Шевчук-Бєла Я.В. Правове становище національних меншин півдня України у складі Російської імперії наприкінці XVIII - на початку XX ст. (на матеріалах Одеси) : Шевчук-Бела Я.В. Правовое положение национальных меньшинств юга Украины в составе Российской империи в конце XVIII - начале XX в. (на материалах Одессы)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, визначено мету та завдання, об’єкт і предмет наукового дослідження, розкрито методологічну основу, аргументовано його новизну і практичне значення.

Перший розділ "Національна політика Російської імперії та формування національних громад на Півдні України наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст." складається з трьох підрозділів. У ньому проаналізовано джерельну базу дослідження та розглянуто питання національної політики Російської імперії наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. В окремому підрозділі досліджено процес формування національних громад в місті Одеса у зазначений період.

У підрозділі 1.1. "Історіографія та джерельна база дослідження" характеризується стан наукового опрацювання теми, здійснено аналіз праць попередників автора за проблемою, що досліджується, простежується джерельна база, що забезпечила інформаційний простір для дослідження.

 Протягом кінця ХХ – початку ХХІ ст. з’явилася значна кількість праць, присвячених поняттям "нація" та "етнос", "етнічна" та "національна меншина", пошуку їх співвідношення між собою.  Це,  зокрема,  роботи        В.Б. Євтуха, О.В. Нельги, Т.В. Рудницької, В.І. Никитюка, М.І. Панчука,         Б.В. Бабіна, О.М. Бикова К.М. Вітмана та ін. Велику увагу присвятили поняттю "національна меншина" автори "Малої енциклопедії етнодержавознавства" за редакцією Ю.І. Римаренка. Проте слід констатувати, що концепт "національна меншина" лишається об’єктом наукових дискусій і на сьогодні не має чіткого визначення.

Окремі аспекти проблеми правового становища національних меншин та ставлення до них уряду Російської імперії порушувались у дослідженнях учених ХІХ – ХХ ст.ст. (А.О. Скальковський, М.С. Державін, В.М. Кабузан        та ін.). 

Певна кількість наукової літератури присвячена різним аспектам правового становища євреїв в Російській імперії (І. Житецький,                      І.Г. Оршанський, Й. Петровський-Штерн та ін.); безпосередньо єврейському населенню міста Одеса у ХІХ ст. присвячено роботи С. Пена та                       С. Ципперштейна, які, проте, не містять аналізу правового статусу єврейської громади. Окремі аспекти розвитку грецької громади містяться у розвідках А.В. Ясь, С. Парадисопулоса, Ю.І. Ряхіна. Німцям, що перебували на території Російської імперії, у ХІХ ст. присвячено певну кількість історичних праць, де відображено складний процес їхнього переміщення з Німеччини та влаштування на нових землях (А.Г. Гойхборг, Г.Й. Готліб, А. Клаус,                  О.Р. Липранді). Ґрунтовними роботами останніх років, присвячених безпосередньо німцям Одеси та навколишніх колоній є статті та монографія Е.Г. Плесської-Зебольд, в яких аналізується у тому числі і правовий статус німецьких колоністів. Одеській вірменській діаспорі присвячено роботи          Д.А. Давтяна та Л.Х. Калустяна. Декілька наукових розвідок присвячено також окремим аспектам життєдіяльності болгарського та польського населення м. Одеса.

Крім того, окремі розділи присвячено історії представників різних національностей в Одесі у загальних роботах з історії міста – як ХІХ, так            і ХХ ст. (А.О. Скальковський, В.Я. Яковлєв, П. Герлігі та ін.).  

Проте  комплексного дослідження з цієї проблеми на означеній території в означений період у науковому обігу не існує.

 Поруч із цим слід констатувати, що протягом                                             кінця ХХ  – початку ХХІ ст. зроблено деякі спроби у цьому напрямку – як стосовно Південної України, так і стосовно інших регіонів у різні періоди. Це, зокрема, ґрунтовні роботи Леоніда Рябошапко "Правове становище національних меншин в Україні (1917 – 2000)" (Львів, 2001) та                     Мирона Капраля "Національні громади Львова ХVІ – ХVІІІ ст.ст. (соціально-правові взаємини)" (Львів, 2003); кандидатські дисертації П. Хайнера, "Правовий стан німецьких переселенців на Україні: історичний нарис від початку ХІХ століття до сучасності" (1992) та С.В. Пєткова "Переселенські національні меншини на українських землях у складі Російської імперії в ХVІІІ – на початку ХХ ст. (історико-правове дослідження)" (Харків, 1999). Означені роботи надають поштовх щодо подальших досліджень із цієї проблематики.

