Александров О.В. Правові погляди Олександра Кониського

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність та стан наукової розробки проблеми, визначено об’єкт, предмет, мета та основні завдання дослідження, його методологічну основу і методи; викладено наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, вказано на результати апробації.

У першому розділі «Стан наукового опрацювання проблеми та джерельна база дослідження» представлено аналіз наукової літератури з проблеми дисертаційного дослідження, який дає змогу констатувати, що правові погляди О.Кониського ще не були предметом системного і цілісного дослідження.

У підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми. Ступінь її розробки» на основі аналізу літератури, присвяченої особі О.Кониського, виділяються два жанри публікацій: 1) біографічні статті та нариси (зокрема, в енциклопедичних і довідникових виданнях); 2) загальні праці, в яких є згадки про діяльність видатного діяча. Ще за життя про О.Кониського писали О.Огоновський в «Історії літератури руської», словник Ф.Брокгауза та І.Ефрона. Після смерті О.Кониського з’явилися численні публікації, які започаткували перший етап дослідження його життя та діяльності. Це насамперед некрологи та статті у багатьох часописах Російської та Австро-Угорської імперії за 1900 р., у яких обґрунтовується необхідність глибокого наукового вивчення його спадщини та громадської діяльності. У 20-х рр. ХХ ст. науковий інтерес до особи О.Кониського посилюється. М.Возняк публікує листування О.Кониського, яке відкривало нові сторінки його діяльності, ознайомлювало з його суб’єктивними поглядами на певні проблеми, демонструвало стосунки з сучасниками. Наприкінці 20-х рр. починається другий етап освоєння діяльності О.Кониського, що характеризувався класовим, вульгаризаторським підходом до його спадщини в СРСР (П.Волинський, М.Гніп) та продовженням досліджень у діаспорі (Є.Онацький, М.Антонович, В.Дорошенко). З проголошенням незалежної України почався третій етап у вивченні наукової, громадсько-політичної та культурно-просвітницької діяльності видатного письменника, юриста і громадського діяча, що характеризується не тільки більшою кількістю публікацій, постановкою нових проблем, а й науковою об’єктивністю, свободою творчості.

У підрозділі 1.2. «Характеристика джерельної бази дослідження» наголошується, що джерельна база дисертації складається з опублікованих та виявлених в архівах України документів і матеріалів. Основу джерельної бази для написання дисертаційного дослідження склали праці самого О.Кониського. Його опублікована юридична та публіцистична спадщина нараховує понад 160 праць: статті, дописи, огляди, замітки, репліки, спогади, опубліковані в таких журналах і газетах, як «Вестник Европы», «Основа», «Юридический вестник», «Судебный вестник», «Русская сцена», «Порядок», «Страна», «Молва», «Искра», «Семья и школа», «Земство», «Русская мысль» (С.-Петербург), «Московские ведомости», (Москва), «Слово», «Зоря», «Світ», «Правда», «Діло», «Записки Наукового товариства ім. Шевченка» (Львів), «Киевская старина», «Киевский телеграф» (Київ), «Земский обзор» (Полтава), «Днепровская молва» (Катеринослав) та ін. У дисертації використано матеріали таких архівів: Відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ, особовий фонд О.Кониського (ф. 77); Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, (ф. 10; ф. 95); Центрального державного історичного архіву в м.Києві (ф. 274, ф. 294); відділу фондів Чернігівського музею ім. В.Тарновського (Ал.59-113/603). Основну частину опрацьованих матеріалів дослідження склали писемні джерела, які умовно поділені на 5 видів: юридична спадщина О.Кониського, актові матеріали і офіційна діловодна документація, матеріали судово-слідчих органів Російської імперії, документи особового походження (спогади, некрологи, епістолярні документи: приватне і ділове листування, щоденники) та періодична преса.

Критичний аналіз джерельної бази засвідчує, що вона дає можливість достовірно і досить ґрунтовно розкрити визначену тему, зробити аргументовані висновки.

