Зеленко І.П. Правова культура працівників органів внутрішніх справ (загальнотеоретичний аспект)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет і дослідницькі завдання. Охарактеризовано методологічну основу, науково-теоретичне підґрунтя та методи дослідження, доведено теоретичну та практичну значущість роботи, з'ясовано її новизну, сформульовано положення, що виносяться на захист, та наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження правової культури працівників ОВС” розкривається рівень розробленості і сучасний стан вивчення означеного питання за трьома основними напрямками: характеризується методика дослідження правової культури працівників ОВС; дається аналіз категоріально-поняттєвого апарату дослідження; визначаються загальні особливості поняття правової культури як базової категорії в проблематиці розуміння правової субкультури працівників ОВС.

У підрозділі 1.1. “Методологія і категоріально-поняттєвий апарат дослідження правової культури працівників ОВС” складається з аналізу і класифікації методів, запропонованих для об’єктивного розкриття проблем правової культури працівників ОВС. Визначається некоректність розчинення правової культури у політичній культурі, наголошується на їх взаємозалежності та взаємовпливі. Солідаризуючись з І.Кантом, автор проводить ідею про пріоритетність правової культури перед політичною: “Усяка політика повинна схиляти коліна перед правом”.

Переходячи до розгляду питання про систему методів, необхідних для вирішення дослідницьких задач, автор з’ясовує сутність запропонованого інтегрального підходу, розкриває його переваги перед окремими методами. Зазначається, що інтегральний підхід до вивчення правової культури працівника ОВС завдяки поєднанню аналітичної юриспруденції, філософії права, соціології права дає можливість врахувати ціннісні, соціальні та нормативні підвалини культури, побачити у культурі простір людських комунікацій. У підрозділі проводиться думка, що правова культура суспільства складається із єднання субкультур (підсистем “центральної” культури) різної розвиненості, які урівноважують одна одну. При цьому кожна соціальна чи професійна група реалізує свою сферу культурної діяльності окремо від іншої, але усі разом вони перебувають у межах цілісної сукупності, яка дозволяє встановлювати гармонію, порядок, єдність частин. Правова культура суспільства пронизана устремлінням до панування права, що є її благом. Їй на заваді стають іноваційно-авангардні субкультури, існування яких пов’язано з запереченням базових, правових, цінностей суспільства, відхиленням від них (згадана вже “контркультура” – її носіями є злочинна і взагалі делінквентна субкультури). Вказується на невизначеність місця маргінальних субкультур, оскільки вони є неадаптованими до правових цінностей.

У підрозділі акцентовано увагу на значенні нормативно-правового впливу на рівень і процес формування правової культури працівників ОВС, у світлі якого формулюється новітнє бачення етапів розвитку цього процесу.

Тут же розглядається категоріально-поняттєвий апарат проблеми, пропонується авторське формулювання таких понять, як “правова культура працівників органів внутрішніх справ”, “правоохоронна правова культура”, “правова субкультура працівників ОВС”.

Підрозділ 1.2. “Правова культура працівників ОВС: стан сучасного наукового розкриття проблеми” формулюється загальна сутність проблеми, що розкривається у контексті взаємозв’язку і взаємодії всієї правоохоронної системи. Ефективність її функціонування визначається ступенем сприйняття соціальних вимог щодо прогресивного розвитку врегульованих правом відносин і відмови від усього того, що суперечить позитивному вектору суспільно-правової еволюції. Однак вектор цей важко піддається математичному обчисленню – в суспільних науках існують різні трактування правової культури. Зважаючи на тенденцію соціалізації певних професійних груп, в соціології узвичаєно називають їх субкультурами, а у випадку явного протиріччя з основами соціального устрою – контркультурами. Але навіть вивчення проблем культури на рівні субкультури зустрічає певні об’єктивні перешкоди. Вони, зокрема, полягають в тому, що таке вивчення повинно йти не ізольовано, а в контексті всієї культури як суспільства (народу), так і людства, яка багатогранна і неосяжно об’ємна, динамічна, включає в себе значний емпіричний матеріал.

Водночас намічаються етапи дослідження проблеми й основні підходи до подолання перешкод на шляху оптимізації правової культури за допомогою правової соціалізації людини і суспільства як взаємного розвитку, коли, з одного боку, йде інтеграція особи у соціальну систему, її мотиваційне і поведінкове пристосування до існуючих у сфері права нормативних і ціннісних культурних стандартів, а з другого – широка свобода особи у виборі культурних цінностей, напрацьованих суспільством, стосовно власних переконань, що зворотно впливає на їх розвиток.

