Шевчук І.І. Організація і діяльність органів прокуратури Республіки Польща на території Східної Галичини (1919 - 1939 рр.) : Шевчук И.И. Организация и деятельность органов прокуратуры Республики Польша на территории Восточной Галиции (1919 - 1939 рр.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ  ЗМІСТ  РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації; висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначені мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет; охарактеризовані методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів та їх теоретичне і практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, публікації за темою дисертації, структуру та обсяг роботи.

Розділ перший „Історіографія проблеми, джерельна база та теоретичні основи дослідження” складається з трьох підрозділів, присвячених з’ясуванню ступеню дослідженості проблеми, характеристиці джерельної бази дослідження, розкриттю змісту основних категорійного апрату дослідження, а також визначенню особливостей і причин трансформації системи органів прокуратури.

У підрозділі 1.1. „Історіографія проблеми та характеристика джерельної бази дослідження” з’ясовано, що дослідження організації і діяльності органів прокуратури на українських землях у складі Республіки Польща тривалий час залишалося майже поза увагою дослідників через низку причин політичного та ідеологічного характеру.

Тому автором приділено увагу окремій групі праць, присвячених державі і праву Польської Республіки означеного періоду загалом. Роботи написані сучасниками досліджуваних процесів, зокрема, як польськими, так і українськими та зарубіжними авторами.

Це праці таких вчених того часу як С. Голяба (S. Golaba), В. Комарницький (W. Koma icki),  В. Вроблевський і В. Свида (W. Wroblewski i W. Swida),  А. Червінський  (А. Czerwinski),  Я. Ямонтт (J. Jamontt,), Е. Дубанович (E. Dubanowich), С. Старчинський (S. Starzynski), А. Верещинський (A. Wereszczynsky), Б. Лекаш, О. Л. Малицький та ін. 

Наступним етапом стали дослідження означеної проблематики, проведені радянськими вченими у період після 1939 р. Кількість робіт є незначною. Це роботи В. І. Калиновича, в яких висвітлюються окремі питання організації, місця та ролі органів прокуратури в системі органів влади Республіки Польща у 1919-1939 рр. Роботи В. С. Кульчицького, в яких розглядається система органів прокуратури в Галичині за часів Австро-Угорської імперії.

Висвітлення деяких аспектів досліджуваної проблематики (порядок призначення, підпорядкування прокурорів)  здійснено у працях польських істориків права А. Альберта, (A. Albert), Я. Дуско  (J. Dusko), В. Побога – Малиновського (W. Pobog – Malinowski), М. Скзаницького (M. Sczaniecki), М. Каллас (M. Kallas) та ін.

Ще одну групу джерел складають сучасні вітчизняні дослідження, які є дотичними до досліджуваної проблеми, але присвячені питанням організації і діяльності судових органів,органів влади та самоврядування на території Східної Галичини. Це дисертації Л. Т. Присташ, О. В. Липитчук, С. В. Бочарова.

 Окремим питанням історіографії проблеми присвячені роботи Ф. Хоновського (F. Honowski), П. Дабровски (P. Dabrowski), Ю. Бардаха, В. Леснодорського та М. Пієтрчака (J. Bardah, B. Lesnodorski, M. Pietrzak).

Одними з найцінніших джерел стали оригінальні документи і матеріали, зокрема, нормативні акти, розпорядження, циркуляри, листи органів, які здійснювали керівництво органами прокуратури, довідкові видання та статистичні дані, видані у досліджуваний період у Польщі, а також інші відомості, опубліковані у періодичній літературі того часу, у тому числі у офіційних та довідкових виданнях.

