Федущак-Паславська Г.М. Політико-правова ідея суверенітету державної влади та її реалізація в державотворенні України : Федущак-Паславская Г.М. Политико-правовая идея суверенитета государственной власти и ее реализация в государственном Украины

Краткое содержание

Зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається об’єкт та предмет, мета і завдання дослідження, висвітлені методологічна, теоретична, джерельна база, формулюються головні положення, що виносяться на захист, розкрито наукову новизну, науково-практичне значення роботи, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

Розділ І. “Розвиток та теоретичне узагальнення ідеї суверенної влади: історичні та гносеологічні аспекти” присвячений дослідженню політико-правової ідеї суверенітету державної влади, її суті, еволюції основних концепцій; співвідношення з іншими ідеями та теоріями, розкриттю передумов, змісту та головних понять теорії державного суверенітету. Детально проаналізовано сучасний стан розробки досліджуваної проблеми. Ідею суверенітету державної влади неможливо розглядати поза історичними обставинами, в яких вона виникла і розвивалася, тому ретельно проаналізовано основні етапи еволюції цієї ідеї.

Суверенітет як ознака держави виник разом з її утворенням, проте тільки суспільно-політичні обставини, що склалися в Європі у XVI ст., сприяли появі ідеї суверенітету державної влади, творцем якої вважають французького юриста Ж.Бодена.

Щоправда, вже римські юристи, а також М.Падуанський, Н.Макіавеллі вважали за необхідне надати абсолютного характеру владі монарха з метою зосередження в його руках усієї її повноти. Це повинно було позбавити можливості посягань на верховну владу як дрібних феодалів, так і церкву.

Ці ж самі мотиви примусили Ж.Бодена у праці “Шість книг про Республіку” визнати владу монарха необмеженою, неподільною, вічною і назвати владу, наділену такими властивостями, суверенною. На відміну від попередників, які вважали суверенітет сумою прав суверена, Ж.Боден визнав його суттю державної влади, яка має пріоритет встановлення законів (але не судочинства, як раніше). Починаючи з XVI ст. ідею суверенітету доповнюють новими конструктивними елементами наступні покоління мислителів і вчених. Принцип суверенітету став обґрунтуванням прагнення утворити самостійні, незалежні від імперії національні держави.

Наступний етап розвитку ідеї суверенітету державної влади (кінець XVII-XVIII ст.) характеризується виникненням ідеї про обмеження діяльності державної влади, абсолютизм якої особливо загострюється в цей час у Європі. Крім незаперечних обмежень природним і божественним правом, Дж. Локк, а за ним і Ш.Монтеск’є пропонують визнати функціонування трьох гілок влади у рамках визначених законом повноважень, та з метою охорони прав і свобод громадян. Тобто мислителі визначають нормативні та організаційні рамки діяльності державної влади.

Г.Гегель, обґрунтовуючи потребу узгодженої діяльності органів державної влади, наголошує на такій важливій для ефективного функціонування суверенної державної влади властивості, як єдність.

Поява розгорнутих концепцій правової держави у XIX ст., що стала початком третього етапу у розвитку теорії суверенітету державної влади, сприяла розвиткові ідей про панування безособової влади (С.О.Котляревський, Б.О.Кістяківський). Відтак з’являються теорії бюрократичного правління, технократії, технобюрократії, згідно з якими особа, що здійснює владу, механічно виконує норми досконалого закону.

Мислителі, вчені, підтримуючи принцип верховенства права, на цій підставі іноді зовсім відкидають поняття суверенітету держави, державної влади, визнають суверенітет юридичною незалежністю, проте не фактичною (О.С.Алєксєєв, С.С.Дністрянський, Г.Єлінек, Ф.Ф.Кокошкін, М.М.Коркунов, С.О.Котляревський). Такі міркування пов’язані із неможливістю, на їхню думку, узгодження суверенітетів держав, які вступають у відносини між собою, а також суверенітету держави і вимоги пріоритетності норм міжнародного права перед національним.

