Форостюк О.Д. Правове регулювання державно-церковних відносин у радянській Україні в 1917 - 1941 роках (на матеріалі Донецького регіону)

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, ступінь її розроблення, визначається мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, його методологічна основа, подається інформація про апробацію її результатів.

У першому розділі  – "Формування радянського законодавства про релігію в 1917-1919 роки" – подається огляд літератури з даної проблеми, розглядається принцип розділення церкви й держави, висвітлюється більшовицьке розуміння свободи совісті, її складові елементи, аналізуються законодавчі акти, якими реґулювалися державно-церковні відносини в революційні 1917-1919 роки.

Підрозділ 1.1. – "Історико-правові проблеми державно-церковних відносин в радянській Україні" – включає аналіз правової й історичної літера­тури з цієї проблематики. Теоретичному вивченню правового становища ре­лігій­них організацій у Радянському Союзі були присвячені дослідження П.Ґідулянова, П. Д’яконова, М. Фіолетова, К. Голь­берта, Ю. Лю­бин­ського, Г.Же­лезногорсь­кого, І. Сухоплюєва, Ф.І. Барменкова, М.О. Го­ло­дного, Г.Р.Ґольс­та, В.В. Клочкова, М.П. Краснікова, В.А. Куроєдова, М.М. Перси­ця, Ю.М. Рекка, Ю.А. Розенбаума, Ф.М. Рудинського та ін. Радянські дослідники намагалися довести переваги соціалістичного законодавства про культи перед капіталістичним. Тому якогось критичного аналізу в їхніх працях офіційних нормативних актів і механізму їх реалізації годі було сподіватися.

Другу групу складають роботи православних священнослужителів. Серед праць українського духівництва найбільше зацікавлення викликають спогади голови УАПЦ митрополита Василя Липківського. Праці священнослужителів Радянського Союзу, як правило, мають загальний характер, через те що їм було заборонено займатися осмисленням державно-церковних відносин у радянську добу. Такі  архієреї, як митрополит Іоанн (Сничов), архієпископ Феодосій (Процюк), єпископ Сергій (Ларін) та ін., котрі вивчали історію Православної церкви в ХХ столітті, присвячували свої праці переважно церковним рухам, що відокремилися від РПЦ, обминаючи питання антирелігійних гонінь. А в збірнику статей священнослужителів РПЦ “Правда о религии в России” взагалі заперечувався факт гонінь на церкву.

Значний внесок у вивчення проблем державно-церковних відносин у СРСР зробили зарубіжні дослідники. Ґрунтовну працю з новітньої історії Православної церкви в Україні написав німецький історик Ф. Гейєр, але в ній допущено чимало неточностей і помилок. Дослідники Д. Поспеловський, Л.Реґельсон, Р. Реслер, У. Флет­чер та ін. відтворили у своїх роботах більш-менш реальну картину антирелігійних гонінь у СРСР. У Росії з цієї проблематики працювала велика кількість істориків, таких як О.М. Кашева­ров, М.Ю. Крапівін, М.А. Неживих, М.І. Одинцов, В.С. Русак, С.М. Савельєв та ін. Останнім часом з’явилися праці, присвячені взаємовідносинам держави й церкви, що вийшли з-під пера російських священнослужителів, наприклад Владислава Ципіна, Олексія Ніколіна. Однак у їхніх працях не ставилося завдання вивчення радянського законодавства щодо релігійних культів і особливостей його запровадження в радянській Україні.

Відкриття засекречених донедавна фондів архівів дало можливість історикам ознайомитися з документами, що висвітлюють радянську політику щодо релігії. Це призвело до зростання нової вітчизняної історіографії теми. Використання архівних матеріалів призвело до більш об’єктивного розкриття проблем державно-церковних відносин у радянську добу, про що свідчать, зокрема, монографії В. Єленського, В. Пащенка, В. Си­лантьєва. З’явилися праці й українських священнослужителів, таких як Михайло Матвієнко.

У роботі над дисертацією використовувалися надруковані у радянські часи джерела, що характеризують ставлення комуністичної партії та радянської держави до релігії та церкви. Вивчалися рішення й директиви РКП(б) і КП(б)У, декрети і постанови урядів РСФРР і УСРР з питань релігії та атеїзму, опубліковані у Зводі узаконень УСРР, "Бюлетені НКВС УСРР". Неабияке значення для дослідження мала збірка декретів, відомчих розпоряджень та визначень Верховного Суду РСФРР, УСРР та інших радянських республік з коментарями професора П.В. Ґідулянова, а також збірники законоположень щодо релігії з поясненнями НКВС УСРР.

