| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; окреслено мету й основні завдання; визначено об’єкт та предмет дослідження; схарактеризовано методи дослідження; розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів; наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження; відомості про обсяг і структуру роботи.
Перший розділ “Загальна характеристика правових гарантій прав і свобод людини та громадянина” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню виникнення, становлення та розвитку наукової думки щодо правових гарантій прав і свобод людини та громадянина.
Теоретико-методологічні засади дослідження гарантій прав і свобод людини та громадянина” присвячений обґрунтуванню вибору методології дослідження гарантій прав і свобод людини та громадянина.
Проблематика гарантій прав і свобод людини та громадянина складна й багатогранна, а тому в дослідженні було використано філософські, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. Філософські методи дали змогу визначити основні властивості гарантій прав і свобод людини та громадянина. З-поміж загальнонаукових та конкретно-наукових методів дослідження було застосовано: аналіз і синтез, дедукцію та індукцію – для формулювання висновків, понять, розгляду ознак гарантій прав і свобод людини та громадянина; за допомоги структурного методу розглянуто внутрішню будову правових гарантій як єдності матеріальної та нормативної складових; системний метод надав можливість схарактеризувати правові гарантії як елемент механізму забезпечення прав і свобод особи; функціональний метод сприяв визначенню основних якостей і призначення правових гарантій. На різних етапах дослідження проблем правових гарантій використовувалися також історичний, порівняльно-правовий, аксіологічний, герменевтичний та соціологічний методи.
Зі спеціально-наукових методів були використані спеціально-юридичний, формально-правовий та інші, які дали змогу визначити роль і місце правових норм у забезпеченні прав і свобод людини та громадянина у сфері діяльності міліції. За допомоги вказаного інструментарію досліджено історію виникнення гарантій прав і свобод людини та громадянина у працях стародавніх мислителів: Платона, Арістотеля, Епікура, Протагора, Цицерона, які в подальшому розвивалися у правових вченнях Г. Гроція, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є та ін. Потрібно зазначити, що мислителі не надавали належної уваги гарантіям прав і свобод людини, а свої роздуми спрямовували на розвиток і становлення держави. Проте, їх праці стали основоположними для подальших досліджень прав людини та їх гарантій.
Розвиток світової правової думки важко уявити без філософсько-правової культури України. Українські мислителі (П. Орлик, Г.С. Сковорода, Т.Г. Шевченко, І.Я. Франко, М.П. Драгоманов, М.С. Грушевський, Б.О. Кістяківський та ін.) розглядали теорію існування соціальної держави, де необхідними умовами її існування були права і свободи людини. У такому контексті держава постає як середовище існування в людини її прав та свобод. За таких умов державу необхідно трактувати як гаранта прав людини.
Предметом дослідження мислителів були права і свободи людини, а не їх гарантії. За розвитку суспільно-правових відносин, дослідники поставили питання щодо гарантій прав людини, проте вони визначалися комплексно, нерозривно одне від одного. У цей період не було виокремлено та сформульовано поняття гарантій прав і свобод людини та громадянина.
Завдяки зусиллям вітчизняних та зарубіжних науковців нині накопичено значний теоретичний матеріал з проблематики гарантій прав і свобод людини та громадянина. Розвиток сучасних наукових досліджень гарантій прав і свобод людини та громадянина відбувається внаслідок плідної праці українських учених. У сучасних умовах формування правової держави підвищується інтерес до проблеми гарантій прав і свобод людини та громадянина як в Україні, так і в іноземних державах.
Спираючись на дослідження поняття гарантій прав і свобод людини та громадянина, було сформульовано власне поняття цього інституту: по-перше, це правові умови, за яких можлива найповніша і всебічна реалізація прав і свобод особи; по-друге, правові засоби і способи, які ефективно забезпечують охорону і захист прав та свобод особи у разі їх порушення.
У підрозділі 1.2. “Правові гарантії в системі гарантування прав і свобод людини та громадянина в Україні” проаналізовано поняття та види гарантій прав і свобод людини та громадянина, а також визначено механізм взаємодії правових гарантій із загальними гарантіями.
Внаслідок дослідження системи гарантування прав і свобод людини та громадянина було виокремлено ознаки, що притаманні правовим гарантіям:
по-перше, правові гарантії спрямовані на забезпечення прав і свобод та визначаються компетенцією державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, посадових і службових осіб;
по-друге, вони є обов’язком державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, посадових і службових осіб, які наділені відповідними повноваженнями застосовувати, з метою забезпечення реалізації правового статусу особи, комплекс заходів, окреслених у законі;
по-третє, правові гарантії містять відповідальність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, посадових і службових осіб за невиконання або несвоєчасне виконання обов’язків, пов’язаних з реалізацією прав і свобод людини;
по-четверте, вони пов’язані з юридичним обов’язком уповноважених державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, посадових і службових осіб відновлювати порушені права і свободи особи, відшкодовувати заподіяну моральну шкоду і матеріальний збиток, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності.