Шукаючи вихід, Г.Кельзен твердить, що норми міжнародного права мають стати нормами національного права, і це збереже суверенітет державної влади, яка продовжуватиме функціонувати в рамках права, частину якого становитимуть адаптовані норми міжнародного права.

Четвертий етап у розвитку ідеї суверенітету державної влади тісно пов’язаний з розширенням міждержавного спілкування, з визнанням пріоритету загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, однак із дотриманням суверенітету, взаємності, добровільності, рівності у відносинах між державами.

Зазначено, що на цьому етапі дещо похитнулася позиція такої властивості суверенної державної влади, як необмеженість.

Проте “обмеження”, яких зазнає державна влада, є встановленням рамок її діяльності і не руйнує суверенітету державної влади.

Загалом відзначено, що кожен акт зміцнення позицій державної влади породжував відповідно позитивні або негативні його оцінки з боку сучасників, що в свою чергу викликало наступний етап у розвитку державницьких форм – послаблення тиску на суспільство з боку держави. Далі знову настає етап абсолютизації державної влади. До того ж на вершині цього процесу абсолютизм сягає мало не первісних форм, зумовлюючи у подальшому ще більше, ніж на попередньому етапі, послаблення тиску державної влади, що відповідно відображено у політико-правових концепціях мислителів, учених та у державно-правовій доктрині.

З огляду на еволюцію ідеї суверенітету державної влади проведено аналіз контексту протистояння, діалогу і синтезу концепцій суверенітету державної влади. Зміст ідеї державного суверенітету розглядається як упорядкована сукупність елементів цієї ідеї, базових концепцій.

Показати внутрішню впорядкованість ідеї суверенітету вдалося шляхом виділення трьох напрямів думки, сформованих еволюцією ідеї суверенітету і поданих не через протистояння, а у синтезі, формуванні “триєдиної” концепції суверенітету державної влади.

Аналіз політико-правової теорії засвідчує, що поняття суверенітету змінювало свій зміст залежно від змін і усвідомлення носія суверенітету. У Ж. Бодена та його послідовників сувереном є монарх, тобто орган держави, і такий суверенітет умовно можна назвати інституційним. У конкретно-історичних умовах Франції напередодні революції була сформульована ідея народного суверенітету. Формування націй та національних держав спричинилося до розвитку ідеї суверенітету нації. У сучасному розумінні суверенітету ці ідеї настільки синтезовані, що навіть взаємозаміна термінів “народний”, “національний”, “державний суверенітет” у конституціях багатьох країн не є випадковою і свідчить про взаємопов’язаність понять народного, національного і державного суверенітету. Така “триєдиність” суверенітету лежить “на поверхні”. Глибинні підходи до концепції суверенітету дають змогу виділити три домінанти або три традиції – реалістичну, раціоналістичну та ідеалістичну. Реалістична традиція, започаткована Ж.Боденом та Т.Гоббсом, акцентує увагу на тому, хто є сувереном. Відтак реалістична традиція розглядає суверенітет як саму державну владу. Сучасного розвитку реалістична традиція набула в країнах загального права, де розмежовується юридичний суверенітет, що належить парламенту, і політичний суверенітет, носієм якого є виборці.

Ідеалістична традиція розпочалася з розмежування поняття суверенітету і його носія. Г.Ґроцій, І.Кант та їхні послідовники розглядали суверенітет як властивість державної влади, її ознаку чи особливість, а не як саму державну владу.

Прихильники раціоналістичного підходу, підкреслюючи роль права, намагаються “збудувати міст” між реалістичною та ідеалістичною традиціями.

Дослідження проблем реалізації теорії суверенітету в Україні засвідчує, що для пояснення сучасності не втрачають своєї актуальності всі три підходи.

