Іванова К.А. Соціологічні аспекти міжкультурної комунікації в українському вузі : Иванова К.А. Социологические аспекты межкультурной коммуникации в украинском вузе

Краткое содержание

основний Зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, визначається ступінь розробленості обраної теми у вітчизняній та зарубіжній соціологічній літературі, сформульовані мета і завдання дослідження, його методологічна і теоретична база, приводяться положення і висновки, що містять елементи наукової новизни, розкриваються наукова і практична значущість дослідження, форми апробації роботи.

У першому розділі "Теоретичні засади дослідження міжкультурної комунікації студентів-іноземців в українському вузі" визначаються методологічні і загально-теоретичні підходи до дослідження проблем міжкультурної комунікації.

У першому підрозділі "Культура як сукупний спосіб життя: ціннісні та комунікативні виміри" характеризуються особливості та різноманітність сучасних підходів до соціологічного аналізу культури як сукупного способу життя індивіда.

Культура розглядається як одне з найважливіших соціологічних понять, що позначає історично визначений рівень розвитку суспільства, сукупність творчих сил і здібностей людини, що виявляються в типах і формах організації життя і діяльності людей. Автор ставить акцент на пояснювальному потенціалі поняття "культура" як сукупного способу життя. Серед безлічі різноманітних факторів, що впливають на людей, важливо проаналізувати ті, за допомогою яких люди улаштовують своє повсякденне життя, а також вивчити норми, що регулюють взаємини в суспільстві, дослідити визначені духовні стандарти і зразки поведінки, набір цінностей та ідеалів. Розуміючи культуру як сукупний спосіб існування і сукупність факторів, що впливають на життя людей, дисертант вичленовує в ній наступні елементи: переконання, соціальні установки і цінності, що характеризують склад мислення та світовідчуття окремих людей; звичаї; норми (у тому числі моральні), що відбивають дозволене і недозволене в соціальному житті; закони, що регулюють функціонування груп та інститутів.

Отже, "культура" є центральним поняттям в категоріальному ряду, тому що дозволяє в ході дослідження використовувати такі поняття, як загальний досвід, норми, цінності, переконання та інститути, тобто загальний життєвий порядок людей у єдиній культурі, а також порівнювати з іншою культурою, що сприяє соціологічному осмисленню і дозволяє проводити соціологічні порівняння на макрорівні, дозволяє піднятися над груповими особливостями на мікрорівні.

Як методологічну підставу даної роботи дисертант використовує вчення А.Шюца про повсякденність, для якого характерний напружено-бадьорий стан свідомості, цілісність особистої участі у світі на основі соціальних взаємодій. У результаті застосування виділених А.Шюцем ідеалізацій виникає відчуття об'єктивності сприйманого і концептованого у спільній думці. Це і є світ повсякденного життя, у його самих загальних характеристиках, як він сприймається в узгодженні з переважною більшістю соціальних індивідів, тобто це і є звичний "соціокультурний світ".

У зв'язку з цим автор виділяє ті характеристики культури, на основі яких можлива міжкультурна комунікація. Аналіз показує, що в змісті аналізованого поняття загальновизнаними є наступні характеристики. По-перше, культура усвідомлюється як продукт соціальної (а не біологічної) активності людини. По-друге, усі дослідники визнають її історичний генезис, причому підкреслюється, що кожне нове покоління робить свій внесок, тобто культура накопичує, акумулює цінності. По-третє, культура дуже важлива для становлення людської особистості, адже формування внутрішнього світу людини відбувається під впливом норм і цінностей, властивих певному соціальному колективу.

Отже, культура - це спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріальної та духовної праці (системах цінностей, норм, традицій, діяльності спеціальних інститутів); це сукупний спосіб життя; характеристика особливого у свідомості і поводженні індивіда, групи, спільноти. Саме такі ціннісні та комунікативні виміри дають можливість вирішити завдання, поставлені в роботі.

Вивчення форм повсякденного життя, міжособистісних відносин, настроїв і емоцій, поведінкових установок, системи ціннісних орієнтирів та інших аспектів менталітету, порівняння сучасних ментальностей з ментальностями, у яких виявляються і конкретизуються загальні і найчастіше подібні соціально-економічні і політичні закономірності, представляє важливу і цікаву наукову проблему. Особливу методологічну значущість у плані розгляду здобуває соціологічний аналіз менталітету, що виступає важливою соціокультурною детермінантою життя.

Дисертант ставить своєю метою вивчення ціннісних аспектів міжкультурної комунікації. Коли говорять про комунікацію у вузькому розумінні слова, то, насамперед, мають на увазі той факт, що в ході спільної діяльності люди обмінюються між собою різними уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями, установками та інше. Усе це можна розглядати як інформацію, і тоді процес комунікації може бути зрозумілий як процес обміну інформацією.