У роботі зазначено, що механізм реалізації правових гарантій прав і свобод людини та громадянина складається з таких елементів: інформування людини і громадянина про права та свободи; встановлення підстав, відповідно до яких особа наділяється правами і свободами, з’ясування їх обсягу і змісту; визначення правових засобів, які необхідно використовувати під час реалізації, охорони і захисту прав та свобод; встановлення державного органу, від дій якого залежить реалізація прав і свобод особи; безпосереднє здійснення дій, пов’язаних з реалізацією правового статусу особи, відповідно до чинного законодавства; застосування правових засобів захисту у випадку порушення прав і свобод, відновлення порушеного права конкретної особи.
У підрозділі 1.3. “Правові гарантії як засіб забезпечення прав і свобод особи в сучасних умовах” проаналізовано існуючі підходи до розуміння поняття “правові гарантії”, а також дано характеристику цієї самостійної групи гарантій у суспільстві.
Завдяки проведеному аналізові сформульовано мету правових гарантій: 1) юридичне закріплення прав, свобод і обов’язків людини та громадянина; 2) створення ефективної системи охорони і захисту державою прав і свобод людини, яка могла б забезпечити їх реалізацію; 3) формування у громадян правової культури; 4) здійснення державного і громадського контролю за станом забезпечення прав і свобод.
За змістом правові гарантії – це система правових умов, засобів і способів, які спрямовані на реалізацію прав і свобод людини та громадянина.
Роль і значення правових гарантій визначається тим, що вони створюють необхідні умови для перетворення закріплених в законодавстві прав і свобод людини та громадянина з можливостей на реальність.
Зважаючи на вищезазначене, зроблено висновок про те, що правові гарантії прав і свобод людини та громадянина – це правові умови, засоби та способи, що визначають процедуру, за допомоги якої особа може фактично здійснювати свої права і свободи у спосіб та за формою, що закріплені національним законодавством держави й актами міжнародного права.
Визначено, що правові гарантії прав і свобод людини та громадянина складаються з таких гарантій: гарантії кожного знати свої права та обов’язки; гарантії на судовий захист; гарантії на звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; гарантії захисту прав у міжнародних судових установах чи відповідних органах міжнародних організацій; гарантії на самозахист прав і свобод; гарантії на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної державними органами, органами місцевого самоврядування та їх службовими і посадовими особами за здійснення ними своїх повноважень; гарантії невиконання явно злочинних наказів чи розпоряджень; гарантії на юридичну допомогу; гарантії використання принципу презумпції невинуватості; гарантії відмови давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом; гарантії підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.
У процесі гарантування прав і свобод особи правові гарантії посідають особливе місце, бо вони створюють основу для реалізації, охорони та захисту прав і свобод. Правові гарантії об’єктивно зумовлені та знаходяться у певному взаємозв’язку із загальними і досягають найбільшої ефективності лише в тісній взаємодії між собою. Варто зазначити, що правові гарантії прав і свобод людини та громадянина є складним, багатоаспектним та самостійним інститутом правової системи.
Отже, правові гарантії утворюють цілісну систему, яка сприяє забезпеченню прав та свобод особи. Системний підхід надає можливість виявити загальні й особливі риси правових гарантій: по-перше, норма права, що закріплює права і обов’язки, потребує певних гарантій; по-друге, закріплюючи правило поведінки і процедуру, сама норма права виступає гарантією. Саме тому правові гарантії можна визначити як найважливіші засоби забезпечення прав і свобод особи в сучасних умовах.
Другий розділ “Правові основи діяльності міліції у сфері забезпечення прав і свобод людини та громадянина” складається з трьох підрозділів та висновків до розділу.
У підрозділі 2.1. “Поняття правових основ діяльності міліції у сфері забезпечення прав і свобод особи” досліджено правові основи діяльності міліції.
Правові основи діяльності міліції як важлива правова гарантія включає дві основні форми: принципи права і норми права. Так, у статті 3 Закону України “Про міліцію” зазначено, що діяльність міліції будується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням. Проте специфіка діяльності міліції передбачає також наявність інших принципів, які в юридичній літературі називаються спеціальними (принцип недопустимості зворотної дії закону, принцип особистого характеру відповідальності, принцип (презумпція) невинуватості особи, принцип невідворотності юридичної відповідальності за вчинений злочин).
Норми права є основою правових гарантій прав і свобод, які закріплюють предмет, завдання і функції діяльності міліції, засоби досягнення поставленої мети, способи отримання і закріплення результатів. Як зазначено в юридичній літературі, право, як компонент соціального управління, виконує дві основні функції: по-перше, є офіційним нормативним державно-владним закріпленням його директивної основи; по-друге, інститути та механізми права забезпечують юридичною силою управлінську діяльність, різновидом якої і є діяльність міліції. Головне місце в системі регулювання діяльності міліції щодо реалізації загальнолюдських стандартів посідає Конституція України. Питання визначення місця й ролі Конституції України щодо діяльності міліції України розв’язане, виходячи з конституційних основ у сфері правоохоронної діяльності. Наведено приклади прямого взаємозв’язку норм Конституції з нормами нижчого рівня, де вони конкретизуються і де проявляється діяльність міліції України. Проте таких прикладів виявлено досить мало і внаслідок цього зроблено висновок, що регулювання правових відносин діяльності міліції України щодо забезпечення прав і свобод людини безпосередньо нормами Конституції України є рідкісним явищем і зумовлюється більшою гнучкістю актів МВС України порівняно з актами вищих органів, які не завжди встигають своєчасно прийняти норми, що регулюють зміни у правовідносинах.