Питанням історії становлення і розвитку інституту прокуратури в Україні присвячені праці багатьох сучасних вітчизняних вчених: Ю. С. Шемшученка, В. Г. Клочкова, М. М. Кобилецького, М. В. Кожевнікова В. В. Мурзи, А. Й. Рогожина В. В. Сухоноса, І. Б. Усенка та О. М. Мироненка,  Д. Т. Яковенка, О. Н. Ярмиша та ін. Разом з тим, ці праці не торкаються проблеми організації і діяльності прокуратури на Галичині в 1919-1939 рр.

Дисертантом вперше досліджено та введено до наукового обігу низку нормативних актів Австро-Угорської імперії та Республіки Польща, які регулювали статус, порядок створення і організацію, систему, напрямки діяльності і компетенцію органів прокуратури на землях Східної Галичини.

Джерельну базу дослідження склали матеріали з фондів: Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІАУЛ), Державного архіву Львівської області, Державного архіву Івано–Франківської області, Державного архіву Тернопільської області. Більшість використаних архівних документів вперше введено до наукового обігу.

У підрозділі 1.2. „Основні засади теорії прокуратури і прокурорського нагляду” здійснено герменевтичний аналіз основних категорій і понять, якими оперує дисертант у дослідженні: організація прокуратури, діяльність прокуратури, принципи організації та діяльності прокуратури, функції та напрями діяльності прокуратури, компетенція прокуратури, прокурорський нагляд, прокурорська влада.

На думку дисертанта слід розрізняти поняття функції та напрями діяльності органів прокуратури. Зокрема, напрями діяльності прокуратури реалізуються за допомогою її функцій. Саме напрями складають основний зміст діяльності органів прокуратури. Функціями ж прокуратури є види її діяльності, які випливають з соціального призначення прокуратури, що знаходить вираз в її завданнях і вимагає використання наданих їй повноважень, правових засобів і процедур. Перелік функцій прокуратури, хоч і не визначається довільно, а обумовлений соціальною роллю і завданнями прокуратури, не є сталим. Зокрема, в залежності від особливостей форми і сутності держави, соціальних потреб суспільства, змінюється і зміст самих функцій.

Принципи організації та діяльності прокуратури - це базові ідеї, обумовлені функціями, метою, завданнями прокуратури. Автор вирізняє наступні принципи організації і діяльності сучасної прокуратури: принцип дієвості захисту суспільства та його окремих членів від злочинних посягань; принцип гласності; принцип централізації прокуратури; принцип єдності прокурорського нагляду; принцип поєднання єдиноначальності і колегіальності; принцип законності; зональний принцип; предметний принцип.

У підрозділі 1.3. „Політико-правові чинники трансформації системи органів влади Республіки Польща у період 1919-1939 рр.” розглядаються найважливіші політико-правові чинники, які визначали зміни статусу та повноважень вищих органів державної влади, а також змісту принципів їх організації та діяльності.

Основними політичними чинниками такої трансформації стали:

1. Припинення процесу демократизації державно-правового життя Республіки Польща після надання декретом від 22 листопада 1918 р. найвищої влади в Польщі у період до скликання законодавчого сейму Ю. Пілсудському як Тимчасовому Начальникові держави, який наділявся правом призначати відповідальний перед ним уряд і затверджувати ухвалені урядом проекти законів, призначати вищих державних чиновників та затверджувати державний бюджет. Чим було закладено підвалини майбутнього диктаторського режиму Ю. Пілсудського.

2. Ігнорування демократичних положень Конституції 1921 р. Ю. Пілсудським, який призначав уряди без згоди сейму, придушував демократичний революційний Рух, як у Польщі, так і на українських землях. Зокрема, 18 квітня 1919 р. ним були підписані так звані виняткові декрети, якими заборонялись демонстрації, збори, видання книг та газет. Запроваджувались військовий режим, надзвичайні військові суди, довготермінові ув’язнення та смертна кара щодо учасників революційного руху, проводились масові арешти. Зокрема, на Східній Галичині було припинено діяльність судів присяжних.

3. Здійснення Ю. Пілсудським у травні 1926 р. за допомогою армії державного перевороту під гаслами „оборони народу”, „наділення селян землею”, „санації держави”, „встановлення дійсної безсеймової демократії” та ін.