Ідея суверенітету державної влади розширила межі пізнання у сфері державотворення. Вона стала головним елементом концепцій суверенітету і, як частина теорії суверенітету, сформувалася поряд, тісно переплітаючись з ідеями “національної держави”, “народного суверенітету”, “суверенітету нації”. Тобто у цієї політико-правової ідеї були ідеї-попередники та ідеї–супутники. Водночас вона має ідеї-наступники, сформовані передусім у концепції національної безпеки. Із зародженням суверенної держави і виникненням проблеми її виживання забезпечення національної безпеки стали головною турботою цієї держави. Саме тоді вчення Т.Гоббса про суверенітет заклало основи теорії національної безпеки. Т.Гоббс зазначав, що для закінчення війни всіх проти всіх і забезпечення внутрішнього та зовнішнього миру громадяни підкоряються могутньому суверену, який своєю чергою обіцяє припинити релігійну та громадянську війну. Ідеї Т.Гоббса, а також І.Канта і Г.Ґроція склали головні елементи майбутніх концепцій безпеки.

В Україні сьогодні немислимий розвиток ідеї суверенітету державної влади без розвитку концепції національної безпеки, і навпаки.

У результаті дослідження ми дійшли саме такого висновку, а також до усвідомлення продуктивності (теоретичної та практичної) самої теорії державного суверенітету.

Політико-правова ідея суверенітету державної влади як абстрактне багатоаспектне явище виявлена у теорії державного суверенітету, у суспільно-політичному русі за її реалізацію, у практиці державотворення і в конституційній практиці. Як показало дослідження, сучасна теорія державного суверенітету є результатом тривалого розвитку основних концепцій суверенітету, вченням про властивості державної влади, про принцип її організації та функціонування як верховної, незалежної, самостійної, єдиної і неподільної. Спроба порівняти і співвіднести основні концепції суверенітету державної влади з сучасною теорією суверенітету виявила ті закономірні зв’язки між ідеями та дефініціями (поняттями), які нині вважаються загальновизнаними. Результати дослідження показали, що до загальновизнаних елементів теорії суверенітету слід віднести: вчення про носія і джерело суверенітету, класифікацію суверенітету на суверенітет державної влади, суверенітет народу, суверенітет нації, про дві сторони державного суверенітету – внутрішню та зовнішню. Перспективні дослідження в межах теорії суверенітету пов’язані з правом та встановленням обмежень державної влади.

Спираючись на відомі визначення і властивості суверенітету державної влади, видається обґрунтованим віднести до теорії суверенітету дефініції, породжені тісним взаємозв’язком елементів теорії суверенітету державної влади і принципу верховенства права, який означає, що: 1) суверенна державна влада діє в межах визначених законом повноважень; 2) органи державної влади функціонують з метою забезпечення прав і свобод людини, які визначають спрямованість діяльності держави та інтересів окремої людини; 3) суверенітет народу (нації) як основа суверенітету державної влади також встановлює межі реалізації суверенітету державної влади; 4) зовнішньополітична діяльність держави здійснюється за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Державна влада правової держави не може бути абсолютною. Тому перелічені вище нормативні обмеження встановлюють певні межі діяльності державної влади і не можуть розглядатися як порушення, посягання на суверенітет державної влади, яка самостійно і добровільно погодилася функціонувати в цих межах.

Не руйнують суверенітет державної влади і організаційні обмеження: 1) організаційно-функціональні, які означають розподіл влади по горизонталі на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову; 2) організаційно-структурні, що розподіляють повноваження між органами державної влади та місцевого самоврядування і між загальнодержавними й місцевими органами державної влади.

Розділ ІІ. “Реалізація ідеї суверенітету державної влади в Україні (ІХ–ХХ ст.)” відображає логічний зв’язок між домінантами вітчизняної державно-правової думки і виявом ідеї суверенітету у суспільно-політичному русі за її реалізацію, у практиці державотворення та в конституційній практиці України.

