Журавський В.С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку (правовий аспект)

Краткое содержание

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження та ступінь її наукового опрацювання, визначаються мета і завдання роботи, її методологічна та науковознавча база, а також основні положення, що виносяться на захист, наукова новизна і практична значимість результатів дослідження.

Перший розділ “Методологічні проблеми дослідження політичної системи” присвячений загальнометодологічним проблемам дослідження політичної системи суспільства, його політичної організації, їх суб`єктів та інститутів, політичних режимів тощо.

1.                              Ключовим поняттям, за допомогою якого розкривається зміст і сутність політичної системи будь-якого суспільства, є влада. Саме влада в усіх її проявах визначає політику, є її метою. А те, як ця влада здобувається, як легально функціонує у самому загальному смислі й становить зміст політичної системи. Іншими словами, політика – це надзвичайно складний комплекс суспільних відносин з приводу публічної влади. Владні відносини, тобто відносини реалізації політичної влади, характеризують результат політичних відносин, політичної боротьби за владу. Отже, в центрі такого явища, як політика знаходиться влада, як засіб реалізації інтересів певних суспільних угруповань. Певна річ, владні відносини потребують відповідної нормативної бази тощо, тобто державно-правового облаштування. Але й відносини з приводу влади, відносини, які опосередковують власне владні повноваження, також потребують певної організації, необхідних правил боротьби за владу. Отож і ті й інші є правовими відносинами, які формують відповідну політичну систему. Зрештою, політична система – це публічно організована правова сфера життя суспільства.

Комплексне дослідження всіх сторін такого явища, як політична система покликано виробити єдину систему понять і поглядів, що сприятиме як реальній оцінці та узагальненню історичного досвіду, так і визначенню завдань майбутнього, шляхів його досягнення.

2.                              Близьким до поняття “політична система” є поняття “політична організація суспільства” як сукупність державних, політичних та інших громадських організацій, які є формою вираження політичних відносин у суспільстві. При цьому держава визнається найважливішим елементом як політичної системи, так і політичної організації суспільства. Незважаючи на єдність у багатьох структурних елементах, вказані поняття повністю не збігаються. На нашу думку, політична система є більш складним за своєю структурою і змістом суспільним явищем порівняно із політичною організацією. Політична організація за своїм призначенням є важливим структурним елементом політичної системи, її основою, тим, що надає політичній системі якісну визначеність. Іншими словами, політична організація – це організаційна основа політичної системи суспільства, що об`єднує політичну систему в цілісний організм, є її організаційним механізмом. Зрештою, щодо політичної системи в цілому політична організація суспільства виступає її основним структурним підрозділом, який охоплює не всю політичну систему, в яку крім політичної організації входять інші важливі елементи, зокрема, політичний режим, інститут виборів і референдумів, прав і свобод людини, громадські організації тощо. Політична організація суспільства – це свого роду державно-правовий механізм управління, за допомогою якого здійснюється політична влада, приводяться в дію формалізована політична система, її інститути.

Якщо порівнювати державу і суспільство, то держава в цілому виступає як своєрідна політична організація суспільства. Це зумовлюється тим, що необхідність державно-політичного устрою суспільства викликана потребою узгоджувати і захищати інтереси як індивідуальні, так і суспільні, управляти суспільством, координувати його життєдіяльність. Саме з цієї точки зору держава і виступає як політична організація суспільства.

Тому проблема взаємозв`язку держави і суспільства безпосередньо пов`язана саме з політичною організацією суспільства, з питанням про місце і роль в ній держави.

У цьому зв`язку розгляд політичної організації суспільства як результату взаємодії (боротьби, співробітництва, компромісів) основних політичних сил суспільства дозволяє найбільш усвідомлено виявити роль і місце держави в системі політичної організації суспільства, характер її відносин з суспільством і як результат цих відносин – характер відносин, які складаються між громадянами і державою.

В широкому розумінні політична організація суспільства виступає як його політична система, в якій державі належить роль ядра, навколо якого формується комплекс недержавних політичних організацій та інститутів. Через цю структуру політичної системи суспільства і відповідні відносини формується політична воля народу; вона є механізмом, за допомогою якого народ здійснює свою установчу функцію щодо державної влади та законодавчу – щодо прийняття законів.