У другому розділі «Етапи становлення та розвиток правових і суспільно-політичних поглядів О.Кониського» аналізуються особливості формування світогляду діяча, процес становлення його як юриста, його діяльність у громадських та наукових організаціях України другої половини ХІХ ст.

У підрозділі 2.1. «Становлення й розвиток правових поглядів О Кониського (1854-1871 рр.)» здійснено докладний виклад біографічних даних діяча, що стосуються даного періоду.

Олександр Якович Кониський народився 6 серпня 1836 р. на хуторі Переходівка Борзенського повіту Чернігівської губернії в родині зубожілого поміщика. У 1845 р. Олександр вступає до Ніжинського приходського училища, а в 1846 р. – до Чернігівської гімназії. З 11 років почав писати вірші російською мовою, а під впливом Шевченкових поезій – українською, за що його виключили з гімназії. З 1849 р. навчається в Ніжинському дворянському повітовому училищі, яке залишив у 1852 р. через хворобу. Юридична діяльність О.Кониського починається 1854 р., коли він розпочав державну службу колезьким реєстратором спочатку в Прилуках, а згодом у Полтаві, де посилено вивчає юриспруденцію, готуючись скласти іспити на кандидата права.

Простежено, як спостереження з діяльності юридичних установ та ідеї щодо їх зміни О.Кониський висловлював у дописах до газет та журналів. У 60-ті рр., ознаменовані суспільним піднесенням, О.Кониський став членом Полтавської громади, познайомився з П.Чубинським, П.Єфименком, Д.Пильчиковим, П.Кулішем, С.Носом, спілкування з якими зміцнило переконання у необхідності перебудови суспільного життя, ліквідації станової та правової нерівності, боротьби проти національного гніту. Разом із громадівцями він організовує у Полтаві кілька недільних шкіл, вечірню школу для дорослих. Діяльність громадівців привернула увагу поліції, О.Кониського було звинувачено в поширенні соціалістичних ідей і 9 січня 1863 р. без слідства і суду вислано у Вологду, а далі – у Тотьму. З 1865 р. йому було дозволено проживати у м.Бобринці, а з 1866 р. – у Катеринославі. Після складання іспиту на кандидата права він займається адвокатською практикою. У 1872 р. з О.Кониського було знято поліцейський нагляд і він переїхав до Києва. Отже, перший перiод життя та дiяльностi О.Кониського був визначальним у становленнi його як юриста, захисника прав народу, у формуванні його життєвих принципів та українських пріоритетiв.

У підрозділі 2.2. «Суспільно-політичні погляди та діяльність 1872-1900 рр.» проаналізовано політичну атмосферу початку 70-х рр. ХІХ ст. У Києві, до якого в 1872 р. переїхав О.Кониський, існувала активна українофільська Громада, що об’єднала відомих представників української інтелігенції (В.Антонович, Ф.Панченко, К.Михальчук, М.Драгоманов, П.Житецький, Т.Рильський, М.Кропивницький, М.Старицький, М.Лисенко, П.Чубинський, Я.Новицький та ін.). З ініціативи і за активної участі провідних діячів Київської Старої громади у Києві 1873 року було відкрито Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства. О.Кониський стає дійсним членом сільськогогосподарської комісії відділу, оскільки розумів вагу і значення дослідження власних національних проблем, духовного розвитку свого народу. З ініціативи О.Кониського та його однодумців Д.Пильчикова, Є.Милорадович, М.Жученка, С.Качали у Львові 1873 р. було засноване Товариство імені Шевченка, яке у 1892 р. перетворилося на Наукове товариство імені Шевченка і стало центром наукової праці всієї України. Великою заслугою О.Кониського було те, що він став ініціатором і фактичним редактором перших томів регулярного збірника наукових праць – «Записок Наукового товариства імені Шевченка», розробив програму досліджень Товариства з усіх основних галузей українознавства.

