Янчук Н.Д. Правове забезпечення концепції сталого розвитку сучасної держави: теоретико-компаративістський аналіз

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано наукову актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано його методологічну базу, теоретичну основу, а також ступінь наукової новизни отриманих результатів, їх теоретичну і практичну цінність, наведено дані про апробацію та публікації основних положень дослідження.

Перший розділ «Теоретико-методологічні основи дослідження ролі права в забезпеченні сталого розвитку» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню теоретико-методологічних основ ролі права в процесі переходу до нової моделі розвитку.

У підрозділі 1.1. «Теоретичні засади формування концепції сталого розвитку» комплексно досліджується процес формування концепції сталого розвитку.

Формуванню концепції сталого розвитку передувало два-три десятиліття дискусій і пошуків, в яких брали участь представники світової політики та наукової еліти. Першими, хто привернув увагу до проблеми ресурсних обмежень, були представники Римського клубу. Незважаючи на те, що доповіді Римському клубу зазнали певної критики за неточність прогнозів, за слабкий ефект попередження, це не послаблює значення цих робіт. Безперечно, доповіді мали велике значення для формування екологічної свідомості, привернули увагу до глобальних проблем, відіграли певну просвітницьку роль, спонукали до активних дій.

Переломним моментом у формуванні концепції сталого розвитку була доповідь Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку під назвою «Наше спільне майбутнє» (1987), яку очолювала пані Брундланд.
У цій доповіді вперше говорилося про відповідальність теперішніх поколінь перед майбутніми, вперше давалося визначення поняття «сталий розвиток», а також наголошувалося на неможливості вирішення екологічних проблем без їх зв’язку із соціально-економічними та політичними проблемами.

Не менш важливе значення для формування концепції сталого розвитку мали Конференції з навколишнього середовища та розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992) та Всесвітній самміт зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002). Результатом діяльності першого форуму стало прийняття «Порядку денного на ХХІ століття», який являє собою політико-правову основу захисту навколишнього середовища, на другому – вперше було встановлено часові інтервали руху світового співтовариства на шляху до сталого розвитку, акцентувалася увага на соціально-економічних проблемах тощо.

На цих та інших форумах було підтверджено, що досягнення цілей сталого розвитку нерозривно пов’язано з процесами глобалізації і вимагає відповідних дій світового співтовариства. Розроблена міжнародними зусиллями концепція сталого розвитку дозволяє вирішити проблему глобалізаційних процесів розвитку суспільства у єдності з навколишнім середовищем, виявити протиріччя та визначити шляхи їх можливого вирішення.

У підрозділі 1.2. «Понятійний апарат дослідження» аналізуються основні поняття дослідження, уточнюється їхній обсяг, формулюється на їх основі нове визначення та обґрунтування деяких висновків.

Зроблено висновок про те, що суперечки навколо поняття «сталий розвиток» є необґрунтованими. Існуюча в науковій літературі різноманітність міркувань з приводу поняття «сталий розвиток» і авторський аналіз цього терміна дали змогу дійти висновку, що в жодному з визначень не мається на увазі сталість у її прямому значенні, а мова йде про невизначено тривалий розвиток, який не вступає в конфлікт з природою. Всі різночитання із цього приводу пов’язані: по-перше, з неточністю перекладу терміна «sustainable development» на українську мову; по-друге, з прагненням вчених вкласти у це поняття своє «навантаження» залежно від сфери наукових інтересів – економічне, екологічне, філософське тощо.

На основі критичного аналізу існуючих у науковій літературі позицій з приводу сталого розвитку пропонується таке визначення сталого розвитку. Сталий розвиток – керований стабільний соціально-економічний розвиток, що не порушує природної основи, спрямований на виживання та безперервний прогрес суспільства у межах господарської ємності біосфери.

Зроблено висновок, що загальнолюдські цінності, що закладені в основу концепції сталого розвитку, сформовані на рівні високого ступеня узагальнення, який часом має вигляд абстракцій. Природно, що такі трактовки поняття «сталий розвиток» не є достатніми для галузевої юриспруденції і тим більше для практики, яка потребує розуміння сталого розвитку з юридичної точки зору.