Зрештою, політична система суспільства і насамперед його політична організація представляють собою певну модель політичного облаштування суспільства, яке має офіційно-публічний характер, тобто відповідну законодавчу регламентацію (Конституція, закони, нормативні акти, іншими словами – легалізована інституціональна система). Це означає, що кожній державі властива певна легалізована політична система.

Політичні системи як політико-правовий або державно-політичний феномен можуть класифікуватися на певні типи лише за характером політичної влади та способом її реалізації. За цією ознакою і розрізняються політичні системи демократичного, авторитарного і тоталітарного типу.

3.                              Політичний режим безпосередньо зумовлюється певною легалізованою політичною системою, але за своїм змістом повністю з нею не збігається, а за певних обставин може бути і протилежним їй.

Реальний політичний режим визначається характером взаємодії всіх складових політичної системи, він є способом здобуття, здійснення і утримання політичної влади, тобто демократичним, авторитарним чи тоталітарним. Таким чином, йдеться про однотипність класифікації політичних систем і політичних режимів, а не про їх збіг в кожному конкретному випадку на певному історичному етапі і в конкретній державі. Іншими словами, збігаються лише загальні характеристики однотипних політичних систем і політичних режимів.

Отже, характеристика конституційно легалізованої політичної системи може в реальному житті співпадати з діючим політичним режимом, або ж останній певною мірою відхиляється від неї в сторону авторитарного чи тоталітарного типу за конкретним способом реалізації влади.

Характер політичного режиму головним чином визначає офіційна, конституційно-інституціональна, політична система, правовий механізм організації політичної влади. Зокрема, не зовсім досконалий поділ державної влади та механізм стримувань і противаг, закріплені в Конституції України, призводять до протистояння між законодавчою і виконавчою гілками влади, ускладнюють політичний режим у державі, дестабілізують суспільство.

Характер політичного режиму безпосередньо пов`язаний із ступенем політичного структурування суспільства, особливо державної влади. Політична неструктурованість негативно позначається на функціонуванні політичної системи, на здійсненні державної влади. В реальному житті існує безліч модифікацій політичних режимів, які не вкладаються у класичні їх типи.

4.                              У загальних рисах структура політичної системи – це сукупність її компонентів, її внутрішня будова. Політична система суспільства – це система державно-організованого суспільства, відповідно інституціонально легалізована (законодавчо зафіксована), тобто є певним чином матеріальною системою з конкретними матеріальними інститутами.

Законодавчо легалізована політична система є політико-державно-правовим поняттям, що охоплює сукупність відповідних політичних інститутів (суб`єктів), які мають певний правовий статус, тобто врегульовані правом.

Досліджуючи політичну систему з точки зору її основного правового аспекту, ми дійшли висновку, що структура політичної системи має такі компоненти (елементи): правова основа (правові інститути); суб`єкти політичної системи (держава, державні органи); органи самоврядування; політичні партії; інші громадські організації, які тим чи іншим чином впливають на формування політики; власне інститути політичної системи (вибори, референдум).

Запропонована структура – це начебто рамкова модель політичної системи. Вона вбирає в себе законодавчо визначений механізм взаємодії включених до неї компонентів. Якщо до неї додати конкретні політико-правові відносини,  що складаються в її межах, тобто конкретні дії та рішення влади, то отримаємо ту чи іншу модифікацію певного типу політичного режиму.

Отже, політична система є компонентом чи підсистемою такої більш загальної соціальної системи, як суспільство, якому притаманні крім політичних, державно-правових інститутів, неполітичні та недержавні чинники. Суспільство за своєю природою багатше і складніше соціальне явище, ніж його політична система та політична організація. Тому політична система виконує певні функції по відношенню саме до суспільства в цілому і його окремих підсистем.

5.                              Аналіз функціональної ролі політичної системи дозволяє виділити дві основні групи функцій політичної системи: загальні функції, які виконує політична система в цілому, і особливі функції, які виконують окремі суб`єкти та інститути політичної системи. До першої групи функцій належить загальнорегулятивна функція у самому широкому значенні.

Іншими, більш конкретними, функціями політичної системи є функції держави, її владних органів, органів місцевого самоврядування, політичних партій (громадських організацій), функції, які виконують такі інститути політичної системи, як вибори і референдум.

Внутрішній глибинний зміст політичної системи, що характеризує її сутність, зумовлюється соціальними чинниками, необхідністю політичної самоорганізації суспільства, координації та захисту інтересів конкретних його членів, окремих соціальних груп і суспільства в цілому. Кожна складова політичної системи також має певний соціальний і, зрештою, політико-правовий зміст, відповідну соціальну спрямованість і функції.

