміки, виділено особливості фаз розгортання трансформаційного процесу в українському суспільстві.

Пильну увагу проблемам соціальних змін було приділено в останні два сторіччя, на протязі яких завдяки інтелектуальним зусиллям вчених побачили світ різноманітні теоретичні моделі суспільства і соціальних змін. Проте серед них до недавнього часу домінували підходи, що інтерпретували зміни як соціальні процеси, які мають специфічний напрямок, бо ведуть до деякого фінального стану, а в їх розгляді особлива увага була зосереджена на ролі окремих активних особистостей або організованих груп. Таким чином, в теоретичні уявлення були запроваджені припущення фаталізму й детермінізму. Тільки з розвитком некласичної науки, теорії систем і синергетики, соціологічних теорій соціальної дії, соціальної практики, конструювання та структурації стала можливою радикальна відмова від позначених вище теоретичних припущень. В основу нових поглядів щодо соціальних змін, які розбудовані синергетикою, феноменологією, діяльнісно-структурними різновидами соціології та на яких наполягає здобувач, покладено: 1) принцип перманентного самоутворення суспільства, 2) соціологічну уяву щодо його декомпозиції, пов’язаної з розвитком власних рушійних сил відносно його самостійних підсистем; 3) впевненість щодо творчих спроможностей людини та конструктивного потенціалу кооперативних ефектів її дій; нарешті, 4) упевненість в людських досягненнях, що накопичуються у часі, набувають критичну масу і ведуть до змін самої людини, соціального простору та засобів його пізнання.

Визначенню особливостей сучасної соціальної трансформації сприяло звернення автора до відомої в сучасній науці теорії термодинамічної еволюції та дисипативних структур брюссельської школи І.Пригожина, теорії самоорганізації Г.Хакена та більш-менш вдалих теоретико-методологічних спроб інших вчених зблизити соціологію з загальнонауковими відкриттями, зробленими на синергетичній хвилі пізнання. Самоорганізацію розглянуто як процес формування просторової, темпоральної та функціональної структур системи, що виникає спонтанно, проявляється  стрибкоподібними переходами при певних характеристиках системи та без цілеспрямованого впливу зовні. На відміну від поширених серед науковців думок про те, що соціальна трансформація є або закономірним процесом переходу, або стохастичним біфуркаційним процесом, автором обгрунтовано, що соціальна трансформація є проявом самоорганізації суспільства як природно-історичного процесу, в якому поєднуються як еволюційні, так і біфуркаційні моделі розвитку. Це - процес відносно стрімких (плавних або стрибкоподібних) змін системних властивостей суспільства як відповідь на вичерпання або загрозу вичерпання ресурсів конкретної форми чи напрямку розвитку, факторами якого стають як об’єктивні механізми, а отже закономірності, структурної визначеності та обмеження архетипів, так і механізми стихійного упорядкування, кооперативні ефекти дії людей. Проаналізовано механізми, завдяки яким цей процес здійснюється, а також їх соціологічні інтерпретації.

Суспільство постійно відтворює відмінності припустимих для нього траєкторій руху, безперервно створює їх варіації, завдяки яким знаходить і закріплює нові структурно-функціональні можливості. Як наслідок цього процесу також утворюються побічні тенденції, що не вписуються у провідну течію руху та на грунті яких під загрозою імовірного колапсу здатні формуватися контртенденції розвитку. Але поки адаптивні механізми забезпечують неперевищення критичних значень найважливіших системних показників та стримують контртенденції, суспільство зберігає обрану раніше еволюційну форму розвитку. Коли ж сила обурювального впливу починає перевищувати адаптивні можливості, починають діяти біфуркаційні механізми розвитку, завдяки яким стохастичність та варіабельність стають домінуючими.

Аргументовано, що “вибір” суспільства за умов біфуркаційного розвитку не є “раціональним вибором” в класичному соціологічному тлумаченні, згідно якому вибору передує раціональне оцінювання. І якщо поле вибору й містить внутрішню різноманітність, проте не безмежну. Вибір нових форм розвитку обмежен можливостями легітимації побічних соціальних ефектів та контртенденцій, що виникають в процесі суспільної динаміки. Крім того, особливе значення мають граничні успадковані культурні форми, що накопичені в процесі соціоеволюції, укорінені в підсвідомості людини та в значній мірі мотивують її дію.

Розглянуті “м’які” та “жорсткі” способи втрати суспільством адаптивних можливостей, що детермінують подальший вибір системою механізмів руху, призвели автора до висновку про те, що соціальна трансформація українського суспільства розгорталася двома фазами. Перша фаза – еволюційна – мала дві хвилі та спочатку збігалася з трансформаційним процесом, що охопив усі індустріально розвинуті суспільства. Але контртенденції, які виникли у першій хвилі (різноманітні форми соціальної та культурної мобілізації, розвиток форм самоврядування, систем постматеріальних цінностей, інше), вже на протязі 70-х років були згнічені діючими інституційними механізмами суспільства. Наслідком цього стало виникнення перетворених форм соціуму, що призвело до подальшого суттєвого розходження у формах трансформації індустріального світу. Перетвореною макроформою функціонування вітчизняного суспільства з   70-х років стала дублікація реальності (формальна / неформальна). Латентне підсилення системних протирічь стимулювало другу хвилю еволюційної трансформації, яка розгорнулася в період радянської “перебудови”. Ця хвиля відбивала ситуацію вичерпання системних ресурсів існуючої форми розвитку. Поки зберігалася інерція руху старих форм, йшло бурхливе накопичення тиску протирічь і формування контртенденцій як альтернатив розвитку. Але контртенденції не встигли отримати структурно-діяльнісну визначеність, викликали анклавізацію суспільства та на тлі цього – прояв другої, біфуркаційної, фази розвитку.