Ключовим у даній дисертації є поняття "міжкультурна комунікація". Цим терміном позначається адекватне взаєморозуміння двох учасників комунікативного акту, що належать до різних культур. Тому серед різноманітних визначень культури найбільше значення автор приділяє тим, які підкреслюють її ціннісні та комунікативні виміри.

Саме ціннісні орієнтації розглядаються як знаки культурних розбіжностей. Вивчення особливостей ціннісних орієнтацій представників різних культур має сьогодні велике значення, оскільки дозволяє зробити більш плідним міжкультурне спілкування. У цьому зв'язку автор зазначає вирішальну роль крос-культурних досліджень, здійснюваних вченими різних областей знань: антропології, соціології, соціальної психології, культурології та соціальної філософії. Крос-культурний підхід, що здобуває сьогодні таку значну популярність, припускає більш глибоке усвідомлення факту, що багато стереотипів індивідуального сприйняття і спілкування є наслідком впливу навколишнього культурного середовища і системи виховання, тобто породженням усієї культури. У зв'язку з необхідністю вивчення особливостей міжкультурного спілкування дисертант здійснює крос-культурний підхід, усвідомлюючи, що багато стереотипів індивідуального світосприймання і спілкування являють собою результат впливу навколишнього середовища, а по суті - породження всієї культури.

Аналізуючи і використовуючи різні методики крос-культурних досліджень цінностей, автор дійшов висновку, що систему ціннісних орієнтацій, в основі яких лежать світоглядні, ідеологічні, моральні цінності суспільства, можна розглядати як механізм регуляції соціальної поведінки людини. Саме ця тонка "невловима" матерія виступає в якості того "зрізу", де перетинаються й оголюються фактори, що детермінують характер її соціальної активності. Саме тут, в особистісній структурі цінностей, їхній ієрархічній упорядкованості відбувається взаємодія індивідуального і суспільного, перехід соціального у власно людське.

Таким чином, акцентуючи увагу на ціннісних і комунікативних вимірах культури як сукупного способу життя, дисертант в ролі теоретичних засад плідно використовує пояснювальний потенціал категорій: "культурна інтеграція", "асиміляція", способами здійснення якої виступають амальгація й акультурація. Саме завдяки цьому категоріальному ряду можливо проаналізувати, в якій мірі певні субкультури визнані в суспільстві. Тенденції від категорично негативного ставлення до чужої культури до повного визнання та глибокого розуміння її виражені в позиціях етноцентризму, ксеноцентризму та культурного релятивізму, що дозволяє вивчити особливості міжкультурної комунікації.

У другому підрозділі "Міжкультурна комунікація як спосіб суб'єкт-суб'єктного спілкування" питання про ціннісний характер культури тісно пов'язано з проблемою ціннісних аспектів міжкультурної комунікації.

Міжкультурне спілкування трактується як процес взаємного зв'язку і взаємодії представників різних культур. Це специфічна суб'єкт-суб'єктна взаємодія, у якій відбувається обмін діяльністю, інформацією, досвідом, здібностями, уміннями і навичками носіїв різних типів культур. У процесі такого спілкування передається і засвоюється соціальний досвід, відбувається зміна структури і сутності взаємодіючих суб'єктів, формуються історично конкретні типи особистостей і вся розмаїтість людських індивідуальностей.

Варто враховувати, що саме етнічний початок у культурі кожного народу складає її ядро і є проявом особливого стосовно загальної культури нації.

Найбільш розповсюдженим показником ідентифікації з етнічною групою є мова. Звичаї, ритуали, традиції, як і мова, також являють собою характерні елементи етнічної культури. Релігія, як і мова, являє собою певну семіотичну систему і, поряд з іншими семіотиками (повсякденною свідомістю, мистецтвами, науками), утворює сукупну суспільну свідомість народу. Як і будь-яка семіотична система, релігія і мова мають визначений зміст, тобто є відображеннями (моделями) зовнішнього світу: релігія в системі релігійних уявлень, мова - у системі лексичних і граматичних значень.

Проведений дисертантом аналіз величезного етнографічного матеріалу підводить до висновку, що в процесі соціалізації відбувається не тільки залучення до норм, традицій, цінностей, створених у результаті розвитку етносу в одному соціокультурному середовищі, але і формування умінь, навичок, соціальних установок індивідів, що відповідають їх соціальним ролям.

Узагальнюючи теоретичний огляд особливостей міжкультурної взаємодії, дисертант відмічає, що культура визначає не тільки обличчя суспільства, але і його здатність сприймати цінності інших народів. Сьогодні жодна культура не може вижити в ізоляції. Культурна самобутність і культурне співробітництво не суперечать один одному, а є взаємодоповнюючими факторами в загальному процесі розвитку.