У підрозділі аналізуються етапи динаміки зростання наукового інтересу до проблеми правової культури, визначається внесок людства у дослідження окремих сторін цього феномену на певних етапах. За період з VI ст. до н.е. до ХІХ ст. людство накопичило величезний емпіричний матеріал і створило основні інструменти дослідження культури як нормативної ціннісної системи. Це дозволило на наступному етапі (кінець ХІХ – середина ХХ ст.), коли зріс науковий інтерес до проблеми, сформулювати основні постулати юридичної культурології і чітко визначити її дослідницькі завдання. Цей етап характеризує паралельна не однозначна розробка окремих аспектів юридичної культурології. Частина дослідників (М.Вебер, Й.Хейзинг, Р.Мертон, Т.Парсонс) проводили аналіз нормативних елементів культури і взаємодії між культурними установками суспільства, соціальної групи та особистості. Інша (І.А.Ільїн, П.І.Новгородцев, Л.Й.Петражицький, В.С.Соловйов, А.Грамші) розглядала проблеми соціальної і правової свідомості, а також питання взаємодії культурних та правових норм. Представники культурологічних теорій (А.Коен, Р.Клоу­ард, У.Міллер, Т.Селлін) у своїх працях вперше роблять акцент на значенні культурних цінностей, які сприяють правомірній та протиправній поведінці (теорія субкультури, теорія конфлікту культур). Суттєвою частиною культурологічних досліджень в праві були роботи Е.Бланкенбурга, Й.Феєста, Дж.Скольника, А.Н.Роша, В.П.Сальникова, присвячені культурним особливостям професійної діяльності поліції (міліції) та інших правоохоронних органів. Починаючи з 60-х років ХХ ст. спостерігається інтегрування результатів наукового пошуку у галузі юридичної культурології і створення єдиної концепції правової культури, пропонується дефініція правової культури працівників ОВС (В.М. Столовський) з використанням елементів правової психології і правової ідеології.

Відносно нещодавно (у 2002 р.), вітчизняним фахівцем Сливкою С.С. була захищена докторська дисертація з близької за спрямованістю темою дослідження (“Філосовсько-правові проблеми професійної культури юриста”), але вона присвячена, перш за все, морально-філософським аспектам професійної правової культури, у той час як представлена на обговорення дисертація містить, перш за все,  теоретико-правовий аналіз проблеми.

У роботі приділено увагу як попереднім дослідженням, так й сучасному стану вивчення правової культури, який представляє собою три рівня змістового наповнення: описовий – збір фактів, що підлягають науковому дослідженню; аналітичний – систематизація фактів і на її підставі проведення узагальнень про основні закономірності явищ у досліджуваній сфері; синтетичний (концептуальний) – створення узагальнюючої теорії, що дозволяє прогнозувати певні явища в межах наукової галузі і узгоджувати виявлені наукові закономірності.

Підрозділ 1.3. “Поняття правової культури” присвячено розкриттю поняття й ознак правової культури як родового явища стосовно правової культури правоохоронців і, зокрема, працівників органів внутрішніх справ. Шляхом застосування інтегрального підходу до цієї правової категорії вона визначається як зумовлений соціально-економічним і політичним устроєм якісний стан правового життя суспільства, як процес і результат, що виражається в досягнутому рівні нормотворення та використання системи джерел (форм) права, ступені ефективності юридичної практики, стані розвинутості правосвідомості, і загалом – у вільному самовиявленні людини, коли зберігається єдність культури і свобода його суб’єкта. В підрозділі досліджуються проблеми структури, видів, функцій правової культури. Структура правової культури представлена через об’єктивні та суб’єктивні елементи, зміст та динамічні фактори, якими є спадкоємність та акультурація. До об’єктивних елементів віднесені, по-перше, правові цінності, по-друге, правова інформація, по-третє, правова діяльність. Суб’єктивними елементами тут виступають вільні суб’єкти-носії правової культури та їх правосвідомість.