Друга фаза процесу трансформації розгорнулася за принципами “химерного аттрактору”, в якому домінують асистемні, стрибкоподібні процеси, а механізми стихійного упорядкування, за якими знаходяться ті чи інші соціальні сили суспільства, постійно зіштовхуються з бар’єрами хаотизації. Постановка питання про те, як може далі розгортатися трансформація в пострадянському суспільстві, призвела автора до розгляду процесу накопичення соціальних сил в суспільному просторі. На макросоціологічному рівні це питання пов’язане з теоретичною проблемою співвідношення структури та дії. Сутність цих проблемних питань обумовила звернення до тих соціологічних теорій, що не суперечать синергетичному підходу та пропонують аналіз суспільства як складної реальності, що самовідтворюється.

З метою більш глибокого розуміння процесів упорядкування соціального простору за час його трансформації автором розвинуто концепцію суспільства як емерджентного продукту структури та дії, соціальної практики людей, реальності, що постійно відтворюється та відновлюється.

Виділення соціального простору як об’єкту подальшого вивчення дозволило зосередити увагу на активних рисах соціальної реальності та акцентувати принцип її рухливості. Багатомірний соціальний простір функціонує у відповідності з принципами диференціації, розподілу та солідарності, які конституюються завдяки сукупності активних властивостей, притаманих соціальному універсуму. Під активними властивостями соціального простору запропоновано розуміти такі властивості, що здатні надати їх носіям силу та вплив, стати фактором формування нових областей тяжіння в процесі суспільного руху. А їх розуміння може бути досягнутим на методологічних підставах не дуалізму структури та дії у визначенні соціального світу як деяких протилежностей, а їх дуальності як взаємододаткових принципів-факторів самоутворення суспільства. Таке уявлення визначило теоретичні межі подальшого аналізу трансформації суспільства, а саме – діяльнісно-структурну парадигму соціального самоутворення.

У другому підрозділі першого розділу роботи – “Діяльнісно-структурна парадигма самоутворення суспільства” – розвинуто теоретичні уявлення про соціальну дію. Запропоновано розглядати соціальну дію не тільки як миттєвий прояв структурних властивостей соціального простору або особистості, але, перш за все, як виявлення інтенційного прагнення соціальних акторів до свободи, до раціоналізації цього прагнення, що відбиває і визначає структурно-діяльнісний потенціал акторів та їх соціального оточення.

Підкреслено складну природу соціальної дії, що виявляється в різноманітних конструктах раціональності, або соціальних практиках розширення свободи, а також в конкретних і абстрактних проявах дії, обмежених суб’єктно інтеріоризованою, тривало існуючою моральною соціальною практикою, або архетипами дії. Детально проаналізовано такі конструкти раціоналізації свободи в соціальній дії, як інструментальні, моральні та позацільові (дія “для себе” та ігрова дія). Визначено, що продуктами різних соціальних практик раціоналізації свободи стають різні типи соціальних структур, що виникають, а саме: структури ресурсів та відношень, цінностей та норм, стилей, ризиків. Запропоновано розділяти, по-перше, зовнішні усталені структури, що мають примусовий або стимулюючий у відношенні до актора характер, по-друге, непередбачені, позанормативні зовнішні структури, по-третє, внутрішні у відношенні до актора структури, що мають мотивуючий або примусовий характер. Останні втілені в архетипах свідомості, моральних категоріях належного, “священного”, індивідуальних сприйняттях і розуміннях свободи і раціональності.

В конкретних проявах дії виділено, з одного боку, їх суб’єктивні складові, що визначаються біопсихічними та соціокультурними властивостями особистості або групової індивідуальності актора, мірою розкриття його “самості” в інтересах та потребах; з другого боку, їх об’єктивні прояви, або колективно структуровані контексти оточення, що виявляються в сукупності різноманітних ресурсів, якими соціальний актор володіє чи орієнтується на них. В свою чергу, абстрактні властивості дії відбивають ті суспільні відношення, до яких актор залучається, які він утворює та відтворює. Межами та продуктами абстрактної дії стають, з одного боку, прагнення акторів себе соціально ідентифікувати, з другого боку, форми структури і культури, що виникають, об’єктивуються і, частіше за все, ненавмисно набувають суспільного значення. Наголошено на тому, що міра поміж конкретними та абстрактними проявами дії, між свободною причиною дії та її зовнішніми імпульсами визначає іманентний або відчужений характер соціальної дії. Відчуження акторів від утворених ними суб’єктивних значень дії стає як глибоким фактором соціальних нерівностей та напружень в соціальному просторі, так і проявом раніше утворених, інституціоналізованих соціальних нерівностей.

Підкреслено, що соціальні дії за своєю генезою завжди орієнтовані на “інших” і прагнуть отримати характер упорядкованих взаємодій. Такі більш чи менш упорядковані соціальні взаємодії, що локалізуються у просторі та часі, визначаються поняттям соціальної практики, яке стає для автора одним з центральних в подальшому аналізі. Нові області тяжіння, або усталеність і когерентність, що виникають в соціальних практиках акторів, закріплюють у часі та просторі домінанту індивідуальностей деяких соціальних акторів. А їх ненавмисним наслідком стають утворені ними структури солідарностей і нерівностей, які не тільки конституюють соціальний простір, утворюють форми суспільства, але й постають фактором обмеження свободи, фактором становлення нових соціальних акторів і постійно виникаючих змін. Таким чином, у єдності та різноманітності взаємних проявів дії та структури, більш конкретно – соціальних практик та структур нерівностей - автор бачить сутність активних властивостей соціального простору і механізму синергетичного руху суспільства, в тому числі його самоутворення під час трансформації.

Принциповою особливістю запропонованої автором діяльнісно-структурної концепції соціальної трансформації є зосередження уваги на виявленні стратифікаційних макронерівностей, які відбивають найбільш глибокі просторово-часові розколи суспільства, на грунті яких формуються провідні макросоціальні актори, тенденції солідаризації та конфліктів. Такі соціальні нерівності автором названо класовими. Показано, що вони існують поруч з іншими різновидами соціальних нерівностей, актуалізуються за певними умовами як фактори соціальної дії, визначають різні життєві шанси, міру застосування соціальних сил акторів та простір дії останніх. Зроблено висновок, що класові нерівності, що формуються як структурна риса суспільства, з одного боку, стають важливим фактором соціального відтворення, підтримки існуючого динамічного соціального ладу, з іншого боку, відіграють роль каталізатора соціальних сил і суттєвого фактора соціальних трансформацій.

