Чернега А.П. Правове регулювання діяльності органів міліції Української РСР у 1956 - 1985 рр. : Чернега А.П. Правовое регулирование деятельности органов милиции Украинской ССР в 1956 - 1985 рр.

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зазначається зв’язок роботи з науковими програмами, темами, планами; визначаються об’єкт, предмет дослідження; формулюються його мета і основні завдання; розкривається методологія наукового пошуку, новизна роботи, найбільш суттєві наукові положення, висновки та пропозиції, їх практичне значення; наведено відомості про апробацію та публікацію основних положень дисертації, її структуру і обсяг.

У першому розділі “Аналіз джерельної бази і наукової літератури” проаналізовано широкий масив архівних і документальних матеріалів, рівень і стан наукових досліджень проблеми в радянській та вітчизняній науці.

Вагоме значення для об’єктивного розкриття обраної дисертантом теми мають Конституції УРСР 1937 і 1978 рр. і законодавчі акти Верховних Рад СРСР та УРСР, укази Президій Верховних Рад СРСР і УРСР, рішення Ради Міністрів СРСР і УРСР, підзаконні акти вищих органів управління, постанови і директиви КПРС і Компартії УРСР

Важливим джерелом для дослідження проблеми правового регулювання діяльності міліції стали Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси УРСР, затверджені IV сесією Верховної Ради УРСР п’ятого скликання 28 грудня 1960 р. До Кримінального кодексу не ввійшли понад 70 статей КК УРСР 1927 р., що мали репресивний характер. У кримінально-процесуальному законодавстві було чітко сформульовано положення про порушення кримінальної справи, дізнання і попереднє слідство, про провадження справ у суді першої інстанції, касаційних і наглядових структурах, про виконання вироків, ухвал і постанов суду, застосування примусових заходів медичного характеру.

Основні завдання, місце і роль міліції в системі органів державного управління було визначено в Положеннях “Про радянську міліцію”, затверджених Радою Міністрів СРСР 17 серпня 1962 р. і 8 червня 1973 р.

Найбільш повно розкривають зміст роботи органів міліції, проблеми організаційно-кадрового характеру, виконання функціональних обов’язків відомчі підзаконні акти МВС СРСР і УРСР, управлінь і відомств органів внутрішніх справ. На матеріалах цих документів автор здійснив аналіз, узагальнення та дійшов висновків про реальні результати правового забезпечення, удосконалення структури, кадрової політики, боротьби зі злочинністю та інших напрямів роботи органів міліції.

Вивченню теми сприяли матеріали рішень і постанов з’їздів КПРС, Компартії УРСР та пленумів їх центральних комітетів. Визначальними в роботі органів правопорядку стали рішення ХХ з’їзду КПРС “Про подолання культу особи і його наслідків” та заходи ЦК партії щодо зміцнення законності та суворого дотримання прав громадян, гарантованих Конституцією.

Вагомою джерельною базою дослідження стали опубліковані документи і матеріали. Серед них: Свод законов СССР, Звід законів Української РСР, Сборник законов Украинской ССР и указов Президиума Верховного Совета Украинской ССР: 1938–1979, Сборник нормативно-правовых актов Министерства внутренних дел Украинской ССР. Особливо слід відзначити тритомний збірник документів П.П. Михайленка і Я.Ю. Кондратьєва “Історія міліції України в документах і матеріалах”. Третій том видання вміщує нові документи і змістовні матеріали, що сприяють об’єктивній оцінці суперечливого характеру правового регулювання діяльності міліції у 1956–1985 рр. У названих збірниках містяться важливі законодавчі та підзаконні акти, аналіз яких дозволив автору об’єктивно розкрити правові засади функціонування міліції, визначити проблеми і перспективи її розвитку. Змістовний матеріал про виконання органами міліції своїх функціональних обов’язків автор почерпнув з документів архіву МВС України.

Для написання дисертаційного дослідження здобувачем використано матеріали і положення, що розробили у своїх працях В.Б. Авер’янов, С.С. Алексєєв, І.І. Веремеєнко, О.Ф. Гранін, А.Т. Дзапаров, М.І. Єропкін, А.П. Закалюк, В.Л. Зеленько, М.М. Іванов, Д.Д. Ільїн, С.Г. Ілясов, Ю.В. Кідрук, А.П. Клюшниченко, Л.М. Колодкін, А.П. Коренєв, В.В. Копєйчиков, А.П. Косіцин, В.В. Лазарєв, С.Л. Лисєнков, А.Ф. Малигін, П.П. Михайленко, Р.С. Мулукаєв, О.Ф. Мураметс, В.М. Пєхов, А.Ф. Пєхтєрєв, В.Ф. Погорілко, А.Д. Поліщук, Л.Л. Попов, А.В. Самійленко, А.В. Серьогін, В.В. Скибицький, І.В. Соколов, С.С. Стрєльніков, В.Ф. Сухарьов, Ю.А. Тихомиров, К.С. Чекалін, Т.М. Шамба, М.О. Щелоков, Г.П. Шелудько та деякі інші.