6.                              Держава – основний політичний інститут суспільства взагалі і його політичної системи зокрема. Як самостійний політичний інститут держава, в свою чергу, є надзвичайно складною інституціональною системою із складною внутрішньою структурою, характеризується певними формами устрою і типологічними ознаками. Від ступеня розвинутості держави, умов, форм і механізмів його функціонування вирішальною мірою залежить якість політичного життя, рівень демократизму суспільства, його політичної організації.

Державу можна розглядати, по-перше, як головний чинник політичної системи, тобто у співвідношенні з іншими елементами структури політичної системи (органами місцевого самоврядування, політичними партіями, іншими громадськими організаціями); по-друге, як відносно самостійну систему, яка має свою внутрішню структуру.

Зв`язки держави з іншими структурними елементами політичної системи, а це, по суті, органи самоврядування та громадські організації, визначаються функціональною роллю її як інтегруючого чинника суспільства.

Якщо суспільство неможливе без держави, як і остання неможлива без суспільства, то саме в цьому вбачається момент їх єднання, по суті, в єдиний організм, в єдину цілісну систему. Отже, держава як сукупність відповідних органів – це наукове поняття, яке дає уявлення про певний устрій суспільства. В реальному житті держава і є суспільством (певною країною), а суспільство – певною державою. Іншими словами, держава – це є нація чи багатонаціональний народ, згуртований у суспільство і певну державу. Проте аналіз їх функціонального призначення свідчить, що суспільство є тією об`єктивною першоосновою, що формує державу, є його первісною соціальною сутністю.

Якщо державу в цілому характеризують як самостійну політичну організацію, як певну країну, то мають на увазі такі основні її складові (структурні елементи), як територія, населення, влада. Саме ці елементи і дозволяють відрізняти одні держави від інших. Територія є матеріальною природною основою держави, її елементом. Але територія як частина світового простору, на якій проживає певна нація і існує певна держава (суспільство), не є елементом його політичної системи, не є політичним інститутом.

Натомість, певний державно-територіальний устрій – це вже компонент політичної системи суспільства, його політичної організації, оскільки безпосередньо пов`язаний з територіальною організацією влади, її територіальним розподілом.

Це стосується і категорії “населення” як певної людської спільноти, що мешкає на певній території, в межах певної держави. Воно хоч і є складовою певної держави, але не є елементом політичної системи суспільства, оскільки становить лише його соціальну базу.

Влада, як загальне поняття, є визначальним елементом (ознакою) будь-якої держави. Однак, елементом політичної системи є влада не як політичне явище, як можливість управляти суспільством, а як певна система органів влади, як законодавчо визначений механізм здійснення влади.

У цьому ж розділі роботи досліджується місцеве самоврядування як інститут і суб`єкт політичної системи суспільства, його місце в системі влади. Доводиться, що з розбудовою правової держави посилюватиметься тенденція децентралізації влади на рівень місцевого самоврядування. Іншими словами, народ, громадянське суспільство, які формують державу, державні органи, делегують їм свою владу, на певному етапі державного будівництва поступово розширюють власну базу самоврядування, тобто здійснення влади безпосередньо громадянами та їх органами. У зв`язку з цим місцеве громадське самоврядування набуває значення надзвичайно важливого чинника правової держави, її політичної системи.

Якщо сутність політичної системи суспільства уособлює політика, політична діяльність, змістом якої врешті-решт є боротьба за політичну владу, то інститут виборів (виборча система) набуває значення важливого компонента політичної системи. Цей інститут є конституційним способом формування органів державної влади і органів самоврядування, є найважливішим елементом здійснення народовладдя. Інститут виборів віддзеркалює демократичність політичної системи суспільства. Разом з тим, інститут виборів є необхідним, але недостатнім для демократичного політичного режиму. Залежно від організації виборчої системи він може сприяти конструктивному розвитку політичної системи (забезпечуватиме відкритість політичних сил, їх конкуренцію через створення умов для чесного змагання) або створювати умови для антидемократичної чи деструктивної організації виборчої системи (коли вона обмежує політичний плюралізм, сприяє клановості політики і тим самим унеможливлює політичне структурування суспільства і державної влади на демократичних засадах). У зв`язку з цим у дисертації обгрунтовуються переваги пропорційної виборчої системи, оскільки вона найбільшою мірою забезпечує представництво меншості, адекватніше враховує інтереси (голоси) виборців, значно обмежує можливості кланових політичних сил, оскільки боротьба триває між відкритими силами – партіями. А головне, пропорційна система найбільш сприятлива для політичного структурування суспільства, для завоювання влади конкретною політичною силою (а не групою політично безвідповідальних осіб).