 4. Розпуск Ю. Пілсудським сейму під час політичної кризи 1930 р. та встановлення фашистського тоталітарного режиму, посилення колонізаторської політики на українських землях шляхом викорінення національної свідомості населення, його примусової полонізації. На реалізацію цієї мети була спрямована система політичних, адміністративних та поліцейських заходів політичного та національного переслідування українського населення, придушення українського національного руху, які отримали назву “пацифікація” (“втихомирення”).

Основними правовими чинниками трансформації системи органів державної влади стали:

1. Закріплення законом від 2 серпня 1926 р., яким сейм і сенат радикально змінили Конституцію від 17 березня 1921 р., режиму „жорсткої руки”. Зокрема, було скасовано верховенство влади сейму, як представницького законодавчого органу, так зване „сеймовладдя”. Юридично закріплювався пріоритет уряду над парламентом, значно розширено права уряду стосовно формування і затвердження бюджету. Уряд фактично перебрав на себе законодавчі функції сейму. У період з 1926 по 1935 рр. урядом було видано 276 нормативних актів, які мали силу закону. Більшість з них містили норми, які обмежували права громадян та дозволяли державним органам застосовувати репресії.

2. Початок процесу фашизації держави і суспільства, що розпочався після запровадження Закону від 2 серпня 1926 р., який отримав назву політики  “санації” (від лат. sanatio – оздоровлення, лікування), під гаслами “оборони народу”, “дійсної безсеймової демократії” та ін.

3. Закріплення змін у статусі та компетенції органів держави у Конституції, затвердженої президентом держави 23 квітня 1935 р.

Розділ 2. „Організація прокуратури Республіка Польща на території Східної Галичини” складається з трьох підрозділів, в яких розкриваются осоливості структури та нормативного регулювання організації прокуратури, а також визначається зміст і сутність принципів прокурорської системи.

У підрозділі 2.1. „Організація і кадри органів прокуратури” розглядається система органів прокуратури, яка у зв’язку з попереднім автономним статусом Галичини та історичними традиціями, була залишена такою, якою вона існувала у Австро-Угорській імперії.

Ця система складались з двох, фактично автономних, структур: прокуратури в складі Міністерства Справедливості та прокуратури в складі Міністерства Скарбу.

Будова прокуратури в складі Міністерства Справедливості була наступною: при Найвищім Суді діяв перший прокурор, прокурори і веце-прокурори Найвищого Суду; при судах апеляційних – прокурори і веце-прокурори апеляційні; при окружних судах – прокурори, віце-прокурори і підпрокурори окружні. Окружних підпрокурорів призначав Міністр справедливості. Всіх інших прокурорів призначав Президент Речіпосполитої за поданням Міністра Справедливості.

Після судової реформи 1928 р. система органів прокуратури (урядів прокурорських), що входили до складу Міністерства Справедливості, набула певної організаційної самостійності і централізованої структури. Разом з тим, прокуратура залишалась невід’ємною організаційною складовою системи органів юстиції.

Відповідно до Закону від 6 лютого 1928 р., підпрокурори при Найвищім Суді – почали іменуватись прокурорами і віце-прокурорами того ж суду; заступники прокурорів і підпрокурори в судах апеляційних – віце-прокурорами апеляційними; підпрокурори при судах окружних – віце-прокурорами окружними і підпрокурорами окружними. Особи, які на день входження в силу цього закону обіймали посади асистентів прокурорів (підпрокурорів при судах повітових), надалі мали виконувати обов’язки прокурорів при судах гродських, як представники прокуратури (уряду прокурорського).

Прокуратура, як підрозділ Міністерства Справедливості, у своїх діях мала підпорядковуватись своєму безпосередньому начальству - Міністерству Справедливості (Міністр Справедливості залишався Головним Прокурором), а також Раді Міністрів та Президенту.