Проблема суверенітету України завжди була визначальною у вітчизняній державно-правовій думці. Закономірним результатом її розвитку стало прийняття Декларації про державний суверенітет України, створення Української держави. Це дає підставу констатувати зближення основних українських концепцій суверенітету на інтелектуальному рівні. Об’єктивне дослідження української політико-правової думки дало можливість виділити дві домінанти в українській теорії суверенітету: “федералістську” і “самостійницьку”. Ключовою для розуміння суті федералістської концепції є теза М.Драгоманова: “Незалежність певної області чи нації може бути досягнута або її повним відділенням в окрему державу (сепаратизм), або забезпеченням її самоуправління без цього відділення (федералізм)”. Отже, федералістська концепція ніколи не протиставляла  федералізм незалежності України. “Федералістська концепція” в українській політико-правовій думці представляла реалістичну традицію світової політико-правової думки. М.Драгоманов ніколи принципово не “нападав” на “український сепаратизм”, проте як реаліст не бачив історичних умов для “політики державного відриву (сепаратизму) України від Росії”. Показова еволюція ідей М.Грушевського у рамках “федералістської” концепції – від автономної України і федерації з Росією – до незалежності України і світової федерації.

Самостійницька концепція презентує в Україні ту частину світової політико-правової думки, яка ґрунтується на постулаті швейцарського правника Й. К. Блюнчлі, – “скільки народів, стільки держав”. Ця ж концепція вмістила і синтез понять “суверенітет народу” і “суверенітет нації”. Зрозуміло, що акцент на тому чи іншому понятті ґрунтується на історичних закономірностях розвитку українського народу та української нації. До найбільших пріоритетів і федералістської, і самостійницької концепцій належала ідея соборності України. Тому доречним є висновок, що обидві домінанти концепції суверенітету в українській політико-правовій думці об’єднало поняття “суверенітет українського народу”, і не випадково це поняття стало складовою конституційної теорії та практики України у 90-х роках ХХ століття.

Особливістю концепцій суверенітету державної влади в українській політико-правовій думці є те, що через нетривалість періодів державності в історії України теоретичні конструкції мислителів були спрямовані на відновлення державного суверенітету, на утвердження незалежної державної влади, здатної самостійно вирішувати економічні, політичні, правові питання, володіти повнотою прав на власній території. Що ж до теоретичних розробок саме проблеми теорії суверенітету державної влади, то в умовах боротьби за державний суверенітет це питання відсувалося на другий план.

Однак саме історія української державності чи не найповніше відображає постулат про взаємозумовленість історичних закономірностей та закономірностей еволюції ідеї суверенітету. З позиції загального історичного процесу в Україні був реалізований інституційний суверенітет (суверенітет князя) у Київській Русі, народний суверенітет в Українській Козацькій державі, суверенітет нації в Західноукраїнській Народній Республіці. Навіть у рамках короткого з погляду хронології періоду – періоду відродження Української держави на початку ХХ ст. носіями суверенітету були Центральна Рада, Гетьман, Директорія і загалом український народ.

Державна влада у період існування Київської Русі і Козацької держави в Україні володіла єдністю, самостійністю, необмеженістю, верховенством на території держави та була незалежною від інших держав.

У зазначені періоди українська держава повністю реалізовувала суверенні права держави: створювала власні органи влади, здійснювала законодавчу діяльність і судочинство, підтримувала порядок на своїй території та встановлювала зовнішні зносини. Володіючи суверенітетом, державна влада самостійно визначала обсяг цих прав.

У Київській Русі простежувався процес формування і вдосконалення відокремленого від суспільства апарату управління та апарату примусу, який поступово займав верховне становище у державі.