Важливе значення для вивчення еволюції правової системи СРСР та УРСР мали праці В.Д. Гончаренка, Л.О. Зайцева, А.Й. Рогожина, В.О. Румян­цева, М.М. Страхова, О.О. Шевченка, О.Н. Ярмиша та ін.

Однак основними джерелами для дослідження були матеріали центра­льних і місцевих архівів України. У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України автор ретельно вивчав фонд ДПУ УСРР (ф. 5), у якому містяться справи ліквідаційної комісії з відокремлення церкви від держави, відділу культів, міжвідомчої комісії у справах безприбуткових спілок і громад. Ці матеріали висвітлюють роботу державних органів щодо розвалу церкви у 20-х роках.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) досліджувалися справи фонду загальних, організаційно-інструк­торських, статистичних, аґітаційно-пропа­ган­дистсь­ких та адміністративних органів. Тут зберігаються таємні документи ДПУ УСРР про релігійну кар­тину в республіці, опір віруючих антирелігійним акціям властей тощо. За допомогою матеріалів ЦДАГОУ вдалося відтворити розкольницьку діяль­ність партійних і державних органів на Донеччині. Водночас фонд 263, у якому містяться справи репресованих священнослужителів і мирян, виявився недоступним.

Велике зібрання матеріалів з історії державно-церковних відносин на Донбасі у 30-ті роки знаходиться в Державному архіві Луганської області. У цьому архівосховищі були вивчені фонди Луганського, Старобільського окружних виконкомів (ф. Р-693 і Р-1186), Спілки войовничих безвірників   (ф. Р-178). Автором були також проглянуті матеріали Державного архіву Донецької області.

Історія боротьби органів державної безпеки з релігійним підпіллям на Донбасі відображається лише в недавно розсекречених архівно-слідчих справах, які зберігаються в архівах управлінь Служби безпеки України в Донецькій і Луганській областях. Частину цих документів було передано до державних архівів. Складність роботи в архівах СБУ полягала в тому, що справи не систематизовані, і тому дисертанту довелося застосовувати фронтальний метод вивчення архівних матеріалів. Усі вони вперше вводяться у науковий обіг.

У підрозділі 1.2. – "Відокремлення церкви від держави та зміни в правовому становищі Православної церкви в революційні роки" – аналізуються перші радянські закони, що визначали правове становище церкви.

Принцип відокремлення церкви від держави склався, наприклад, у США і Франції наприкінці ХVІІІ століття. Причини, що породили його в цих країнах, були різні. У Сполучених Штатах Америки творці Конституції на­дали церкві незалежність від світської влади, щоби вона могла отримати по­вну свободу в реалізації своїх духовних, моральних і виховних цілей. А у Франції цей принцип став результатом войовничої антиклерикальної боро­тьби під час Французької революції. Держава у цьому випадку не була нейт­ральною щодо церкви, а, навпаки, проводила дискримінаційну антицерковну політику. Саме французький досвід взяли на озброєння російські більшовики.

Українські більшовики, розпочавши створення власної правової бази, запозичили законодавчий досвід Російської Федерації. 22 січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України ухвалив Декрет "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", узявши за основу аналогічний закон Ради народних комісарів РСФРР від 23 січня 1918 року. Принцип відокремлення церкви від держави був закріплений у Конституції Української Соціалістичної Радянської республіки, затвердженій у березні 1919 року.

Ліквідуючи панівне становище Православної церкви, радянський уряд прагнув витиснути її з усіх ділянок життя. Особливу увагу більшовики приділяли обмеженню впливу церкви на молоде покоління. Вони не могли допустити проникнення релігії у свідомість “соціально здорових” груп населення, особливо в середовище робітничо-селянської та інтелігентської молоді. З цією метою школа відокремлювалася від церкви. Усі духовні училища й семінарії було передано у відання Народного комісаріату освіти, а всі законовчителі звільнені від роботи в школі. Декретом від 22 січня 1919 року й постановами НКО України у навчальних закладах заборонялося викладання Закону Божого та інших віровчень, а також відправлення релігійних обрядів. Інструкцією НКЮ, НКВС і НКО УСРР від 10 листопада 1920 року групове навчання віровченням дітей, які не досягли 18 років, не допускалося. Пізніше НКВС роз’яснив, що діти могли навчатися релігії лише індивідуально "у своїй квартирі в межах даної сім’ї". Цій категорії населення також не дозволялося бути членами релігійних громад.

