Бунчук О.Б. Питання права у науковій спадщині Івана Франка : Бунчук О.Б. Вопросы права в научном наследии Ивана Франко

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 У “Вступі” обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і наукову новизну, сформульовано мету дослідження, окреслено ряд завдань, спрямованих на її реалізацію, розкрито методологічну базу роботи, сформульовано теоретичне і практичне значення дисертації, етапи апробації наукових положень дослідження.

 У першому розділі – “Стан наукової розробки проблеми  і загальнотеоретичні питання права у науковій спадщині І.Франка” – проаналізовано стан вивчення правових поглядів І.Франка, на підставі аналізу наукової спадщини мислителя окреслено розуміння ним загальнотеоретичних питань права – походження, сутність та джерела.

 У підрозділі 1.1. “Історіографічна база дослідження” розглянуто етапи теоретичного осмислення правових поглядів І.Франка. Відзначено, що вивчення Франкових поглядів на державу та право розпочалося порівняно пізно. Спеціальним працям передували, а потім з’являлися, паралельно до них, матеріали, які містили принагідні міркування про державно-правові погляди І.Франка. Такими є статті та монографії, присвячені розглядові життя та творчості письменника, праці про суспільно-політичні погляди І.Франка, роботи, присвячені філософським, соціологічним, історичним та економічним поглядам ученого.

 Власне юридичні дослідження поглядів І.Франка на державу та право з’являються лише в ІІ половині ХХ століття. Міркування І.Франка про виборче право на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорської монархії розглянуто В.Кульчицьким та Н.Тітовою у розвідці “Критика І.Франком буржуазного виборчого права” (1959). На основі архівних матеріалів в 1967 р. написана монографія В.Калиновича, в якій автор розкрив характер політичних судових процесів, учасником яких був І.Франко. У статтях В.Сокуренка “Державно-правові погляди Івана Франка” (1966), “Політичні і правові погляди І.Франка” (1986) описані міркування письменника щодо процесу виникнення держави та права, розуміння І.Франком сутності цих інститутів. 1978 роком датована стаття В.Катрича, присвячена розгляду поглядів І.Франка на походження та суть держави.

 Вихід монографії О.Скакун “Іван Франко” (1987), в якій розглянуто погляди І.Франка на питання права, закону та кримінальної юстиції, підніс висвітлення спадщини І.Франка на рівень більш широкого узагальнення його наукових інтересів в галузі права. Появі цієї праці передував виступ О.Скакун на Міжнародному симпозіумі “Іван Франко і світова культура” (1986 р.) з доповіддю “Правові погляди І.Франка і марксизм”. Пізніше авторка зверталася до питань держави і права в творчості І.Франка у навчальних посібниках з історії політико-правових учень в Україні.

 В 1987 р. О.Копиленко захистив кандидатську дисертацію на тему “Історико-правові ідеї Т.Шевченка і І.Франка”, а потім (1990 р.) видав монографію “Політико-правові ідеї Т.Шевченка та І.Франка в сучасній ідеологічній боротьбі”, в якій розглянув окремі положення правових міркувань І.Франка, згодом опублікував низку статей — індивідуальних і у співавторстві з М.Копиленко.

 Пожвавлення наукової думки щодо вивчення поглядів І.Франка на різні аспекти держави і права було зумовлене 150-річним ювілеєм від дня народження письменника. Погляди І.Франка на конституцію та конституціоналізм знайшли висвітлення у дослідженні Т.Андрусяка, питання суду та судочинства у творах І.Франка – у статті В.Нора та І.Бартусяк, погляди І.Франка на Австрійську Конституцію 1867 р. – у статті В.Кульчицького та І.Бойка.

 У підрозділі 1.2. “Погляди І.Франка на походження та сутність права” відзначено, що цій тематиці присвячені переважно його ранні наукові розвідки. Описуючи зародження права, вчений констатував, що людське суспільство, як і будь-яка складна система, може нормально функціонувати й розвиватися лише опираючись на певні правила. Такими правилами у первісному суспільстві, як наголошував І.Франко, виступали звичаї, традиції, ритуали, обряди і міфи. У міркуваннях вченого про виникнення права відчутний вплив ідей Ч.Дарвіна, Г.Спенсера, О.Конта, І.Канта, Дж.Мілля та ін., органічної, теологічної, патріархальної, договірної, історико-матеріа-лістичної теорій і теорії насильства. Багатоджерельність світогляду збагатила ерудицію письменника, надала їй енциклопедичного характеру, сприяла формуванню власних поглядів на взаємодію людини і суспільства, походження права.