Для періоду Київської Русі характерне поєднання в одному органі як адміністративних, так і судових повноважень, здійснення одних і тих самих державних функцій водночас кількома органами. Натомість у часи існування Козацької держави відбувається диференціація органів влади. А Конституція Пилипа Орлика (1710) зафіксувала відокремлення судової гілки влади, розподіл влади на три гілки, хоча, звичайно, державна влада залишається єдиною верховною владою, яка здійснює державні функції. Потреба захисту від нападу ззовні потребує єдності цілей і консолідації, подальшої централізації держави.

З цією ж метою органи державної влади Князівської держави, зокрема Великий князь, зосереджують монополію використання примусу в своїх руках. На службі у згаданої мети і зміна характеру відносин панування-підпорядкування: відносини сюзеренітету-васалітету замінюються безпосереднім підпорядкуванням Великому князеві всіх жителів підвладної території. І мислителі того часу також обґрунтовують абсолютний характер державної влади, яка походить від Бога і зосереджується в руках Великого князя. Однак традиційно визначальний вплив органів, які представляють волю народу та право, що завжди мало пріоритет перед волею, навіть перед волею суверена, не дали змоги розвинутися абсолютизмові державної влади до потворних форм у жоден із періодів існування Української держави. Це ж стосується і Української держави періоду існування УНР, Гетьманату Скоропадського, Директорії та ЗУНР. Хоч повнота державної влади в часи Гетьманату та Директорії тимчасово зосереджувалася в руках одного органу державної влади, однак його діяльність здійснювалася в рамках встановлених законом повноважень, “на твердих основах законів”.

Визнавши джерелом і носієм державної влади народ, Конституції УНР та ЗУНР приділяють значну увагу організаційним та функціональним обмеженням державної влади, зосереджуються на структурно-функціональних основах діяльності судової гілки влади, що покликана забезпечити верховенство Конституції та в цілому верховенство права у державі.

Також і в проектах основних законів для держави того періоду характерне визнання суверенітету народу, який реалізує його через вищі представницькі органи державної влади. О.Ейхельман навіть виділяє як окрему гілку влади – установчу владу народу. У проектах проголошено розподіл влади принципом організації державної влади.

Щодо статусу української держави того періоду, то треба зазначити, що Центральна Рада у Статуті про державний устрій, права і вільності Української Народної Республіки проголосила суверенну, самостійну і ні від кого не залежну державу – У.Н.Р. Проте Директорія, що прагнула продовжувати політику Центральної Ради, чомусь декларувала відновлення національно-персональної автономії. А проект Основного державного закону Української Народної Республіки, прийнятий до розгляду після приходу до влади Симона Петлюри, проголошував Україну самостійною і незалежною державою.

Однак не підлягає сумніву, що, хоч і на короткий час, Україна стала суверенною державою, яка володіла єдністю та неподільністю влади, самостійністю, верховенством та незалежністю, повнотою суверенних прав.

Загальний аналіз концепцій суверенітету державної влади та практики їхньої реалізації в Україні не дав можливості спрощено підійти до проблеми суверенітету Радянської України. У цій проблемі сфокусувалися, з одного боку, певна наступність ідей федерації, з іншого – “вивітрювання” і поступова втрата державного суверенітету Україною. Загальний висновок про те, що ідея суверенітету СРСР і союзних республік була інструментом підтримки існуючої системи підкріплюється результатами досліджень про невизначеність правових формул, які не дають змоги точно з’ясувати, який саме тип стосунків закладався в основу федерації.

Загальною тенденцією в СРСР було те, що послаблення своєї влади центр намагався компенсувати “формально юридичним” суверенітетом союзних республік.

Право на вихід із союзу, як головна гарантія суверенітету, закріплювалося у всіх радянських конституціях, але юридичний механізм його реалізації був розроблений у 1990 р. напередодні розпаду СРСР.

Розділ ІІІ. “Правові основи державотворення суверенної України в сучасних умовах” характеризує конституційно-правовий механізм реалізації ідеї суверенітету державної влади в незалежній Україні. Характерною рисою сучасного етапу реалізації ідеї суверенітету державної влади стало теоретичне обґрунтування державного суверенітету як конституційного принципу в контексті з концепціями поділу влади, вченнями про народний суверенітет, суспільний договір, верховенство закону у регулюванні суспільних відносин.