У цьому розділі досліджується також місце і роль політичних партій в політичній системі суспільства, в його політичному структуруванні. Зокрема, зазначається, що політичні партії за своєю внутрішньою природою є громадськими організаціями, але за змістом виконуваних функцій вони безпосередньо включені в державно-політичний механізм, в механізм формування і здійснення влади. Іншими словами, в їх функціонуванні чітко вимальовується державний аспект діяльності. Особливо це очевидно, коли партія здобуває владу і формує державні органи. Саме таким чином вони стають важливими елементами структури політичної системи суспільства. Чим міцніші і впливовіші політичні партії, тим вища політична культура і свідомість громадян, політично структурованіше суспільство, демократичніша його політична система, стабільніше суспільство, тим більше умов для його вдосконалення.

Крім політичних партій серед елементів структури політичної системи суспільства розглядаються й інші громадські організації. Безперечно такими є організації, які мають певний політичний вплив, беруть певним чином участь у політичному житті суспільства. Натомість, елементом політичної системи є не та чи інша громадська організація, а інститут громадських організацій взагалі.

Зрілість суспільства безпосередньо залежить від розвинутості різного роду громадських об`єднань (фондів, рухів тощо), що сприяють громадській активності членів суспільства, формуванню їх суспільно-політичної свідомості.

Особливе місце серед громадських організацій як складової частини політичної системи суспільства займають релігійні організації. Безумовно, Церква сама собою не є політичним інститутом, але, як свідчить історичний досвід і сучасність, має досить вагомий вплив на політичне життя суспільства.

Завершується загальний аналіз внутрішньої будови політичної системи суспільства таким її компонентом, як інститут засобів масової інформації (ЗМІ), так званої четвертої гілки влади.

Сутність цього інституту, його функціональна роль визначає його політичний характер. Якщо кореспондувати цей інститут з конституційним правом громадян на свободу думки і слова, збирати і вільно поширювати інформацію, то інститут ЗМІ в його правовому вигляді є, так би мовити, матеріальною гарантією цього конституційного права.

Засоби масової інформації, крім формування громадської думки з певних суспільних проблем, відіграють важливу роль у контролі за діяльністю органів влади і посадових осіб, є важливим знаряддям демократизації політичного режиму. Чим демократичніша держава, тим вільніші засоби масової інформації, зокрема преса, тим важливішу роль відіграють вони у житті суспільства.

Іншими словами, стан справ із засобами масової інформації, ставлення до них з боку держави, її органів влади, посадових осіб безпосередньо характеризує обличчя політичного режиму тієї чи іншої країни, є його визначальною ознакою.

Другий розділ дисертації “Правові проблеми політичної системи сучасної України” присвячений  аналізу політико-правової трансформації українського суспільства на перехідному етапі, особливостей політичної системи та політичного режиму України та шляхів їх державно-правового вдосконалення.

Нинішня ситуація, в якій перебуває Україна, залишається складною і неоднозначною. Це зумовлюється насамперед тим, що в країні одночасно відбуваються два процеси: здійснюється перехід залежного регіону наддержави до самостійної держави; руйнується стара авторитарно-бюрократична система і робляться спроби утвердити нову модель суспільного розвитку, нову модель політичної організації суспільства.

Час, який минув після проголошення незалежності України, свідчить: трансформація держави здійснюється дуже повільно.

            Поки що в Україні існує певна перехідна модель авторитарно-демократичного режиму, яка може дати крен у будь-який бік. На це можуть впливати різні чинники: розпад старих суспільно-економічних структур; слабкість нових державних і недержавних інститутів; тупцювання на місці в проведенні економічних реформ, нерозвинутість інститутів громадянського суспільства, нестабільність соціально-політичної ситуації.

            Аналіз розвитку українського суспільства та його політичної системи показує, що в суспільстві відбувається певна суспільно-політична та правова переструктуризація, на базі зміни соціальної структури суспільства змінюється політичний спектр України, реформуються владні структури, поступово формується нова політична система.

            Якщо визначити головну політичну спрямованість у сучасному перехідному суспільстві нашої держави, то це, безумовно, буде об`єктивна спрямованість до демократичних форм політичної організації суспільства.