Проаналізовано дискурс стратифікаційних макронерівностей з метою визначення палітри їх можливих структур. Виділено такі поля ієрархічних макронерівностей, що проявилися в різних історичних контекстах індустріального світу, як виробничо-економічні, громадянські, перерозподільчі, ринкові, культурні, а також нерівності ризиків та соціального включення. Підкреслено, що різноманітні макронерівності здатні проявлятися та структурувати як окремі аспекти об’єктивних позицій, що займають соціальні актори у просторі взаємодій, так і аспекти ціннісних систем. Визначено, що усвідомлення нерівностей як соціальної проблеми стає можливим лише в процесі соціального созрівання особистості та суспільства, розвитку їх самосвідомості, що, в свою чергу, стає потужним каталізатором соціальних сил та джерелом безкінченного процесу трансформації сучасного суспільства.

В радянському суспільстві прагнення перебороти проблему нерівностей шляхом жорсткого державного регулювання соціальних процесів фактично призвело до укоріненості численних форм нерівностей, що були започатковані на владі, різноманітних привілеях, корпоративних, перерозподільчих та клієнтельних відносинах. В період постсоціалістичної трансформації сталася активна легалізація цих нерівностей, зняття перетворених форм, а можливості фактично неконтрольованої перекомбінації, присвоїння та швидкого накопичення капіталів певними соціальними угрупованнями привели до розширення і поглиблення соціальних розколів в пострадянських суспільствах. Реальність посилених соціальних нерівностей стала поєднуватися з легітимацією та посиленням публічного дискурсу нерівностей. На протязі 90-х років проблема соціальних нерівностей стала одною з найактуальніших та продовжує займати все більш значне місце у свідомості українського суспільства. Рефлексія з соціальних нерівностей стає суттєвим фактором-каталізатором соціальних сил та протестних соціальних дій.

За умов накопичення нового глобального соціального контексту, в специфічних обставинах пострадянської трансформації виникає гносеологічна потреба ревізії методології аналізу сучасних класових нерівностей, що концентрують активні властивості соціального простору, та оцінювання перспектив класових розколів пострадянського суспільства, що швидко змінюється, на тлі тенденцій динаміки сучасних суспільств.

У другому розділі “Теоретичні основи аналізу класоутворення як діяльнісно-структурного механізму соціальної трансформації” проаналізовано концептуальне різноманіття в інтерпретаціях феномену соціального класу (від класичних марксових та веберовських до сучасних структурно-функціональних, діяльнісних, “реалістичних”, постструкту-ралістських), здійснено їх типологію, виділено суттєві характеристики та зміни в явищі. Названі завдання розв’язано в межах аналізу двох дискусійних в сучасній соціології та взаємопов’язаних наукових проблем: 1) характеру змін в соціально-класових просторах суспільств пізднього індустріалізму та, відповідно, гносеологічної релевантності концепта класу в цих умовах, 2) стану структурно-діяльнісних дебатів щодо соціологічної рефлексії з приводу феномену класу.

Наголошено на тому, що в розповсюдженій в межах радянської соціології інтерпретації класу, яка акцентувала увагу на факторах місця в системі суспільних відносин, сталася фактична втрата уявлень про діяльнісну сутність цього явища. Крім того, було переінтерпретованим і поняття “класової позиції”, в якому зникли такі значущі характеристики, як соціальне відчуження й експлуатація. А само явище в цій теоретичній версії набуло субстанціоналістського значення, що зводило індивідуальне та соціальне до колективно-класового. В пострадянській соціології гносеологічне питання про сутність класу та релевантність відповідного концепту процесам постсоціалістичної трансформації так і не було виразно поставленим. Аналіз вітчизняних соціологічних публікацій та професійної мови, що використовується, демонструє домінування об’єктивістсько-структуралістських інтерпретацій явища, фактичну підміну поняття “соціальний клас” поняттям “статусна група”. І проблема, на наш погляд, тут полягає не в назві, а в тому, щоб явище реального соціального простору, яке суттєво впливає на його динаміку, не залишилося непоміченим соціальною наукою.

Аргументовано, що незважаючи на те, що Марксова та Веберовська теоретичні спадщини визначили дві протилежні соціологічні традиції в розумінні класу, підвалини їх концепцій не є суперечливими та можуть бути розглянутими як додаткові принципи в межах цілісного діяльнісно-структурного підходу. Така можливість обумовлена суттєвим спільним в цих концепціях. Це, перш за все, те, що “клас” представлено як прояв соціальних відносин, що виникають в імовірних солідарних діях великих груп людей, які займають подібні позиції в просторі нерівно розподілених ресурсів та мають прагнення вплинути на усталеність цього розподілу. Акцент на імовірних солідарних діях, спрямованих на соціальну систему, на змінення чи укріплення життєвих шансів, підкреслює те головне, що відокремлює клас від статусної або іншої групи. При цьому, концепція К.Маркса акцентує увагу на проявах феномена класу як продукта специфічних виробничих відносин, соціальних відносин відчуження та експлуатації; таким чином привертається увага до найбільш значних макросоціальних розколів суспільства. Концепція М.Вебера визначає більш широке поле проявів економічного фактору, яке виявляється в конкурентності ринкових ситуацій людей та виходить за межі вузького тлумачення економізму. Його концепція дозволяє побачити численні прояви суттєвих соціальних нерівностей в суспільстві крізь специфічні стилі життя та життєві шанси, що відбивають як соцієтальні, так і індивідуалізовані риси соціальних акторів.