Окрему ланку в системі органів прокуратури становила Генеральна Прокуратура Речіпостолитої Польської, яка в справах особових і адміністративно-господарських підпорядковувалась безпосередньо Президентові Міністрів [прем’єр-міністру], якому також належало право нагляду за виконанням Генеральною Прокуратурою урядових вказівок. 

Система органів Генеральної прокуратури мала наступну структуру: Генеральна Прокуратура Речіпосполитої Польської у Варшаві та Підрозділи Генеральної Прокуратури в судових територіальних округах (Окружні прокуратури).

У зв’язку зі змінами в структурі державного апарату після прийняття Конституції 1921 р. структуру та організацію Генеральної Прокуратури Речіпосполитої Польської було уточнено Розпорядженням Президента Речіпосполитої про зміни устрою Генеральної Прокуратури Речіпосполитої Польської від 9 грудня 1924 р., яке вступило в силу з 1 січня 1925 р. Зокрема, Генеральну прокуратуру було підпорядковано Міністерству Скарбу, як окремий структурний підрозділ.

Очолював Генеральну Прокуратуру - Голова Генеральної Прокуратури, який був напряму підпорядкований Міністрові Скарбу. Заступником Голови Генерального Прокурора був віце-прокурор. На чолі підрозділів стояли Голови Підрозділів Генеральної Прокуратури, підпорядковані Голові Генеральної Прокуратури. Голови Підрозділів Генеральної Прокуратури призначались Генеральною Прокуратурою і підпорядковувались безпосередньо Голові Генеральної Прокуратури. Місцеві підрозділи Генеральної прокуратури на своїй території виконували ті ж самі завдання і мали ті ж повноваження, що і Генеральна Прокуратура у Варшаві.

У підрозділі 2.2. „Нормативне регулювання організації прокуратури” розкриваються особливості нормативного регулювання організації прокуратури в Республіці Польща.

Нормативне регулювання організації і діяльності органів прокуратури на Галичині мало свою специфіку у зв’язку з попереднім перебуванням цих земель в складі Австро-Угорщини. У досліджуваний період продовжувало діяти австрійське законодавство з наступними змінами і доповненнями (понад 40 нормативних актів), а всього на території Східної Галичини діяло понад 60 нормативних актів, які регулювали організацію і діяльність органів прокуратури.

Систему нормативних актів, спрямованих на регулювання організації та діяльності прокуратури складали:

1. Нормативні акти вищих органів влади і управління:  Сейму (до 1935 р.), Сенату (відповідно до ст. 53 Конституції 1935 р.), Президента, Ради Міністрів, Державної Ради Оборони.

2. Відомчі нормативні акти: Міністерства Справедливості (юстиції), Міністерства Скарбу (фінансів), Львівської фінансової палати, судових та прокурорських органів вищого рівня.

3. Нормативні акти інших відомств та міжвідомчі нормативні акти, зокрема, протоколи конференцій прокурорів Округів Апеляційних, акти Міністра внутрішніх справ, Міністерства Скарбу тощо.

4. Акти нормативного характеру, що створювались в ході виконання прокуратурою її функцій. Зокрема, акти прокурорського нагляду, інтерпретаційні акти органів прокуратури з питань застосування окремих положень законодавства. Основними актами прокурорського реагування були: вказівки, накази, роз’яснення, акти застосування права.

Найбільшу кількість нормативних актів, які регулювали питання організаційної та правозастосовчої діяльності прокуратури, роботи з окремих напрямків, кадрові питання, складали відомчі нормативні акти, видані Міністерством Справедливості, Міністерством Скарбу та прокурорами вищого рівня.

У підрозділі 2.3. „Принципи прокурорської системи” аналізуються принципи, на яких базувалась організація і діяльність органів прокуратури Республіки Польща на території Галичини.