            У цей складний перехідний період потрібна сильна державна влада для досягнення і підтримання високого рівня дієздатності, стабільності та наступництва різних політичних і державних структур.

            Йдеться, насамперед, про необхідність функціонування держави як цілісного організму, тоді як у нас, на жаль, спостерігається непрофесійна й неефективна діяльність більшості державних органів.

            Суспільство і держава, по суті, ще політично не структуровані, у зв`язку з чим очевидне розбалансування влади. Сьогодні Україна стоїть перед вибором – чому надати перевагу – політичним чи економічним реформам. Очевидно, що їх слід здійснювати паралельно. Однак ситуація в Україні склалася так, що без певного політичного структурування та реформування політичної системи, структури державної влади покладати великі надії на успіх економічних реформ навряд чи можливо.

            Для того, щоб виробити певні шляхи демократичного державотворення, вдосконалення політичної системи суспільства слід дати належну оцінку нині діючій в Україні інституціональній політичній системі та політичному режимові. Це необхідно зробити через конституційно-законодавчий аналіз основних її структурних елементів.

            У загальному вигляді Конституція України – це рамковий документ, конституційна форма і основа політичної системи, основа правового фундаменту країни.

            Конституція України закріплює в цілому демократичну політичну систему. Особливо привабливим є її розділ про права і свободи громадян. Що ж до діючого політичного режиму, то вважати його демократичним у повному розумінні цього слова не можна. У наявності засилля чиновницько-поліцейського апарату, порушення прав і свобод громадян, тиск на незалежні ЗМІ, масові зловживання і корупція тощо.

            На стан справ негативно впливає конституційна невизначеність форми правління і пов`язана з цим можливість протистояння між законодавчою і виконавчою гілками влади.

            Аналіз конституційних положень не дає однозначної відповіді стосовно форми правління в Україні: президентська чи змішана (президентсько-парламентська або парламентсько-президентська). По суті, модель форми правління в Україні є унікальною, оскільки не вкладається в більш-менш класичні рамки відомих форм державного правління. Натомість, їй властиві просто алогічні елементи навіть тоталітарного характеру (порядок призначення і звільнення посадових осіб виконавчої влади), що позначаються на політичному режимі в Україні. Насамперед це стосується конституційних повноважень Президента держави. За обсягом своїх повноважень Президент України аж ніяк не є “англійською королевою”, але за обсягом політичної відповідальності майже нічим від неї не відрізняється.

            У цьому зв`язку слід зазначити, що характер здійснення державної влади в Україні і, відповідно, особливість політичного режиму головним чином визначається наявністю такої інституції, як адміністрація Президента України, надання їй, по суті, статусу самостійного державного органу, де-факто Уряду. Але за Конституцією найвищою посадовою особою державної виконавчої влади є сам Президент, а не його адміністрація. Нинішня ж адміністрація Президента стоїть і над Кабінетом Міністрів, і над місцевими державними адміністраціями, по суті, спрямовує їх діяльність, про що свідчить і структура адміністрації, і її конкретна діяльність. Дублюючі структури адміністрації Президента і Кабінету Міністрів вносять дисбаланс та конкуренцію у здійснення виконавчої влади, зумовлюють формування групових інтересів та боротьбу за вплив на Президента. В результаті політичний режим в Україні є хитким і нестабільним, а влада слабкою і неефективною, але такою, що сприяє формуванню політико-кримінальних кланів та боротьбі між ними.

            Все це свідчить про необхідність кардинальних змін у структурі державної виконавчої влади та вдосконалення порядку її формування в плані його демократизації та посилення парламентського контролю. Передусім слід ліквідувати дублювання у здійсненні державної влади на її вищих щаблях, тобто усунути двоурядовство, яке має місце в Україні. Потребує більш чіткого визначення державно-правовий статус Президента та обсяг його відповідальності. У Президента має бути лише одна, так би мовити, команда, в якій кожний міністр одночасно є радником Президента в тій чи іншій сфері і виконавцем запропонованих рішень, повністю відповідальним за результати їх реалізації.

            Виконавча гілка влади має будуватися не на сліпому адміністративному підпорядкуванні, не на страху посадовців бути звільненими, а на силі Закону. Кожний має діяти в межах Закону і відповідати за свою діяльність.