Більшовицький уряд проголошував, що правова санкція відокремлення церкви від держави в Конституції мала стати умовою забезпечення повної релігійної свободи. Її складовими елементами радянський законодавець називав свободу совісті та церковну свободу. Радянські правознавці стверджували, що про свободу совісті мова може йти лише тоді, коли кожному громадянинові надаються:

- свобода вибору релігії, що передбачає й свободу заснування нових віровчень;

- свобода сповідань, зокрема свобода здійснення релігійних обрядів і свобода пропаганди;

- користування громадянськими та політичними правами, незалежно від релігійних вірувань; 

- свобода не мати ніякої релігії.

Іншим складовим елементом релігійної свободи є церковна свобода. Під цим поняттям радянські юристи 20-х років розуміли свободу заснування нових релігійних громад, свободу церковної організації й управління та повну рівність перед законом усіх релігійних об’єднань, чиї цілі не суперечать чинному законодавству. Однак попри проголошення релігійних свобод власті з самого початку попрали закріплений у радянській Конституції принцип свободи совісті.

Декретом від 22 січня 1919 року значно підривалися економічні підвалини церкви. РПЦ була позбавлена всього майна, яке оголошувалося народною власністю й переходило на баланс рад робочих і селянських депутатів. Церкві заборонялося володіти власністю, але, на відміну від Росії, в Україні вона деякий час ще мала права юридичної особи.

Автор встановив, що на Донбасі в 1917-1919 роках місцеві більшовики ще не мали чіткого плану антирелігійної боротьби, яка на той час переважно зводилася до розправи над духівництвом і мирянами та пограбувань храмів і монастирів.

– включає аналіз центральних і місцевих нормативних актів, якими у 20-ті роки реґламентувалося життя церковних громад, визначався порядок їх заснування і ліквідації, реґулювалася діяльність спеціальних партійних і радянських органів у релігійній сфері. Розглядається структура і функції цих підрозділів, розкривається їх роль у розпалюванні міжконфесійної ворожнечі й розвалі церкви. У розділі досліджуються особливості впровадження радянського законодавства щодо релігії на Донбасі.

У підрозділі 2.1. – "Практика впровадження радянського законодавства про релігію в Донецькому реґіоні в 20-х роках" – досліджується правове реґулювання державно-церковних відносин на Донбасі у період НЕПу. Після того, як сподівання більшовиків на швидку перемогу світової революції й побудову комунізму виявилися марними, вони усвідомили, що боротьба з релігією буде тривалим процесом. Автор встановив, що у 1921-1922 роках представники влади впроваджують на Донеччині радянське релігійне законодавство й намагаються за його допомогою вреґулювати державно-церковні відносини.

Роботу по відокремленню церкви від держави з липня 1920 року очолив Наркомат юстиції. Впровадженням радянських узаконень з релігійних питань у губерніях і повітах мали займатися спеціальні ліквідаційні підвідділи або комісії (ліквідкоми) з відокремлення церкви від держави при відділах юстиції.

З метою поліпшення роботи з відокремлення церкви від держави ВУЦВК своєю постановою від 6 вересня 1922 року передав ліквідком з НКЮ у відання адміністративного відділу Адміністративно-організаційного управління НКВС УСРР (у Росії – відділу загальних справ Центрального адміністративного управління НКВС РСФРР), який відігравав неабияку роль у відносинах між державою та церквою. В округах адмінвідділи існували при окрвиконкомах. Згідно з "Положенням про адмінвідділи окрвиконкомів" від 30 липня 1925 року ці підрозділи були відповідальні за впровадження в життя постанов і розпоряджень центральних органів влади й окрвиконкомів з адміністративних питань, зокрема відокремлення церкви від держави й нагляду за діяльністю релігійних громад. 1924 року ліквідаційну комісію, яка виконала свою місію щодо передачі церковного майна релігійним громадам, було скасовано. Естафету боротьби з церквою від неї перейняв відділ культів НКВС УСРР. В округах відділи культів існували при адмінвідділах окрвиконкомів.

Наглядом і реґламентацією життя релігійних громад в Україні займалися органи державної адміністрації: від сільської ради до ВУЦВК. У царині державно-церковних відносин в УСРР найвищою інстанцією був ВУЦВК, а в період між сесіями - Президія ВУЦВК.