Правове забезпечення сталого розвитку – це нормативно-правовий процес, спрямований на врегулювання суспільних відносин, які складаються між державою та її органами, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами з приводу забезпечення соціально-економічного розвитку з метою задоволення як нинішнім, так і майбутнім поколіннями різноманітних потреб (фізіологічних, економічних, духовних тощо) в процесі взаємодії з природою.

Детальний аналіз юридичної літератури дозволив дійти висновку, що юридичні властивості та особливості актів, які мають назву «концепція», практично не досліджені, що лише ускладнює практику їх використання. Поняття «концепція» сприймається переважно у двох значеннях: як система поглядів на те чи інше явище або акти, що містять нормативні приписи. Аналіз існуючих в літературі різноманітних точок зору дозволив дійти висновку, що «концепція» може вважатися нормативним актом за умови, якщо вона відповідає таким вимогам: 1) не має індивідуального характеру, що є особливістю ненормативних актів; 2) відповідає правилам законодавчої техніки, що висуваються до нормативно-правових документів; 3) присвячена вирішенню не поточних питань, а спрямована на розв’язання концептуальних завдань правової політики держави.

У підрозділі 1.3. «Особливості методології дослідження правового забезпечення сталого розвитку» проаналізовано можливість і ступінь ефективного застосування методології у пізнанні концепції сталого розвитку.

Складність та багатоплановість предмета дослідження обумовили звернення до теоретичних розробок різних галузей наукового знання і необхідності використання широкого спектра загальнонаукових та спеціальних наукових підходів та методів. Виявлено можливості підходів та методів сучасної науки (системний, синергетичний підходи, історичний, порівняльно-правовий методи, метод правового моделювання, формально-логічний та інші загальнонаукові та спеціально-наукові підходи та методи) для дослідження зазначеної проблематики.

З огляду на теоретико-методологічний потенціал концепції сталого розвитку було розглянуто її положення на основі використання таких принципів: переваги універсальних підходів та врахування регіональних особливостей; розуміння причин; врахування всіх факторів (багатофакторність); всебічності; комплексності; об’єктивності; справедливості. З методологічної точки зору реалізація цих принципів передбачає подолання суперечностей між розумінням розвитку в економічному контексті і розвитком на засадах соціальної справедливості та збереження довкілля, а також переосмислення людських якостей.

Другий розділ «Правові аспекти сталого розвитку: загальнотеоретичні проблеми» складається з трьох підрозділів і присвячений центральним проблемам дослідження.

Підрозділ 2.1. «Право як фактор забезпечення сталого розвитку» присвячений системному аналізу регулятивних можливостей права як одного із факторів забезпечення сталого розвитку.

Проблеми розробки стратегії виживання людства спонукають до усвідомлення та наукового аналізу глобальних проблем та ролі права в реформуванні суспільства. Це ставить нові завдання перед правовою наукою, що обумовлює необхідність перегляду та коригування механізмів правового регулювання, особливо у сфері економічного та соціального розвитку.

За умов глобальної екологічної кризи право не може залишатися на старих методологічних засадах. Концепція сталого розвитку веде до перегляду існуючих підходів до праворозуміння, що не обумовлює появу нового типу праворозуміння, а формування такого типу праворозуміння, що не заперечує екологічну детермінантність права. Тому право повинно бути діалогічним, уявляючись як праворозуміння різних правових культур та цивілізацій.           

Перехід до нової моделі розвитку обумовлює появу нових функцій права. У цьому контексті виокремлення екологічної функції права сприятиме забезпеченню якості навколишнього середовища в умовах господарського розвитку засобами правового регулювання. Саме з появою екологічної функції права можна говорити про безпрецедентне суміщення законів природи та законів розвитку суспільства. Таке суміщення можливе за умови, якщо воно відображене в законодавстві.

У підрозділі 2.2. «Стабільність правопорядку як передумова побудови суспільства сталого розвитку» пояснюється, яким чином стабільність правопорядку впливає на забезпечення концепції сталого розвитку, що лежить в основі його стабільності, якими є причини та можливості забезпечення стабільного правопорядку.