У 1876 р. Громада розкололася, і О. Кониський вийшов з неї через політичний радикалізм її лівих елементів (М.Драгоманов, М.Ковалевський, Ф.Вовк), які були за союз із російськими соціалістами, а ідеалом політичного устрою України вважали федерацію слов’янських народів. На противагу інтернаціональному європейського світогляду, якого дотримувався М.Драгоманов, у О.Кониського переважали національні ідеї. Складні й неоднозначні стосунки між двома діячами простежено через їхнє листування, опубліковане М.Возняком (1930).

Розглянуто діяльність О.Кониського в Галичині, куди в роки тяжкого тиску на українське слово він переносить свою увагу, зближується з галицькими радикалами, активно виступає на сторінках журналу «Світ». Зусилля О. Кониського були спрямовані на те, щоб зміцнити духовні зв’язки між українськими землями, штучно розділеними між різними державами, розвивати українське національне життя з єдиною культурою, політико-правовою системою, витворити єдиний політичний ідеал.

Помер Олександр Якович Кониський 29 листопада 1900 р. у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Дослідження життєвого і творчого шляху підтверджують: у його особі поєднувалися виняткові організаційні здібності з талантом правознавця, письменника, публіциста, педагога, громадського і культурного діяча. Понад сорок років працюючи задля консолідації українського народу, він розумів необхідність творення правової держави, побудованої на засадах української національної ідеї, досягненні ідеалу соціальної і національної справедливості.

У третьому розділі «Правова спадщина О.Кониського» здійснюється аналіз його праць, опублікованих у періодиці Російської та Австро-Угорської імперії, що класифікуються за проблемно-хронологічним принципом.

У підрозділі 3.1. «Судова реформа 1864 р. в оцінці О.Кониського» наголошується на тому, що судова реформа 1864 р. запроваджувала в державі новий судоустрій і судочинство, що було створене переважно на принципах буржуазного права.

О.Кониський як адвокат-практик пише ряд статей в газету «Судебный вестник», намагаючись донести до читачів роль селянської реформи і простежити, яким чином вона реалізовується в галузі права. Він звертає увагу на судову діяльність під час проведення судової реформи, особливо зосереджуючись на незаконних відмовах громадянам в прийняття позовів.

О.Кониський висвітлює перші кроки проведення судової реформи 1864 р., зокрема в Катеринославі. Він порушує актуальне питання про терміни розгляду скарг судами стаття «Про термін розгляду скарг судами» (1869). У статті «Про застосування 258 статті Статуту цивільного судочинства» (1869) О.Кониський порушує перед судами тлумачення поняття підстави позову і з’ясовує, в яких випадках підстави позову можуть визнаватися різними, наводячи практичні приклади, які розглядали різні суди. Стаття «Забезпечення позовів» (1870) висвітлює права суду розпоряджатися про забезпечення позову, який не визнаний судом, ще не пред’явлений суду і на починання якого тільки надано право. О.Кониський вказує, що забезпечення позову судом можливе тільки у разі пред’явлення самого позову. Якщо позови не пред’явлені позивачами, то це не позови, а тільки право на позов, яке не може забезпечуватися без згоди позивача і відповідача. О.Кониський наголошував, що суди створюються для народу, а не проти народу, тому суд повинен бути швидким для віднайдення істини у справі під час винесення судового вироку і виконання принципу невідворотності покарання за здійснене правопорушення («Нерівномірний розподіл судових округів», 1870). У статті «Неправдиві чутки про суд присяжних» (1870) О.Кониський показав прогресивну роль суду присяжних, який був вершиною судової реформи 1864 р. Головним завданням суду присяжних є встановлення істини, а не залякування, переслідування і припинення злочину. О.Кониський вважав, що судові діячі не повинні забувати, що суд, певним чином, є школою для народу, з якої, окрім поваги до закону, повинні виноситися уроки служіння правді і повага до людської гідності. Він відзначав, що нові мирові установи, судді, виконуючи свої функціональні обов’язки, повинні знати, окрім законів, і місцеві звичаї, традиції, наріччя, для того, щоб здійснювати соціально-справедливе правосуддя, виконувати принципи законності, соціальної справедливості, гласності, швидкості і невідворотності покарання за здійснений злочин. Автор акцентує на грубих порушеннях чинного законодавства судових приставів і порушує перед урядом питання про вдосконалення механізму законодавства і ліквідації так званих «заочних рішень», винесених судами, у статті «Про виклик до суду через повістку» (1873), звертаючи увагу на негативні наслідки, яких можуть зазнати відповідачі від практики застосування законів про виклик до суду через повістку. Стаття «Про ціну позову і розмір винагороди за судові витрати» (1873) звертає увагу на відсутність у законі шляхів визначення ціни позову та розміру винагороди за судові витрати, що призводило до невигідних для відповідача наслідків. Про негативні тенденції і грубі порушення чинного законодавства – стягування з правопорушників казенним управлінням неправильної суми – йдеться в статті «Про самовільне вирубування лісу» (1873). Вважаючи, що переважна більшість народу має повне закріплене законом права не тільки чекати, а й вимагати від мирових суддів неухильного виконання принципів, які покладені в основу проведення в практичне життя судової реформи 1864 р., О.Кониський у статті «Швидкість мирового суду» (1873) підкреслює, що головним принципом судової реформи повинен бути суд дешевий, швидкий і безпристрасний. Він наголошує, що законодавство виступає проти поєднання в одній особі звання почесного мирового судді і голови мирового з’їзду зі званням члена адвокатської компанії («Вправе ли председатель мирового суда заниматься адвокатурою?» (1874).