Документально-джерельна база з проблеми правового статусу національних меншин Південної України та зокрема міста Одеси становлять:

офіційно-документальні матеріали центральної влади (іменні накази імператора, накази Сенату та Синоду, інструкції, рапорти, доповіді, положення, Статути навчальних закладів та промислових підприємств, правила благодійних товариств тощо);

документальні матеріали місцевих органів влади (місячні відомості про прибуток, рапорти наглядачів колоній,  рапорти Одеського Ремісного приказу та ін.).

Значно полегшував роботу над дисертаційним дослідженням довідник "Одесса в Полном собрании законов Российской империи", виданий за редакцією П.П. Музиченка (Одеса, 2006).

Підрозділ 1.2. "Національна політика Російської імперії та "національні меншини" присвячено двом головним питанням, які є необхідними для подальшого дослідження. По-перше, це проблема визначення поняття "національна меншина".

Меншини у державах виникають в процесі історичного розвитку останніх, що обумовлюється багатьма факторами. У загальносвітовому контексті Р. Олівер виокремлює такі: 1) добровільна міграція, яка досить часто супроводжувалася приниженням місцевого населення; 2) примусова міграція африканського населення на американський континент за доби работоргівлі ХVІІ – ХVІІІ ст.ст.; 3) привезення за доби колоніалізму державами-метрополіями робочої сили туди, де вона була потрібна; 4) масова міграція з економічно нерозвинутих країн до економічно розвинутих за доби економічного піднесення 50 – 60-х рр. ХХ ст.; 5) розпад імперій –          Австро-Угорської, Оттоманської та виникнення нових держав. С.М. Пунжин додає до цих факторів  взаємодію різних етносів у процесі виникнення та розширення держав.

На думку О.О. Рафальського, перші нації формуються у середньовіччі. Вже тоді, в межах національних держав постає питання про статус національних меншин, який був зафіксований у ряді міжнародних договорів ХVІІ ст. Національні меншини утворилися внаслідок виникнення                 націй-держав (національних держав), для яких важливою умовою був збіг державної самоорганізації та етнічної приналежності їхнього населення.            Із середньовіччя і до ХІХ ст. включно, національні меншини здебільшого були ідентичними релігійним. Групи з відмінною етнічною ідентичністю в межах національних держав і становили національні меншини.

Вперше поняття "національна меншина" у внутрішній політиці було застосоване в Німеччині в ХІХ ст., у зв'язку з розвитком німецького націоналізму, якому "чужинці", тобто представники інших етносів, що мешкали на території Німеччини, "заважали" створити суспільну структуру, однорідну в культурно-етнічному відношенні.

В Російській імперії в ХІХ ст. категорія "національна меншина" не була офіційно впроваджена й не застосовувалась у законодавчих та інших документах. У зв'язку з цим, для визначення правового становища національних меншин на Півдні України наприкінці ХVІІІ –                                 на початку ХХ ст., зокрема на території міста Одеса, необхідно виокремити межі категорії "національна меншина".

За визначенням О.О. Рафальського, "національна меншина", по-перше,  об’єднує тільки громадян країни і цим відрізняється від етнічної меншини, яка включає осіб без громадянства, громадян інших держав, біженців, мігрантів; по-друге, не займає домінуючого становища в суспільстві, що обумовлює відстоювання нею політичних прав та юридичного захисту. Стосунки між національною більшістю і національною меншістю можуть набувати в різних країнах характеру від толерантно-патерналістського до дискримінаційно-антагоністичного; по-третє, національна меншина поступається в чисельному відношенні решті громадян, але є достатньою для впливу на політичне життя регіону компактного проживання або країни в цілому. В залежності від політики  державних структур щодо національних меншин (асиміляційної чи плюралістичної) відбуваються її самовідтворення і розвиток, а відповідно формується позиція щодо держави (від конформістської до радикально-конфронтаційної); по-четверте,  національна меншина прагне зберегти свої особливості в мові, культурі, релігії, для чого створює спеціальні інституції, національно-культурні центри, освітні товариства тощо.

Наведені позиції щодо визначення національних меншин в цілому можуть бути застосовані щодо представників національних громад міста Одеса ХІХ ст., за винятком пункту щодо "громадян країни".

По-друге, у підрозділі розглядаються головні аспекти національної політики Російської держави та ставлення до приєднаних народів, які можна визначити як "національні меншини".