Стабільність правопорядку є однією з умов побудови суспільства сталого розвитку. Вирішення нових науково-практичних задач, що постають перед людством, вимагає концептуального перегляду «застарілих» юридичних правил та пошуку нових. Зроблено висновок, що говорячи про правопорядок, слід говорити про динамічну стабільність, яка передбачає певний відхід від сталості.

Виявлено, що правопорядок є умовною точкою перетину різних проблем, з якими стикається суспільство на певному етапі розвитку. Саме такою «проблемою» є правове забезпечення концепції сталого розвитку.

Нестабільність правопорядку пов’язана з тими чи іншими недоліками в системі права, зокрема: а) відсутність законодавчих ініціатив з боку держави у сфері забезпечення сталого розвитку і як наслідок – виснаження природних ресурсів, погіршення соціально-економічного стану людей, зниження рівня правової культури; б) збільшення неефективних нормативно-правових актів, що призводить до нормативно-правової дезорганізації; в) несистемність діючого законодавства, коли стикаються нормативно-правові акти різного рівня; наявність законів, що регулюють незначні питання, які доцільніше регулювати підзаконними актами;
г) надмірна деталізація та декларативність нормативно-правових актів; д) нестабільна правозастосовча практика; є) відсутність сильної правової держави та розвинутого громадського суспільства, здатного виконувати покладені на нього функції, тощо.

У підрозділі 2.3. «Права людини в контексті концепції сталого розвитку» розглядаються аспекти впливу концепції сталого розвитку на теорію прав людини, пропонуються загальні теоретичні та практичні напрями для співвідношення прав людини із цією моделлю розвитку.

Загальні положення концепції сталого розвитку ведуть до перегляду основних постулатів прав людини, а саме: 1) сталий розвиток неможливий без забезпечення прав та свобод людини; 2) права людини – це головний орієнтир, на який повинна спиратися держава. Якщо додержуються права людини, то суспільство характеризується як стабільне, а у випадку ігнорування державою цього обов’язку, мова може йти про загрозу збалансованому розвитку держави; 3) заміна антропоцентричного підходу в правах людини на біоцентричний – що передбачає звуження прав
та свобод людини до «вузького коридору екологічної цілеспрямованості». Такий підхід дасть змогу гарантувати рівний доступ до природних ресурсів не лише теперішнім, але й майбутнім поколінням; 4) відправною точкою та головним орієнтиром цього процесу є забезпечення та рівність прав та свобод теперішніх і майбутніх поколінь; 5) сталий розвиток як нова модель розвитку цивілізації може бути гарантований лише при усуненні соціально-економічних та політичних умов, що породжують бідність, соціальну нерівність тощо.                          

Третій розділ «Правове забезпечення сталого розвитку в різних національних правових системах: порівняльний аналіз» містить два підрозділі і присвячений порівняльному дослідженню правового забезпечення сталого розвитку на прикладі високо розвинутих країн та країн пострадянського простору.

У підрозділі 3.1. «Особливості правового регулювання сталого розвитку у провідних країнах світу: загальне та особливе» висвітлено стан відображення принципів сталого розвитку, надано загальну характеристику законодавству у цій сфері, виявлено основні напрями удосконалення правового регулювання нової моделі розвитку.

Здійснене дослідження дозволяє дійти висновку, що для більшості країн світу (Австралія, Велика Британія, Канада, Китай, Нідерланди, США, Японія) пошук моделей сталого розвитку вже давно має не тільки академічне значення, але й є усталеною практикою. У цілому ці країни пішли далі декларативних заяв та прийняття програмних документів, постійно вдосконалюються механізми та інструменти управління, активно застосовуються наукові досягнення та природоохоронні технології. Ідеї сталого розвитку проникають у свідомість пересічних громадян, що лише сприяє впровадженню сталого розвитку.

Було виявлено якісну подібність механізмів правового регулювання сталого розвитку провідних країн світу та чітко вибудовану правову політику як на національному, так і місцевому рівні. Однак поряд із рисами подібності було виявлено і риси відмінності. У ході порівняння стала очевидною наявність особливостей у визначенні цілей сталого розвитку в різних країнах, специфіки розгортання відповідних ініціатив та факторів формування правової політики у цій сфері.

