Наумова М.Ю. Социальное знание в структуре коммуникации : Наумова М.Ю. Соціальне знання в структурі комунікації

Краткое содержание

            ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

            У вступі викладено актуальність та міра наукового опрацювання проблеми, сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, визначено теоретико-методологічні засади, наукову новизну і практичну значущість одержаних результатів, наведено апробацію результатів.

            У першому розділі - “Соціальне знання: спроба концептуалізації” - розглядається зміст і генеалогія основного поняття дослідження - соціальне знання. Соціальне знання окреслене у двох ракурсах - історико-соціологічному та гносеологічному.

            Розглядається гносеологічний статус концепту соціального знання у модерністських соціологічних стратегіях і сучасних соціологічних концептуалізаціях. Ортодоксальні соціологічні теорії демонструють суцільну зневагу до знання, породженого повсякденним соціальним досвідом, як джерела адекватної концептуалізації. Коріння таких уявлень криється у фундаментальних гносеологічних припущеннях модерністської ментальності, згідно якої: 1) всі відносини зі світом моделюються на ґрунті єдиної привілейованої здібності, - здатності розуму діставати “достовірні, абсолютні” істини про екстеріорні феномени; 2) надбання науки стають переважними принципами конституювання картини світу, а її методологія, зведена (побудована) на дистанціюванні спостерігача та предмета спостереження, об'єктивуючому та каузально-аналітичному стилі мислення стає домінуючою пізнавальною процедурою. У дисертації наголошується, що такі інтенції теоретичних практик “Проекту модерну”, які найбільш чітко відбились у методології природничо-наукових дисциплін, не оминули й соціальне знання. Науковий статус соціології залежав від застосування нею процедур вимірювання та верифікації, аналізу ж підлягали лише факти, доступні для спостереження та вимірювання. Тому всі суб'єктивні стани мають значення лише тоді, коли можуть бути операційно визначені в термінах ознак, що спостерігаються. Звичайно, такий проект не міг враховувати уявлення, погляди, думки агентів, які народжуються безпосередньо в рутині повсякдення і складають корпус соціального знання, й організують різноманітні соціальні практики. Спираючись на це, дисертант доходить висновку, що модерністська соціологія заперечувала авторитет непрофесійних суджень агентів про світ, аргументуючи це тим, що люди здебільшого не розуміють, що вони роблять і чому. Загалом така стратегія класичної соціології слугувала увічненню інтелектуальної злиденності, до якої були загнані здоровий глузд і непрофесійне знання.

            Сучасні соціологічні проекти, на відміну від ортодоксальних теорій, спрямовані не так на загальний синтез пізнавальних горизонтів, як на їх поширення, демонструючи притаманний їм взаємодоповнюючий, а не взаємовиключний характер. Передусім це стосується визнання за рутинними описами і поясненнями повсякденного світу, що безперервно здійснюється агентами, рівноправного статусу з більш розвиненими системами дискурсів (науковий, літературний, політичний тощо). Це демонструє важливий гносеологічний зсув, що відбувається у сучасних соціологічних програмах, в яких повсякденне наочне знання, що сприймається на віру членами суспільства не тільки реабілітується як таке, що має право на існування й не потребує виправдання, а й постулюється як засаднича сфера виникнення різноманітних описових і пояснювальних моделей реальності, тобто всіх імовірних систем знання в суспільстві.

