Грищенко А.В. Правовий закон: питання теорії та практики в Україні

Краткое содержание

Основний зміст роботи

     У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається об’єкт, предмет, мета, завдання, наукова новизна, підкреслюється практичне значення одержаних результатів, зазначається особистий внесок здобувача в їх одержанні, формулюються основні положення та висновки, що виносяться на захист.

      Перший розділ – “Поняття правового закону” включає в себе три підрозділи, які послідовно розкривають сутність, юридичні ознаки, поняття та визначення правового закону, як загальної норми та результату діяльності парламенту та як нормативно-правового акту в цілому. Ідеї правового закону, що виникли на початку минулого століття, але не мали належного розвитку у радянський період переосмислені через нове розуміння права, яке виходить з визнання людини вищою соціальною цінністю, а тому визнає пріоритетність прав людини, а разом з ними принципів гуманізму, справедливості. Сучасне праворозуміння передбачає також не просто необхідність захисту прав людини, а здійснення його на основі механізму забезпечення прав і свобод особи, їх пріоритетності та обов’язку держави, яка “зв’язана” правом, здійснювати свої функції у відповідності з конституційним принципом верховенства права. Сутності закону властивий постійний розвиток, який зумовлений змінами суспільного життя. Розвиток закону, як джерела права, є опосередкованим, відбувається через зміну спрямованості його мети і змістовного призначення. Зміст правового закону повинен відображати його правову сутність, що має безпосереднє значення для практики законотворчості.

       Сутність правового закону розкривається через філософське розуміння закону, як верховного джерела правового регулювання вищої форми, що опирається на гармонійне поєднання всіх інших правових джерел існуючих у суспільстві. У правовому законі реалізуються прагнення кожного індивіда до свободи, рівності, справедливості таким чином, щоб не були порушеними ні суспільні інтереси в цілому, ні інтереси інших осіб, зокрема. Справедливість повинна бути внутрішнім змістом правового закону. Наявність розумного начала є ще однією з особливостей правового закону. Це розумне начало є результатом суб’єктивного усвідомлення його змісту як необхідної міри свободи і справедливості суспільством в цілому та кожним зокрема. Правовий закон вимагає мотивації, яка може бути природно схвалена як загальнообов’язкова. Будучи лише особливою формою існування природних законів духовного життя людини, правовий закон залежить від всіх тих умов, під впливом яких розвивається це життя. Дійсність є необхідною передумовою правових законів, ґрунтом, від якого правовий закон розвивається, черпає свій зміст та застосовується. Правовий закон є формальним закріпленням права, заснованого на гуманістичних та прогресивних поглядах, максимальною реалізацією суспільних ідей розвинутого громадянського суспільства, демократичної та правової держави.

       Для перетворення закону в закон правовий, законодавець покликаний реалізовувати гуманістичні принципи права адекватно суверенній волі всього народу, як результату усвідомлення загальнолюдських цінностей. Створення закону як правового і відношення до нього в значній мірі залежать від загальної і правової культури суспільства і, передусім, законодавця, від розвитку і впливу юридичної науки на законотворчість.

       Перешкодою існування не правових законів повинен бути механізм визнання законів не правовими та їх скасування. В Україні такий механізм існує у вигляді конституційного контролю, суть якого полягає в тому, що конституція України втілює загальноприйняті уявлення про права людини, про справедливість, рівність, свободи, про механізм управління та здійснення державної влади. Таким чином, апріорно визнається, що Конституція України - це правовий закон. Всі інші закони можуть бути перевірені на відповідність Конституції, що надає їм  в той же час відповідності праву. Якщо закон не відповідає конституції, то він є неконституційним та повинен вважатися не правовим і скасовуватися.

В Україні система конституційного контролю тільки формується. Першим кроком до створення такої системи стало заснування Конституційного Суду України, діяльність якого ґрунтується на принципах верховенства права, що передбачено статтею 4 Закону України “Про Конституційний суд України”. Здійснення діяльності Конституційного Суду у відповідності з принципом верховенства права суттєве та означає, що у своїй оцінці тих чи інших законів судді керуються і нормами Конституції, і принципом верховенства права.  Усунення розбіжностей між правом і законом, виділення правових і не правових законів, створення механізму скасування не правових законів мають  перспективу розвитку в Україні, як правовій державі.