При цьому нормативно-правові акти МВС України у механізмі правового регулювання посідають особливе місце.
У дисертації підкреслюється значення законів, що регламентують діяльність міліції України, їх регулятивні особливості, висвітлюються їх позитивні та негативні сторони. Серед законодавчих актів, які закріплюють правові гарантії прав і свобод людини та громадянина у сфері діяльності міліції, особливе місце має Закон України “Про міліцію України” від 20 грудня 1990 року. До позитивних ознак закону належать: чітке визначення мети створення міліції: захист життя, здоров’я, прав і свобод громадян; комплексне врегулювання питань, які пов’язані з визначенням місця міліції в системі державних органів, її основні обов’язків та права; базування окремих статей на міжнародному досвіді та нормах міжнародного права. До негативних ознак належить неможливість трактувати цей закон як основний стосовно всієї міліції, оскільки не всі підрозділи, що входять до складу міліції, є органами державної виконавчої влади.
За сучасних умов правове регулювання діяльності міліції, на нашу думку, потребує реформування, здійснюваного водночас у кількох напрямах. Ці зміни мають знайти своє втілення в удосконаленні нормативно-правової бази; структурно-організаційного проведення реформування міліції; у покращанні наукового, матеріально-технічного, фінансового забезпечення діяльності міліції України.
Отже, проаналізувавши правові основи діяльності міліції, було запропоновано такі напрями реформування: 1) удосконалення правової основи діяльності міліції у сфері утвердження та забезпечення прав і свобод людини; 2) розроблення і прийняття нових нормативно-правових актів, які чітко закріплювали повноваження органів міліції; 3) підвищення авторитету міліції та посилення взаємодії з населенням; 4) інтеграція у міжнародне поліцейське співтовариство.
У підрозділі 2.2. “Міжнародно-правові акти як складова правової основи діяльності міліції України” висвітлюється питання взаємодії міжнародного права із національним, що закладено в нормах законодавства України.
Приведення національного законодавства, зокрема відомчих нормативних актів МВС, відповідно до вимог міжнародно-правових документів сприяє налагодженню, поширенню та поглибленню міжнародної поліцейської співпраці.
У внутрішній діяльності та за міжнародного співробітництва МВС України дотримується основних міжнародно-правових документів, що регламентують захист прав і свобод людини, визначають світові підходи до боротьби зі злочинністю і встановлюють загальноприйняті правила поведінки посадових осіб. До таких міжнародно-правових документів можна зарахувати: Загальну Декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих їхню гідність видів поведінки чи покарання, Мінімальні стандартні правила поведінки із в’язнями, Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами для підтримки правопорядку.
До цих актів також належить Конвенція про боротьбу із захопленням заручників, Типова угода про взаємну допомогу у сфері кримінального правосуддя, Типова угода про видачу та інші документи, підписані Україною. Тим більше, що наша країна приєдналася та ратифікувала практично всі міжнародно-правові конвенції, присвячені боротьбі з організованою злочинністю і тероризмом, іншими злочинами проти життя людей.
Як з’ясувалося під час дослідження, прийняті міжнародно-правові акти зумовлюють необхідність змін у законах і підзаконних актах України. У такий спосіб посилюються правові гарантії свободи і особистої недоторканності громадян при затриманні, арешті та утриманні під вартою.
Отже, необхідне узгодження внутрішнього державного права з міжнародним так, щоб забезпечити здійснення останнього, акцентуючи при цьому увагу на подальшій гармонізації національного законодавства з чинним міжнародним правом.
У підрозділі 2.3. “Напрямки удосконалення діяльності міліції із забезпечення прав і свобод людини та громадянина в сучасних умовах” розглянуто основні шляхи вдосконалення діяльності міліції щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
У наслідок проведеного аналізу специфіки діяльності міліції у сфері забезпечення прав і свобод людини та громадянина було виявлено недоліки цього процесу та запропоновано шляхи удосконалення такої діяльності, зокрема: а) усунення прогалин у законодавстві України щодо нормативно-правового закріплення прав і свобод людини та громадянина, їх правових гарантій, а також діяльність міліції щодо їх забезпечення (необхідність у розробленні та прийнятті законів України “Про національну міліцію” та “Про органи внутрішніх справ”; доповнення та внесення змін до Конституції України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Закону України “Про міліцію”); б) підвищення ефективності діяльності міліції із забезпечення прав і свобод людини та громадянина (існує потреба чіткої регламентації відомчими актами повноважень органів та підрозділів МВС України у сфері реалізації прав людини; удосконалення форм та методів діяльності в цій галузі, підвищення рівня професіоналізму, соціального забезпечення працівників міліції, підвищення іміджу міліції у населення, покращення підготовки та розстановки кадрів, поліпшення матеріально-технічного забезпечення). |