О.Кониський, як і інші українські правознавці – П.Чубинський, О.Кістяківський, П.Єфименко, О.Левицький – надавав великого значення звичаєвому праву. Закон він розуміє у найширшому значенні – і як писаний, державний, і як усний, звичаєвий, народний. Зневажання народного звичаєвого права він вважає однією з найголовніших причин недовіри народу до судів. Для мирового судді як для місцевої людини, наголошує О.Кониський, неприпустимим є незнання народних звичаїв рідного краю. Ігнорування мировими суддями народних звичаїв є порушенням земських інтересів. Поставити мировий суд ближче до народу, зважати при ухвалі рішень на народне звичаєве право і народний світогляд, – ці важелі О.Кониський покладає на повітові земські збори, що вибирають мирових суддів.

Оцінюючи позитивні риси судової реформи 1864 р., О.Кониський показував, що на практиці не завжди виконувалися демократичні принципи судочинства: виборність мирових судів і присяжних засідателів, незалежність суддів, презумпція невинуватості, рівність усіх перед законом, гласність, усність і змагальність судового процесу, вільна оцінка доказів судом. Його виступи були спрямовані на вдосконалення судових установ, на виявлення недоліків у правових документах, які мали на меті започаткувати демократичний судовий устрій.

У підрозділі 3.2. «Позов про образу гідності та його забезпечення судовим розглядом під кутом зору О.Кониського» показано здобутки О.Кониського-юриста, який виявляє прогалини в статуті кримінального судочинства і пропонує своє розв’язання цієї проблеми.

О.Кониський доводив, що образа земських гласних голів і чинів земських управ під час земських зборів підсудна мировим, а не окружним судам («До питання про образу честі», 1869). Будь-яку образу в письмовій формі, подану в присутствене місце, він вважав навмисним вчинком, здійсненим з обдуманим наперед наміром. У кожному такому вчинкові він розрізняв три цілком самостійних моменти, необхідні для скоєння злочинної дії: момент підготовлення, момент замаху і момент здійснення. Написання даного паперу – це підготовлення; подача його за адресою – замах, досягнення листом місця призначення, щоб цей документ став відомий особі, проти якої він направлений і від якої залежить визнати її ображеною письмово – це вже скоєння проступка («Давність у справах про образу честі», 1869). Погляди О.Кониського на це питання певною мірою суголосні думкам тодішнього відомого російського судового діяча, автора численних юридичних праць М.Неклюдова. О.Кониський розглядає і факт неповаги до присутственого місця, виявлений через образу приватної особи в присутственій камері і під час побачення. Він, на його думку, має два види і може переслідуватися двояко: або за заявою того присутственого місця, якому і в камері якого виявлена неповага, чи за скаргою приватної особи, якій завдано образу. Від способу заяви про проступок цілком залежить спосіб і характер переслідування. Якщо проступок полягає в неповазі до місця, переслідується тільки неповага; проступок набуває кримінального характеру, переслідується прокурорською владою і примирення неможливе. Коли ж поступає скарга від приватної особи, то переслідується образа приватної особи («Порядок переслідування приватної особи в присутственому місці», 1870).