Аналіз розвитку сучасних класових систем продемонстрував можливість різноманітних комбінацій структурних ресурсів, механізмів класоутворення, значну внутрішню динаміку проявів класу. Відбиттям цих змін, теоретичною реакцією на посилення складності та плюралізму соціального простору стала популярна в сучасній соціології тема “значення класу, що відхиляється”. Автором виділено чотири провідних типи значень поняття класу, що використовуються в сучасній соціології: - як узагальнений опис економічних та політичних нерівностей; - як узагальнений термін для ідентифікації соціального стану і престижу, що співпадає з поняттям статусу; - як термін для опису розташованих за ієрархією в суспільстві груп, які виділяються за різними ознаками; - як поняття для ідентифікації реальних або потенційних соціальних сил, або соціальних акторів, які здатні впливати на динаміку суспільства.

Проаналізовані соціологічні дані щодо проявів класу та їх інтерпретацій в сучасних суспільствах дозволили зробити деякі суттєві висновки щодо процесу класоутворення. По-перше, сучасна історія індустріальних суспільств може бути представленою як історія змін соціально-класових нерівностей в контексті глибинних змін самого суспільства, а також як еволюція соціологічної рефлексії, що відбиває ці зміни та впливає на нове соціальне структурування. Макротенденцією таких змін в індустріальному світі наприкінці ХХ сторіччя стало зсовування класових нерівностей від укоріненості в економічній системі до інших різноманітних типів суспільних відносин на тлі загальних процесів глокалізації.

По-друге, сучасні системи класових нерівностей і механізми класоутворення суттєво змінюються. Незважаючи на те, що в цілому зберігається вплив аскриптивних факторів класу (походження, етнічності, гендера), однак найбільш значуща класоутворююча сила в сучасних суспільствах пов’язана з факторами влади та контролю, зайнятості та професії, освіти та культури, соціальної включеності. В процесі такого зсуву сталося відносне зниження ролі економічних чинників класоутворення, зростання впливу досягнень особистості, індивідуалізованих смаків та домагань, посилилися прояви емерджентних рис класу, рухливості мережі соціальних розподілів, багатомірності процесу класоутворення.

По-третє, в сучасному світі відбувається розвиток нових форм поляризації на грунті відносин відчуження, а саме, поляризація можливостей соціального включення, доступу до культури, автономії діяльності та самоконтролю за нею, глобальних та локальних масштабів контролю, інше. Нові форми відчуження схоплюються масовою свідомістю, формують специфічне бачення світу, в якому конфлікт та боротьба за подолання соціального відчуження продовжують грати значну роль.

Четверте, проведений автором детальний розгляд соціологічних джерел виявив, що такий зсув уяви щодо соціальної реальності не призвів до зниження пояснювальної сили класового аналізу в сучасній соціології. Однак, зміни суспільства викликають зміни в соціологічному розумінні явища класу. Ці зміни відбивають загальноцивілізаційні тенденції розвитку сучасного індустріалізованого світу та національну культурно-історичну специфіку.

В західній соціології в класовому аналізі вже з 60-х років сталося розходження між тими, хто акцентував дослідження на вивченні об’єктивних проявів класу як позиції в структурі зайнятості, і тими, хто віддавав перевагу аналізу класоутворення за допомогою вивчення процесів утворення та переутворення соціальних відносин, дій та практик. Перший напрямок сконцентрований у методологічній рамці структурного функціоналізму і структуралізму, звертав увагу, насамперед, на об’єктивні позиції-структури, що здатні визначати логіку дії соціальних акторів. Другий напрямок змістив акцент  прийняття елементів соціальної структури як того, що є, в бік до аналізу процесів їх формування під впливом більш чи менш свідомої діяльності людей та інститутів. На перехрещенні крайностей цих підходів виникли прагнення до їх теоретичного синтезу, застосування як взаємододаткових.

Усякий теоретичний підхід повинен припускати деяку ступінь усталеності об’єкту, що вивчається. Тому валідність класових категорій, що використовуються в різних теоретичних підходах, суттєво залежить, принаймні, від двох факторів: моделей реальної соціальної мобільності та усталеності життєвих шансів в суспільстві. Саме у зв’язку з цим застосування будь-яких теоретичних підходів в аналізі структурування суспільства, що трансформується, не даватиме надійних результатів і вимагатиме постійної їх ревізії. У сукупності названих факторів виявлено критерії для оцінки емпіричної релевантності теоретичних підходів до класового аналізу, а саме: 1) демографічна наповненість та сталість показників класу; 2) внутрішня упорядкованість траєкторій соціального включення, варіантів життєвих шансів і моделей їх досягнення, притаманних класу; 3) сформованість моделей закритості, класового “самоогороджування”. Проте така ситуація усталеності, соціальної закритості суперечить трансформаційній ситуації суспільства, у якій зламується передбаченість соціального включення, успіху та життєвих шансів, виникає новий вид їх структурації, стають прозорими класові межи.

Неомарксистські, неовеберіанські, структурно-функціональні та інші неокласичні концепції класу дозволили суттєво розвинути макроструктурний аналіз класоутворення в сучасних суспільствах. Але соціальні ефекти суспільств, що трансформуються, сформували стійке відчуття непогодження з цими ментальними структурами – класовими категоріями - як продуктами певних теоретичних схем. З одного боку, їх гносеологічний потенціал може бути розширеним завдяки синтезу несуперечливих концептуальних аспектів діяльнісних та структурних підходів у розумінні класу. Однак, наряду з цим, необхідний розвиток нових підходів, здатних описати фрагментацію нерівностей, нові фактори соціального розподілу та структурування. На цьому грунті підсилився інтерес до гносеологічних перспектив синергетики та діяльнісно-структурної соціологічної парадигми, що акцентує увагу на діяльнісно-структурній дуальності соціального світу.