            Головним недоліком у взаємодії гілок влади є політична неструктурованість державної влади взагалі. З одного боку, Верховна Рада України не має політичної (конструктивної) більшості, сформованої за партійною ознакою, яка б могла вплинути на формування уряду, з іншого – ні Президент, ні уряд також не мають необхідної більшості, щоб, спираючись на неї законодавчо, забезпечувати програму своєї діяльності. Більшість свого часу президентська команда витрачає на підготовку “вето” на закони, які приймає Верховна Рада, а остання – на їх подолання.

            Подібне протистояння гілок влади негативно позначається на політичній стабільності суспільства, на процесі державотворення, на конкретному політичному режимі.

            Проблема відносин між Верховною Радою і Президентом України, по суті, зумовлена реальною практикою дії принципу поділу державної влади, його відображенням в чинній Конституції.

            Принцип єдності державної влади відкидає абсолютизацію принципу її поділу, яка може призвести, і, як свідчить досвід, призводить до розхитування державної влади, розбалансування діяльності її органів. Якщо до жорсткого принципу поділу влади додати ще й політичну неструктурованість влади, то матимемо ту модель організації державної влади, яка є сьогодні в Україні.

            Поділ влади врешті-решт має не стільки політичне, скільки практичне значення (адже на засадах поділу влади будується конституційний механізм здійснення державної влади, конструюються відносини між вищими органами державної влади).

            Чим вищий рівень політичної структурованості має державна влада, тим більш відносний характер має поділ влади.

            “Жорсткість” поділу влади та реалізації механізму стримування і противаг залежить від конституційної форми державного правління, політичної структурованості державної влади, зрештою, від конкретної політичної ситуації в країні. Багаторічне перманентне протистояння між законодавчою і виконавчою владою, що спостерігається в Україні, безпосередньо пов`язано з названими вище обставинами.

            Таким чином, конституційно-інституціональна форма правління в Україні досить невизначена, у зв`язку з цим мають місце суттєві недоліки у функціонуванні державної влади, її розбалансованість. Все це створює умови, за яких політична система суспільства, його політична організація не можуть належно виконувати свою функцію по обслуговуванню суспільства, сприяє недемократичним проявам в існуючому політичному режимі, є благодатним для цього підгрунтям.

            На жаль, умов для того, щоб самоврядні структури запрацювали на повну силу, поки що обмаль. Одні лише формуються (як-от законодавча база), інші (умови фінансової самостійності, психологічної готовності населення до участі в самоврядуванні) відсутні зовсім.

            На сьогодні муніципальна реформа в Україні все ще далека від свого завершення. Фактично другий її етап почався після прийняття Конституції України.

            Оцінюючи в цілому ситуацію з місцевим самоврядуванням, слід зазначити, що його запровадження в Україні складається непросто. Досі мають місце наполегливі спроби керувати органами місцевого самоврядування з боку структур виконавчої влади, порушуються закони, які регламентують діяльність місцевих рад та їх органів.

            Викладене свідчить про необхідність подальших пошуків шляхів вдосконалення місцевого самоврядування в Україні, його законодавчої бази та практики функціонування. Насамперед, потребують певних коректив з урахуванням набутого досвіду конституційні положення щодо місцевого самоврядування. Має бути вироблена чітка відповідальність державних посадовців усіх рівнів за порушення прав самоврядування громад.

            Політичне обличчя сучасної України від часу здобуття нею державної незалежності формувалося під впливом трьох виборчих законів. За першим, дещо модернізованим і демократизованим у плані того, що вибори допускалися на альтернативній основі, в 1990 р. була сформована Верховна Рада УРСР, яка прийняла 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р. – Акт проголошення державної незалежності України і тим самим започаткувала її державотворення на самостійній основі.

            За другим виборчим законом, прийнятим 18 листопада 1993 р., відбулися вибори Верховної Ради України тринадцятого скликання на мажоритарній основі по одномандатним виборчим округам. В цих виборах взяли участь нові політичні партії України, які висували своїх кандидатів у народні депутати. І хоча жодній із політичних партій не вдалося сформувати політичну більшість у Верховній Раді, однак був зроблений другий, більш вагомий, крок у політичному структуруванні не лише парламенту, а й суспільства в цілому, оскільки виборці вперше свідомо голосували за представників конкретних політичних партій.

            Склад Верховної Ради України чотирнадцятого скликання був обраний згідно третього виборчого закону (1998 р.), але вже за змішаною системою (мажоритарно-пропорційною), коли половина складу парламенту була обрана за партійними списками. Відбулося подальше політичне структурування Верховної Ради і суспільства.

