Котуков О.А. Соціально-політичний маркетинг як один з механізмів раціональної взаємодії органів державного управління з населенням : Котуков А.А. Социально-политический маркетинг как один из механизмов рационального взаимодействия органов государственного управления с населением

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається провідна ідея концепції, з'ясовується зв'язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, задачі, об'єкт, предмет, методи, формулюється наукова новизна отриманих результатів, встановлюється їхнє практичне значення, наводяться відомості про особистий внесок здобувача та апробацію результатів дисертації.

Перший розділ – “Теоретичні підходи до розуміння соціальної дії” – містить аналіз основних ускладнень щодо розуміння соціальної дії як однієї з головних складових процесу соціальної взаємодії, пошук основних факторів, які детермінують соціальну дію, та критеріїв її раціональності. Вирішення цих наукових завдань допомагає наблизитися до розуміння сутнісних особливостей соціально-політичного маркетингу як однієї з форм соціальної дії, що сприяє її раціоналізації, налагодженню прямих та опосередкованих засобів комунікації між соціальними агентами, які функціонують у рамках визначеного фізичного і соціального простору.

У вирішенні проблеми оптимізації соціально-політичної взаємодії в сучасній Україні та розвитку маркетингових стратегій в діяльності органів державного управління відправним методологічним пунктом стає соціологічний концепт “соціальної дії”. Науковий пошук автора дозволяє стверджувати, що безпосереднє використання впливових соціологічних теорій, які добре зарекомендували себе при аналізі сучасних західних суспільств (функціоналізм, теорія раціональності, теорія обміну тощо), незважаючи на їхній значний внесок у визначення критеріїв соціальної дії, виявляється недоцільним при з'ясуванні соціальних дій агентів, функціонуючих в умовах пострадянського соціального простору. Застосування методології діяльнісно-структурної соціологічної парадигми (вона виступила в ролі основи для теоретичного синтезу багатоаспектних теоретичних концепцій, які претендують на розкриття множинності соціального простору, що трансформується) дозволило дійти висновку, що процес соціальних взаємодій є продуктом та чинником подвійного структурування:

1) структурування ресурсів, правил, норм, об'єктивних позицій у соціальному просторі;

2) структурування диспозицій чи цінностей, установок, які приймають узвичаєні форми (габітуалізуються).

У зв'язку з цим структура виступає як сукупність стійких соціальних взаємодій, що відтворюються та здатні поширюватись, а також існуючих на їхній основі соціальних відносин. Вона характеризується стійким розподілом ресурсів і певних правил взаємодії. Індивід вступає у взаємодію не тільки із сучасниками і партнерами, але й з попередниками за допомогою існуючих механізмів типізації взаємодії, прийнятих у даному суспільстві. Процеси типізації носять досить символічний, “міфічний” характер, проте здатні детермінувати поведінку людини.

Усяка соціальна дія обумовлена місцем індивіда у суспільній структурі. Зазначене місце (соціальна позиція) залежить від наявності капіталів, що виступають і передумовою для соціальної дії, і засобами виробництва та розподілу соціальних практик. Капітали – це певні ресурси у тій чи іншій сфері соціальної взаємодії, які можуть бути використані для зміцнення чи розширення позицій в конкретному соціальному полі. У будь-якому соціальному просторі ресурси мають нерівний розподіл, тому володіння тим чи іншим їх набором є однією з найважливіших передумов, детермінантом соціальної дії індивідів. Соціальний агент, що володіє соціально значущими ресурсами в межах того чи іншого соціального простору, має більше можливостей для реалізації власних практик і, таким чином, задоволення своїх інтересів, які пов'язані з позицією в цьому полі, а також можливостей для надання впливу на тих соціальних агентів, що обмежені в таких ресурсах. Наявність певних капіталів обумовлює формування того чи іншого стилю життя, мотивів, інтересів, потреб і схем соціальної дії.

Соціальні структури відтворюються через соціалізовані дії як окремих соціальних агентів – індивідів, так і колективних соціальних агентів – соціальних груп, класів, організацій. Усередині цих структур соціальні агенти можуть діяти і раціонально, і нераціонально (традиційно, афективно). Факторами, що детермінують соціальні дії агентів, виступають:

І. Об'єктивні фактори:

1) фактори середовища (географічні, природні, тобто фактори фізичного простору, в межах яких і складаються інтеракції соціального агента);

2) фактори соціальної позиції, які визначають місце людини в існуючій соціальній структурі; до їх складу входять:

– соціально-демографічні (стать, вік, родинний стан, національність тощо);

– економічні – місце в системі суспільного виробництва, форм власності, рівень доходів, характер споживання, професія з її конкурентноздатністю;

– політичні – відношення до прийнятих важливих для суспільства рішень, ступінь участі в політичному житті суспільства, положення в організаційних структурах влади тощо;

– статусні – престиж соціальної позиції та діяльності, що виконується;

– культурні – стиль життя, рівень освіти, мова, традиції тощо;

– символічні – довіра, авторитет, популярність, інформаційні ресурси;

– соціальний капітал – походження, соціальні зв'язки, участь у громадських об'єднаннях.