Національна політика Російської держави, яка почала формуватися  ще у ХV – ХVІ ст.ст. характеризувалася: захопленням земель, які уряд вважав для себе життєво необхідними; використовуванням приєднаних територій в якості джерела сировини та продуктів харчування для російської етнічної території; для досягнення цього проводилась поступова політика асиміляції; для запровадження асиміляційних процесів уряд шукав співробітництва з лояльними представниками панівних верств, які пізніше були інтегровані і прийняті до аристократії імперії; ідеологічним обґрунтуванням агресії здебільшого були релігійні, місіонерські мотиви: просвітництво "бусурман" (Казанське та Астраханське ханства); захист одновірців (Грузія, Вірменія, Україна, Польща); викорінення язичництва, навернення на "справжню віру" та впровадження просвітництва (Північний Кавказ, Сибір). У підрозділі вказується також на політику  державного антисемітизму, яка проводилася Російською імперією – впровадження "межі осілості" тощо.

 Колонізаційна політика стосовно Південної України мала значну кількість спільних рис з колонізацією інших земель Російською імперією, проте мала й певні особливості. Це, передусім, інтереси Російського уряду щодо переселенців: необхідність створення землеробської верстви на цій території обумовила велику кількість як "внутрішніх", так і "зовнішніх" переселенців, яким надавалися певні пільги.

У підрозділі 1.3. "Формування національних громад у місті Одеса" розглядається процес формування багатонаціонального складу населення Південної України наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Це було обумовлено багатьма чинниками. Передусім до цього спричинилися військові конфлікти між трьома державами: Річчю Посполитою, Російською та Османською імперіями. Територія Півдня України була стратегічно важливою для всіх учасників конфліктів. Крім цього, важливу роль у заселенні краю відіграло його вигідне географічне розташування у торговельному та економічному плані, що також сприяло міграційним процесам. Після кінцевого приєднання Південної України до Російської імперії важливим фактором її освоєння  була політика  уряду, у тому числі й політика національна.

Представники грецької, болгарської, вірменської, німецької, польської та єврейської національностей потрапляли до регіону і, зокрема до Одеси, різними шляхами. Поляки, так само, як і євреї, були мешканцями Правобережної України, приєднаної до імперії внаслідок розділів Речі Посполитої. Безпосередньо до Одеси та навколишніх територій вони потрапляли, користуючись особистими торговельними інтересами. Євреї, крім цього, ще до утворення міста, були мешканцями невеликих сіл поблизу Хаджибейської фортеці. Отже, євреї були або "внутрішніми мігрантами", або навіть місцевими мешканцями.

Вірмени прибували до Одеси, в основному, за власним бажанням через торговельні інтереси, користуючись дозволом імперського уряду на переселення з Григоріополя.

Представники болгарської етнічної спільноти потрапляли на територію частково внаслідок самостійної міграції з турецької території, частково внаслідок заохочення з боку царського уряду й утворили, в основному, колоністський стан. Переселення німців і утворення їхніх колоній було  урядовою справою.

Грецьке населення Одеси від самого початку існування міста відрізнялося наявністю представників різних соціальних прошарків. Заможні греки приїздили сюди в якості торговців, головним чином з метою заробити на торгівлі хлібом. Поряд із цим, частина греків залишилась у місті внаслідок створення, а згодом ліквідації військових одиниць – батальйону, дивізіону. Протягом певного часу за ними закріплювався статус військових поселенців.          Другий розділ "Правове становище національних меншин міста Одеса в галузі мови, освіти, віросповідання та економічної діяльності" складається з трьох підрозділів. У розділі аналізуються правове забезпечення реалізації прав національних меншин у галузі мови, освіти, віросповідання, економічній діяльності.

У підрозділі 2.1. "Реалізація прав "національних меншин" у галузі мови та освіти" розглядається один з найважливіших показників правового становища національних меншин  –  їхнє право на використання рідної мови та здобуття освіти  в межах власного мовно-культурного простору.

 Освітня система Російської імперії протягом ХІХ ст. була спрямована на те, щоб тримати підданих у покірності престолу; реалізувалося це за рахунок зв’язку освіти (принаймні початкової та середньої) з православною церквою.

У програмах державних училищ, у державній гімназичній освіті й університетах були відсутніми дисципліни, які торкалися б вивчення мов "інородців" або інших представників неросійської людності. 

На матеріалах міста Одеси простежується політика російського уряду щодо національних меншин відповідно до їхньої конфесійної приналежності, у тому числі у сфері права на освіту та на користування рідною мовою. Представники православних конфесій  –  греки й болгари – користувалися певними пільгами у порівнянні з представниками неправославного населення, особливо у першій половині ХІХ ст. вони мали право на користування рідною мовою та на отримання освіти рідною мовою, що знайшло своє відображення в законодавстві.