Переважна їх більшість присвячена розробці проблем теорії державного управління й адміністративного права, натомість правове регулювання діяльності органів міліції УРСР, а саме: нормативна база, інституційні основи, принципи і функції, кадрове, наукове та матеріально-технічне забезпечення в них майже не висвітлено. Теоретичні положення і висновки праць названих авторів щодо форм, змісту, характеру і наслідків законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності сформульовано відповідно до ідейно-політичних засад КПРС, під впливом яких перебували правова система і юридична наука, зокрема.

Обрана тема дослідження не знайшла належного відображення і в наукових працях вітчизняних учених. Окремі аспекти проблеми, після здобуття Україною незалежності, частково розглядали: П.М. Білий, І.П. Голосніченко, О.Ф. Гіда, Є.В. Зозуля, М.І. Ільїнський, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.К. Колпаков, Я.Ю. Кондратьєв, А.Ю. Олійник, В.Д. Сущенко, А.П. Тимченко, К.Б. Толкачев, А.Г. Хабібулін, А.Є. Шевченко, П.П. Шепеля та ін.

Останнім часом з’явилася низка праць з проблем історії міліції УРСР зазначеного періоду. Окремі аспекти проблеми піддали вивченню В.А. Довбня, Е.М. Кисілюк та деякі інші науковці, здійснивши спробу розкрити організаційно-правові засади діяльності міліції, її зусилля, спрямовані на охорону громадського порядку, власності та захисту прав і свобод громадян, співпраці з громадськими об’єднаннями в боротьбі зі злочинністю. Реформування органів дізнання та досудового слідства УРСР у 1956–1985 рр. вивчали А.С. Чайковський і С.В. Губар. Та обрана нами тема в їх працях висвітлюється лише епізодично; ця робота лише розпочалася і потребує значних зусиль і підготовлених науковців. Правове регулювання діяльності міліції УРСР в 1956–1985 рр., на жаль, не знайшло належного відображення в дисертаційних дослідженнях вітчизняних правознавців.

Здійснений дисертантом аналіз наукової літератури переконливо доводить, що правове регулювання статусу та діяльності міліції УРСР в 1956–1985 рр. не стало предметом спеціального комплексного дослідження в сучасній Україні.

Широке використання нормативно-правових актів, архівних джерел, наукових досліджень правознавців та істориків дозволило автору здійснити спробу висвітлити обрану тему. Визначальна роль при написанні дисертації належить архівним матеріалам, саме тим документам, які маловідомі або взагалі не відомі колу науковців. Ґрунтовний аналіз нормативно-правових і підзаконних актів дозволив авторові дослідження об’єктивно висвітлити стан правового регулювання діяльності міліції, визначити його проблеми і перспективи розвитку, синтезувати теоретично та практично значущі висновки.

У другому розділі “Нормативно-правові основи правоохоронної діяльності органів міліції” здійснено аналіз і визначено роль конституційних засад, законодавчих і підзаконних актів у правовому забезпеченні й утвердженні законності в діяльності органів міліції УРСР.

Конституції СРСР 1936 р. і УРСР 1937 р. не стали тими політико-правовими документами, що визначили юридичні межі втручання радянської держави у сферу політичної, економічної та соціальної свободи людини, їх норми не набули пріоритетного значення в правовій системі та закріпленні демократичних засад функціонування органів внутрішніх справ і їх складової – міліції.

Важливими актами, що знаменували початок демократизації радянського права і правового забезпечення діяльності органів міліції, були укази Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. “Про перегляд чинних нормативно-правових актів кримінального законодавства” та від 1 вересня 1953 р. “Про ліквідацію Особливих нарад і воєнних трибуналів при МВС СРСР і союзних республік”, а також закони: “Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуальних кодексів”, “Про основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік”, прийняті 11 лютого 1957 р. і 25 грудня 1985 р. та Положення про радянську міліцію.