            В кінцевому рахунку і третій виборчий закон не сприяв формуванню політичної більшості у парламенті, яка могла б впливати на формування уряду та його діяльність, оскільки відбулося не стільки політичне структурування суспільства, скільки політичне структурування самих партій, і вибори 1998 р. стали генеральною репетицією виборів 2002 р.

            Саме через це ми схиляємося до прийняття виборчого закону на пропорційній основі, за якої виборці голосували б не за конкретних кандидатів, а за політичні партії, їхні платформи, програми дій. Такий проект закону підготовлений за ініціативою ХДПУ, але без положення щодо будь-яких бар`єрів, і поданий до Верховної Ради України автором цього дослідження.

            Що стосується політичних партій в політичній системі України, то, на наш погляд, у перспективі їх кількість має зменшитись у зв`язку з підвищенням рівня політичної культури, розробленням солідної ідеологічної бази, утвердженням прав фракційності тощо. В результаті з десятків партій, що виникли в перехідний період, залишаться кілька, що матимуть реальну вагу. Саме вони й утворять багатопартійну (або двопартійну) систему.

            На закінчення зазначимо, що подальший розвиток демократичних традицій в Україні прямо залежить і від того, як буде розвиватися вільна преса, якого рівня свободи слова реально буде досягнуто, наскільки в політичній практиці дотримуватимуться основні принципи демократичного розвитку.

            Натомість, свобода преси є одним з основних (але лише одним) чинників, якими забезпечується розвиток демократії в Україні. Іншими чинниками є розвиток економічних реформ, активізація української зовнішньої політики на європейському напрямі, реформа законодавства, адміністративна реформа. Виняткового значення набуває те, яким виборчим законом буде забезпечуватися проведення парламентських виборів у 2002 р.та президентських виборів – у 2004 р. Від цього прямо залежить доля демократії в Україні.

            У висновках узагальнюються основні результати дослідження, пропозиції щодо вдосконалення всіх інститутів політичної системи українського суспільства, створення відповідної правової бази. Основні з них такі:

            політична система суспільства, його політична організація представляють собою певну модель правого облаштування суспільства, яка має офіційно-публічну, інституціонально-законодавчу форму;

            спосіб здобуття політичної влади, характер відносин, які складаються між суб`єктами політичної системи з приводу реалізації влади характеризує політичний режим конкретного суспільства;

            політична структурованість (неструктурованість) безпосередньо впливає на функціонування політичної системи, на характер політичного режиму;

            легалізована політична система є завжди державно-правовим поняттям, яке охоплює сукупність відповідних інститутів, що мають певний правовий статус;

            політична система є компонентом більш загальної соціальної системи, якою є саме суспільство як більш багате і складне явище; щодо суспільства його політична система виконує певні політико-правові функції;

            держава є основним інститутом політичної системи суспільства, виступає як його політична організація;

            тип і форма держави, форма правління, характер державно-територіального устрою, розвинутість місцевого самоврядування зумовлюють основні характеристики і особливості політичної системи суспільства, його політичної організації;

            поки що в Україні існує певна перехідна модель авторитарно-демократичного режиму, зумовлена особливостями легалізованої конституційно-інституціональної політичної системи; ця модель може дати крен у будь-який бік через слабкість нових державних і недержавних інститутів, тупцювання на місці з проведенням економічних реформ, нерозвинутість інститутів громадянського суспільства, затягування з проведенням адміністративної та судової реформ і, зрештою, через загострення соціально-економічної ситуації в країні;

            в цілому в українському суспільстві відбувається певна суспільна та політико-правова трансформація (переструктуризація), коли на базі зміни соціальної структури змінюється політичний спектр України, реформуються владні структури, формується нова політична еліта, тобто обличчя нової політичної системи;

            з подальшим політичним структуруванням суспільства, підвищенням рівня політичної культури і свідомості, з новою системою парламентських виборів в Україні сформується раціональний партійний уклад з декількох впливових політичних партій, добросовісна конкуренція між якими сприятиме вдосконаленню політичної системи на демократичних засадах;

            сьогодні основним (поряд з реформуванням економіки) завданням є створення цілісної, дійової та авторитетної системи влади, яка була б здатна здійснити послідовне реформування суспільства, вивести Україну на реальний шлях побудови правової держави і формування громадянського суспільства.