У підрозділі 3.2. «Правове забезпечення сталого розвитку пострадянських країн: схожість і відмінності» розглянуто проблеми правового закріплення та реалізації принципів сталого розвитку в національних правових системах на прикладі правових систем пострадянських держав.

Зроблено висновок, що міжнародні правові норми у сфері сталого розвитку знайшли своє відображення в національних нормативно-правових актах деяких пострадянських країн (Росії, України і Білорусії). Однак неможливо не відмітити їх недостатню матеріальну базу та декларативність передбачених у них положень. В цілому, в країнах пострадянського простору законодавче забезпечення побудови суспільства сталого розвитку відбувається за загальною схемою: а) на конституційному рівні знайшли своє відображення переважно питання охорони навколишнього середовища, екологічної безпеки, права власності на природні ресурси та їх використання; б) прийняття природоохоронного законодавства та незначна екологізація інших галузей права; в) прийняття спеціальних нормативно-правових актів у сфері сталого розвитку відповідно до вимог міжнародного співтовариства.

На основі загального аналізу чинного законодавства країн пострадянського простору було виявлено «уразливі» місця правового регулювання цієї сфери: а) відсутність легальної дефініції сталого розвитку – чим більш точно лінгвістично та концептуально виражені приписи права, тим більш ефективно воно виконує свою функцію;
б) підміна законів підзаконними актами, що призводить до нормативної дезорганізованості та гальмування процесу побудови суспільства сталого розвитку; в) недостатнє законодавче закріплення принципів сталого розвитку в галузевих нормативно-правових актах – концепція сталого розвитку залишається прерогативою лише екологічного права;
г) відсутність концепції розвитку законодавства у сфері переходу до сталого розвитку – законодавство не містить яких-небудь спеціальних вимог, що встановлюють обов’язковість, процедуру розробки, приблизну структуру, а також вимоги до змісту документів концептуального значення, що визначають розвиток права сталого розвитку; д) відсутність законів, які безпосередньо присвячені проблемам сталого розвитку; є) нерозробленість чіткої політико-правової основи у сфері сталого розвитку: неопрацювання програмних документів, хоча конституційна база для цього існує;
ж) прослідковуються тенденції до «латання дірок» у законодавстві, надання переваги економічним інтересам над екологічними тощо.

Таким чином, проблема розробки та правового закріплення державної стратегії сталого розвитку, що буде містити механізми її реалізації, залишається актуальною і на сьогодні.

Четвертий розділ «Концептуальні засади правового забезпечення сталого розвитку України» містить три підрозділи, в яких представлений комплексний аналіз загальнотеоретичних аспектів правового забезпечення концепції сталого розвитку в Україні.

У підрозділі 4.1. «Проблеми правового забезпечення сталого розвитку в Україні» розглянуто проблеми правового характеру, що стоять на заваді переходу від декларативного проголошення принципів сталого розвитку до розробки та реалізації реальної концепції та конкретних механізмів забезпечення такого розвитку.

У цьому контексті пропонується здійснити певні кроки на шляху до подолання ряду найактуальніших правових проблем у сфері забезпечення сталого розвитку, зокрема: 1) визначити пріоритети, першочергові цілі та завдання на шляху побудови суспільства сталого розвитку;
2) розробити нормативно-правові акти на науковій основі у сфері сталого розвитку, що має призвести до спроможності реалізувати поставлені завдання; 3) закріпити на законодавчому рівні показники сталого розвитку – теоретична нерозробленість та правова неврегульованість індикаторів сталого розвитку викликає складнощі при визначенні таких показників при переході до сталого розвитку; 4) підвищити рівень правової культури громадян. Ідеологія сталого розвитку не знайшла свого поширення, а сам термін для більшості навіть освічених людей залишається незрозумілим; 5) підвищити кваліфікацію та компетентність фахівців. Відсутність фахівців відбивається на рішеннях, що приймаються як в органах влади, так і на підприємствах, в установах, організаціях при виконанні правових приписів.