 У роботі наголошується, що вплив марксизму на світогляд І.Франка перебільшувався в радянські часи. Про близькість думок письменника до ідей марксизму, але ні в якому разі не тотожність з ними, правильно говорити лише щодо “раннього” Франка, оскільки вже з середини 90-х рр. ХІХ ст. у розвідках вченого знаходимо свідомий і об’єктивно критичний погляд на марксистське вчення. У підрозділі обґрунтовано, що ідейною основою поглядів І.Франка на причини виникнення держави і права, які радянськими дослідниками його творчості визнавалися запозиченими у марксизму, були праці С.Подолинського.

 Питання про сутність права І.Франко вирішував через співвідношення права та закону, які розмежовував, визнаючи “право” родовим поняттям щодо видового – “закону”. Різницю між “писаним” і “реальним” правом він вбачав у тому, що писане право формується із загальних, абстрактних, схематичних постанов і не може охопити всієї повноти права, яке діє в реальному житті. З його точки зору право є соціальним витвором, що складається під впливом моралі, традицій, звичаїв, відображає потреби та інтереси людини і тому є первинним щодо закону держави, позитивного права.

 У підрозділі 1.3 “І.Франко про джерела права” автор відзначає, що у наукових і публіцистичних працях І.Франка найґрунтовніше виражені його погляди на правові звичаї і нормативно-правові акти. Письменник також звертав увагу на те, що правові вимоги і принципи входять до складу тексту священних релігійних книг (Біблія, Коран та ін.). На теоретичні аспекти звичаєвого права, конкретні випадки його застосування в минулому та в сучасних цивільно-правових, сімейних і земельних відносинах, І.Франко звернув увагу під впливом порад М.Драгоманова. Письменник висловлював думку про те, що у звичаях виражені істинні народні прагнення, вказував на тісний зв’язок між нормами звичаєвого права і морально-етичними нормами. І. Франко розглядав правовий звичай не як фіксовану норму, а як модель поведінки, яка відображає усвідомлення народу про праве і неправе. Разом з тим, у мислителя відсутня ідеалізація звичаєвого права. Він вказував на перетворення звичаїв у допоміжне джерело права, до якого звертаються у разі відсутності потрібних норм письмових джерел права.

 Закони в державах Західної Європи і Росії, до складу яких входили українські землі, І.Франко визнавав провідним джерелом права, вказував на ієрархію нормативно-правових актів, підпорядкованість законам актів нижчої юридичної сили. При цьому закони він оцінював з точки зору їх відповідності інтересам суспільства і правам людини, вважав, що закони повинні репродукувати „волю та компетенцію одиниці”, оскільки усі люди рівні у правах від природи. Мислитель неодноразово констатував, що почуття формального права, в якому закріплені узгоджені індивідуальні потреби, здатне перетворити безладну масу в цивілізоване суспільство, підтримувати законність і правопорядок.

 У другому розділі - “І.Франко про історичні етапи розвитку українського права” - висвітлюються погляди мислителя на головні джерела давньоруського права, права Галицько-Волинської держави, а також права, яке діяло на українських землях литовсько-польської доби, періоду козаччини, після переходу частини українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.

 У підрозділі 2.1. “Становлення, джерела та основні риси давньоруського права в оцінці І. Франка” проаналізовано роз’яснення І.Франком форм та основних рис права Київської Русі. До головних джерел давньоруського права він зараховував звичаєве право, міжнародні договори з греками, княжі устави та канонічне (церковне) законодавство. Обізнаний з найважливішими пам’ятками давньоруського права, працями відомих істориків, правознавців та літературознавців (В.Антоновича, М.Владимирського-Буданова, П.Владимирова, М.Грушевського, М.Костомарова, О.Шахматова та ін.), він, при усій повазі до наукових позицій зазначених учених, спромігся дати власну інтерпретацію процесу становлення та розвитку давньоруського права, яка певною мірою перегукується із сучасною.

