Іванкова-Стецюк О.Б. Народна культура в житті сучасного українського суспільства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ  ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито актуальність теми, ступінь  її наукової розробленості, сформульовано  мету і завдання дослідження, позначено його об’єкт і предмет, викладено теоретико-методологічні засади та емпірична база дослідження, визначено наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, наведено дані про апробацію роботи.

У першому розділі дисертації  “Проблема взаємовідносин “культура - суспільство - держава” в соціології: стан, проблеми, тенденції” розглядаються різноманітні варіанти соціологічного бачення культури як соціального явища в контексті тематики даного дослідження; досліджуються закономірності взаємовідносин культури і суспільства з урахуванням специфіки їх переломлення через етнонаціональні відносини, визначається зміст поняття “народна культура”, її соціальний статус та роль в сучасному суспільстві; розглядаються  варіанти стратегії державної політики у сфері культури.

Вирішується питання проблеми первинності / вторинності культури / cуспільства, і розглядаються такі точки зору: 1) культура - підсистема суспільства: соціально-упорядковуючий (соціальний порядок залежить від збалансованості підсистем суспільства, в т.ч. культури), конфлікторегулюючий (культура є засобом урегулювання суспільних конфліктів), інституційний (культура є інститутом соціального контролю), системно-векторний (наявність в культурі-системі “векторів-підсистем”, які залежать від ситуації в суспільстві), нормалізаційнодіяльнісний (акцент на адаптивно-негентропійних функціях культури в суспільстві); 2) суспільство - підсистема культури. Зазначається, що перша точка  зору є домінуючою в сучасній соціології і відображає  реально існуючий стан речей в сучасному суспільстві; протилежна ж - виступає практично як самостійна в історії соціологічної думки, хоча останнім часом набуває всезростаючої популярності в контексті синергетичної (здатність соціокультурних систем до самоорганізації), ноосферної (наявність суперсистем по відношенню до одиничних систем) та тріадичної (триєдність духовно-інформаційного, соціогуманітарного та матеріального начал) парадигм. Внаслідок аналізу існуючих поглядів щодо культури як соціального феномену запропоновано варіант побудови міждисциплінарного мікрокомпендіуму. В даному зв’язку культура розглядається, з одного боку  як невід’ємна компонента світоустрою, що забезпечує взаємодію духовно-інформаційного, соціогуманітарного та матеріального складників соціокультурного цілого, а з другого -  як зосередження адаптивно-негентропійно-го потенціалу суспільства,  внутрішнє джерело його  розвитку.

В результаті дослідження соціокультурного аспекту буття етнонаціональних спільнот встановлюється, що народ-етнос є стрижнем народу-нації, а етнічна семіотична мережа “консервується” в умовах спільнот “традиційного” типу (т.зв. локальних спільнотах). Дана знакова система при наявності сприятливих для процесу соціогенезу факторів розширюється, частково видозмінюється, однак залишається основою семіотичних мереж вищогого рівня - соціокультурних. А тому  саме традиційну культуру пропонується ототожнювати з народною.

 Також звертається увага на адаптивно-негентропійні властивості народної культури, її здатність локально знижувати рівень соціальної ентропії в суспільстіві, покращувати соціальне самопочуття членів соціуму. Вплив народної культури  відутніший за наявності у суспільстві певних організаційних форм - професійних об’єднань, асоціацій, різних форм освіти тощо. З їх допомогою створюються, відтворюються і розповсюджуються  предметні витвори, дії, взірці та норми спільнот-носіїв народної культури, уможливлюються процеси інкультурації та соціалізації членів соціуму,  дається змога останнім  зрозуміти своє призначення в суспільстві та  виконувати відповідні публічні функції (до речі, “автори” при цьому не обов’язково безпосередньо контактують з “користувачами”). З цього погляду  народна культура загалом  відповідає тим умовам, які визначають певний феномен як  соціальний інститут, виступаючи при цьому як сталий механізм самоорганізації  життя людських спільнот.

Здйснений багатощаблевий аналіз культури суспільства уможливлює висновок, що народна культура наразі має подвійний соціальний статус. З одного боку, вона виступає як специфічна цілісність предметних витворів, дій, цінностей і норм, котра щільно пов’язана з культурою спільнот традиційного або локального типу (етнічна група, село, сім’я тощо), а з другого боку - є соціальним інститутом, який через певні організаційні форми намагається створювати, відтворювати і розповсюджувати предметні витвори, дії, взірці та норми культури спільнот традиційного або локального типу.

Далі в розділі аналізуються особливості основних існуючих в світовій соціокультурній практиці моделей взаємовідносин культури і держави: Помічника (високий рівень власної господарської ефективності культурно-мистецьких закладів), Патрона (розподіл коштів через автономні недержавні та напівдержавні організації), Архітектора (потужна, доволі централізована державна підтримка культури), Інженера (зосередження державою в своїх руках всіх засобів на розвиток культури). Обгрунтовується висновок про недопустимість використання в Україні моделі Інженера як такої, що характерна для тоталітарних суспільств, та  недоцільність - моделей Патрона і Помічника (небезпека масовізації, підриву самобутності вітчизняної культури) і Архітектора (небезпека волюнтаризму).