ІІ. Суб'єктивні фактори:

1) раціональні (що включають когнітивні й аксіологічні) – цілі, цінності, інтереси, потреби, знання, вміння;

2) емоційні – почуття, настрої;

3) праксеологічні – діяльнісні потенції, здатність до дії та моделі реалізації дії в конкретних ситуаціях.

Одним із ключових детермінант соціальної дії є “габітус”, що являє собою сукупність когнітивних і мотиваційних систем, “вбудованих” у свідомість кожного індивіда та детермінуючих його поведінку (у цьому плані він об'єктивний). Габітус, водночас, виступає і у вигляді узвичаєних схем свідомості (у цьому плані він суб'єктивний), через які сприймається соціальна реальність. Габітус не є статичним, він може змінюватись під впливом наявних соціокультурних умов, що виникають у процесі життєдіяльності соціального агента. Однак дії соціальних агентів, що проявляються в одних і тих же подібних історичних і соціокультурних умовах, не є однаковими із-за рефлективності кожного індивіда, його здатності самостійно змінювати своє оточення, свої соціальні практики. Наявні соціальні відносини з одного боку, виступають, продуктом існуючих габітусів і практик соціальних агентів, а з іншого, визначають їхні майбутні практики. Габітус виявляється опосередкованою ланкою, через яку заломлюються всі фактори, що детермінують соціальні дії. На основі габітусу формуються повсякденні структури індивідуальної свідомості, які представляються у практиках індивідів усілякими регулятивними конвенціями і зразками: міфами, соціальними стереотипами тощо. Повсякденна ж свідомість індивідів в такому випадку не виступає перешкодою для раціоналізації соціальної дії, а дозволяє відтворювати нові соціальні структури і моделі відносин, бути “містком”, стрижнем на шляху до організації якісно нових форм соціальної взаємодії.

Раціональністю ж є оптимальна реакція соціальних агентів на впливи з боку зовнішніх, стосовно агента, структур. Раціональність у соціальних діях припускає наявність суб'єктивного змісту дії, що виявляється в наявності у соціального агента визначеного інтересу і в припущенні напрямку розвитку ситуації. Соціальний агент обирає оптимальні форми побудови своїх дій, використовуючи як свій досвід, так і традиції, звичаї, норми, що є пануючими у відповідному соціального просторі.

У розробці систем критеріїв раціональності соціальної дії автором використані теоретичні концепції П. Бурд'є, М. Вебера, Ю. Ґабермаса, Т. Парсонса. Зокрема йдеться про виділення комунікативного типу раціональної соціальної дії (концепція Ю. Ґабермаса), відповідно якого соціальні агенти прагнуть досягнення взаємовигідної угоди і конкретних результатів у певній ситуації на основі розуміння позицій один одного. Застосовуючи комунікативну модель соціальної дії агенти здатні найбільш плідно і ефективно взаємодіяти в межах одного і того ж соціального простору.

Аналіз зазначених теоретичних підходів дозволяє виділити критеріями раціональності соціальних дій такі показники: рефлективність дій; об'єктивна оцінка власних ресурсів і можливостей; володіння інформацією про об'єкт з орієнтованих дій і про зовнішні умови, у рамках яких передбачається реалізація дії; наявність конкретної мети і результату передбачуваних дій; вибір на основі оцінки ситуації оптимальних стратегій дії, що забезпечують найбільш успішний шлях стосовно досягнення передбачуваного результату; послідовність дій та оцінка їх ризику.

Виділені критерії раціональності соціальної дії допомагають визначити напрямки організації соціально-політичної взаємодії в сучасній Україні, сприяють усвідомленню конкретних шляхів оптимізації управлінської діяльності, а використання діяльнісно-структурної парадигми щодо визначення факторів, які детермінують соціальні дії агентів, дозволяє акцентувати на активній, діяльнісній сутності людини, що здатна змінювати наявні умови соціокультурного середовища, утворювати та змінювати соціальні відносини. Докладний розгляд концепту “соціальна дія” як одного з ключових аспектів процесу соціальної взаємодії і виділення критеріїв його раціональності дозволяє звернутися до самих соціальних агентів, реальних учасників соціально-політичної взаємодії.