Принципи організації і діяльності зумовлювали конкретний зміст і сутність діяльності прокуратури, а також її структуру, місце і роль в системі інших органів влади. Втім, незважаючи на визначальну роль і значення принципів організації і діяльності прокуратури, більшість з них не була чітко зафіксована у законодавстві і сформульована автором на основі аналізу текстів нормативних актів та прокурорської практики. Автор вирізняє наступні принципи: централізація і ієрархічність організації та діяльності прокуратури, поєднання єдиноначальності з колегіальністю, незалежність прокуратури, політичний характер діяльності, територіально-предметний принцип організації і діяльності прокуратури, законність, конфіденційність, взаємодія з іншими державними органами, невідворотність відповідальності та профілактика правопорушень, публічність призначення на посаду та звільнення з посади, незмінюваність прокурорів.

Розділ 3. „Особливості діяльності органів прокуратури на Східній Галичині у 1919-1939 рр.” складається з трьох підрозділів, в яких з’ясовуються напрями діяльності прокуратури, розкривається обсяг і зміст прокурорських повноважень та сутність прокурорської влади.

У підрозділі 3.1. „Напрями діяльності та функції прокуратури” досліджуються особливості функцій і напрямів діяльності прокуратури Республіки Польща на Східній Галичині у 1919 - 1939 рр.

Перелік функцій прокуратури, не визначався довільно, а був зумовлений соціальною роллю, місцем в системі органів державної влади та завданнями, які покладались на прокуратуру. Обсяг функцій прокуратури був продиктований її метою - досягнення соціально необхідних результатів діяльності в умовах тоталітарного політичного режиму.

Функції органів прокуратури Республіки Польща на території Галичини (1919-1939 рр.) можна поділити на дві групи. Перша - функції, що виконуються прокуратурою незалежно від особливостей форми держави, рівня правосвідомості і правової культури суспільства: 1) нагляд за виконанням, додержанням та застосуванням законодавства суб’єктами правовідносин в межах визначеної законодавством компетенції; 2) захист та представництво інтересів держави та громадян у суді у випадках передбачених законом; 3) кримінальне переслідування за скоєння злочинів; 4) підтримання державного обвинувачення у суді; 5) координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю; 6) нормотворча та правоінтерпретаційна. Іншу групу функцій прокуратури становлять специфічні функції прокуратури, зумовлені антидемократичним державно-політичним режимом:  поліцейська та політичного нагляду.

У підрозділі 3.2. „Компетенція органів прокуратури” наголошується, що компетенція прокуратури, тобто обсяг і зміст прокурорських повноважень, здійснюваних в ході виконання поставлених перед ними завдань, визначався функціями прокуратури.

Прокуратура в складі Міністерства Справедливості мала наступні повноваження: 1. Нагляд за дотриманням законів держави на всіх стадіях судового процесу, в тому числі, опротестування у касаційному порядку і в порядку нагляду, вироків, рішень, постанов суду; нагляд за додержанням і застосуванням законів органами, що здійснюють розшукову діяльність і попереднє слідство; нагляд за додержанням і застосуванням законів органами, що виконують судові рішення по кримінальним справам і здійснюють інші заходи, що обмежують особисту свободу громадян; політичний нагляд за діяльністю громадських організацій, преси, окремих громадян. 2. Захист та представництво інтересів держави та громадян у суді у випадках, передбачених законом. 3. Кримінальне переслідування за скоєння злочинів: порушення кримінальної справи; особиста участь у розслідуванні справи, якщо прокурор визнавав це за необхідне; здійснення наглядових дій, спрямованих на те, щоб органи слідства вжили всіх потрібних заходів для встановлення і викриття особи, яка вчинила злочин; направлення подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді утримання  під вартою; затвердження обвинувального висновку по справі і спрямування її до суду; підтримання державного обвинувачення, а також здійснення нагляду за дотримання законів на всіх стадіях кримінального процесу; нагляд за додержання законів при виконанні судових рішень по кримінальним справам, а також при застосування інших заходів примусового характеру. 4. Підтримання державного обвинувачення у суді. 5. Видання нормативних та правоінтерпретаційних актів, актів застосування права (листи, постанови, вказівки, доручення, протести, приписи, подання, апеляції, скарги тощо), які були формою здійснення прокурорських повноважень.