Дисертант дійшов висновку, що держава мала справу не з усією церквою як єдиною організацією, а лише з окремими громадами. Жодна релігійна громада не могла розпочати своєї діяльності без реєстрації в спеціально створеній міжурядницькій комісії НКВС у справах безприбуткових спілок і об’єднань. Мінімальна кількість засновників релігійної громади в УСРР мала бути не менше 20-ти фундаторів (з липня 1923 року не менше 50-ти).

РКП(б) не задовольнялася лише декретованим відокремленням церкви від держави. Більшовицький провід наполягав розгорнути широкомасштабну антирелігійну пропаганду, керівництво якою здійснював аґітаційно-пропагандистський відділ (аґітпроп) при ЦК РКП(б). 1922 року при ньому було сформовано Антирелігійну комісію (АРК). Автор встановив, що це був таємний орган, який у 1922-1929 роках визначав усю антирелігійну політику в СРСР. В Україні була утворена Комісія Політбюро ЦК КП(б)У з антирелігійної пропаганди, або Всеукраїнська антирелігійна комісія (ВУАК).

Радянське законодавство обмежувало діяльність церкви тільки задоволенням релігійних потреб віруючих. Але на практиці виявилося, що віруючі не могли вільно користуватися навіть цими правами.

У 20-х роках влада провела кілька акцій, спрямованих проти церкви. 1920 року партійний провід розгорнув кампанію з ліквідації святих мощей, яка болісно вдарила по почуттях віруючих. У 1922-1923 роках під приводом допомоги голодуючим було організовано вилучення церковних коштовностей. Цими заходами уряд прагнув поповнити державну казну і водночас завдати удару по економічній основі церкви.

Автор довів, що тиск на церкву в Донецькому реґіоні в період НЕПу був жорсткішим, ніж в інших, переважно сільських реґіонах України. Комуністичний уряд вважав, що в промисловому краї релігія має слабкі позиції й тому був упевнений, що тут буде легше розправитися з церквою. На місцях набувають масового характеру закриття храмів, глумління над почуттями віруючих тощо. Звичайною справою стало грубе порушення радянського законодавства про культи місцевими органами влади, які прагнули прискорити процес викоренення релігії в Донецькому реґіоні. Більшовики безжально придушували опір віруючих, що призводило до кровопролиття.

У підрозділі 2.2. "Нормативно-правова основа діяльності партійних і державних органів по розколу Православної церкви на Донбасі" –  розглядаються нормативно-правові акти, якими реґламентувалася діяльність партійних і державних органів у справі розвалу церкви. У  роки НЕПу одним із головних напрямків антирелігійної політики було провокування й поглиблення церковних розколів. Влада сприяла міжконфесійній ворожнечі між Українською православною,  Українською автокефальною православною, Українською синодальною та Українською соборно-єпископською церквами. Зіштовхуючи між собою різні угруповання, держава прагнула послабити позиції церкви.

Особливе місце в здійсненні релігійної політики СРСР займало у 20-х роках спеціальне VI відділення таємно-політичного відділу ОДПУ, а в 30-х роках – 3 відділ V управління НКВС по боротьбі з церковно-сектантською контрреволюцією. Органи державної безпеки відіграли величезну роль у справі руйнування церкви. Ними проводилася кампанія з вилучення церковних коштовностей, підготовлювалося проведення розкольницьких з’їздів, викривалися і знищувалися "контрреволю­ційні" організації церковників, впроваджувалася в церковне середовище аґентурна мережа. На той час органи ДПУ утримували оплачуваних аґентів в усіх окружних управліннях Української синодальної церкви. Кожний свій крок з ДПУ УСРР узгоджував Собор єпископів України. Спецслужби утримували 84 інформатори в усіх єпархіях Української православної церкви. Найменш поступливими виявилися автокефалісти. Державне політичне управління не мало можливості впливати на діяльність Вищої православної церковної ради УАПЦ. Воно задовольнялося лише повідомленнями своїх інформаторів про настрій серед її членів.

Дисертант довів, що діяльність органів ДПУ та НКВС з розколу церкви реґулювалася виключно таємними підзаконними актами.

У третьому розділі  – "Реґулювання відносин між тоталітарною державою та православними церквами в Україні" – аналізується законодавство щодо релігії, яким реґулювалися державно-церковні відносини у 30-ті роки, розглядаються репресивні акції радянського уряду проти духівництва і віруючих, визначаються масштаби й наслідки цих заходів у Донецькому реґіоні.

У підрозділі 3.1. – "Зміни в радянському законодавстві про релігію наприкінці 20-х років" – розглядаються нормативно-правові акти, якими реґламентувалася діяльність релігійних об’єднань в умовах загострення державно-церковних відносин.