В третьому розділі “Діяльнісно-структурний теоретичний синтез в розумінні процесу класоутворення” на основі аналізу пізнавальних принад та недоліків конструктивістсько-структуралістської версії класу, а також раніше проаналізованих теорій розроблено багаторівневу діяльнісно-структурну концепцію класоутворення, яка грунтується на розумінні синергетичних принципів руху складних соціальних явищ та діяльнісно-структурної природи соціального процесу.

Аргументовано, що головним досягненням конструктивістсько-структуралістської концепції класу (перш за все, версія П. Бурд’є), в межах якої в сучасній соціології здійснена одна із спроб теоретичного синтезу, є те, що цей підхід охоплює усю видиму область соціального простору в його макро- та мікроаспектах, поєднує осі економічних, владних, соціальних та культурних ресурсів, габітусів та соціальних практик, за якими здійснюється соціальне структурування. Проте названа теоретична версія має в собі низку суттєвих недоліків, які стали наслідком не помилкової методології, а деяких упущень в процесі рефлексії. Подолання цих недоліків в значній мірі визначило обраний здобувачем шлях теоретичного реконструювання процесу класоутворення.

По-перше, в конструктивістсько-структуралістській версії класу виявилися упущеними деякі найважливіші фактори, які пов’язані з відношенням до капіталів і здатні утворювати макроструктурні соціальні розколи. Це – відносини соціального відчуження та експлуатації. “Капітали” в зазначеній версії розглядаються як деякі структурні можливості для дії, що утворюють соціальні відмінності. При цьому проблема соціальних відносин з приводу капіталів та їх розподілу не поставлена. А саме ця проблема, з нашої точки зору, концентрує в собі діяльнісно-структурні напруження соціального простору.

По-друге, концепція габітуса не дає відповіді на питання про “ядерні” системи цінностей, що зазнають призвичання, на підгрунті яких розгортається процес кристалізації діяльнісно-структурних розбіжностей. З нашої точки зору, рухливість соціального простору, структур і практик не виключає можливість існування “ядерних” цінностей, які відбивають специфіку людської сутності та існування, визначають композицію різних типів соціальної дії. 

Нарешті, багатомірність соціального простору припускає і його багаторівневість. Це означає, що на різних рівнях соціального простору соціальні феномени можуть проявлятися по-різному. Такі можливі відмінності не отримали відбиття в конструктивістсько-структуралістській версії класоутворення. А внаслідок, залишається теоретично не виявленим різноманіття можливих форм прояву соціальних класів.

Сформульовано та обгрунтовано основні положення авторської концепції класоутворення, які наведені нижче.

Клас розглядається автором як багаторівневе діяльнісно-структурне соціальне утворення, як соціальна сила, що виникає з нерівно розподілених в полях соціального простору структурних ресурсів та діяльнісних потенціалів, придбає усталеність, консистентність та просторово-часову визначеність та здатна своєю дією активно впливати на суспільство. Ідея класу представлена як ідея незавершеного, рефлектуючого соціального актора в соціальному світі, що постійно відтворюється та оновлюється. Саме тому підкреслено, що феномен і поняття класу не є постійним в своїх характеристиках, поняття повинно формуватися та змінюватися в процесі зміни та пізнання соціальної реальності.

Підкреслено, що класоутворення грунтується на процесі накопичення і прояву діяльнісно-структурних потенціалів соціального простору. Поняття діяльнісно-структурного потенціалу відбиває інтеріоризовані соціальними акторами активні властивості соціального простору (в його особистісному, культурному та фізичному вимірах), їх ресурси, які можуть бути реалізованими в прагненні до соціальної дії, утвердженні та поширенні власної свободи. В сукупності можливих ресурсів виділено структурні, людські, культурні та соціальні (у вузькому значенні) ресурси. Будучи комплексною характеристикою соціальних акторів, поняття діяльнісно-структурного потенціалу дозволяє аналізувати в цілісності здатність соціальних акторів утворювати зміни в соціальному світі не тільки з позицій наявного буття різноманітних здібностей, але й умов їх виникнення, а також перспектив здійснення. Виявлено аспекти потенціалів, що відбивають минуле, репрезентують сучасне та орієнтовані на майбутнє. Аргументовано, що існування тісної сполученості во взаємодії названих аспектів потенціалу забезбечує стійке становлення класового утворення, його здатність розкрити свою соціальну силу. І навпаки, прояв лише окремих аспектів потенціалу призводить до поступового руйнування класу. Нереалізований діяльнісно-структурний потенціал утворює ситуацію відчуження як нездатності соціального актора розкрити свої суттєві сили. Аргументовано, що соціальна сила класових формувань є виразником їх цілісних діяльнісно-структурних потенціалів, виникає в процесі взаємодії з іншими носіями потенціалів, стає умовою, завдяки якій індивіди здатні реалізовувати свою свободу.

Процес класоутворення розглянуто як стихійно-закономірну соціальну реакцію індивідів на несвободу або загрозу обмеження чи непоширення свободи, життєвих шансів, що відбиває їх конкретне сприймання і втілюється в конкретно-історичних соціальних формах. Це – одна з форм втілення “соціального Я” акторів. Підкреслено парадоксальність цього процесу, що стверджує свободу та утворює її структурні обмеження. Виділено сукупність взаємопов’язаних об’єктивних та суб’єктивних факторів класоутворення, а саме:

1) доступні комбінації соціально значущих ресурсів, які можуть бути використаними для прирощування свободи дії акторів, а також відповідних до них соціальних позицій, або місця в просторі нерівно розподілених ресурсів;

2) сприймання життєвих шансів, свободи дії, почуття соціального включення або відчуження, потреби в змінах чи огородженні життєвих шансів, поширенні свободи соціальних дій, що виникають під впливом попереднього фактору;

3)  специфічна соціальна свідомість, що відбиває габітуалізовані опозиції та солідарності в просторі соціальних нерівностей, а також характер соціальних домагань з приводу володіння певними ресурсами та положенням в просторі соціальних відносин. При цьому, слідуючи за Р.Дж. Колінгвудом, поняттям “соціальна свідомість” ми описуємо виявлення актором бажання на рівні з іншими приймати участь в суспільстві, виявлення акту свободної волі, який передбачає свідомість свободи. В багаторівневих проявах соціальної свідомості виділено його “ядерні” компоненти (або “етос” та “екзіс”), на грунті яких відбувається солідаризація або розходження соціальних практик акторів;

4) здатність великої групи людей солідарно або подібно діяти, утворювати подібні соціальні практики у своєму прагненні змінити чи відгородити життєві шанси, закріпити чи поширити власну свободу, що виникає з їх діяльнісно-структурного потенціалу.

