Чернецька Т.М. Середні класи як предмет соціологічного дослідження та суб\'єкт соціальної дії : Чернецкая Т.М. Средние классы как предмет социологического исследования и субъект социального действия

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито сутність і стан наукової задачі та її значущість, підстави і вихідні дані для розробки теми, обгрунтування необхідності проведення дослідження та подано загальну характеристику дисертації в рекомендованій ВАК України послідовності.

У першому розділі “Історичний розвиток соціологічного аналізу середніх класів” розглянуто становлення та розвиток поняття “середній клас”, запропоновано періодизацію виникнення поглядів відносно цього соціального феномена та класифікацію основних підходів до визначення терміна “середній клас”.

Ще Арістотель у “Політиці” зобразив середній клас як єдиний елемент суспільства, спроможний діяти за раціональним принципом та, у разі своєї численності і сили, сприяти стабільному розвиткові суспільства. Перші ж розгорнуті теоретичні уявлення щодо існування середніх класів з’явилися більш як 160 років тому. З моменту відкриття соціальних класів французькими істориками терміном “середні класи” позначався ряд соціальних груп епохи переходу до капіталізму, розташованих між землевласницькою аристократією, з одного боку, та залежним сільським населенням - з іншого.

Феномен середнього класу також звернув на себе увагу основоположників марксизму. На першому етапі створення своєї соціально-філософської концепції К.Маркс і Ф.Енгельс розглядали середній клас як таке утворення, що знаходиться поміж буржуазією та пролетаріатом і носить антиреволюційний характер. Надалі у їх роботах вживається термін “середні верстви”, до яких зараховуються дрібні промисловці, ремісникі, селяни. Основоположники марксизму відзначали неоднорідний характер середніх верств, підкреслювали тенденцію скорочення їх окремих секторів, звуження їх економічної ролі, погіршення умов існування, в цілому вели мову про пролетаризацію цих верств та поляризацію суспільства, у якому в кінцевому підсумку залишиться два головних класи: буржуазія та пролетаріат.

Одразу зауважимо, що, керуючись марксистською методологією, радянські суспільствознавці не визнавали терміна “середній клас”, хоча феномен, що позначається цією назвою, все ж таки досліджувався під найменуванням “середні верстви” такими вченими, як І.І.Антонович, О.І.Левковський, В.В.Песчанський, Ю.П.Чаплигін, О.І.Шнеєрсон та ін.

У західній соціологічній думці термін “середній клас” вельми популярний ще з 90-х років 19 століття, коли німецький вчений Г.Шмоллер вперше відзначив, що швидко зростаюча верства службовців являє собою новий середній клас, який у майбутньому зміцнить соціальну монархію. Саме з цього моменту бере початок перший етап розвитку поняття “середній клас”. Вивченням цього феномена на межі століть займалися Е.Бернштейн, С. та Б. Вебб, Р.Гретон, Е.Ледерер, Л.Едвардс, І.Дурбін, Л.Корей, Ф.Д.Клінгендер та ін. У цей період до середнього класу відносили дрібну буржуазію та осіб так званих вільних професій. Хоча більшість теорій цього періоду намагається спростувати тезу К.Маркса і Ф.Енгельса про подальшу поляризацію суспільства та довести, що саме середній клас сприяє стиранню протиріч капіталістичного суспільства, розвиваються також протилежні теорії (Л.Корея, Ф.Д.Клінгендера), в яких наводяться аргументи на користь марксистського бачення проблеми. Вони фокусуються на тому, що середній клас чим далі, тим більше виявляється позбавленим власності, тобто його члени працюють за наймом, завдяки чому вони стають все більш схожими на пролетаріат за умовами життя, рівнем забезпеченості, їх інтереси та інтереси пролетаріату дуже близькі і протистоять інтересам буржуазії, як наслідок, вони змушені використовувати пролетарські форми активності: профспілки, страйки, масові демонстрації, робітничі партії.