Уряд чинив значні перешкоди щодо вірменської (вірмени-григоріани), польської (римо-католики) та німецької (лютерани) релігійної освіти. Вони не отримували ніякої державної допомоги; відбувалися постійні зволікання з виділенням земельних ділянок для будівництва шкільних закладів; від релігійних навчальних закладів вимагалася така ж звітна документація, як і від світських навчальних закладів, чим порушувалися закони згаданих конфесій. Уряд, таким чином, постійно намагався ретельно контролювати неправославні навчальні заклади.

Всі навчальні заклади представників національних громад утримувалися власним коштом – за рахунок, переважно, заможних членів громади, пожертвувань, відрахувань відсотків від прибутків страхових компаній або інших комерційних закладів.

Найбільш обмеженими  в правах, у тому числі й на освіту, в Російській імперії були представники іудейського віросповідання – євреї, що офіційно підтверджувалося законодавчими актами. В останній третині ХІХ ст. внаслідок зміни офіційної урядової політики щодо євреїв та декількох погромів, що відбулись, у тому числі в Одесі були впроваджені невеликі відсотки на  навчання євреїв у навчальних закладах усіх рівнів, у тому числі в межі осілості. Проте варто зазначити, що в Одесі, завдяки передусім підтримці місцевої влади (М.С. Воронцов), єврейська освіта перебувала у кращому стані, ніж в інших регіонах імперії. 

У підрозділі 2.2. "Реалізація прав національних меншин на віросповідання" простежується релігійна політика російської влади стосовно представників різних етноконфесійних груп міста Одеса протягом ХІХ ст.       

Православна церква була панівною в ієрархії конфесій Російської імперії. Відповідно до цього, як вже зазначалося, формувалося правове становище  національних меншин православного віросповідання в частині релігійній. На території Одеси та навколишнього регіону такі громади були представлені греками та болгарами.  На будівництво церкви для грецького товариства було виділено гроші з казни, без необхідності їх повернення, що свідчило про зацікавленість уряду в грецькому населенні й про сприяння так званим "одновірцям".

Представники болгарської національної меншини в межах Одеси групувалися навколо "Настоятельства одесских болгар, собирающих пожертвования по империи для бедных болгарских православных церквей и училищ". Серед його програмних положень, викладених у "Тимчасовій інструкції", отриманій від Синоду, зазначалося, що завданнями болгарського благодійного товариства є у тому числі "...снабжать всем необходимым православные церкви; заботиться об образовании священнослужителей и учителей для болгар". Без перешкоджань відкривалися й православні церкви в болгарських колоніях. Одеські болгари-емігранти, солідарно з балканською метрополією, вимагали відокремлення своєї церкви від  Константинополя         у вигляді автокефалії. Офіційна політика Російської імперії у цьому напрямку була нечіткою: з одного боку імперський уряд намагався стримувати "надмірні вимоги" болгар, щоб не псувати стосунків з греками; з іншого - відрив частини пастви від Константинопольського патріархату був на користь Російській імперії.

Протестантські релігійні напрямки в Російській імперії належали до тих, що вільно сповідувалися. Протестантам, як й іншим "інославним", було заборонено навертати у свою віру православних; місіонерська діяльність була дозволена лише стосовно нехристиянських народів. На території міста Одеса та навколишніх земель представниками протестантських конфесій були німці: мешканці колоній – Гросслібенталь, Люстдорф, Петерсталь, Францфельд та ін. –  та мешканці  ремісничої колонії в Одесі. Більшість їх належали до євангелицько-лютеранської церкви.

Правове становище німецьких протестантських громад на початковому етапі їх існування визначалося індивідуально, із врахуванням особливостей та побажань. Зокрема, за правління Катерини ІІ (резолюція від 31 січня     1765 р.) було дозволено у кожній новій окрузі будувати одну церкву з усім необхідним; будинок для пастора - державним коштом. Витрати мали бути сплачені після закінчення пільгових років мешканцями округи – з кожного подвір’я в однаковій частині.

Хоча формально німецьким протестантським громадам гарантувалася свобода віросповідання, проте існувала значна кількість обмежень: на місіонерську діяльність, навернення православних на протестантизм;         євангелицько-лютеранській церкві було заборонено хрестити підкинутих немовлят за канонами своєї віри, їх можна було хрестити лише за православним обрядом. Із будівництвом церкви в Одесі також було багато ускладнень.     

Вірмено-Григоріанська церква, прихожанами якої в Одесі були вірмени, також формально користувалася правом на свободу віросповідання. Проте, дозволу на будівництво храму представникам цієї конфесії довелося чекати більше двадцяти років. Церковну крамницю Вірмено-Григоріанській церкві дозволялось мати поруч зі своєю церквою, але тільки з дозволу вищого місцевого керівництва й при цьому на певній відстані  від храмів  російської православної церкви.       