Розкриття інституціонального і функціонального зрізу правової культури формує уявлення про їх структуру, а функціями виступають: історична спадкоємність, що відбувається в межах однієї культури (по вертикалі); правова акультурація, що є свідомим запозиченням здобутків правових культур різних народів один у одного (по горизонталі).

Розділ 2 “Правова субкультура працівників органів внутрішніх справ у системі правової культури правоохоронних органів” присвячено характеристиці системи правової культури правоохоронних органів як родового поняття, що складається з елементів та різних видів системних зв’язків між ними, подано її визначення і представлено класифікацію правових культур за критерієм її суб’єкта-носія. У центрі розгляду перебуває категорія “правова субкультура працівників органів внутрішніх справ” з її внутрішньо-видовими ознаками.

У підрозділі 2.1. “Система правової культури правоохоронних органів: поняття і класифікація” доводиться, що правоохоронна правова культура є різновидом професійної правової культури і, як така, складається із загальних результатів професійної підготовки, освіти та діяльності, що є сукупністю набутих правоохоронцями діяльнісних, професійно-ділових, комунікативних та особистісних якостей. Спеціально розглядаються особливості правової культури правоохоронних органів у їх співвідношенні з правовою культурою суспільства й окремого представника органів. Такий підхід, з одного боку, дає можливість сформулювати теоретико-правове уявлення про професійну правоохоронну культуру, яка є правовою культурою специфічної групи осіб, котрі професійно займаються правозастосовчою та правоохоронною діяльністю, мають фахову освіту і підготовку, спільність цілей і соціальних завдань, інтересів, цінностей, стереотипів і настроїв, використовують властиві тільки їм форми й методи роботи для забезпечення правопорядку у чітко визначених сферах діяльності. З іншого боку – наголосити на правовій соціалізації працівника ОВС, а відповідно на залежності рівня та якості його правової культури від соціальної безпеки кожної людини, соціальної стабільності у державі.

Дисертант пропонує різні критерії класифікації правоохоронної культури: встановлена чинним законодавством юрисдикція окремих правоохоронних структур; рівень віддаленості конкретних підрозділів від географічних центрів зосередження наукових та науково-практичних юридичних шкіл; наявність професійного юридичного правоохоронного досвіду та рівень його набуття; коло постійного спілкування в середовищі правоохоронців-професіоналів. В якості специфічних критеріїв може бути застосований статевий склад певного підрозділу, відділу, конкретного працівника ОВС (хоча така підстава класифікації є похідною, допоміжною).

Підрозділ 2.2. “Правова субкультура працівників органів внутрішніх справ: поняття, ознаки, класифікація” присвячено визначенню поняття й ознак правової субкультури працівників органів внутрішніх справ, які відрізняють її від інших видів правоохоронної культури. Зокрема зазначається, що формування особливих критеріїв правової субкультури працівників органів внутрішніх справ обумовлене тим, що на них покладається ціла низка завдань, що визначаються системою методів та прийомів, з допомогою яких вирішуються загальні та спеціальні завдання ОВС. Іншими словами, йдеться про таку корпоративну специфіку МВС, що проявляється, наприклад, у здійсненні постійного вирішення оперативно-розшукових задач; застосуванні зброї та спеціальних попереджувальних засобів; проведенні профілактичних заходів, направлених на попередження злочинів та інших правопорушень, облікова робота та адміністративний нагляд та ін. Такі особливості не притаманні іншим правоохоронним структурам, тим більш у такому їх комплексі, і це накладає відбиток на правовій культурі працівників ОВС, сприяє її виділенню в окрему субкультуру.

Певне місце відведено в роботі пошуку найкоректніших (об’єк­тив­них і доцільних) підходів до класифікацій правової культури працівників ОВС. З метою виявлення рівнів правової культури кожного з “класів” (видів) запропоновано такі критерії: висока ступінь зовнішнього виразу діяльності ОВС; великий рівень наближеності до населення; підконтрольність та підзвітність ОВС іншим правоохоронним структурам.

У розділі третьому “Шляхи підвищення правової культури працівників органів внутрішніх справ” розкривається сучасний стан правової культури працівників ОВС та пропонуються три основні напрямки удосконалення якості і рівня їх правової культури. Перший – наступність та акультурація в ціннісних орієнтирах діяльності працівників ОВС. Другий – нормативні засоби впливу на рівень їх правової культури. Третій – освіта і професійна підготовка.