Другий етап розвитку теорій середнього класу розпочинається у 50-ті роки 20 століття. Він пов’язаний, перш за все, з появою роботи Р.Міллса “Білий комірець. Американські середні класи” (1951). Р.Міллс підкреслює зростання частки службовців в усіх сферах життя суспільства: бізнесі, освіті, культурі, юриспруденції тощо. Р.Міллсом наводяться такі причини цього факту: інституціоналізація та деперсоналізація власності, яка призвела до виникнення професійних менеджерів; зростання рівня продуктивності праці, пов’язане з технологічними змінами, як наслідок – зменшення потреб у продуктивних робітниках; збільшення кількості великих підприємств, котрі потребують широкомасштабного маркетингу та розподілу; зростання розмірів бізнесу та масштабів діяльності уряду, які викликали збільшення попиту на координацію, управління та адміністрування. На його думку, середній клас являє собою “професійний салат”, якому бракує політичної спільності. Тобто у сучасному суспільстві саме професія, а не власність на засоби виробництва, виступає основою стратифікації. Саме завдяки приналежності до окремих професійних груп індивід потрапляє до середнього класу.

У німецькій та французькій соціології цього періоду розвиваються теорії, які дають широку психологічну інтерпретацію меж середнього класу. Так, Г.Шельський вважає членом середнього класу кожного індивіда, який ідентифікує себе з цим класом. П.Блетон до середнього класу відносить всіх членів суспільства, які визнають принцип приватної власності, цінності та права індивіда у суспільстві.

Цілий ряд вчених у цей період концентрує увагу на процесах “усереднення сучасного західного суспільства”, серед них Р.Дарендорф, А.Тойнбі, Дж.Голдторп, Д.Локвуд, Д.Бехдофер, Е.Платт та ін.

Третій етап розвитку теорій середнього класу розпочався у 70-ті роки, він пов’язаний з економічною реконструкцією та зсувом від традиційних робітничих професій в галузях важкої промисловості до професій фінансового та торгового секторів. В цей час з’являються  концепції Д.Белла, Е.Гідденса, К.Робертс, Е.Гоулднера, Г.Еспін-Андерсена, Г.Бравермана, Г.Карчеді, М.Ніколауса, Н.Пуланцаса, Б. і Д. Еренрайхів та ін.

На цьому етапі майже всі теоретики звертають увагу на зростання ролі знань у сучасному суспільстві. Так, Д.Белл підкреслює, що саме “клас академічно навчених експертів” демонструє зростаючий політичний та культурний вплив, але внаслідок розпорошення у приватному та державному секторах у нього не розвивається колективна свідомість і він ніколи не зможе стати правлячим класом.

Е.Гідденс для відокремлення різних класів у соціальній структурі вводить термін “ринкова спроможність”, підкреслює, що ринкова спроможність середнього класу постає у вигляді кваліфікаційних та технічних умінь. Він стверджує, що існують чіткі відмінності між “білими комірцями” та пролетаріями, це насамперед: місце в організаційній ієрархії влади, ступінь захищеності від безробіття, різні способи життя тощо.

Н.Пуланцас називає середній клас новою дрібною буржуазією (НДБ), яка, на його думку, економічно не належить до капіталістичного класу, тому що не володіє засобами виробництва. НДБ також не є частиною робітничого класу, тому що її праця має непродуктивний характер. Політично вона залучається до керівництва та управління продуктивною працею, її основна функція – забезпечення отримання додаткової вартості на капітал.

Б. і Д. Еренрайхи запропонували термін “професійно-менеджеріальний клас” (ПМК). До ПМК включаються робітники розумової праці, які працюють за наймом і не володіють засобами виробництва. Головна функція ПМК – відтворення капіталістичної культури та капіталістичних класових відносин.

М.Ніколаус розглядає середній клас як “надлишковий клас”. На його думку, саме зростання надлишкового продукту породжує клас непродуктивних робітників, які необхідні для організації та управління продуктивною працею і, особливо, для забезпечення ефективного попиту на товари, що виробляються цією працею.

Теорія Г.Карчеді базується на трьохстадійному характері розвитку капіталізму: 1) формальне підкорення праці капіталу; 2) розвиток сукупного робітника; 3) розвиток глобальних функцій капіталу. З точки зору Г.Карчеді, саме на третій стадії з’являється новий середній клас, який виконує одночасно функції і сукупного робітника, і капіталіста у співвідношенні, що змінюється.

У другому розділі “Сучасні соціологічні уявлення про середні класи” розглядаються сучасні підходи до аналізу середніх класів, висвітлюються основні проблеми, навколо яких тривають дискусії, здійснюється спроба синтезу підходів.