На території міста Одеса, починаючи з кінця ХVІІІ ст., перебувала певна кількість вірних католицької церкви. На відміну від лютеранської та вірмено-григоріанської церковних громад, католицька громада наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. не була моноетнічною: католиками були німці, італійці, французи, поляки. Католицьких пасторів, так само, як і протестантських духовних осіб, призначала Канцелярія піклування іноземних, сплачуючи їм заробітну платню від державної казни.

Осередком польської католицької громади в Одесі був собор на вулиці Катерининській, який став головним католицьким приходом Одеси, поряд із ним було створено притулок для хлопців та дівчат.

Уряд Російської імперії ототожнював римо-католицьку церкву передусім з поляками. Саме тому польські національно-визвольні повстання 1830 – 1831 та 1863 – 1864 рр. позначилися на діяльності всіх католицьких дієцезій Російської імперії, незважаючи на те, що більшість католиків займали вірнопідданські позиції. Однак, Південь України наприкінці ХІХ ст. відрізнявся від інших регіонів більш лояльним ставленням до польського населення.

Останнім в ієрархії конфесій Російської імперії був іудаїзм. Урядом майже відверто проводилася політика державного антисемітизму, яка особливо підсилилася в останній третині ХІХ ст. Означена політика була відверто відображена в законах імперії. У законодавчому плані життя осіб іудейського віросповідання, у тому числі й їхнє духовне життя, підлягало суворій регламентації. Регламентація стосувалася діяльності кагалів, синагог, раввинів. Проте можна зазначити, що в Одесі ця політика була досить м’якою, оскільки єврейське населення складало тут досить велику частку й мало велике значення для торговельного й промислового розвитку міста.

У підрозділі 2.3. "Правове становище національних меншин у галузі економіки" розглядається економічна політика російського уряду щодо представників національних громад, яка полягала, зокрема, у тому, щоб навернути найбільш економічно перспективних із них на "вечное подданство России". До економічної діяльності національних меншин будь-якого віросповідання уряд ставився  більш прихильно, ніж до їхньої релігійної або освітньої діяльності. Пояснювалося це тим, що торговельні заклади та промислові підприємства, впроваджені представниками національних громад в Одесі, були, головним чином, прибутковими.

Становище одеських євреїв порівняно з єврейським населенням інших частин імперії було винятковим: ставлення уряду до них було більш ліберальним, вони часто мали суттєву підтримку на рівні місцевої влади, що сприяло  досить стабільній ситуації в єврейській комерційній діяльності протягом першої половини ХІХ ст.

Третій розділ "Участь національних меншин у міському самоврядуванні Одеси" складається з двох підрозділів. У розділі досліджено організацію самоврядування в межах національних громад, а також участь представників цих громад у діяльності органів міського самоврядування Одеси протягом ХІХ – початку ХХ ст.

У підрозділі 3.1. "Самоврядування національних громад" йдеться про те, що кожна з одеських національних меншин у межах власного товариства (громади) мала свої духовно-культурні осередки, які водночас виконували роль самоврядувальних структур.

Для першої половини ХІХ ст. характерними органами самоврядування були  торговельні товариства (поляки), кагали та об’єднання навколо синагог, наприклад "Святое погребальное братство", "Общество для посещения больных" та "Неугасимая лампада" (євреї), ремісні об’єднання з власними управлінськими структурами (німці), комісія у складі магістрату (греки).     Протягом століття, у зв’язку зі змінами, що відбулися в політиці уряду, відбулися зміни й у системі внутрішнього самоврядування національних меншин на території Одеси. У другій половині ХІХ ст. осередками національного життя, які здійснювали управлінські функції, були релігійні установи, частково цехові організації (німці, євреї) та благодійні товариства (німці, євреї, греки, поляки, болгари).

У підрозділі 3.2. "Участь національних громад Одеси в діяльності органів міського самоврядування" розглядається система самоврядування в Одесі та її трансформація протягом ХІХ ст., а також зазначається, що від міського самоврядування залежала торговельна та промислова діяльність представників національних меншин Одеси. Це спонукало їх зайняти активну громадську позицію. Уряд імперії в першій половині ХІХ ст. був зацікавлений у продуктивній економічній діяльності іноземців, у зв’язку з чим надавав їм можливість участі в управлінні містом.  Греки, євреї та німці були представлені в окремих підрозділах Міської думи, зокрема в Ремісній управі. 

Протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. представники означених народів також брали участь у діяльності Міської думи, зокрема в  Купецькій та Міщанській управах.