Оцінюючи судову реформу 1864 р. О.Кониський вважає, що перетворення державних і громадських установ Росії були зумовлені насамперед суспільними потребами. Негативно ставлячись до залишків феодально-кріпацького судочинства, він помічав обмеженість і недосконалість нової реформи. Відзначаючи її недоліки, насамперед неоднаковість захисту інтересів різних станів, він привертав увагу широкої громадськості і правової думки до розв’язання питань, пов’язаних із процедурою висунення позову щодо образи гідності та його забезпечення судовим розглядом, пропонував шляхи їх розв’язання.

У підрозділі 3.3. «Правові засади діяльності місцевого самоврядування у висвітленні О.Кониського» йдеться про огляд О.Кониським роботи Київської міської думи за 1871–1882 рр., у якому він торкнувся найважливіших аспектів її дільності, закликав виборців брати участь у виборах, усвідомлювати свої законні права і обов’язки.

Міську справу О.Кониський розглядав насамперед як велике господарство, яке потребує раціонального господарювання, що несумісне з принципами бюрократизму і канцеляризму. Він наголошував, що головним господарем міста є вся міська громада, всі виборці, яким надано право для господарювання на громадських засадах, на засадах колегіального самоуправління вибирати думу. Міську думу він розглядав як верховну законодавчу колегію, що визначає напрями господарювання і вибирає своїх виконавців – міську управу.

О.Кониський показав, на якому бюрократично-канцелярському ґрунті побудовано і здійснюється в Києві господарське управління. Канцеляризм, бюрократизм і відсутність господарської звітності й контролю зумовлюють збиткові розходи міських фінансів і майна.

Небезпечною ознакою в думі О.Кониський називає сумісництво посад міського голови і голови управи, адже це два протилежні типи діяльності. Таке головування у двох різних колегіях – законодавчій і контрольній (думі) та у виконавчій та підконтрольній (управі) він розцінював як аномалію, окільки одна колегія контролює іншу. Ще негативнішим видом сумісництва О.Кониський вважав поєднання міським головою і членами управи інших оплачуваних посад.

Діяльність Київської міської думи О. Кониський систематично висвітлював у столичній газеті «Порядок» у циклі під заголовком «Листи з провінції» та в журналі «Земский обзор». Провівши паралель між діяльністю міст і земств, він дійшов висновку, що міські установи не виправдали надій, які покладало на них суспільство, і на відміну від земств, завдали своїм громадам більше шкоди, ніж користі. Земське і міське управління створювались і розвивалися не тільки під впливом різних законів, а й на цілком несхожому ґрунті. Представники земства не припиняли зв’язків із народом, міські чиновники виховувавалися в атмосфері канцелярщини. На відміну від них, дворянство було прошарком, що станово об’єднував освічених людей та запровадив до земських установ традицію самоврядування, звичку до громадськості. Ці риси були відсутніми у чиновників, міщан та купців, насамперед через їх неосвіченість.