У сучасній соціології існує три основних підходи до зображення соціальної структури суспільства: 1) соціальна структура, як і раніше, складається з двох основних класів: буржуазії та пролетаріату, більшість дрібної буржуазії пролетаризована, великий загін “білих комірців” не відрізняється від робітничого класу; 2) соціальну структуру суспільств у 19 столітті адекватно характеризувала дихотомічна модель, у 20 столітті з’являється третій елемент, який неможливо не враховувати в суспільному житті розвинених країн, – середні класи; 3) феномен соціального класу в сучасному суспільстві втрачає значення, хоча диференціація та нерівність зростають, внаслідок чого соціальна структура складається з великої кількості різноманітних соціальних груп.

Хоча більшість вчених дотримується другої точки зору, середні класи вони інтерпретують по-різному. Єдине, з чим згодні всі теоретики класу, - це те, що середні класи виступають запорукою стабільного розвитку суспільства завдяки консервативним поглядам індивідів, що їх складають. Навколо ж таких проблем, як чисельність середніх класів, їх межі, складові елементи, ступінь згуртованості та інші, продовжуються дискусії.

У сучасній соціології існують три основних підходи до визначення середніх класів: 1) майновий підхід; 2) марксистський підхід; 3) концепція “класу службовців”.

З точки зору майнового підходу до середнього класу належать індивіди, які одержують середні для конкретного суспільства доходи. Таким чином, до середнього класу потрапляють індивіди незалежно від їх місця і ролі у суспільному виробництві. В такому разі середній клас виступає скоріше як номінальна група, ніж як соціальна спільнота, суб’єкт соціальної дії. На наш погляд, якщо визначати класи на основі майнового підходу, то поняття соціального класу втрачає об’єктивний характер. В цьому випадку неможливо знайти ані спільних норм (тобто врахувати нормативний аспект класу), ані сталих соціальних зв’язків в межах класу, ані спільних соціальних дій, мова може йти лише про схожий рівень споживання. На нашу думку, цей підхід може дати багато корисної інформації для теоретиків та практиків маркетингу і реклами. Однак для аналізу тенденцій розвитку суспільних відносин він менш цінний.

У класичному марксизмі головним критерієм виділення класу вважалось відношення до засобів виробництва і, як наслідок, експлуатація одного класу іншим. Після того як відбулася революція менеджерів, а пізніше зросла роль знань у постіндустріальних суспільствах, теоретик неомарксистського напряму Е.О.Райт дещо розширив критерії виділення класів: окрім власності на засоби виробництва, з’явились наявність управлінських функцій та володіння кваліфікаційними і технічними навичками й уміннями. Таким чином, середні класи, або “суперечливі класові розташування” (за Е.О.Райтом), користуються такими видами експлуатації: 1) експлуатація, що базується на власності на засоби виробництва; 2) експлуатація, що базується на організаційній ієрархії; 3) експлуатація, що базується на володінні кваліфікаційними дипломами.

Фінський соціолог М.Ківінен, розвиваючи теорію Е.О.Райта, виокремлює середній клас як такий, що характеризується одним з наступних типів автономії: “професійною автономією”, “автономією, що адекватна капіталу”, “науково-технічною автономією”, “автономією служб відтворення та піклування”, “автономією роботи в офісі”, “автономією майстерності”, “автономією дрібного підприємництва”.

Російський соціолог В.Ільїн вбачає специфіку середнього класу в тому, що індивіди, приналежні до нього, отримують прибутки у вигляді заробітної плати (яка забезпечує відтворення їх робочої сили) та дивідендів на культурний капітал, саме останні складають основну частку їхніх прибутків.

Інший варіант марксистського підходу акцентує увагу на специфічних функціях середніх класів у суспільному виробництві, а саме: концептуалізації та обслуговуванні капіталу (Н.Аберкромбі, Д.Уррі), відтворенні капіталістичної культури та капіталістичних відносин (Б. і Д. Еренрайхи). Тобто на відміну від робітничого класу середній клас виконує не ті функції, які притаманні праці, а ті, які в минулому виконувались класом буржуазії. Таким чином, середній клас посідає проміжне місце між капіталом та працею.