У підрозділі 3.1. “Ціннісні орієнтири в діяльності працівників органів внутрішніх справ: наступність та акультурація” з позицій компаративістського методу досліджуються основні мотиви фахової діяльності сучасного міліціонера. Перехід від патерналістської держави до нової політико-правової парадигми, побудованої на демократичних правових засадах і покликаної забезпечити реалізацію прав і охоронюваних законом інтересів людини, дає поштовх до зміни ціннісних орієнтирів у мотивації фахової діяльності сучасних працівників ОВС. І тут у нагоді стають два явища правової культури, що є постійними супутниками її розвитку: наступність і акультурація. Якщо раніше ідеологічні заполітизовані мотиви, як наприклад, “боротьба зі злочинністю” стояли на першому місці, то сьогодні поступово формується стійка установка мотивації нової формації – “захист прав і свобод людини і громадянина”. Тенденції фахової мотивації в діяльності працівників ОВС досліджуються в даному підрозділі з позицій досягнень відомчої статистики, яка враховує соціологічні і психологічні компоненти. Загалом бажано було б, щоб таке питання стало напрямком самостійного юридичного дисертаційного дослідження. В розділі аналізуються також соціальні і правові наслідки означених процесів та дається їх оцінка, робиться висновок про збіг зміни змісту цінностей зі зміною у об’єктах правового захисту, а також про значення ступеня такого збігу для визначення рівня розвитку національної правової культури.

Видається корисним перенесення із зарубіжної правоохоронної практики в національну низки ідей, що складають концепцію реформування сучасної поліції (міліції). Так, необхідно активізувати процес соціалізації структур ОВС як сервісних служб для суспільства, переймаючи досвід відповідних органів зарубіжних країн, зокрема поліції Канади, де гаслом таких змін є: “поліція не може більше розглядатися як командос, закинуті у суспільство, щоб визволити його від зла”. Тобто “поліція – це суспільство, суспільство – це поліція”. При цьому, правова акультурація повинна йти за конкретними напрямками: гуманізація кримінального законодавства; кодифікація і оновлення правового регулювання цивільних відносин; розширення сфери виключної компетенції суду; запровадження додаткових процесуальних гарантій дотримання і реалізації прав людини. Автор наголошує на тому, що правова акультурація у правоохоронній системі має бути розумною – збереження державної (національної) ідентичності і водночас прилучення до світового досвіду, збагачення діяльності працівників органів внутрішніх справ, як і всіх правоохоронних органів, цим досвідом.

Підрозділ 3.2. “Нормативні засоби впливу на рівень правової культури працівників ОВС” містить результати аналізу особливостей засобів нормативного впливу на рівень правової культури працівників органів внутрішніх справ, що спирається на історико-правовий досвід, правові пам’ятки такого правового регулювання. Зазначається, що нормативно-правова традиція та сучасні процеси законодавчого закріплення вимог до становлення правової культури працівників ОВС розвиваються за наступними етапами: декларативний, процесуальний, соціальний. Висвітлюються сучасні проблеми національного правового регулювання в даній сфері. За відповідними актами визначаються основні міжнародно-правові стандарти правової культури правоохоронців. Досліджено досвід зарубіжного нормативно-правового регулювання щодо рівня правової культури у правоохоронній сфері.

У підрозділі 3.3. “Освіта і професійна підготовка як засоби підвищення правової культури працівників ОВС” розкрито сучасні тенденції та шляхи розвитку освіти і професійної підготовки працівників органів внутрішніх справ в Україні як умови зростання і удосконалення їх правової культури. Автор спирається на прогресивні надбання навчальних закладів МВС щодо втілення венчурної системи навчання та поширення практики застосування для підготовки фахівців ОВС новітньої концепції викладання фундаментальних юридичних дисциплін.

Професійна підготовка працівників ОВС базується на системній академічній правовій освіті, що виступає фундаментом такої підготовки, де основним завданням є систематичність правового навчання й формування правового мислення, у комплексі із оволодінням спеціальними навичками та вміннями професійної діяльності. Основними орієнтирами такої підготовки виступають: соціалізація, гуманізація, прозорість у прийнятті соціально значущих рішень та націленість на формування сервісної державної служби, спрямованої на забезпечення прав і свобод людини у тому вигляді, у якому вони закріплені, зокрема, в Європейській конвенції про захист основних свобод і прав людини.