У третьому підрозділі першого розділу "Культурний шок і його негативні та позитивні наслідки" використовується поняття "культурного шоку" з метою пояснення стану фрустрації, розгубленості на початковому етапі перебування поза рамками своєї культури.

У зв'язку з цим у дисертації аналізуються різні точки зору на значення поняття "культурний шок", що завдяки своєму пояснювальному потенціалу, міждисциплінарному положенню, як нам представляється, може набути широкого застосування у вивченні і пізнанні ціннісної специфіки міжкультурної комунікації. Головне завдання автор вбачає в тому, щоб з'ясувати, що ж відбувається з індивідом, крім психологічної кризи, пристосування й адаптації? У чому полягає можливий негативний результат цього стану? Який позитивний досвід крос-культурного розуміння здобуває цей індивід? Які позитивні наслідки "культурного шоку"?

Використовуючи результати невключеного спостереження, що проводилося автором протягом 15 років у період роботи з іноземними студентами Національної фармацевтичної академії України (м.Харків) у навчальних аудиторіях і у позааудиторний час, дисертант аналізує різні моделі виходу із ситуації "культурного шоку".

Результати невключеного спостереження дають можливість зробити висновки, що досвід міжкультурного розуміння вміщує наступні параметри:

 по-перше, цей досвід припускає особистісні зміни, пов'язані з переходом індивіда з одних культурних рамок в інші, несхожі на те, до чого він звик у себе на батьківщині;

 по-друге, набутий у результаті "культурного шоку" досвід пов'язаний з випробуваннями, що провокують розвиток здатності до самоспостереження, він пов'язаний із граничним самопізнанням.

Розроблене автором поняття "соціальне самопочуття іноземця" як суб'єктивне відношення до свого положення в суспільстві, безсумнівно, є похідним міжкультурного спілкування і рефлексії з приводу його.

Облік ціннісних і комунікативних вимірів культури дозволяє формувати взаємошанобливу міжнаціональну взаємодію на основі етнокультурних стереотипів, цінностей, традицій і обрядів представників діалогу культур, а наслідки "культурного шоку" переводити в русло позитивного соціального самопочуття.

Другий розділ "Ціннісні аспекти вербальної міжкультурної комунікації в українському вузі" присвячений виявленню ролі ціннісних орієнтацій у процесі міжкультурного міжособистісного спілкування на вербальному рівні.

У першому підрозділі "Мова як символічний код міжкультурного спілкування" автор розглядає мовні ситуації у світі, взаємозв'язок соціальних і мовних процесів, аналізує мову як символічний код культури.

Дисертант розглядає індивідуальні аспекти двомовності, виділяючи функціональний (соціолінгвістичний) аспект проблеми, аналізує різні варіанти диглосної ситуації в різних країнах.

У другому підрозділі "Типи міжкультурного мовного контакту. Стереотипні форми організації мовного спілкування" розглядаються типи міжетнокультурних мовних контактів.

Автор, співвідносячи можливості міжкультурного спілкування з типами взаємовпливу культур, вивчив різні типи організації міжетнокультурного спілкування: інтерференцію, конвергенцію, дивергенцію і конгруенцію, – і прийшов до висновку, що такі національно-культурні стереотипи спілкування, як зіткнення, прилучення, проникнення дозволяють осмислити їх розбіжність, національні особливості спілкування, але в полі єдиного комунікативного процесу.

Завдяки своєрідній циркуляції знань, цінностей, норм у знаковій формі стає доступною для сприйняття інша культура з усіма її змістами і зразками повсякденності. Саме в ході зазначених у цьому параграфі комунікативних дій одержує напрямок мовний дискурс, в який добровільно вступають учасники інтеракції, спираючись на свою комунікативну компетентність. Це означає, що учасники мовного контакту мають взаємні претензії на істинність знання, до якого апелюють, на правильність своїх норм і орієнтацій.

Всі вироблені в ході комунікації соціокультурні зразки закладаються в основу раціональної соціальної інтеграції.

У третьому підрозділі "Проблема розуміння й ідентифікації партнера в мовній взаємодії" автор звертає увагу на те, що мова – це ментальний феномен, що виступає безумовним стрижнем комунікації. У мові закодовані знання людини, її уявлення про світ у цілому, її індивідуальний життєвий досвід, цілісна картина світу всього соціуму.

Таким чином, мова являє собою функціональну систему елементів, які зв'язані визначеними відносинами, що дозволяє здійснювати комунікативний процес.

Вироблені в ході комунікативних актів визначення ситуацій поповнюють запас соціокультурних зразків, що координують будь-які людські контакти. Ресурс міжсуб'єктного розуміння забезпечують при цьому такі спарені види діалогової діяльності, як вітання і прощання, а також звертання, знайомство, запрошення, комплімент, поздоровлення як елементи мовного етикету, через які виявляється соціокультурна специфіка партнера в акті комунікації.