Концепція класу службовців виходить з того, що у суспільстві існує декілька середніх класів: клас службовців (менеджерів та фахівців), клас некваліфікованих “білих комірців” і клас дрібної буржуазії. Цей підхід вельми популярний в англійській соціології, його розвивають Дж.Голдторп, Д.Локвуд, Т.Батлер, Р.Кромптон та ін. Клас службовців вважається ядром середніх класів, а два інших класи складають периферію. Від буржуазії клас службовців відрізняється відсутністю власності на засоби виробництва, від робітничого класу - характером праці: праця індивідів, які належать до середніх класів, носить нефізичний характер.

У веберіанській традиції класи відрізняються один від одного за життєвими шансами їх членів. Д.Локвуд, конкретизуючи це поняття, запропонував відокремлювати статусну, ринкову та трудову ситуації.

Дж.Голдторп розглядає клас службовців як такий, що характеризується довірою з боку власників підприємств, тому що члени класу службовців не лише виконують чітко сформульовані завдання, а повинні використовувати весь свій освітній, кваліфікаційний, творчий потенціал в інтересах капіталістів.

Воліємо знову підкреслити, що феномен середніх класів отримав глибинне осмислення у світовій, насамперед західній, соціологічній думці. Причому аналіз цього соціального утворення виконується на основі теоретичних концепцій, середні класи в соціологічній науці не розглядаються просто як серединні групи на шкалі прибутків.

У третьому розділі “Місце та роль середніх класів у країнах з розвиненою ринковою економікою” проаналізовано структуру середніх класів, трудову, ринкову та статусну ситуації середніх класів, порівняно підходи до визначення чисельності середніх класів, визначено їх функції у розвинених країнах.

У ході історичного розвитку відбулися зміни у соціальному вигляді середніх класів. Спостерігався занепад вільних дрібних товаровиробників, які складали ядро середніх класів наприкінці 19 століття. Протягом 20 століття відбувся зсув від професій фізичної праці до професій розумової праці (наприклад, у Великій Британії з 1911 р. до 1981 р. частка робітників фізичної праці зменшилась з 74,6 % до 47,7 %, частка робітників нефізичної праці, навпаки, зросла відповідно з 18,7 % до 52,3 %, тобто майже в 3 рази). Акумуляція великої кількості індивидів у нових професіях нефізичної праці за наслідок мала формування нових позицій у соціально-класовій структурі. Це позиції класу службовців та класу некваліфікованих “білих комірців”.

Клас службовців досить неоднорідний за своїм складом, у ньому можна відокремити сектори (приватний та державний), рівні (вищий та нижчий), професійні групи (менеджери та спеціалісти). Але аналіз ринкової, трудової, а особливо статусної ситуації дає можливість стверджувати, що це єдиний соціальний клас.

Ринкова ситуація класу службовців характеризується високим рівнем прибутків (частину яких складають дивіденди на культурний капітал), вищим ступенем захищеності від звільнень (члени класу службовців складають ядро компаній), кращими перспективами розвитку кар’єри.

Трудова ситуація класу службовців має наступні риси: 1) його представники займають вигідні позиції  у бюрократіях. На відміну від некваліфікованих “білих комірців”, індивіди класу службовців виступають як суб’єкти управління. Вони вибудовують системи завдань, поділяють їх на підзавдання, контролюють процес виконання, диктують свої накази; 2) позиції класу службовців забезпечують певну автономію, всередині якої можливо самостійно організовувати та виконувати роботу, несучи відповідальність лише за кінцевий результат; 3) праця індивідів з класу службовців має розумовий характер з великою часткою творчих моментів; 4) праця членів класу службовців стає дедалі більше “професіоналізованою”, тобто лише індивіди, які отримали спеціальну професійну підготовку, вважаються компетентними у конкретній сфері.

Статусну ситуацію класу службовців визначають наступні риси: 1) володіння більш дорогим та просторим житлом (у Великій Британії представники класу службовців у 3 рази частіше володіють окремими будинками, ніж кваліфіковані пролетарії, у 4,5 – ніж напівкваліфіковані, у 6 – ніж некваліфіковані); 2) інтенсивне використання символічного капіталу, що перш за все пов’язується із зростанням привабливості сільської місцевості (як сфери прояву різнобічних можливостей - інтелектуальних, політичних, культурних тощо); 3) використання оплачуваної праці за наймом для виконання хатньої роботи (тобто члени класу службовців, з одного боку, виступають як працюючі за наймом, з іншого – як працедавці для окремих представників робітничого класу).