 Визначальним джерелом права Київської Русі І.Франко вважав звичаєве право, тобто систему правових звичаїв, тісно пов’язаних з нормами моралі. Іншим значним джерелом того часу вчений називав міждержавні договори. Вивчаючи тексти договорів Київської Русі з Візантією, він наголошував, що головний зміст цих документів пов’язаний з правовим становищем руського купецтва у Візантії, торговельними відносинами між двома державами. До джерел права після прийняття християнства, що спричинило посилення візантійського впливу на правове життя в Київській Русі, мислитель відносив грецькі номоканони, які заклали основу внутрішнього церковного законодавства. Аналізуючи пам’ятки цього законодавства, І.Франко зауважував, що за князівських часів на Русі постали численні канонічні писання як наслідок пристосування грецьких приписів до місцевих обставин. Певну роль у формуванні права Київської Русі він відводив і правосудній діяльності руських князів.

 Наступником української державності, правових традицій, звичаїв (після розпаду Київської Русі) І.Франко називав Галицько-Волинську державу. Учений простежив не лише наступність у праві, а й запозичення західноєвропейського права, що виявилося у поширенні в українських містах магдебурзького права наприкінці ХІІІ ст. Саме магдебурзьке право, на його справедливу думку, зарадило формуванню місцевого самоврядування, звільненню міщан від податків, запровадженню пільг певним прошаркам міського населення тощо.

У підрозділі 2.2. “Франкова характеристика українського права литовсько-польської доби” досліджено погляди вченого на джерела права, якими регулювалися суспільні відносини на українських землях, що перебували під владою Польщі та Литви.

 Відзначаючи строкатість права Литовського князівства, обумовлену її багатонаціональним складом, він вказував на норми звичаєвого українського, білоруського та литовського права, які одночасно застосовувалися в різних регіонах країни, великокнязівське законодавство і міське право німецького походження. Джерелами права цього періоду І.Франко називав Привілейні грамоти, Земські уставні грамоти, міжнародні договори, Судебник Великого князя Казимира ІV та Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.

 Період визвольної війни українського народу в середині ХVІІ ст. І. Франко визначав як ключовий в історії української державності, не обмежувався вказівкою на соціальні, національні та релігійні фактори, що її обумовили, а й вказував на значення в цьому процесі певної автономності та самостійності військово-адміністративної влади періоду козаччини  в правовому регулюванні відносин у визначених територіальних межах — ухвалення універсалів, інструкцій, листів, декретів і грамот.

 У підрозділі 2.3. “І.Франко про право на українських землях у складі Російської та Австрійської монархій кінця ХVІІІ – середини ХІХ століття” зазначено, що “підвладний” період українських земель після їхнього переходу до складу Російської імперії та Австрійської монархії, І.Франко вважав певним етапом у процесі здобуття українцями свободи і незалежності, а також власної держави. Російській владі І.Франко дорікав за процеси русифікації неросійських народів, заборону української мови, руйнування залишків автономії на підвладних їй територіях. На його думку, ставлення Російської держави до прав українського населення яскраво простежується на рівні  законодавчої діяльності, коли ухвалювалися закони, які ігнорували національні ознаки народів, що проживали в її кордонах.

 Чимало ідей І.Франка стосувалися права, яке діяло на західноукраїнських землях після переходу під владу Австрійської монархії. Особливий інтерес ученого привертали проведені реформи “освічених монархів” – Марії-Терези та Йосифа ІІ. До найважливіших з них він відносив: відокремлення суду від адміністрації, обмеження патрімоніального судочинства, введення оподаткування для шляхти і духовенства, затвердження кримінального кодексу, який привертав увагу вченого помітним впливом прогресивних ідей італійського юриста Ч.Беккарія, реформи у сфері шкільного навчання та ін. І.Франко детально дослідив правове регулювання панщизняних відносин. Він описував створення, існування та ліквідацію громадських шпихлірів (громадських комор для збіжжя) у Галичині, охарактеризував усі австрійські нормативно-правові акти, які стосувалися цієї справи. Епохальним моментом в історії західноукраїнських земель періоду австрійського панування І.Франко називав 1848 рік, коли була скасована панщина і селянин “відчув себе вільним громадянином”.