            Далі визначається онтологічний статус соціального знання порівняно із традиційним концептом знання соціально-гуманітарного знання. Наголошується на тому, що в суспільнознавстві дотепер експлуатується субстанційне уявлення про знання, згідно з яким: 1) знання, які вільно циркулюють у соціальному просторі, більш-менш повно і вірно відбивають зовнішню щодо свідомості “об'єктивну” реальність; 2) знання являє собою субстанцію, яка містить у собі певну інформацію, деяку вже існуючу єдність сенсу, що зазвичай, передбачає її цілковиту усвідомленість;  3) у соціальному полі знання виконують регулюючу функцію шляхом нормалізації відносин між різними соціальними одиницями, забезпечуючи необхідний для підтримки соціального зв'язку “комунікативний мінімум”; 4) різноманітні дискурсивні системи, в яких об'єктивується все існуюче у культурі знання, розглядаються як принципово сумірні, тобто узгоджені з однією і тією ж множиною правил. Автор підкреслює, що такий підхід проголошує знання як такі, що лише транслюють значення й не є сенсопороджуючими - вони є лише медіатором, який передає сенс. У цьому руслі тільки об'єктивовані у дискурсі або символічних об'єктах знання, які цілком усвідомлюються агентом і складають мотиваційну динаміку його раціональній діяльності, підпадають під концепт знання.

            Така концептуалізація, на думку дисертанта, виключає зі сфери дослідницької уваги цілу низку феноменів, зокрема практичні інформаційні схеми, когнітивні конструкти - які спрямовують повсякденні практики соціальних агентів. Такі категорії сприйняття, оцінки та дії, які працюють на довербальному рівні, за межами усвідомлення і дискурсу також необхідно розглядати в категоріях знання: як спільне для певної категорії соціальне знання. Таким чином, соціальне знання розглядається у дисертації як когітальний феномен, але іншої, специфічної, на відміну від класичного ідеалу раціональності, модальності. Автор виокремлює такі принципові моменти цього вирізнення: 1) імпліцитні конструкти соціального знання доконцептуальні та дорефлексивні, і тому не систематичні й не предметні, на відміну від концептуально-дискурсивних форм знання; 2) позаяк соціальне знання актуалізується в моменті породження сенсу, воно відтворює ситуативні значення, які є унікальними й лише частково об’єктивуються; 3) соціальні знання не можуть розглядатися в денотативному модусі, тобто в термінах істини/хибності. Єдиним критерієм адекватності інформаційних схем слугує їх надійність - успішне завершення практики.

            У другому розділі - “Статус соціального знання в контексті інтеракції” - розглядаються процеси семантизації соціальної реальності й породження значущого соціального універсуму на основі патернів соціального знання, а також їх значення як породжуючого принципу різноманітних практик.

            Автор наводить критичні аргументи щодо категорії “чистого” досвіду як безпосереднього споглядання перцептивних, екстеріорних феноменів, яка являє собою центральне поняття у феноменологічній традиції. Доводиться,  що “чисте, первинне,  безпосереднє” споглядання природних і соціальних феноменів опосередковане системою інтерсуб'єктивних смислів: соціально конституйованих, соціально відтворених і соціально розподілених. Визначається, що всі форми досвіду вкорінені у первинних семантизаціях соціальної реальності. Виходячи з цього, автор у структурі смислового устрою соціального універсуму вирізняє три рівні, кожному з яких відповідає певний тип роботи соціального знання:

            1) Первинні семантизації соціальної реальності складають базовий рівень осмислення соціального на безпосередньо чуттєво-предметному рівні. Цей рівень означування характеризують не тільки дорефлексивні кліше і канони сенсопородження; він визначає структури сприйняття, бачення, котрі вписані в агента, належать йому, як і будь-якому представнику людського роду, і формують базисну структуру організації суб'єкта. Цей шар патернів означування найбільш статичний і непідвладний трансформаціям у силу своєї глибинної вкоріненості у підсвідомих структурах.

            2) Наступний рівень складається з більш рухливих систем значень, проте також нерефлексивних. Йдеться про структури очевидного, які конституюють природну установку свідомості і являють собою санкціоновані нормативними системами культури уявлення про припустимі й нормальні значення об'єктів, дій (як своїх особистих так і інших) і прийнятні сенси елементів різноманітних соціальних ситуацій. Цьому рівню роботи схематизмів соціального знання відповідають такі характеристики, як безпосередність, нетематизованість, самозрозумілість.