Розглянемо далі ринкову, статусну та трудову ситуації проміжного класу, який складається, головним чином, з некваліфікованих “білих комірців”.

Щодо ринкової ситуації цього класу, спостерігається поступове зближення заробітної плати некваліфікованих “білих комірців” та некваліфікованих “синіх комірців”. Розрив у розмірах заробітків менеджерів та некваліфікованих “білих комірців” набагато більший, ніж цей розрив у некваліфікованих “білих комірців” та “синіх комірців”. Відносно перспектив розвитку кар’єри деякі соціологи відзначають більш вигідне становище рутинних “білих комірців” порівняно з робітничим класом. Наприклад, А.Стюарт (Велика Британія) наводить дані дослідження кар’єр чоловіків, що розпочали трудову діяльність клерками. Лише 19 % з них до 30 років залишаються клерками. Але зазначимо, що майже 80 % клерків у цій країні – жінки. Тому, мабуть, некоректно дані, що стосуються чоловіків, розповсюджувати на всіх клерків. Що ж до тривалості робочого дня, різноманітних пільг, пенсійних схем, захищеності від безробіття, “білі комірці” знаходяться у більш вигідному становищі, ніж пролетарії. В цілому, ринкові ситуації некваліфікованих “білих комірців” та пролетаріїв дуже схожі.

Трудові ситуації “білих” та “синіх комірців” також мало відрізняються. Завдяки автоматизації офісна праця стає все більш рутинною, звужується сфера прийняття рішень та відповідальності, діяльність клерків усе в більшій мірі підлягає управлінському контролю, потребує нижчого рівня кваліфікації.

Статусна ситуація “білих комірців” відрізняється від такої для “синіх комірців”. Відрізняються їх стилі життя, положення у сфері власності на житло тощо. Таким чином, життєві шанси некваліфікованих “білих комірців” дуже близькі до життєвих шансів робітників і суттєво відрізняються від життєвих шансів представників класу службовців. Вважати середній клас єдиним класом з неовеберіанських позицій неможливо, точніше вести мову про множинні середні класи.

Чисельність середніх класів у розвинених країнах, за нашими підрахунками, становить приблизно 50 % населення. При цьому клас службовців налічує від 20 до 25 % населення розвинених країн, проміжний клас - від 25 до 30 %. Підкреслимо знов, що, на нашу думку, представникам соціологічної науки не варто розглядати середні класи просто як серединні групи на шкалі прибутків.

У сучасних західних суспільствах середні класи виконують вельми важливі для забезпечення нормальної соціальної життєдіяльності функції, які автором систематизовано у “Висновках”.

У четвертому розділі “Проблеми становлення та розвитку середніх класів в Україні” проаналізована можливість застосування основних підходів до аналізу середніх класів в умовах сучасної України, визначено основні джерела формування середніх класів та необхідні для цього умови.

Середні класи як соціальний феномен з’явились  на Заході завдяки розвитку капіталістичної економіки. Процеси розвитку феномена середніх класів та його теоретичної концептуалізації у західній соціологічній думці проходили паралельно. В Україні ситуація суттєво відрізняється: середні класи не існують як потужні суб’єкти соціальної дії, але увагу соціологів привертає спроможність цього феномена виступати запорукою стабільного розвитку суспільства. Внаслідок цього вчені намагаються відстежувати тенденції формування середніх класів, дискутують щодо критеріїв залучення індивідів до них.

Аналізуючи соціальну структуру українського суспільства з неомарксистських позицій, тобто розглядаючи середні класи як “суперечливі класові розташування”, які посідають місце в соціальній ієрархії поміж двома полюсами - пролетаріатом і буржуазією, ми можемо знайти численні середні класи. До речі, дослідження російського суспільства, що проводилось за цією методологією у 1991 р. під керівництвом Е.О.Райта, зафіксувало середні класи, що включають 50 % населення (27 % - ядро середніх класів, 23 % - периферія). Хоча, наприклад, академік Т.Заславська вважає, що лише 21 % росіян належить до середнього класу.