Процес класоутворення має подвійну природу, в якій втілюється боротьба індивідуального та соціального, стихійного та доцільного, переборювання обмежень свободи та постійне їх відтворення. Виділено чотири провідних соціальних продукти, що виникають в процесі класоутворення: 1) відношення індивідів до себе як до соціальних акторів, або їх “соціальне Я”, що втілює прагнення свободно реалізовувати власний діяльнісно-структурний потенціал, убудовувати власну “Я-концепцію” в рухливий контекст соціального оточення; 2) соціальні відносини як усталені форми асоціацій та дисоціацій, солідарностей та опозицій з приводу свободи виявлення “соціального Я”; 3) оціночні уявлення та вірування з приводу існуючих та бажаних суспільних відносин з точки зору типизованого сприйняття індивідуальних життєвих шансів, реалізації “соціального Я”; 4) розподілені в просторі суспільних відносин діяльнісно-структурні потенціали та напруження поміж ними, що відбивають відношення індивідів до себе як до соціальних акторів, відношення до “інших”, прагнення визначати власну ситуацію. Ці соціальні продукти  формують області тяжіння соціального простору.

Зроблено висновок про те, що у методології дослідження процесу класоутворення первинним повинно бути не визначення об’єктивованих капіталів, якими володіють різні сукупності людей, а визначення первинних проявів їх “соціального Я” – соціальних ідентифікацій, які зближують або розводять габітуси та соціальні практики акторів, призводять до утворення подібних або альтернативних соціальних наслідків. При цьому зрілі класові формування відрізнятимуться схожістю не тільки соціальних ідентифікацій, але й схожістю об’єктивованих капіталів, статусною узгодженістю, подібністю провідних структур соціальної свідомості та соціальних практик. В залежності від масштабів виявлення соціального виділено макро-, мезо- та мікрорівні проявів класоутворення як цілісного процесу.

На макрорівні класові формування виникають на грунті можливості розкриття цілісних діяльнісно-структурних потенціалів акторів, доступу (або його відсутності) до важливіших структурних ресурсів (перш за все, економічних, політичних та громадянських, або ресурсів закону), а їх соціальними продуктами стають артикульовані глибокі соціальні розколи в життєвих шансах та розбіжності в описах сценарію суспільного розвитку. Полярні прояви спектру макросоціальних можливостей добре описуються поняттями соціального включення (участі), відчуження та експлуатації, які характеризують різну міру присвоєння акторами соціального, розкриття потенціалу їх “соціального Я”. Якщо в основі соціального включення лежить свідомість свободи та свобода дії, реалізована можливість повноцінного включення у всі ті інституційні структури, які акумулюють різноманітні та значущі в суспільстві ресурси і правила, то соціальне відчуження та експлуатацію визначають структурні обмеження свободи. Відштовхуючись від ідей К. Маркса, Г. Зіммеля, М. Бердяєва, Г. Маркузе та Е. Фрома, під відчуженням розуміємо неможливість розкриття різноманітності “соціального Я” конкретних акторів в суспільстві, що зумовлено відсутністю їх доступу до необхідних для повноцінної соціальної участі структурних ресурсів. Проаналізовано динамічні показники суб’єктивних проявів цього стану, які раніше були виділені американським соціологом М. Сіманом, а саме: знесилля, втрата сенсу, соціальна ізольованість, самоусунення.

Підкреслено, що на грунті соціального відчуження можуть виникати соціальні відносини експлуатації, які поглиблюють відчуження актора. При цьому під експлуатацією розуміємо специфічні відносини взаємозалежності акторів (як в матеріальних, так і в духовних формах), які грунтуються на можливості витягання зиску, що отримують певні соціальні актори завдяки доступу до зайвих ресурсів на шкоду іншим, включеним у спільну діяльність. Це – об’єктивні прояви відносин експлуатації, які дістають відбиття в суб’єктивних оцінках акторами справедливості винагород за їх соціальну участь. Виділено формальні та неформальні прояви відносин експлуатації. Зроблено висновок про те, що під час соціальної трансформації, коли формально-інституційна сфера суспільства послаблюється, активізуються неформальні відносини, які стимулюють більш широкий розвиток практик експлуатації. Ресурсами експлуатації стають не тільки ресурси власності на засоби виробництва, але й ресурси влади, контролю (особливо над процесами перерозподілу благ), особливих знань та вмінь, культурного посередництва, неформальних соціальних мереж, людських властивостей.

Таким чином, спостереження за процесом класоутворення на макрорівні соціального простору дає можливість знайти відповіді на наступні питання:

- в якій мірі виражені соціальні розколи в певному суспільстві, або хто володіє і хто не володіє свободою соціальних дій, можливістю повноцінно включатися у суспільство;

- хто і яким чином має або не має доступу до соціально значущих ресурсів (структурних, культурних, соціальних, людських) для реалізації власних життєвих домагань;

- хто і в якій мірі може розпоряджатися продуктами своєї соціальної участі;

- що уявляють собою ці соціальні утворення з точки зору їх демографічних і соціокультурних характеристик, в якій мірі вони внутрішньо консистентні та солідарні, в якій мірі вони опозиційні один до одного, в якій мірі такі солідарності та опозиції стали предметом соціальної свідомості та дії;

- нарешті, в якій мірі є вираженим соціальне напруження в суспільстві, а, отже, наскільки нерівновісною є динаміка соціального простору.