        Правовий закон є результатом поєднання закону з правом на основі ідеології громадянського суспільства та правової держави.  Загальновизнані юридичні ознаки закону, що ґрунтуються на правових принципах громадянського суспільства, становлять перелік юридичних ознак правового закону. Серед них:

- толерантність, змістом якої повинно стати глибоко моральне відношення до суб’єктивних обов’язків, покладених суспільством на людину і громадянина, оскільки соціальний спокій в Україні повинен ґрунтуватись на солідарності всіх людських особистостей, кожна з яких має право на свободу думки, совісті та релігії, на свободу переконань та їх виразу;

- формальна визначеність. Нормами правового закону держава формалізує межі свого втручання в сферу міжособистих стосунків громадян та встановлює правила суспільної поведінки, які потребують правового регулювання з точки зору інтересів людини і громадянина;

- нормативність, яка передбачає такі узагальнення дозволеного та забороненого в нормах правового закону, які ґрунтуються на принципі максимальної свободи людини і громадянина в реалізації своїх потреб та їх мінімальних обмежень державою. З іншого боку, нормативність правового закону обмежує державу в сфері регулювання поведінки людей. Нормами правового закону регулюються тільки суспільні відносини, участь в яких з боку держави не обмежує природних прав і свобод людини;

- походження  від верховної влади народу. Принцип народовладдя у законотворенні в сучасній Україні в умовах її переходу до громадянського суспільства реалізується через конституційні положення, які передбачають прийняття закону тільки вищим представницьким органом державної влади чи всенародним голосуванням;

- загальнообов’язковість, змістом якої є узгоджений державою інтерес кожної людини і громадянина та заохочення до добровільного виконання встановлених державою правил поведінки;

- принцип інтересу верховної влади народу, повновладдя суб’єктів законотворчості, що означає можливість прийняття правових законів з будь-яких питань державного і суспільного життя громадянського суспільства. Ця ознака правового закону відрізняє його від усіх інших правових актів, які можуть прийматися виключно в межах компетенції органів державної влади, чи посадових осіб;

- вища юридична сила, яка означає, що будь-який інший нормативно-правовий акт має бути виданий на основі закону і не може суперечити йому. Порушення вищої юридичної сили закону чи принципу його верховенства, є ознакою відсутності правового характеру нормативного акту інших органів влади чи самоуправління;

- конституційність законодавчого процесу, порушення якого тягне визнання закону неконституційним, як це передбачено Законом України “Про Конституційний Суд України”;

- державне забезпечення реалізації, яке повинно надавати перевагу тим засобам, які з точки зору суспільства є достатніми для поновлення порушених прав людини і громадянина та завдають найменшої шкоди особі порушника. Правовий закон вимагає гуманізації засобів його забезпечення та обмеження максимально припустимого у відповідній соціальній обстановці примусу.

       До обов’язкових ознак правового закону необхідно віднести: прийняття правового закону тільки вищим представницьким органом державної влади чи всенародним голосуванням; вищу юридичну силу та загальнообов’язковість правового закону; формальну визначеність та особливий порядок прийняття, які повинні відповідати Конституції; винятковість компетенції законодавчої влади. Факультативні ознаки правового закону, тобто такі, наявність яких залежить від волі суверена та які є бажаними для суспільства це: регулювання законом найбільш значимих, найважливіших суспільних відносин чи загальність питань регулювання, характеру його норм та необхідність розвитку, конкретизації і деталізації норм закону іншими нормативно-правовими актами.