Дисертант доходить висновку, що протягом 1956–1964 рр. атмосфера правового нігілізму в державі та суспільстві почала розряджатися демократичними правотворчими діями: здійснено перші кроки на шляху правового забезпечення діяльності міліції і демократизації кримінального законодавства, що позбулося низки середньовічних покарань; обмежено застосування адміністративних штрафів, виправних робіт та інших заходів адміністративного примусу. Натомість, на шляху викорінення злочинності, радянське законодавство спрямовувало діяльність органів міліції та інших правоохоронних структур на посилення кримінальних репресій, насамперед щодо діянь, спрямованих проти держави, громадського порядку, життя і здоров’я громадян.

Наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. законодавство, що регулювало діяльність міліції, отримало подальший розвиток у низці нормативних актів, прийнятих Президією Верховної Ради СРСР: Положенні про взяття під варту від 11 липня 1969 р.; указі Президії Верховної Ради СРСР “Про участь захисника в кримінальному процесі” від 3 лютого 1970 р.; постанові “Про основні обов’язки та права радянської міліції щодо охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю” від 8 червня 1973 р.

Основним чинником, який прискорив широкий процес підготовки нових і удосконалення та упорядкування чинних нормативних актів, що регулювали діяльність органів міліції, на думку автора, стало прийняття Конституцій СРСР (1977 р.) і УРСР (1978 р.). Значне розширення в Основних Законах обсягу і змісту прав громадян поставило перед міліцією низку нових завдань: створення необхідних нормативно-правових, організаційно-кадрових і матеріально-технічних умов реалізації цих прав і свобод; підвищення рівня професійної підготовки і правової культури співробітників для вмілого та правильного застосування і тлумачення норм права, пропаганди чинного законодавства. Конституції і закони органів радянської законодавчої влади стали важливою передумовою й основою для формування і розвитку нормативно-правової бази, що забезпечувала роботу правоохоронних органів, значно розширили соціальні функції міліції.

Незважаючи на те, що обидві Конституції УРСР 1937 і 1978 рр. в цілому мали демократичний характер, переважна більшість їх положень були заідеологізованими та декларативними, інтереси держави та суспільства в них превалювали над інтересами особи. Вони не стали повною мірою підґрунтям для створення системи нормативно-правових актів, які мали забезпечити організацію і функціонування органів міліції у правовому полі Основних законів. У процесі розробки і прийняття законів допускалися поспішність, диктат, волюнтаризм і порушення правових принципів.

У дисертації доведено, що важливе місце в нормативному регулюванні діяльності міліції займали відомчі підзаконні акти МВС СРСР і УРСР, що виступали одним із засобів здійснення процесу управління, забезпечення організаційної стабільності її структурних підрозділів. Різноманітність форм нормативних актів (накази, положення, директиви, настанови, інструкції, правила, керівництва, статути тощо) визначала необхідність їх чіткого розмежування, упорядковане використання за рівнями системи МВС, на яких вони могли прийматися, за призначенням, структурою, змістом і сферою діяльності. У системі МВС УРСР було створено нормативно-статутні і нормативні відділи, де працювали відомі вчені-юристи та працівники міліції з великим досвідом роботи, які приводили відомчі акти у відповідність до Конституції УРСР. У 70-х роках набула поширення практика видання спільних відомчих актів МВС з іншими міністерствами для забезпечення охорони державної власності та захисту прав громадян.

Автором обґрунтовано висновок, що в системі МВС СРСР і УРСР видавалася велика кількість інших актів, спрямованих на врегулювання їх діяльності, не передбачених законодавством. Це були директивні і циркулярні листи, методики, правила, інструктивні вказівки, зміст яких нерідко повторювався і мав суперечливий і антидемократичний характер. Як правило, в основу відомчих нормативних актів, покладалися принципи партійного керівництва та “соціалістичної законності”.

Аналіз нормативних актів МВС СРСР і УРСР, виданих протягом 1956–1985 рр. свідчить, що вони були суттєвою частиною джерел радянського законодавства. Основним їх змістом і завданням було забезпечення правового регулювання відносин в організації роботи, взаємодії, порядку, послідовності дій, зміцнення службової дисципліни працівників міліції. Проте дисертант відзначає, що, як і чинне законодавство, відомчі акти недостатньо повно і конкретно регламентували організаційно-правове забезпечення міліцією конституційних прав і свобод громадян. Відомчі нормативні акти, що мали бути адресовані тільки суб’єктам даного відомства й обмежуватися регламентацією організаційно-процесуальних відносин у сфері функціонування органів міліції, обмежували права і свободи громадян. Відсутність чіткої класифікації видів актів, їх критеріїв за змістом і призначенням, призводила до непорозумінь на практиці, а відповідно і до зниження ефективності роботи органів міліції.