На мезорівні соціального постору процес класоутворення конкретизується в тих життєвих шансах, які випливають зі специфічних структурних ресурсів (а саме, громадянських, ринкових, трудових та статусних ситуацій), а також аскриптивних (гендерних, етнічних, поселенських, соціального походження) факторів соціальних нерівностей. Названі структурні ресурси розглянуто як комплексні показники для виділення класів на мезорівні соціального простору, обгрунтовано системи їх індикаторів. Звернено увагу на те, що прояв класів на мезорівні мов би абстрагується від проблем соціального відчуження і експлуатації, заміщає їх проблемами досягнення життєвого успіху або виживання в різних інтерпретаціях. Це не означає, що макропроблеми і відповідні соціальні розподілі є відсутніми; це означає лише те, що масштабність останніх стає мало помітною під впливом більш наближених до повсякденності проблем, які постійно виникають у соціальній практиці акторів.

Аргументовано, що спостереження за процесом класоутворення на мезорівні дозволяє визначити найбільш сильні соціальні утворення, що розташовані під та над лініями соціальних розколів, виявити області найбільш сильного тяжіння суспільства та поставити наступні дослідницькі питання:

- які конкретні комбінації ресурсів є значущими в певному суспільстві з точки зору можливості їх використання для реалізації акторами життєвих домагань, їх “соціального Я”, якою є ієрархія соціальної значущості ресурсів;

- які конкретні соціальні утворення (їх демографічна та соціокультурна визначеність, консистентність, солідарність, опозиції) формуються на основі доступу до тих чи інших комбінацій ресурсів, якими є їх життєві шанси та соціальні практики з відгородження чи поширення свободи;

- якою є потенційна сила цих соціальних утворень, їх здатність впливати на динаміку суспільства, які соціальні тотальності та альтернативи вони продукують в своїх соціальних практиках.

На підставі емпіричних матеріалів щодо значущості певних структурних ресурсів зроблено висновок про те, що детермінуючий вплив рівня прибутку на статусну ситуацію в сучасному українському суспільстві зберігається. Проте з кінця 90-х років зафіксовано підвищення впливу рівня освіти на прибуток і статус, а також значущості зв’язку між кваліфікаційно-посадовим статусом, формою власності у відношеннях зайнятості, автономією у трудовому процесі, прибутком та статусом. Підтверджено невідповідність, яка відтворюється, між статусом, прибутком та освітньо-кваліфікаційним потенціалом в українському суспільстві.

Явище класу містить в собі не тільки соціальні, але й індивідуальні характеристики його представників, які найбільш яскраво проявляються на мікрорівні процесу класоутворення, а саме: в розбіжності або солідарності у життєвих стилях, моді, смаках, мові, моделях споживання. Їх накопичення утворює такі різні ситуації, як культурна винятковість, культурна включеність і культурна виключеність, та здатне призводити до переутвердження макрокласових розподілів. Визначено, що і на мікрорівні класоутворення індивідуальність не виступає у “чистому” вигляді; індивідуалізація доповнюється соціальним наслідуванням як засобом виразити солідарність з просторово-часовим фрагментом суспільства. Це – відбиття особливостей “Я-концепцій”, які придбають типизовані значення в структурах повсякденності, особливостях “соціального Я”, характері соціальних зв’язків, розподілі композиції капіталів усередині класових утворень, що може як сегментувати клас, так і стати ефективним засобом класового утвердження та огородження. Такі мікророзбіжності, що включені в сферу повсякденності, частіше є невідрефлектованими раціональністю, прихованими, що існують в уподобаннях, та тому, мабуть, й більш важливими в повсякденному житті. Невідрефлектоване прагнення індивідів виразити себе завдяки приєднанню або відокремленню від (до) інших у моделях споживання, уподобаннях і т.п. утворює парадоксальну ситуацію суміщення індивідуального та соціального, які припускають одне одного. Таким чином, мікровідмінності задають динаміку соціальному самоопису і через нього саморозумінню та самоутвердженню соціальних класів. Це підкреслює емерджентну, рухливу природу класу, що знаходиться у постійному становленні. А спостереження процесу класоутворення на мікрорівні соціального простору дозволяє вивчати міру узгодження мікро-, мезо- та макрорівневих солідарностей та відмінностей і, таким чином, концентрацію та розподіл соціальних сил в просторі суспільства.

Запропонована автором концепція класоутворення як суттєвого аспекту соціальної трансформації дістала емпіричної перевірки в наступному розділі.

В четвертому розділі – “Класовий аналіз соціальної трансформації українського суспільства: деякі тенденції та перспективи процесу” – виділені та проаналізовані деякі суттєві тенденції, в яких набуває виразу процес класоутворення як накопичення та структурування впливових в суспільстві соціальних сил, на грунті яких утворюються області тяжіння і здійснюється становлення нової форми визначеності суспільства. Детально розглянуто соціальні утворення, що виникають поза лініями макророзколів в полях владних відносин і соціального включення. Виділено деякі суттєві особливості і перспективи розвитку класів, що виникають на мезорівні соціального простору і накопичують свій діяльнісно-структурний потенціал.