Упровадження плану соціалістичного будівництва в СРСР викликало незадоволення політикою комуністичного проводу, що призвело до масових антиурядових виступів, у тому числі “церковних заколотів”. Релігійного забарвлення набули антиколгоспні бунти. Зростання руху опору спонукало більшовицький провід завдати нищівного удару всім силам, котрі могли скласти опозицію комуністичній владі, зокрема Православній церкві. Усіх попередніх антицерковних заходів виявилося недостатньо. Маси навіть у промисловому Донбасі, на який атеїсти покладали великі надії, надто повільно поривали з релігією.

Наприкінці 20-х років антицерковна війна переросла у нову фазу. В Україні раніше ніж в Росії було систематизоване законодавство про релігію. Правила про культи було включено до Х розділу Адміністративного кодексу УСРР, який набрав чинності 1 лютого 1928 року. Новою Конституцією УСРР заборонялася релігійна пропаганда, складовий елемент свободи совісті. 8 квітня ВЦВК і РНК РСФРР ухвалили Постанову "Про релігійні об’єднання". А 29 грудня НКВС УСРР затвердив Положення "Про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад та систему обліку адмінорганами складу релгромад та служників культу". Це положення лягло в основу інструкції Секретаріату Президії ВУЦВК від 23 червня 1932 року.

Дисертант дійшов висновку, що уряд посилював і економічний тиск на церкву. Відтепер значно збільшилося оподаткування релігійних організацій. Задушені непомірними податками громади змушені були припиняти свою діяльність.

1929 року був підготовлений ґрунт для масового закриття храмів. Органи влади могли заборонити громаду в разі порушення нею умов статуту  або якщо кількість членів громади становила менше 50-ти осіб. Власті розривали з релігійною громадою угоду про передачу їй молитовні у випадку знищення або псування переданих речей, нездійснення віруючими ремонту храму, несплати страхування і місцевих зборів, неправильного складання опису “культового майна” або відсутності цього документу, невиконання п’ятидесяткою постанови окрадмінвідділу та НКВС про передачу молитовні в почергове користування іншій п’ятидесятці, а також у разі переходу п’ятидесятки до юрисдикції іншого церковного угруповання без перереєстрації в органах влади. Закриття могло відбутися і “з міркувань державної ваги”. Закрити храм дозволялося також через його незадовільний технічний стан, який міг загрожувати “громадській безпеці”, після відповідного рішення спеціальної технічної комісії, створеної окружним адміністративним відділом. Заборона громад передбачалася також за клопотанням значної більшості громадян тієї місцевості, де існувала релігійна громада. Вилучення молитовні дозволялося за мотивованою постановою окрвиконкому, якщо цей будинок необхідний для державних або громадських потреб. Рішення про ліквідацію громади ухвалювала президія окрвиконкому, постанова якої надсилалася на розгляд до НКВС УСРР. Після затвердження постанови Центральним виконавчим комітетом приміщення церкви остаточно вилучали.

У – "Практика застосування радянського репресивного зако­нодавства в сфері державно-церковних відносин у 30-ті роки" – досліджуються заходи боротьби держави проти церкви в 30-ті роки. У цей період масового характеру набула ліквідація церков. Переважна кількість релігійних громад у Донецькому реґіоні була знищена в першій половині 30-х років.

Уряд посилив наступ на духівництво, кількість якого скорочувалася внаслідок примушення священиків зректися сану, задушення непомірними податками, створення для священнослужителів нестерпних умов існування, адміністративного заслання, засудження на різні терміни позбавлення волі або фізичного знищення.

Великих втрат церква зазнала у 1932-1933 роках, коли в Україні спалахнув голодомор, організований партійним керівництвом СРСР. Тим самим була значно підірвана соціальна база церкви на селі.

Дисертант дійшов висновку, що ствердження тоталітарної системи супроводжувалося посиленням репресивних акцій проти віруючих. Дедалі зростала кількість православних, які звинувачувалися за статтею 54¹⁰ КК УСРР у редакції 1927 року. Під дію цієї статті можна було підвести будь-яку проповідь чи розмову релігійного характеру. У другій половині 30-х років розправа над віруючими досягла апогею. Напередодні Великої Вітчизняної війни релігійне життя в краї майже повністю було задушене. У Донецькому реґіоні було закрито понад 550 храмів, заборонено будь-яку леґальну діяльність релігійних громад, репресовано значну кількість духовенства і мирян.