 У третьому розділі - “І.Франко про державний лад і право на західноукраїнських землях у кінці ХІХ – на початку ХХ століття” - розглянуто характеристику мислителем правових підстав діяльності адміністративно-управлінських органів Австро-Угорської монархії, утвореної в 1867 р., проаналізовано погляди І.Франка на сучасне йому австрійське законодавство.

 У підрозділі 3.1. “Характеристика І. Франком управлінських і судових органів на західноукраїнських землях” відзначено, що І.Франко, аналізуючи правові питання діяльності австрійського парламенту – рейхсрату, наголошував на його так званій “клубній структурі”, яка забезпечувала проведення урядової політики в Раді державній. Таке становище І.Франко називав “догори оберненим парламентаризмом”. У 1861 р., як слушно зауважував мислитель, для посилення впливу імператорської влади у Галичині та Буковині згідно з ухваленим цісарським патентом від 26 лютого 1861 р. були створені відповідні крайові сейми у Львові та Чернівцях. У працях ученого подано ґрунтовну характеристику правового статусу крайового сейму, його організації та діяльності. Він критикував несправедливі сеймові розпорядження, на прикладах показував байдужість сеймового представництва до потреб та інтересів українського населення.

 Багато досліджень І.Франка пов’язані з визначенням сутності, призначення та структури територіальної громади як одиниці місцевого самоврядування. Учений аналізував головні положення галицького крайового закону про громади, прийнятого на підставі загальнодержавного закону про місцеве самоврядування 1862 р. Система місцевого самоврядування, на думку І.Франка, була побудована таким чином, що повітові органи перебували під повним контролем урядової адміністрації.

 І.Франко негативно висловлювався про австрійське судочинство в Галичині, яке, незважаючи на зміну в 1848 р. форми судів і принципів, залишилося  в межах колишніх патрімоніальних стереотипів. Серед причин недосконалості австрійської судової системи та судочинства І.Франко виокремлював такі, як: 1) підвищений бюрократизм судочинства і велика кількість справ, які знаходяться у провадженні одного судді; 2) окремі випадки елементарної неосвіченості деяких суддів, прокурорів і адвокатів (письменник уважав, що, крім вивчення параграфів закону, для правників важливим є знання людської психології, елементарних питань загальної історії та розуміння існуючих суспільних відносин. Без цього майбутні правозахисники після здобуття університетської освіти стануть “механічними фахівцями”). Першою засадою на шляху до незалежного судочинства вчений називав відділення судочинства від адміністрації. У Галичині, на його думку, ця засада, хоч і письмово закріплена у австрійській конституції 1867 р., все ж залишається ідеалом.

 У підрозділі 3.2. “Австрійське законодавство кінця ХІХ – початку ХХ століття в оцінці письменника” зазначено, що, характеризуючи основні джерела права західноукраїнських земель під владою Австро-Угорщини, І.Франко розглянув систему австрійського законодавства. Франкова повага до закону не перешкоджала вченому критично ставитися до чинних нормативно-правових актів Австрійської, а відтак Австро-Угорської держави. Письменник детально аналізував процедуру прийняття законів, вказував шляхи щодо її вдосконалення. Вивчення австрійського законодавства давало І.Франкові можливість виявити суперечності між окремими актами. Учений наголошував на тому, що неточні і двоякі дефініції у законах створюють можливість для різної інтерпретації їхніх приписів.

 Письменник приділяв значну увагу головному законові Австро-Угорщини – австрійській конституції 1867 р. Він не ідеалізував цей основний закон, а вказував на його недоліки, критикував негативні для народу положення, підкреслював відсутність гарантій для реалізації демократичних норм конституції. Разом з тим, І.Франко постійно підкреслював, що жити в конституційній державі значно краще, ніж у державі, побудованій на свавільних рішеннях правителів та чиновників.

 У роботі подано відомості про діяльність І.Франка, пов’язану з написанням законопроектів, серед яких виділяється проект “Закону про рибальство”.