Генеральна Прокуратура Речіпосполитої Польської мала спеціальні повноваження, обумовлені її завданнями, метою та місцем і роллю в системі державних органів влади. Зокрема, це: нагляд за додержанням правових засад у діяльності органів державної влади у справах щодо державного скарбу, захист прав публічних інституцій, які фінансуються за рахунок державного бюджету та представництво інтересів цих організацій у суді, органах державної влади та іноземних судах, а також представництво у судах по справах, що стосуються прав та майнових і публічних інтересів держави; захист прав та майнових і публічних інтересів держави у судах у випадку порушення публічних прав; надання на вимогу державних органів правових висновків у справах, що стосуються майнових і публічних інтересів держави, а також надання державним органам правової допомоги та сприяння у складанні нормативних актів, що стосуються прав і інтересів держави

У підрозділі 3.3. „Сутність прокурорської влади та прокурорського нагляду на Східній Галичині у контексті національної політики тоталітарного режиму Ю. Пілсудського” висвітлено, що органи прокуратури Республіки Польща, на відміну від аналогічних органів в Радянській Україні не виокремлювались у спеціальну прокурорську владу, а були інтегровані до ланки виконавчої влади, хоча мали специфічні наглядові повноваження. Сутність прокурорської влади як частини державної влади, була зумовлена її характером. Зокрема, особливістю прокурорської влади  у період тоталітарного режиму Ю. Пілсудського було те, що вона, хоча і засновувалась на конституції  та законах, все ж за своєю сутністю мала неправовий характер. Це пояснювалось тим, що в Республіці Польща в період з 1926 по 1939 рр. відбулась досить швидка підміна права – неправом, тобто право було підмінене законодавством, що грунтувалось не на праві, а на свавіллі тоталітарного режиму. Особливо яскраво таку підміну характеризувала національна політика, слухняним виконавцем якої на Східній Галичині стали органи прокуратури.

Обвинувальна функція стала головною серед інших функцій прокуратури, які відійшли на другий план. Прокурори виступали найактивнішими учасниками показових судових процесів проти лідерів та активістів українського національного руху.

Такому становищу сприяло інтегрування органів прокуратури до системи органів виконавчої влади. Завдяки чому прокуратура, як суб’єкт прокурорської влади, не набула самостійного значення в якості контрольної влади і, разом з судом та поліцією, перестала виконувати роль правоохоронного органу, перетворившись на слухняне знаряддя диктатури, орган національного гноблення українського населення. У Східній Галичині функції прокуратури фактично злились з функціями поліції, роботою якої вона керувала.

Таким чином, органи прокуратури Польщі у період тоталітарного режиму Ю. Пілсудського були перетворені на знаряддя влади у механізмі національного та політичного гноблення національних меншин у Східній Галичині. У результаті з компетенції прокуратури  було виключено здійснення нагляду за додержанням законів і, насамперед, конституції, державними органами, зокрема, стосовно здійснення жорсткої антидемократичної, антинародної, в тому числі, і антиукраїнської політики.

Отримані у процесі дослідження результати дозволили зробити наступні висновки:

Здійснено теоретичне узагальнення досвіду організації та діяльності прокуратури Республіки Польща на території Східної Галичини у 1919–1939 рр. Вирішення цієї важливої наукової проблеми надало можливість обґрунтувати авторське концептуальне бачення головної тенденції трансформування змісту та обсягу функцій і компетенції органів прокуратури у період тоталітарного режиму.

Доведено, що система органів прокуратури на Східній Галичині була залишена такою, якою вона існувала у Австро-Угорській імперії.