У підрозділі 4.2. «Правова політика у сфері забезпечення сталого розвитку України» мова йде про основні принципи, стратегічні напрями та практичні шляхи впровадження нової ідеології розвитку.

Аналіз української правової системи з позиції сталого розвитку дає можливість стверджувати про необхідність удосконалення правової політики у цій сфері за такими стратегічними напрямами: а) необхідність узаконеного переходу до моделі сталого розвитку – створення стабільної законодавчої бази, сталої правозастосовчої практики, підкріплення нормативних лозунгів матеріальною базою, забезпечення прав та свобод людини та громадянина у світлі концепції сталого розвитку; б) перехід всієї системи законодавства на модель сталого розвитку слід розпочати з конституційної реформи – проблема пошуку оптимальних правових форм закріплення конституційно-правового статусу держави, його цілей та завдань у сфері сталого розвитку набуватиме особливої актуальності; в) необхідність подолати фактично існуюче в юриспруденції становище, що всі відносини, пов’язані з навколишнім середовищем, стосуються лише сфери екологічного права – забезпечення сталого розвитку повинно бути перерозподілено між усіма галузями права. Концепція сталого розвитку повинна стати методологічною основою для юридичних наук. Перш за все вона повинна стати предметом дослідження теорії держави і права, яка формулює понятійний апарат та категорії юриспруденції, що відповідають сучасним тенденціям. Концепція сталого розвитку як ідеологічна основа юриспруденції повинна розвивати та наповнювати новим змістом такі аспекти юридичної науки як права та обов’язки людини, функції держави, соціальне призначення права й т. ін.

У підрозділі 4.3. «Концептуальні засади сталого розвитку в українському вимірі: проблеми та перспективи» здійснено аналіз сутності та основних теоретичних положень проекту Національної концепції сталого розвитку України, виявлено основні недоліки цієї концепції та складнощі її практичної реалізації.

Для України назріла необхідність переходу від декларативного проголошення основних принципів сталого розвитку до розробки та реалізації концепції сталого розвитку. Аналіз проекту Концепції сталого розвитку України показав такі недоліки цього документа: 1) має декларативний характер, не містить чіткої програми дій для органів влади та суспільства в цілому. Складається враження про перенесення на національний ґрунт глобальних положень, окремі з яких виглядають відірваними від національних реалій; 2) не відображається ряд концептуальних положень, закріплених міжнародними стандартами – відсутні положення щодо ролі місцевих громад у забезпеченні сталого розвитку, реформування освіти відповідно до вимог концепції сталого розвитку тощо; 3) відсутня прив’язка до території – основного ресурсу багатоцільового призначення та джерела всіх інших ресурсів;
4) нечіткими є параметри сталого розвитку; 5) невизначеним залишається співвідношення між процесами глобалізації та регіоналізації у формуванні цілей та пріоритетів сталого розвитку; 6) недостатньо усвідомлено роль державного управління як інструменту побудови суспільства сталого розвитку; 7) невизначеність строків переходу країни на засади сталого розвитку, що лише віддаляє Україну від загальносвітових тенденцій розвитку, тощо.

Концепція сталого розвитку України повинна складатися із трьох частин. Перша – повинна розглядати проблемно-теоретичні питання, цілі та систему показників сталого розвитку. Друга – повинна містити оцінку можливостей країни по переходу до сталого розвитку. У третій частині необхідно описати механізми та інструменти сталого розвитку, систему збалансованих дій по строках, об’єктах та суб’єктах виконання, пріоритетні загальнонаціональні програми тощо.                

Виявлення «уразливих» місць у проекті Концепції сталого розвитку України дає підстави стверджувати про нагальну необхідність закріплення на вищому рівні переходу до сталого розвитку і першим кроком до побудови суспільства сталого розвитку має бути прийняття Національної концепції сталого розвитку України. Другим кроком мають стати впорядкування законодавчої бази та розробка системи програмних та прогнозних документів, основними компонентами яких мають стати прогнози зміни природно-ресурсного потенціалу, стану довкілля та рівень життя населення.