Історико-правовий аналіз рішень з’їздів КПРС і Компартії УРСР, постанов їх центральних органів, дає підстави для висновку, що у цей період намітився перелом у діяльності органів внутрішніх справ. Партія зробила спробу децентралізації керівництва правоохоронними органами і поставила їх діяльність під контроль прокуратури. Вона вимагала від міліції дотримання конституційних норм і правових актів, посилення боротьби з злочинністю та охорони державної власності, сприяла удосконаленню правового і матеріально-технічного забезпечення її діяльності, розвитку організаційних структур, зростанню професійної підготовки і поліпшення побуту працівників.

Натомість, відсутність чіткого визначення основних напрямів розвитку радянського права в рішеннях з’їздів КПРС і постановах її центральних органів указували на те, що партія не бажала стверджувати принцип верховенства права. Тотальне втручання в діяльність міліції сковувало ініціативу й активність у виконанні покладених на неї функцій. Протягом 70-х – першої половини 80-х рр. ЦК КПРС ухвалив низку постанов, спрямованих на посилення правового регулювання суспільних відносин, основні положення яких суперечили Декларації прав людини, нормам інших міжнародно-правових актів. У правовому регулюванні діяльності органів міліції намітилися нові небезпечні тенденції, нехарактерні для періоду культу особи, але пов’язані з одним із основних постулатів правового нігілізму – утопічного уявлення про те, що з наближенням “соціалістичного суспільства” до комунізму “право відмиратиме” і що цей процес можливо прискорювати шляхом заміни покарань у суді морально-виховними санкціями партійних і громадських організацій і трудових колективів.

  Здобувач робить висновок, що в основі радянських конституцій і всіх нормативно-правових актів містилися ідеї і принципи, сформульовані в рішеннях КПРС, а тому їм властивий ідеологічний, декларативний і нерідко антидемократичний характер. Партійні документи мали не лише внутріпартійне, а й керівне значення для діяльності державних органів. Тотальне втручання в роботу законодавчих і виконавчих органів, виконання партійними органами функцій безпосереднього управління державними справами, перетворювали керівні структури партії на надзвичайні адміністративно-розпорядчі органи.

Процес демократизації радянського права і правового регулювання діяльності органів міліції протягом 1956–1985 рр. мав, як позитивні, так і негативні наслідки. Законотворча діяльність щодо правового забезпечення роботи міліції, децентралізації її керівництва, контролю за діяльністю правоохоронних структур з боку партійних і радянських органів, прокуратури мала позитивні наслідки. Було вперше реабілітовано жертв сталінського режиму, ліквідовано інструменти масового терору та репресій. Проте партія, зломивши репресивний механізм адміністративно-командної системи 30-х – початку 50-х рр., не змогла створити іншого механізму, істинно демократичної альтернативи сталінізму.

У третьому розділі “Правові основи удосконалення системи і структури органів міліції” досліджується процес розвитку й утвердження принципів діяльності міліції, зміни в системі її центральних і місцевих органів, удосконалення правового забезпечення підготовки і виховання кадрів.

 Вивчення теоретичних основ і принципів діяльності органів міліції дає підстави для висновку, що вони базувалися на класовій природі радянської держави, на ідеології правлячої КПРС. У їх основу покладено ленінські принципи організації і діяльності державної влади, такі як класовість, партійність, народність, демократичний централізм, соціалістична законність, плановість, науковість і чітке організаційне оформлення. Вони зберегли свою класову сутність і соціальне спрямування, але форми їх виявлення і масштаби регулятивної дії у 1956–1985 рр. дещо змінилися. Принципи діяльності органів правопорядку знайшли найбільш повне втілення у Положеннях про радянську міліцію.

Дисертант стверджує, що принципи організації та діяльності міліції постійно взаємодіяли і перебували в стані взаємної обумовленості. Форми їх прояву змінювалися разом зі зміною конкретного суспільно-політичного становища, але соціальна природа, пронизана та наповнена ідеологією КПРС, залишалася незмінною. Більшість із них, особливо галузеві, існували поза правом і не були законодавчо закріплені, а тому не могли належати до правових принципів.