У другому розділі – “Специфіка організації соціально-політичної взаємодії в Україні: властивості соціальних агентів” – розглянуто фактори, які зумовлюють специфіку соціально-політичної взаємодії в сучасній Україні, виділено властивості соціального простору, в рамках якого органи державного управління реалізують свої стратегії, визначено характеристики, які притаманні державним службовцям регіонального рівня.

Дисертант доходить висновку, що важливим напрямком раціоналізації управлінської діяльності в умовах трансформації соціального простору є розробка стратегії політичної дії суб'єктів державної влади з урахуванням можливих політичних ризиків і зворотних зв'язків. Одним із сутнісних факторів політичного ризику є розповсюджена наявна політична культура з її якісними характеристиками. Основою даної культури можна вважати узвичаєні схеми сприйняття реальності, завдяки яким вона впливає на домінуючі соціальні очікування, інтереси і, відповідно, визначає специфіку соціальних взаємодій у суспільстві, що трансформується.

Визначено, що суттєвою характеристикою сучасного українського суспільства продовжує залишатися маргінальність, що супроводжується кризою довіри як до владних структур, так і до існуючого соціального порядку в цілому. В умовах соціальної маргіналізації, кризи ідентичностей, нестійкості соціальних зв'язків важливою рисою, яка характеризує більшість соціальних агентів, що діють у соціальному просторі України, є потреба в підтримці з боку держави. У цьому разі держава (з наявними у неї значними економічними, політичними та соціальними ресурсами) повинна вдаватися до пошуку шляхів оптимізації взаємодії з іншими соціальними агентами, встановлення якісно нових моделей організації системи прийняття та реалізації управлінських рішень, які б враховували існуючі запити і потреби населення.

Потреба в сильній державі актуалізувалася для України також у зв'язку з відсутністю чітких механізмів організації соціальної взаємодії між суб'єктами й об'єктами соціального і політичного управління, а також під впливом стереотипів свідомості й ідеології, успадкованих з радянського часу. В той же час, поряд з вищевказаними факторами, останнім часом набирають сили суб'єктні потенції індивідуальних і колективних соціальних агентів, що обумовлені необхідністю адаптації до соціальних відносин, які динамічно змінюються.

Підвищення раціональності державного управлінського впливу, розвиток активних комунікаційних структур державних службовців з населенням стає можливим завдяки запровадженню соціально-політичного маркетингу як механізму оптимізації взаємодій у полі відносин “влада-народ”. Однак ефективне використання в управлінських діях маркетингових технологій значною мірою залежить від ступеня готовності до цього представників органів державного управління, наявності у них рефлективних та інноваційних характеристик.

Проведені за участю дисертанта протягом 1998 – 2001 років соціологічні дослідження серед державних службовців регіонального рівня дозволяють зробити наступні висновки:

· поряд з розповсюдженою маргінальністю, яка виступає домінантною рисою сучасних державних службовців, останнім часом визначається суттєве підвищення їх внутрішньогрупової ідентичності, що свідчить про тенденцію до відокремлення даної групи від інших соціальних утворень, перетворенню її в реального соціального агента;

· разом із наявністю успадкованих з радянських часів стереотипів свідомості спостерігаються потяги до інновацій щодо реалізації стратегій, спрямованих на підвищення ефективності діяльності органів державного управління, переходу від патримоніального до раціонального типу запровадження державного управління.

Державні службовці поступово набувають значення агентів якісних змін в існуючій системі державного управління. Вони розуміють необхідність реального здійснення адміністративної реформи, спрямованої на приведення діяльності управлінських органів у відповідність до соціальних очікувань, інтересів та потреб населення. В цих умовах набуває значущості пошук механізмів раціоналізації соціальних дій функціонуючих владних структур. Ключовим же засобом даної раціоналізації можна вважати використання соціально-політичного маркетингу в діяльності органів державного управління.