      Види правових законів та їх ієрархія можуть передбачати поділ за такими ознаками: 1) верховенство правових норм; 2) ступінь загальності норм; 3) повнота розкриття конституційних принципів; 4) безпосередність волевиявлення народу; 5) особливість процедури прийняття; 6) приналежності до національної системи права. Поділ правових законів за вказаними ознаками, носить умовний характер. Головне місце в ієрархії правових законів необхідно визнати за Конституцією України. Інші правові закони можна поділити на: конституційні та звичайні, серед яких визначаються кодифіковані та поточні. Спеціальні правові закони доцільно поділити за походженням норм на: привнесені до національної системи та прийняті за результатами всеукраїнського референдуму. Якщо ієрархічну систему правових законів очолює Конституція в органічній єдності з законами, якими Конституція змінюється, чи доповнюється, то всі інші закони в ієрархічній системі підпорядковуються Конституції та конституційним законам. Таким чином, ієрархія правових законів передбачає елементарну множину нормативно-правових актів, прийнятих єдиним законодавчим органом чи всенародним референдумом та підпорядкованих тільки Конституції, як основному закону, та конституційним законам.

      Сутність правового закону обумовлює його соціальну цінність, яка полягає у тому, що правовий закон є основою розвитку цивілізації і культури даного суспільства та впливає не тільки на поведінку, але і на свідомість, психіку, волю людей. Правовий закон саме тому і характеризується як воля, що він не тільки містить визначену систему правових розпоряджень, але і завдяки їх реалізації практично впроваджує в життя правосвідомість, правові принципи і правову політику суверена. Правовий закон як воля характеризується процесом переходу потреб, інтересів, цілей суверена в об’єктивність шляхом активної, цілеспрямованої, практичної діяльності при реалізації відповідної правової свідомості, правової політики, правових принципів і норм у дійсність. Соціальна цінність правового закону полягає у вихованні і формуванні правових поглядів, людських вчинків та поведінки, в підтриманні законності і правопорядку.

        Другий розділ - “Верховенство правового закону як основа реалізації верховенства права” складається з трьох підрозділів та обґрунтовує необхідність верховенства правового закону в системі нормативно-правових актів, як основи реалізації верховенства права.

       Верховенство правових законів у правотворчості виражається в тому, що вони закріплюють правові принципи, найважливіші юридичні інститути і тим самим безпосередньо зумовлюють головні тенденції правового регулювання  в підзаконних нормативно-правових актах. Верховенство правового закону стосовно інших нормативно-правових актів безпосередньо визначається передбаченою Конституцією субординацією державних органів, що є основою ієрархії нормативно-правових актів, їх неоднакової юридичної сили та упорядкованості. Верховенство правового закону виключає дуалістичну чи множинну правову основу. Тільки наділення однієї форми права – правового закону, і перед усім Основного правового закону – Конституції, вищою юридичною силою гарантує справжню, єдину спрямованість у правовому регулюванні. Крім правового закону, ніякий інший акт не може мати верховенства в праві, а законодавець, тобто Верховна Рада, не може цілком передоручити свої права та обов’язки  іншому органу через особливу відповідальність за прийняття рішень особливого для суспільства та держави значення.  Забезпечення верховенства правового закону посилює його роль та вплив на суспільні відносини. Підвищення авторитету правового закону веде до його верховенства в нормативно-правовому регулюванні. Порушення принципу верховенства правового закону знижує ефективність нормативно-правового регулювання.

На основі сучасного праворозуміння, у другому розділі дисертації доводиться необхідність верховенства правового закону в реалізації принципу верховенства права правовою державою та громадянським суспільством. Головним змістом верховенства правового закону визначається забезпечення правового характеру всіх інших нормативно-правових актів, які в силу цього верховенства можуть бути тільки нормативно-правовими актами, як за своїм змістом, так і за своєю сутністю. Таким чином, правовий закон своєю сутністю зумовлює правовий зміст та таку ж сутність всіх нормативно-правових актів, перетворюючи їх на акти, які закріплюють принципи гуманізму та справедливості та забезпечують реалізацію прав і свобод людини і громадянина.  Оскільки становлення верховенства правового закону в системі нормативно-правових актів вимагає участі держави у цьому процесі, у розділі проаналізовано особливості підзаконного правового регулювання та юридичних гарантій верховенства правового закону.