Досліджуючи питання правового забезпечення, реформування організаційної структури і перебудови системи управління органів міліції, здобувач робить висновок, що суттєві зміни в її діяльності відбулися з прийняттям Радою Міністрів УРСР і ЦК КП України постанови від 16 листопада 1956 р. На її виконання було реорганізовано управління МВС та управління міліції в областях, краях в управління внутрішніх справ виконавчих комітетів обласних (крайових) Рад депутатів трудящих, а відділи (відділення) міліції в містах і районах – у відділи (відділення) міліції виконавчих комітетів міських і районних Рад депутатів трудящих. Органи міліції підпорядкували вищому структурному органові внутрішніх справ і Радам та їх виконавчим комітетам.

Необхідність удосконалення нормативно-правової бази реформування органів міліції, стверджує автор, була зумовлена намаганням політичного керівництва СРСР подолати наслідки сталінського режиму і демократизувати суспільно-політичне життя. У 1956–1976 роках було прийнято нормативно-правові акти, що спричинили суттєві зміни в їх структурі: апарати МВС і міліції об’єднано в єдині управління (відділи) виконавчих комітетів місцевих рад, що призвело до скорочення чисельності працівників; ліквідовано союзне міністерство внутрішніх справ, а його функції передано республіканським МВС, що зміцнило їх самостійність і розширило компетенцію; створено слідчі управління, відділи і групи, а також відділи дізнання у складі союзних міністерств і управлінь обласних та міських виконавчих комітетів рад, що сприяло зростанню ефективності боротьби міліції зі злочинністю і поповненню її підрозділів кваліфікованими кадрами; організовано роботу відділів міліції і слідчих відділень на повітряному і залізничному транспорті; створено службу чергових, яка цілодобово управляла силами і засобами, миттєво реагувала на повідомлення про злочини чи порушення громадського порядку; введено новий статут патрульно-постової служби, що конкретизував завдання міліції щодо охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю; запроваджено посади дільничних уповноважених позавідомчої охорони, які здійснювали охорону господарських об’єктів; сформовано спеціальні підрозділи для розшуку осіб, які втекли з місць позбавлення волі; створено дитячі кімнати, працівники яких вели боротьбу з дитячою бездоглядністю, безпритульністю і правопорушеннями неповнолітніх; організовано роботу медичних витверезників для надання допомоги особам, які перебували в стані середнього і важкого сп’яніння або наркотичного збудження; в апараті МВС України створено самостійні структурні підрозділи – Управління адміністративної служби міліції, карного розшуку, по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності і спекуляцією, Державної автомобільної інспекції, пожежної безпеки, кадрів і слідче та організаційно-інспекторське управління та відділи. На базі останніх організували роботу штабів, що здійснювали постійне керівництво службами і підрозділами міліції, а також виконували внутрішні контрольно-інспекторські функції. До системи міліції ввели стройові та спеціалізовані частини, спеціальні школи, учбові пункти, науково-дослідні інститути та лабораторії, інші установи. На основі ретроспективного дослідження правових засад перебудови структури органів міліції у зазначений період, автор робить висновок, що означені заходи були обумовлені потребами соціально-політичної системи держави та моралі, права.

Зростання злочинності у 70-х – на початку 80-х рр. вимагало нагального правового регулювання процесу удосконалення структури органів міліції шляхом розширення повноважень і забезпечення кваліфікованими спеціалістами підрозділів карного розшуку, патрульно-постової служби, створення відділів боротьби з організованою злочинністю, раціонального визначення правового статусу слідчих апаратів, значного посилення матеріального і науково-технічного забезпечення охорони правопорядку і поліпшення матеріально-побутових умов міліціонерів.

Вивчаючи питання правового забезпечення підготовки і виховання кадрів міліції, здобувач дійшов висновку, що його основу становили відомчі нормативні акти, прийняті на виконання відповідних постанов ЦК КПРС і Компартії УРСР, ухвалених спільно з Радою Міністрів СРСР і УРСР. Вони забезпечили організацію і функціонування навчальних пунктів, а згодом республіканського центру початкової підготовки нового поповнення, курсів підвищення кваліфікації і вивчення передового досвіду для рядового і начальницького складу; введення системи бойової підготовки особового складу і поповнення його передовиками виробництва, комуністами і комсомольцями; створення управління кадрів відомства, що забезпечувало комплектування, розстановку, атестування та інспекцію працівників; налагодження потужної навчальної, науково-дослідної та експериментальної бази для підготовки спеціалістів вищої кваліфікації, наукових і педагогічних кадрів.