У третьому розділі – “Соціально-політичний маркетинг як форма раціоналізації управлінської діяльності і розвитку соціального партнерства” – використовуючи попередні здобутки щодо осмислення раціональної соціальної дії, напрямків та умов для раціоналізації діяльності органів державного управління в Україні, наведено можливості оптимізації соціально-політичної взаємодії в рамках відносини “влада-народ”, окреслено перспективи налагодження соціального партнерства в цьому полі, висунуто новий підхід щодо розуміння соціально-політичного маркетингу як одного з суттєвих механізмів раціональної взаємодії владних структур з населенням, розроблено модель національної соціально-політичної маркетингової служби, як засобу підвищення ефективності діяльності органів державного управління.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства, коли докорінно змінюються роль і соціальні функції держави в цілому й органів державного управління зокрема, виникає потреба в застосовуванні якісно інших управлінських методів і стратегій дій органів державного управління та функціональних обов'язків державних службовців. Згідно із принципами та підходами, що проголошуються адміністративною реформою, однією з найважливіших функцій для управлінських структур, особливо на регіональному рівні, повинна стати обслуговуюча функція, тобто надання соціальних послуг населенню. За цих умов зростає потреба в аналітиках, радниках, консультантах (соціальних учених), здатних до обґрунтованого усвідомлення потреб та запитів населення, оптимізації управлінських практик, забезпечення державного управління необхідним науковим знанням і соціальними технологіями. Прикладною соціальною науковою сферою, що може сприяти виконанню зазначених задач, є соціально-політичний маркетинг. Як соціальний процес, він виступає ефективним механізмом оптимізації соціальної взаємодії в полі відносин “влада-народ”, а як прикладна науково-практична теорія – дозволяє виявити реальні можливості побудови і розвитку соціального діалогу між суб'єктами надання і споживання послуг у межах окремого соціально-політичного простору, забезпечити раціоналізацію діяльності органів державного управління, підвищення її результативності.

Науковий пошук дозволив визначити соціально-політичний маркетинг у державно-управлінській діяльності як цілеспрямовану діяльність з вироблення і реалізації взаємовигідного обміну між органами державного управління (суб'єктом управління) і населенням (споживачем управлінських послуг, представленим різними соціальними спільнотами) на підставі наявних ресурсів і обумовлених ними соціальних інтересів, з метою забезпечення динамічного упорядкування процесів соціально-політичної взаємодії. Можливості практичного використання соціально-політичного маркетингу в управлінській діяльності можуть бути успішно реалізованими завдяки створенню національної соціально-політичної маркетингової служби з представництвами в усіх регіональних органах державної виконавчої влади, що дозволить вийти на якісно новий рівень організації соціально-політичної взаємодії в соціальному просторі. Її цільовим призначенням є інформаційне забезпечення діяльності органів державного управління, наближення державної та регіональної політики до реальних запитів населення, розвиток зворотних зв'язків органів державного управління з населенням.

Досягнення відповідного рівня раціоналізації та підвищення ефективності діяльності управлінських органів вбачається у запроваджені комунікативної стратегії соціальної дії, що реалізується в межах запропонованої моделі організації соціально-політичної маркетингової служби. Основними компонентами даної стратегії в дисертації визначаються:

· систематична дослідницька діяльність з сегментування соціального простору і формування специфічних диференційованих і концентрованих форм маркетингової взаємодії;

· мобілізація інтелектуальних можливостей фахівців регіональних структур органів державного управління, професіоналів і представників зацікавленої громадськості у формуванні і реалізації дослідницьких програм;

· актуалізація функції надання соціальних послуг населенню в діяльності органів державного управління;

· формування стійких комунікаційних структур у відносинах з населенням, забезпечення стійких механізмів реалізації соціального партнерства;

· вивчення якості наданих органами державного управління послуг та забезпечення каналів зворотного зв'язку з населенням;

· розробка соціальних моделей реалізації державних програм у рамках окремих територій на основі принципів соціального партнерства.

Запропоновані принципи організації національної соціально-політичної маркетингової служби дозволять якісно й оперативно проводити зрізи стану суспільної думки, діагностику стану суспільства, регіональних, місцевих проблем, створювати сприятливе інформаційне середовище для розвитку соціального діалогу в політичному полі. Успішне функціонування запровадженої моделі передбачає певних соціально-політичних вимог:

· засвоєння та використання державними службовцями у повсякденних практиках нових цілей та методів реалізації державного управління;

· створення реального ринку соціальних послуг, де органи державного управління виступали б одним з багатьох, а не єдиним представником послуг;

· формування стійких і постійних зв'язків між органами державного управління і представниками різних об'єднань громадян, діючих на території тієї чи іншої адміністративної одиниці;

· прозорість діяльності органів державного управління, відкритість схем і механізмів прийняття рішень;

· регулярні звіти управлінських структур перед населенням у формах публічних слухань, “відкритих дверей” тощо.