         Зроблено висновки про те, що верховенство правового закону забезпечує: 1) адекватність виразу суверенної волі народу; 2) встановлення через парламент, або безпосередньо актами всеукраїнського референдуму меж нормативно-правового регулювання, здійснюваного опосередковано іншими суб’єктами правотворчості; 3) створення еталону нормативно-правового регулювання, який відповідає суверенній волі народу, втіленій у правовому законі; 4) єдність нормативно-правового регулювання та правозастосування; 5) реалізацію норм правового закону в практиці суспільного життя, тобто створення правопорядку, який ґрунтується на принципі верховенства права; 6) консолідацію суспільства, формування правосвідомості та правової культури суспільства, спрямованої на сприйняття та терпимість стосовно різноспрямованих поглядів; 7) конституційний порядок; 8) інтеграцію у світове співтовариство при збереженні особливостей національної правової системи; 9) розбудову демократичної, правової, соціальної держави та громадянського суспільства.

          Верховенство правового закону потребує створення умов для його реалізації, тобто наявності системи гарантій, які складають у своїй сукупності механізм забезпечення верховенства правового закону. Механізм забезпечення верховенства правового закону передбачає заходи, які є гарантіями існування, охорони та захисту верховенства правового закону, а також спрямовані на безпосередню реалізацію верховенства правового закону в системі нормативно-правових актів. Центральне місце у механізмі забезпечення верховенства правового закону належить юридичним гарантіям забезпечення верховенства правового закону в системі нормативно-правових актів України. Серед них потужним фактором є конституційні положення, що обґрунтовують верховенство правового закону, а також ті, що встановлюють вимоги до інших нормативно-правових актів в нормативній творчості органів держави та місцевого самоврядування. Особливий сенс для розкриття юридичних гарантій верховенства правового закону має наведене у другому підрозділі співвідношення правового закону з іншими нормативно-правовими актами.

        Шляхом до забезпечення соціальних гарантій верховенства правового закону є розбудова громадянського суспільства. Сучасне законодавство України, яке має на меті створення громадянського суспільства, потребує обґрунтованості правових норм загальнолюдськими цінностями та має передбачати можливості критичної перевірки народом всіх існуючих правових норм та цінностей, оскільки подальше зближення ідей демократичного устрою суспільства та правової держави можливе через розуміння права та закону як результатів узгодженої та цілеспрямованої суспільної волі.

        Питання суверенітету народу, як носія законодавчої влади, безпосередньо пов’язані з питаннями верховенства правового закону, адже саме народ є носієм правових ідей, які повинні послідовно закріплюватися у законі. Роль парламенту, як форми здійснення народного суверенітету, в процесі формування правового закону, тобто закону, який відповідає правовим ідеям народу і кожної людини і громадянина – неможливо перебільшити, адже закон, який не відповідає суверенній волі народу – не є правовим, оскільки суперечить цій волі та підриває законну владу в розумінні того, що влада належить народові, а не державі, чи її органам та посадовим особам. Однак, практичний досвід свідчить про недостатність зв’язків Верховної Ради з народом, представником якого вона є.  Не проводяться загальнонародні обговорення у пресі та засобах масової інформації навіть тих законопроектів, які безпосередньо пов’язані із захистом прав і свобод людини. Верховна Рада України не використовує своє право оголошувати референдум. Але, через акти всеукраїнського референдуму громадяни безпосередньо беруть участь в управлінні державними справами, самі приймають рішення, здійснюючи таким чином безпосереднє волевиявлення, яке відображає інтереси народу і тому повинно бути враховане в правовому законі. Саме тому безпосереднім джерелом правового законодавства можуть і повинні стати акти всеукраїнського референдуму, за умови їх відповідності нормам Конституції.