Дисертант стверджує, що немало було зроблено для формування професійного ядра керівних кадрів провідних служб, виховання та закріплення кваліфікованих спеціалістів, здатних на належному рівні вирішувати завдання боротьби з правопорушеннями, злочинністю та охорони громадського порядку.

Проте аналіз нормативно-правового забезпечення формування і підготовки кадрів міліції показав, що окремі норми не досить чітко встановлювали юридичну відповідальність працівників за порушення ними конституційних і законодавчих норм, не повною мірою сприяли створенню належних організаційних і матеріальних умов для їх правового виховання. Рівень професійної підготовки особового складу міліції залишався невисоким.

У четвертому розділі “Розвиток і удосконалення правового статусу органів міліції” розкрито процес оптимізації функцій, удосконалення форм і методів роботи центральних, обласних і районних органів міліції.

Автор підкреслює, що в тоталітарній радянській державі міліція захищала державні інтереси і забезпечувала стабільність правлячого режиму. Проте у другій половині 50-х років її позбавили функцій, не пов’язаних з охороною громадського порядку і боротьбою зі злочинністю; було здійснено спробу спрямувати нормативно-правове регулювання її діяльності на захист прав, свобод і законних інтересів громадян.

Дисертант робить висновок, що найбільш повно було визначено функції міліції у низці указів Президій Верховних Рад СРСР і УРСР і в Положеннях про радянську міліцію. Вони витікали з адміністративного, оперативно-розшукового і кримінально-процесуального напрямів роботи її органів і полягали в: забезпеченні охорони громадського порядку в населених пунктах і на транспорті; охороні державної та суспільної власності; захисті життя і здоров’я, прав і свобод громадян від злочинних посягань; попередженні та розкритті злочинів, розшуку та затриманні злочинців; провадженні дізнання і слідства; боротьбі з дитячою бездоглядністю і безпритульністю та запобіганні злочинам неповнолітніх; забезпеченні пожежної безпеки населених пунктів і об’єктів господарювання, а також безпеки руху на автомобільному транспорті; організації роботи паспортної і дозвільної систем.

Аналіз нормативно-правового забезпечення виконання органами міліції своїх функціональних обов’язків свідчить, що його ефективність залежала від дотримання принципів законності, гуманізму, соціальної справедливості, гласності, взаємодії з трудовими колективами і громадськими організаціями. Натомість, незважаючи на певні позитивні надбання в створенні правових засад функціонування органів міліції, остання не стала цілісною системою і не позбавилася окремих не властивих їй функцій з метою посилення безпосередньої правоохоронної діяльності. Командно-адміністративна система влади нерідко використовувала правоохоронні органи для виконання завдань, далеких від їх істинного соціального призначення.

Розглядаючи останнє питання четвертого розділу стосовно правових засад удосконалення форм і методів діяльності міліції, здобувач зазначає, що спроби демократизації суспільно-політичного життя і посилення правоохоронних функцій держави у 1956–1985 рр. вимагали від органів міліції пошуку і вибору найбільш ефективних форм і методів роботи для зміцнення законності та правопорядку. У другій половині 50-х – першій половині 60-х рр. було прийнято нормативно-правові акти, що сприяли удосконаленню основних форм і методів діяльності міліції для забезпечення високої оперативної готовності, мобільності і наступальності її підрозділів, посилення зв’язків і взаємодії з іншими службами, установами та громадськими формуваннями в боротьбі зі злочинністю.

Найбільш поширеними формами діяльності міліції у зазначений період були правові (видання актів управління, укладання адміністративних угод, адміністративне затримання, конфіскація, примусове стягнення штрафів та інші юридичні дії) і неправові, що включали конкретні дії організаційно-регламентного характеру (робота з особовим складом, прийом на службу, проходження служби, оплата праці та її наукова організація тощо); організаційно-соціального (соціальний стан і захист, державне страхування і відшкодування збитків, заподіяних співробітникам тощо); організаційно-економічного (фінансування та матеріально-технічне забезпечення); організаційно-виховного характеру (виховна робота у відомстві та щодо інших осіб з метою забезпечення реалізації їх прав і свобод). Ці форми діяльності, на наш погляд, мали переважно управлінсько-організаційну спрямованість, а їх вибір, розвиток і наповнення новим змістом обумовлювалися характером завдань, поставлених перед міліцією.

Дисертант стверджує, що і методи охорони громадського порядку, затримання і конвоювання правопорушників, добору і розстановки кадрів, дослідження слідів злочинів, оперативної обстановки тощо, відображали зміст і характер радянського права, політичної та економічної основ тоталітарної держави.