Аналіз логічного, гносеологічного, онтологічного і психологічного постулатів розуміння, а також змісту фразеологічних кластерів роблять ефективною процедуру ідентифікації партнерів в акті комунікативної мовної взаємодії.

Як продукт співробітництва суб'єктів, що пройшов у комунікації перевірку на загальне розуміння, ці вербальні ситуації складають фундамент для раціональної соціальної інтеграції, що виключає гноблення одним учасником комунікації іншого.

Третій розділ "Ціннісні аспекти невербальної міжкультурної комунікації" пов'язаний з дослідженням специфіки міжкультурної комунікації в її ціннісному вимірі на невербальному рівні.

У першому підрозділі "Символіка жестів як індикатор статусно-рольових відносин" автор зосереджує увагу на ціннісних аспектах невербальної взаємодії, визначаючи зміст символу, його функції і походження

Жестова комунікація, невербальні форми взаєморозуміння виявляють специфіку міжособистісних відносин та моральних норм. В роботі аналізується характер опозицій " праве – ліве", що несуть позитивний і негативний зміст та обумовлюють особливості ритуальної й етикетної поведінки.

Для розуміння міжкультурної комунікації підкреслюється функціональна еквівалентність мови жестів і вербальної мови, і у зв'язку з цим дається класифікація жестів: жести, що заміняють мову (привітання, прощання); жести, що супроводжують мову; жести-символи; експресивні жести (загрози); жести-зображення.

Автор розкриває етикетну роль фізичних контактів у міжособистісному спілкуванні (торкання, рукостискання, поцілунки тощо).

Описані невербальні засоби спілкування є, на думку автора, показниками статусно-рольових відносин, ступеня близькості осіб, що спілкуються, являють собою "безмовні знаки" людини.

Особлива "цінність" невербальних засобів у порівнянні з мовою полягає в тому, що вони більш природні й у меншій мірі знаходяться під контролем свідомості, тому бувають більш правдиві в плані відображення почуттів і відносин. Це надає право говорити про можливий пріоритет невербальних засобів над мовними в передачі характеру спілкування, відносини домінування - підпорядкування, соціального статусу "вище - нижче", що звичайно словами не позначаються.

У другому підрозділі "Житловий будинок у системі цінностей і комунікативних зразків в інтерпретації представників різних культур" автор, використовуючи етнографічний матеріал, проводить соціологічний аналіз різних видів устрою будинку (американського, німецького, японського, африканського, арабського), показуючи, що житловий будинок є важливим елементом невербального спілкування, порядки в ньому демонструють ціннісні орієнтації мешканців, їхні статусно-рольові позиції.

Таким чином, будинок, на думку автора, є інтегрованим виявленням цінностей і сенсу життя кожного члена родини, визначенням їх статусно-рольових позицій з урахуванням національно-етнічної специфіки і ментальних особливостей.

Третій підрозділ "Толерантність і емпатія як специфічні риси комунікативних процесів міжкультурного дискурсу" пов'язаний з аналізом і обґрунтуванням категорій "толерантність" і "емпатія". Якщо емпатія - це здатність уявити себе на місці іншої людини, не виходячи з контексту власної культури, то транспекція - це здатність уявити себе на місці іншої людини в контексті її культури. Враховуючи це, дисертант моделює різні типи людини в залежності від її здібностей до міжкультурної комунікації, виявляє специфіку спілкування, що характеризує виділені типи культури - традиційна, модерн, постмодерн.

Автор робить висновок, що сучасний тип особистості виник не в результаті планування, але в контексті соціальних умов, що змінюються, і культурних контактів, що розширюються. Тип людини постмодерну також створюється не штучними способами, але є результатом змін у системі освіти, а також результатом широких соціальних процесів, що включають великі взаємодії і контакти у світовому масштабі. Важливу роль у розвитку цього феномену можуть зіграти система освіти і культурна політика.

Людина культури модерну має більш широкі світоглядні перспективи, спілкується на державному і етнонаціональному рівні. Вона більше, ніж людина традиційної культури, здатна розуміти інші цінності і має здатність до емпатії. Людина постмодерну включена в світову систему комунікації, має уявлення про глобальні перспективи і здатна усвідомити факт залежності всіх людей і самої себе від культурного середовища. Людина, яка має загальнолюдський масштаб оцінки, теоретично виступає більш раціональною і більш толерантною.

Автор стверджує, що сьогодні необхідна така освіта, яка б збагачувала студентів досвідом інтелектуального пізнання інших культур, досвідом емоційної підтримки і емпатії. Для цього потрібні не лише час, але також і специфічний психологічний клімат, що продукує симпатію і довіру. Чим більша кількість людей досягнуть стану освоєння іншої культури, тим менше буде ціннісних конфліктів (етнонаціональних і таких, що відбуваються як усередині так і між культурами).