За результатами емпіричного дослідження процесу пострадянської трансформації українського суспільства із застосуванням діяльнісно-структурної концепції трансформації та класоутворення зроблено висновок, що в суспільстві продовжує відтворюватися розкол між, з одного боку, носіями влади та функцій державного управління і контролю (правлячими елітами та субелітними групами) та, з іншого боку, усім іншим суспільством, або позаелітними соціальними формуваннями. Детально проаналізовано динаміку функціонуючих еліт за період пострадянської трансформації, в якій втілено прагнення до формування правлячого класу в Україні. Відзначено, що після етапу соціальної мобілізації еліт у другій половині 80-х років, потім періоду фрустраційного розвитку, з середини 90-х років активізується формування “ядер” елітної солідаризації навколо, перш за все, представників управлінської (сфера державного управління) та бізнесової еліти. А наприкінці 90-х років процес кристалізації елітних мереж, відтворення низки суттєвих ексноменклатурних властивостей правлячих угруповань посилюється, також досягає критичних показників соціальний розкол між носіями влади та усім іншим суспільством. Виділено найбільш впливові у другій половині 90-х років канали структурування елітних сіток та утворення правлячого класу.  Доведено, що основою діяльнісно-структурного потенціалу щільних елітних ядер та соціальних мереж, що утворюються навколо них, стають сильні ресурси адміністративно-економіко-політичного впливу. Зроблено висновок про те, що адміністративно-політичні елітні групи, які фактично зрослися з бізнесовою елітою, яка, в свою чергу, в значній мірі вийшла з колишньої номенклатурної системи, зайняли домінантні позиції у визначенні напрямку суспільного розвитку сучасної України. На їх основі йде формування нового правлячого класу, який конструює механізми власного відгородження та відтворює інституційні риси бюрократичного корпоративізму. Під впливом дії цих механізмів йде інституціоналізація соціального розколу між тими, хто володіє помітними можливостями впливати на політичний процес в суспільстві, і тими, хто фактично є відчуженим від цього. Соціальними ефектами стають політична апатія “мовчазної більшості”, низький рівень легітимності інститутів влади, розпогодження формальних та неформальних сфер суспільного буття, відтворення “здвоєного” суспільства.

 Обґрунтовано, що на протязі 90-х років в українському суспільстві також набув модернізації та поглиблення соціальний розкол за лінією соціального включення та відчуження за онтологічними чинниками. Відзначено, що соціальне відчуження розвивається як дуальний ефект пострадянської трансформації суспільства і як найбільш впливовий фактор соціального розподілу та структурування його соціальних сил. На цій основі на макрорівні отримують подальший розвиток два альтернативних класових угруповання, що співіснують в соціальному просторі, поділяють українське суспільство на тих, хто розвиває ідею власної свободи в індивідуалістичному або комуналістському сенсах та орієнтовані в соціальних діях або на досягнення успіху, або на елементарне виживання. Детально проаналізовано специфіку названих соціальних формувань. Зокрема доведено, що з кінця 90-х років почався досить активний процес їх партійно-політичної інституціоналізації, який відбиває, закріплює та підсилює акумуляцію різноспрямованих соціальних сил. В цих “світах”, що становляться по різний бік ліній соціального розколу, утворюються та укріплюються класові формування мезорівня.

За матеріалами дослідження зроблено висновок про те, що, у 1998-1999 роках стався злам у біфуркаційному русі українського суспільства, коли процеси структурування почали тіснити домінуючи раніше процеси хаотизації. Зокрема, це отримало відбиття у структурації ідентифікаційних практик, які стали більш визначеними. Причому, в ціннісних самоідентифікаціях суттєво відтворюються традиційні для радянського суспільства класові солідарності. З точки зору цього показника українське суспільство і сьогодні виглядає, перш за все, суспільством робітників, селян, інтелігенції та службовців: масштаби ціннісних самоідентифікацій з кожною з цих груп коливаються в межах 33-49% дорослого населення. Проте, поруч з цим, в соціальному просторі українського суспільства завершується добудова його ринкового сегменту: ціннісні самоідентифікації з підприємцями, бізнесменами та власниками стали теж значними (12-16% дорослого населення).

Доведено, що в сучасному українському суспільстві діють і прагнуть підсилити свій діяльнісно-структурний потенціал, принаймні, три класи, що становляться на мезорівні соціального простору і в яких процеси структурування починають перебільшувати. Це внутрішньо неоднорідні класові формування бізнесменів-підприємців, фахівців-інтелігенції та робітників, які мають суттєво різний діяльнісно-структурний потенціал, соціальну свідомість, життєві шанси та орієнтовані на різні моделі суспільного устрою. Їх становлення проходить на різному ресурсному підґрунті, в процесі якого поглиблюються нерівності у доступі до ресурсів власності, прибутку, освіти, організаційного контролю, ринкових та статусних можливостей. Виділено також слабкі процеси класоутворення в соціальному середовищі селян та фермерів, одні з яких знаходяться ще на початковій стадії свого соціального становлення, в той час, як перспективи інших сьогодні ще не визначились.

Можна очікувати, що при існуючій суспільній динаміці перспективи становлення виділених класових формувань будуть такими. Діяльнісно-структурний потенціал класу підприємців-бізнесменів підсилюватиметься поруч з наростанням його внутрішньої неоднорідності, що призведе, певно, до становлення двох самостійних класів, в одному з яких ядро будуть складати великі бізнесмени, власники, державні чиновники та менеджери великих підприємств, а у другому – дрібні та середні підприємці.

Соціальні перспективи класу фахівців-інтелігенції суттєво залежать від успішного завершення соціальної трансформації та розвитку постіндустріальних рис суспільства. В свою чергу, успішне входження суспільства у загально цивілізаційну хвилю руху, його конкурентоспроможність в процесах глобалізації переважно залежить від міри розкриття потенціалу даного класового формування. Саме тому воно потребує особливої підтримки з боку держави, політики творення, яка спроможна стимулювати розкриття його потенціалу. В цьому класовому формуванні і далі буде відтворюватися внутрішня суперечливість, за якою приховується відбиття дихотомії індивідуалістського та комуналістського світів, прагнення до їх домінації або гармонізації, яке постійно стимулюватиме динаміку суспільства.

Діяльнісно-структурний потенціал класового формування робітників в найближчому майбутньому залишатиметься низьким і, поки не позначаться стійкі тенденції зростання національної економіки, воно буде структуруватися навколо “ядра” некваліфікованих робітників. Скоріш за все, цей клас далі буде відігравати лише допоміжну роль у макроконфліктах з приводу не стільки виробництва, скільки розподілу суспільного продукту та влади. Проте така роль є необхідною як один з факторів усталеної динаміки соціального простору, яке утворює також комуналістські тенденції та можливі альтернативи існуючому.