3) Третій рівень семантизацій соціальної реальності складають різнорідні за ступенем організованості, поширеності, ступенем інституціоналізації “дискурсивні формації”. Різноманітні “мовні ігри” являють собою досить автономні анклави, які визначають свої правила породження встановленого в їх межах типу дискурсу (наукового, політичного, естетичного тощо). Втім, хоч якими б складними були дискурсивні практики, всі вони в той ти інший спосіб експлікують дорефлексивні практичні схематизми.

Далі детально характеризовано кожен з цих рівнів соціального семіозису, зокрема простору природної установки свідомості. В її структурі автор вирізняє три рівні: 1) знання про типізовані об'єкти, їх якості та програми функціонування в різноманітних прагматичних контекстах; 2) уявлення або низка припущень стосовно прийнятної поведінки інших і можливостей взаєморозуміння, інакше кажучи, “комунікативна компетентність” агента; 3) неявне знання рецептів практичних дій і визначення різних комунікативно-прагматичних ситуацій у термінах непроблематичних  очевидностей - буденних рутинних якостей і природних, прийнятних операцій.

Характеризуючи перший вирізнений у структурі природної установки компонент, автор розкриває роль буденних типізацій у процесах соціального семіозису і функціонуванні прагматичних канонів соціального знання. Виражаючи свої переживання в термінах і категоріях здорового глузду, актор типізує їх і водночас позбавляє їх специфічності й унікальності, притаманних їм як його особистому індивідуальному досвіду. Виходячи з цього, соціальне існування фактів індивідуального досвіду, пізнаванність їх у тому розумінні, що вони можуть бути підтверджені й обґрунтовані, встановлюється лише завдяки їх типізації. І процес їх пізнання шляхом типізуючого вираження сам по собі виявляється принципом організації досвіду. Отже, можна стверджувати, що основою соціального знання є соціально санкціоновані класифікації об'єктів дійсності або системи прийнятних типізацій, що їх поділяють члени певної спільноти.

            Аналізуються базові припущення природної установки, які виростають з необхідності взаєморозуміння та взаємодії, а саме - типізації особистостей і дій. Повсякденне мислення долає відмінність індивідуальних перспектив за допомогою двох основних ідеалізацій: 1) взаємозамінєваності точок зору та 2) збігу систем релевантностей (А. Шутц). У межах “ми-групи” більшість особистісних і поведінкових типів сприймаються як щось цілком зрозуміле - як набір правил і приписів, які досі не спростовані і, ймовірно не будуть спростовані в подальшому.

            На думку автора, в основі повсякденних інтерпретацій, лежать соціально організовані й розподілені системи значень, які в своїй сукупності утворюють загальну систему відліку (або систему фонових очікувань). Ця система приймається як щось первісно задане, те за допомогою чого сприймаються й підтверджуються події, дії та явища соціального світу. Такі типізовані конструкти часто інституціоналізуються як стандарти поведінки, що підтримуються звичаями і традицією, а іноді - й засобами соціального контролю.

            Далі розглянуто, яким чином ці конвенційні правила інтерпретації соціально стандартизуються, об’єктивуються, відтворюються, організуються в системи та “примусово” необхідно засвоюються індивідом. Конвенційні значення справді виключають можливість незгоди внаслідок двох причин: по-перше, через їх очевидність, тобто сприйняття як об’єктивних характеристик ситуації, які не рефлектуються; по-друге, будь-який сумнів в їх істинності, призводить до випадання за межі традиційних уявлень групи, а отже ставить агента в марґінальне становище. В другому підрозділі розглядаються процеси, що є елементами механізму підтримки існуючого “порядку речей”, а саме:

1) в термінах соціального знання розглянуто інституціональні процеси, оскільки в такий спосіб стандартизуються найзначущі формули сприйняття та взаємодії. Автор доводить, що інституційні нормативи стають центральними конструктами, які вміщують у собі всю систему конвенційних уявлень, і водночас, опосередковуються конструктами спільного знання, схематизми якого вони легалізують і перетворюють на нормативно встановлений “комунікативний мінімум” значень, які поділяються учасниками комунікації. Показано, як на базі буденних типізацій, релевантність яких підтверджена регулярною практикою, народжується соціальний інститут і як, своєю чергою, соціальне знання об’єктивує інституціональні значення. Така стандартизація не означає, що агент наслідує взірцям на підставі раціонального, свідомого вибору. Інстуціоналізована поведінка базується не на розрахунку, а на дорефлексивному почутті, відчутті доречності, нормальності, ефективності дії, тобто “почутті гри”. Все це справедливо стосовно  вже соціалізованого суб’єкта. Коли ж ідеться про необхідність інтеріоризації індивідом систем “габітуалізованих” соціальних значень, постає потреба не тільки в їх експлікації, а й у тому, щоб зробити ці об’єктивації прагматичних формул “об’єктивно доступними і суб’єктивно вірогідними”. Інакше кажучи, виникає потреба в лигітимуючому їх дискурсі.

Леґітимація як процес “виправдання” і “пояснення” інституціоналізованої традиції передбачає теоретичну роботу з когнітивного і нормативного обґрунтуванню існуючого соціального порядку. На цьому рівні виникають дискурсивні формації, які генерують знання, що надбудовуються над “первинними прагматичними конструктами” соціального знання у вигляді рефлексивних обтяжених суперструктур “другого порядку”. Йдеться не про звичайній експлікації структур “допредикативного” прагматичного знання заради його формалізації та, об’єктивації, тобто виведення на рівень свідомості та наступної кодифікації, які вможливлюють логічний контроль над практиками. Автор наголошує, що легітимуючі дискурсивні системи породжують нові системи значень, які слугують для інтеграції значень, притаманних різноманітним інституціональним процесам. Отже, леґітимуючі практики - це процедури, які підтримують символічний порядок не тільки завдяки виявленню і з’ясуванню імпліцитних принципів практичного почуття, а й за допомогою конструювання автономного простору смислів, які походять від первинних смислових конструктів інстуціоналізованих дій.

2) Розглядаються процеси, які є основою будь-якої інституціоналізації - механізми об’єктивації, кодифікації практичних схематизмів. Проблема сформульована наступним чином: наскільки повно (жорстко) кодифіковані нормативи детермінують діяльність соціального суб’єкта, тобто розглядається питання щодо міри примусу, тиску коду на агента. В роботі визначається поняття кодифікації і наводяться основні її принципи. Кодифікація - це перехід класифікаційних схем соціального знання, стереотипів означування в об’єктивований стан. Така об’єктивація може здійснюватись як у доправових вербальних формулах: “це робиться так”, які завичай, містять у собі ціннісний імператив “це має відбуватися так”, так і у жорстких юридичних реґламентаціях. З цього випливає наступна проблема: якою мірою регулярність практики детермінована формальними правилами, експлікованими нормами? Кодифіковані нормативи являють собою об’єктивації прагматичних стандартів сприйняття, розуміння, оцінки та дії, які поділяються членами групи. Але, оскільки капітал “інформаційних схем” лише частково експлікується, а переважна частина індивідуальних і групових диспозицій ніколи не сягає дискурсивного рівня, можна припустити, що об’єктивовані норми несуть символічне навантаження. Інституціоналізовані нормативи можна розглядати, радше як офіційні орієнтири, що визначають горизонт усіх можливих - прийнятних, нормальних та марґінальних - дій передбаченого, або зрештою зрозумілого агента.