Одне з останніх досягнень юридичної та політичної науки – висновок про те, що концепція суверенітету державної влади є частиною парадигми суверенітету, яку варто розглядати не окремо, а тільки в сенсі її еволюції у бік глобалізації суспільства. Такий підхід має глибокі історичні корені і актуальний саме тепер у зв’язку з трансформацією міжнародної системи, природу і характер якої необхідно виявити для розробки нової концепції “державного суверенітету”. Еволюція концепції суверенітету державної влади у бік “світової федерації” характерна для “федералістської” концепції суверенітету. Найбільш повно вона висловлена у М.Грушевського: “Ми мріємо про федерацію світову. Всеросійська федерація для нас не є чимось особливо цінним. Разом з усіма соціалістами світу ми хочемо федерації всесвітньої”. У цих словах М.Грушевського закладено той потенціал української політико-правової думки, який дає підставу стверджувати, що сучасне розуміння суверенітету, рух України до об’єднаної Європи має глибоку ідейну, концептуальну предтечу.

Новий етап становлення України як самостійної держави розпочався з прийняттям Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України (16.07.1990) та Акта проголошення незалежності України (24.08.1991).

Зазначені документи стали правовою основою суверенітету державної влади України.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, закріпила механізм реалізації суверенної державної влади в Україні на засадах суверенітету народу (ст.5), принципів верховенства права (ст.8) та розподілу влади (ст.6).

Будучи суверенною, державна влада діє в певних рамках. Зокрема, Конституція України встановила нормативні та організаційні межі діяльності державної влади в Україні. Так нормативні обмеження означають функціонування органів державної влади в межах встановлених законом повноважень (ст.19). Притому слід нагадати про зобов’язуючу дію саме правового закону, тобто такого, який відповідає уявленням про справедливість, є визнаний суспільством і спрямований на дотримання чи реалізацію прав і свобод людини, що є найвищою цінністю і метою діяльності органів державної влади, держави в цілому.

Окремою категорією обмежень державної влади є обмеження її правами і свободами людини, які є головною метою діяльності цих органів (ст.3) і тому можуть бути визнані межею, яку державна влада не переступає. Здійснення державної влади обмежене суверенітетом народу, який є “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні” (ст.5).

Зазначивши, що зовнішньополітична діяльність здійснюється на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, Конституція разом з тим затвердила спрямованість цієї діяльності на забезпечення національних інтересів та безпеки України (ст.18). Як видається, ці групи обмежень державної влади доцільно віднести до окремої категорії і назвати “установчими обмеженнями”.

Керуючись принципом розподілу влади, на основі якого функціонує державна влада України (ст.6), кожна із трьох гілок влади – законодавча, виконавча і судова – діють незалежно, самостійно в межах визначеної законом компетенції і наділені певними засобами та способами впливу одна на одну (організаційно-функціональні обмеження), що має забезпечити ефективне виконання державних функцій та утримати органи влади від її узурпації. Тут відзначено особливу роль судової гілки влади, яка покликана встановлювати справедливість, а також важливе значення єдиного органу конституційної юрисдикції України – Конституційного Суду України, який забезпечує принцип верховенства права.

Ґрунтуючись на поєднанні централізації і децентралізації у здійсненні державної влади (ст.132), влада в Україні розподіляється між загальнодержавними та місцевими органами державної влади (організаційно-структурні обмеження).

З проблемою суверенітету поєднується не тільки визначення найважливіших характеристик конституційного права, а й самий зміст суверенної Української держави. Гадаємо, що найповніше це виявляється у проблемах державотворення, узагальнених у третьому розділі дисертації. Ці проблеми розглядаються як спонуки до якісно нових досліджень суверенітету державної влади.