        Важливою складовою механізму забезпечення верховенства правового закону є правозаконність, як принцип, метод та режим реалізації верховенства права у громадянському суспільстві та правовій державі. Сутність правозаконності у громадянському суспільстві полягає у існуванні та виконанні правових законів. Будучи комплексом правосвідомості громадянського суспільства, принципів організації державного механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина та режиму, що забезпечує вільний розвиток особистості, суспільний пріоритет та соціальну цінність її інтересів, - правозаконність, водночас, є гарантією існування правового закону та реалізації принципу верховенства права.

 Соціальною гарантією верховенства правового закону є правова культура та правове виховання. Уявляється, що головними елементами правової культури, що здійснюють активний вплив на реалізацію верховенства правового закону є  наукове правове мислення та наукова правосвідомість у взаємодії з правовим мисленням та правосвідомістю безпосередніх учасників законотворчого процесу, представників органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об’єднань, партій та окремих громадян. На основі наукового правового мислення та наукової правосвідомості можливе вирішення суттєвого завдання правової держави – досягнення адекватного рівня правової культури та формування ідеалу правової особистості, яка поважає правовий закон, визнає його верховенство у всіх сферах суспільного та особистого життя та, реалізуючи свої права і свободи, сприяє разом з державою та громадянським суспільством підтриманню режиму правозаконності та реалізує верховенство права в Україні.

         Третій розділ “Становлення правового закону в Україні” складається з трьох підрозділів, в яких висвітлюються історія питання, зокрема, стан розвитку законодавства сучасного періоду, досягнення та недоліки розвитку правового змісту та сутності сучасного законодавства. Особлива увага приділяється завданням та визначенню шляхів реформування законодавства України поглибленню його правового змісту. На їх основі визначено поточні та перспективні рекомендації створення правового законодавства.

         Будь-яке соціальне явище в процесі свого існування проходить етапи зародження, формування та розвитку, виникнення нових ознак, які накопичуючись призводять до появи нового змісту та форми. Цей діалектичний процес властивий і для закону України, як соціального явища та правової категорії. Зміни, які відбувались з національним законодавством, були завжди об’єктом уваги вчених теоретиків права, тому що теорія закону є складовою будь-якої концепції політичної влади, а її особливості відображають сутність державного устрою, демократичність режиму, цінності та ідеали суспільства.

         Дійсного розвитку концепція верховенства закону, визначення його правового змісту на основі нового праворозуміння та необхідності реалізації принципу верховенства права на основі верховенства правового закону  набули тільки з моменту проголошення України суверенною, демократичною, соціальною та правовою державою. Вагомі теоретичні розробки національної правової науки, однак, ще не знаходять у повній мірі своєї практичної реалізації. Українське законодавство вимагає заходів подальшого поглиблення правового змісту нормативних актів, повного забезпечення в законах України конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина, гармонізації українського законодавства з нормами міжнародного права, завершення систематизації та кодифікації законодавства. Без них не можливе реальне становлення верховенства правового закону в Україні.

Для формування правового законодавства та становлення його верховенства в Україні необхідні: 1) участь юристів науковців в розробці ідеологічних основ правового законодавства, забезпечення верховенства правового закону як основи реалізації верховенства права та виховання суспільної правосвідомості в дусі поваги до людської особистості, її вільного розвитку на основі реалізації основних прав і свобод, гарантованих Конституцією та правовим законодавством; 2) послідовна демократизація державного регулювання сфери міжособистих стосунків. Формування правової свідомості державних службовців за принципом: людина і громадянин мають обсяг природних прав і свобод, обмежених тільки правами і свободами інших особистостей. Держава не обмежує права і свободи людини і громадянина, а тільки гарантує їх реалізацію та здійснює захист від посягань. Держава, її посадові особи – на службі у людини, а не навпаки; 3) завершення реформування законодавчої системи, яке полягає у створенні правових за своїм змістом законів, а також остаточна систематизації законодавства з обов’язковим вилученням норм не правового характеру. Поглиблення правового змісту конституційного законодавства, як основи створення системи правового законодавства. Гармонізація національного законодавства з міжнародними правовими системами. Подальше реформування національної системи права на основі загальновизнаних принципів гуманізму, свободи, миру, терпимості та визнання людини головною соціальною цінністю.