3) Розглядається проблема соціального розподілу знання. Насправді як немає двох індивідів із абсолютно однаковим запасом наявного знання, так не існує й гранично близьких когнітивних структур, які визначають орієнтації агента. Втім можна говорити про відносну гомологічність систем диспозицій у агентів, котрі посідають схожі позиції у соціальному просторі. Соціальна реальність інтерпретується агентами порізному, залежно від варіативних когнітивних категорій, схем, або структур, які, в свою чергу залежать від соціальної позиції, особистого досвіду тощо. Отже, можна говорити про соціальний розподіл знання. Все розмаїття уявлень про реальність зумовлене розбіжністю перспектив бачення, які можна визначити як відмінності в наявному запасі знання, одна частина якого релевантна для усіх членів соціуму, а інша - лише для деяких категорій. Із кожною позицією в соціальному просторі пов’язані відповідні схеми сприйняття, оцінки і висловлювання. Такий розподіл знань є соціальним, тобто зумовленим структурним сприйняттям соціального агента, чиї диспозиції і “практичні схеми” визначені об’єктивними стосунками, що зумовлюють його позицію у соціальному просторі.

У роботі також розглянуто соціальну боротьбу за нав’язування свого бачення світу, тобто за леґітимність конструювання світу здорового глузду. Кожен сенсовий субуніверсум, смислова система породжує свої правила, норми означування і конструювання висловлювань і є релевантною для її соціального носія, тобто для певної соціальної категорії. Але якщо в соціумі існують ізольовані смислові системи, виникає питання: як звести різноманітні репрезентації до єдиного смислового континуума? Інституційний порядок має бути цілком зрозумілим як смислова єдність, а отже його слід леґітимувати “помістивши”, у символічний універсум. Символічні універсуми визначаються як системи теоретичної традиції, котрі можна розглядати як матриці всіх соціально об’єктивованих і суб’єктивно реальних значень. Кристалізація символічних універсумов відбувається після процесів об’єктивації, седиментації і акумуляції знання. Автор доводить, що в основою будь-якої дискурсивної формації, символічного універсуму є традиційне соціальне знання, тобто різноманітні мовні ігри. Ці кінцеві області значень мають прагматичну валентність, позаяк зав’язані на соціальній прагматиці. Особливу увагу приділено специфіці нарративного знання як основі повсякденного дискурсу, яке,  з одного боку, експлікує повсякденні прагматичні схематизми, а з іншого - є базою леґітимації інших складних (теоретичних) смислових систем.

            У третьому розділі - “Універсальні форми споглядання соціальності“ робиться спроба вирізнити найфундаментальніші патерни, які структурують соціальний досвід індивіда - простір і час, а також розглядається проблема тілесного семіозису.

            Автор обґрунтовує тезу стосовного того, що класифікації, покладені в основу соціальної перцепції, вкорінені в різних визначеннях простору і часу. Показано, якими чином конституюються значущі топологічні і темпоральні характеристики ситуації взаємодії її учасниками на основі консенсусних форм визначення ситуації. На основі теоретичних ресурсів соціології простору доводиться значущість просторових класифікацій.

                  Далі розглядаються тілесні форми семантизації соціального. Доводиться що первинний досвід фізичного і соціального світів винятково тілесний. Будь-який тілесний досвід упорядковується відносно тілесної схеми, яка задається культурою й інтеріоризується агентом. Тілесна схема розглядається як знання, які дають змогу відповідно до конкретної культурної традиції інтерпретувати власне тіло і тіла інших, визначають прийоми володіння тілом, як знання яке експлікує традиційні тілесні канони володіння і сприйняття тіла. Принципи сприйняття й використання тіла складають, разом із просторовими інтуїціями, базовий корпус схем соціального знання. Отже тіло це об’єкт, розміщенність у просторі, і, разом з цим, воно є джерелом інтерсуб’єктивних реакцій. Автор виокремлює тілесні характеристики, які типізуються у першу чергу: 1) це найбільш очевидні і природні характеристики тіла - розмір (вага, зріст) і форми; 2) це також характеристики, які не піддаються вимірюванню: ставлення до тіла загалом нагляд за ним (косметика, одяг), робота з ним, його вдосконалення, культивування (спорт) тощо; 3) преференції у харчуванні: вибір їжі, а також культура і ритуали її споживання; 4) робота тіла взагалі, його моторика.