З точки зору неовеберіанського підходу індивіди, які належать до середніх класів, повинні мати життєві шанси, що відрізняють їх від інших класів. Поняття “клас” у цій традиції тісно пов’язано з місцем у соціально-професійній структурі. В сучасному українському суспільстві не спостерігається тісний зв’язок фаху індивіда та його класової позиції. Дуже важливими виступають розбіжності у секторі (приватний чи державний), галузі господарства (промисловість, сільське господарство, сфера послуг) тощо. Таким чином, застосування неовеберіанських моделей Е.Гідденса чи Дж.Голдторпа до аналізу українських реалій має настільки ж серйозні обмеження, що й ті, які з’являються у випадку застосування теорії Е.О.Райта. На наш погляд, найбільш цікавим та корисним може бути застосування охарактеризованої вище концепції Д.Локвуда.

Використання майнового підходу в Україні майже неможливе, причина цього – невідповідність офіційних статистичних даних реальному становищу. Так, за підрахунками економіста О.Пасхавера, реальний прибуток середнього українця приблизно в 3 рази перевищує легальний. За даними Київського міжнародного інституту соціології, громадяни нелегально одержують доходи, що становлять від 40 до 80 % їх офіційних прибутків. Таким чином, на основі даних державних статистичних органів неможливо робити якісь висновки щодо соціально-класової структури суспільства.

На наш погляд, у сучасних нестабільних умовах деякі важливі аспекти процесу формування середніх класів слід вивчати на основі суб’єктивного підходу. Тобто можна робити висновки відносно приналежності індивіда до середніх класів на підставі суб’єктивної оцінки ним свого матеріального стану, перспектив розвитку кар’єри тощо. Також індикаторами приналежності до середніх класів можуть бути риси свідомості індивіда, які притаманні представникам середніх класів у розвинених країнах.

До джерел формування середніх класів ми відносимо соціальні категорії підприємців та висококваліфікованих робітників розумової праці. Саме останні можуть скласти ядро середніх класів в Україні. Не варто пов’язувати майбутнє середніх класів лише з розвитком підприємництва з наступних причин.

1. Сучасне підприємництво в Україні не відповідає критеріям цивілізованості, серед яких вчені Інституту соціології НАН України назвали: 1) визнання підприємцями паритету своїх інтересів та інтересів робітників, що працюють за наймом; 2) соціально зорієнтовану політику підприємницьких структур; 3) легітимний характер підприємницької діяльності; 4) стан морально-етичної регуляції взаємовідносин контрагентів підприємницької діяльності.

            2. Скорочується чисельність індивідів, які бажали б займатися підприємницькою діяльністю, навпаки, збільшується кількість тих, хто висловлює відверте небажання займатися підприємницькою діяльністю.

            3. Підприємці не орієнтовані на інвестування капіталів у високотехнологічне виробництво та науку, стан яких і буде обумовлювати розвиток українського суспільства, його положення у світі у третьому тисячолітті.

            Основне джерело формування середніх класів – професійно підготовлені кадри, які представляють широкі загони інтелігенції. У західних суспільствах ця група складає ядро середніх класів. В Україні лише невелика частина цієї групи за всіма ознаками відповідає західним зразкам. Це та частина, яка знайшла змогу перевтілити свій культурний капітал (ринкову спроможність у вигляді кваліфікаційних або технічних навичок та вмінь, за термінологією Е.Гідденса) в економічний капітал. Ця група представлена технічними фахівцями, економістами та іншими працівниками, діяльність яких лежить у сфері науково-технічного прогресу та розвитку ринкових відносин. Основна ж частина інтелігенції почуває себе зайвою в умовах сьогодення, бачить, що її праця непотрібна суспільству, і водночас ніяк не позбудеться патерналістських очікувань.

            Підсумовуючи, зазначимо, що формування середніх класів в Україні залежить не лише від поліпшення матеріальних умов життя народу, а й від докорінних змін у свідомості людей. Відсутність потужних середніх класів в України свідчить не лише про низький рівень життя, а й про відсутність громадянського суспільства. Формування середніх класів на нинішньому етапі суспільного розвитку пов’язане не тільки з розвитком підприємництва, але й з інтенсивним використанням усіх елементів наукового, кваліфікаційного та освітнього потенціалу суспільства.