Система органів прокуратури на території Галичини складались з двох, фактично автономних, структур: прокуратури у складі Міністерства Справедливості та прокуратури у складі Міністерства Скарбу.

Після судової реформи 1928 р. система органів прокуратури, що входила до складу Міністерства Справедливості, набула певної організаційної самостійності і централізованої структури. Органи прокуратури отримали назву “урядів прокурорських”. Разом з тим, прокуратура залишалась невід’ємною організаційною складовою в системі органів юстиції. Вказані зміни сприяли підвищенню ефективності роботи прокурорських урядів та зміцненню державної дисципліни.

Окрему ланку в системі органів прокуратури становила Генеральна Прокуратура Речіпосполитої Польської. Генеральна Прокуратура в справах особових і адміністративно-господарських підпорядковувалась безпосередньо Президентові Міністрів [прем’єр-міністру].

Органи Генеральної прокуратури складалась з наступних ланок: Генеральна Прокуратура Речіпосполитої Польської у Варшаві та Підрозділи Генеральної Прокуратури в судових територіальних округах (Окружні прокуратури).

Підрозділи (відділи) Генеральної Прокуратури створювались і діяли в межах існуючих територіальних судових округів. Окружні Прокуратури створювались за розпорядженням Ради Міністрів за поданням Голови Генеральної Прокуратури, про що оголошувалось у Dzienniky Urzedowym. Найбільшим відділом була Львівська окружна Прокуратура.

У зв’язку зі змінами структури державного апарату після прийняття Конституції 1921 р., структуру та організацію Генеральної Прокуратури Речіпосполитої Польської було уточнено Розпорядженням Президента Речіпосполитої про зміни устрою Генеральної Прокуратури Речіпосполитої Польської від 9 грудня 1924 р., яким Голова Генеральної Прокуратури був підпорядкований Міністрові Скарбу. Таким чином органи Генеральної Прокуратури складали окрему систему органів, організаційно підпорядковану Міністерству Скарбу.

З’ясовано, що нормативне регулювання організації і діяльності органів прокуратури на Галичині мало свою специфіку у зв’язку з попереднім перебуванням цих земель в складі Австро-Угорщини. Зокрема, у досліджуваний період на території Галичини продовжувало діяти австрійське законодавство з наступними змінами і доповненнями (всього понад 40 нормативних актів).

Обгрунтовано, що система органів прокуратури Республіки Польща на території Галичини базувалась на наступних принципах організації і діяльності: централізація і ієрархічність організації та діяльності прокуратури, поєднання єдиноначальності з колегіальністю, незалежність прокуратури, політичний характер діяльності, територіально-предметний принцип організації і діяльності прокуратури, законність, конфіденційність, взаємодія з іншими державними органами, невідворотність відповідальності та профілактика правопорушень, публічність призначення на посаду та звільнення з посади, незмінюваність прокурорів.

Дослідивши зміст і сутність зазначених принципів, автор дійшов висновку, що у правовій демократичній державі основи організації і діяльності державних структур визначають правові принципи. У державах з антидемократичним режимом правові принципи, як правило, підміняються волюнтаристськими ідеями, які виражають сутність тоталітарної держави. Або ж принципи діють формально, але їх зміст спотворюється. Слід також зазначити, що принципи організації і діяльності прокуратури Республіки Польща не могли не враховувати принципів державного ладу, які, зокрема, визначали сутність, зміст та напрямки діяльності прокурорських органів, організаційну структуру прокуратури, а також її роль і місце в системі державних органів.

Доведено, що перелік функцій прокуратури, не визначався довільно, а був зумовлений соціальною роллю і місцем в системі органів державної влади та завданнями, які покладались на прокуратуру. Обсяг функцій прокуратури був продиктований її метою – досягнення соціально необхідних результатів діяльності в умовах тоталітарного політичного режиму.