О.Кониський акцентує на разючих змінах у становищі чиновника: до реформи він перебував у думі тільки як підконтрольний секретар, після реформи він став повновладним безконтрольним господарем. Це стало причиною катастрофічного становища міста. Реформоване самоуправління було схильним до марнотратства громадського майна, до боргів. Серед причин, які спотворили міське самоуправління і довели його до самоуправства, О.Кониський називає участь головних міських осіб у діяльності банків. За його спостереженнями, майже скрізь, де практикувалося банківсько-муніципальне сумісництво, стан міських справ погіршувався, громадські фінанси зменшувалися, у банках відбувалися крадіжки чи банкрутства. Аналогічну безконтрольність О.Кониський спостерігав і в міських установах, де голова водночас є розпорядником, виконавцем, касиром і контролером. Фіктивна звітність і відсутність справжнього контролю, вважав він, повинні спонукати міністерство внутрішніх справ до перевірки.

Виступи О.Кониського у пресі мали велике значення: вони активізували громадську думку, показували реакцію виборців на дії міської влади, демонстрували позитивні і негативні зміни у суспільстві, містили багато слушних пропозицій щодо вдосконалення діяльності органів місцевого самоврядування.

У підрозділі 3.4. «Право на земельну власність як об'єкт студій О.Кониського» проаналізовано цикл його статей «Дещо з історії земельних відносин» (1889), у яких звертається увага на історико-правовий аспект справедливого розподілу земельної власності, на земельних відносинах та формах володіння, користування і розпорядження землею. О.Кониський відзначив різницю в формах земельної власності різних народів Європи, показав, якими правовими законами регулювалися аграрні відносини, наполягаючи, щоб земельні відносини між селянами були поставлені в правовому полі на наукову основу. Важливими є думки про те, що форми громадського чи особистого володіння землею властиві усім народам, але кожен народ, приймаючи їх, фільтрує через свій національний організм і застосовує до практичного життя, надаючи національного колориту відповідно до власного світогляду, історії, звичаїв.

Аналізуючи правові аспекти земельної власності в Україні, О.Кониський зазначив насамперед відсутність джерел, які б характеризували її, оскільки літописи переважно не містили відомостей про земельний устрій та правове забезпечення земельних відносин, про соціально-економічне життя, таким чином, існують тільки гіпотези щодо форм земельної власності народу, який заселяв землі теперішньої України. На підставі аналізу трьох наукових теорій про громади – родової, общинної і задружної – О.Кониський дійшов висновку, що земельна власність наших предків була громадською.

О.Кониський наголошував, що право власності на землю, тобто володіння, користування і розпорядження землею може бути ефективним тільки тоді, коли воно закріплене певними законами, обов’язковими для всіх членів суспільства, як власників, так і не власників. Земельні відносини, доводив він, формуються внаслідок вольових актів людей, що робить можливим поширення на них відповідного правового регулювання з дотриманням принципу соціальної справедливості. Історико-правовим нарисом про форми володіння, користування і розпорядження земельною власністю О.Кониський намагався привернути увагу суспільства до правового становища селян, наголосити на необхідності виконання принципу соціальної справедливості російським урядом у проведенні земельної реформи.

У підрозділі 3.5. «О.Кониський про використання української мови в судочинстві» акцентується на тому, що у центрі уваги юриста завжди перебувало питання мови судочинства. Для нього це насамперед важлива соціально-політична проблема. Після запровадження Емського указу (1876 р.) українська мова була вилучена із допитів свідків. Будь-яке обмеження прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, обумовлене незнанням ними мови, якою проводиться судочинство, і незабезпечення цим особам можливості користуватися в кожній стадії процесу рідною мовою, за його переконанням, є суттєвим порушенням кримінального процесу.

На першому місці серед способів виправдання для обвинуваченого, вважав О.Кониський, має бути розуміння ним усього того, що здійснюють судові органи, розкриваючи істину («Про українську мову в суді»,1881). Це унеможливлювалося без точного розуміння показань свідків і промов обвинуваченого. Обвинувачений, не розуміючи мову, якою здійснюється процес, не може скористатися всіма способами для виправдання. За таких умов втрачався характер змагального процесу, зникала рівність обвинувача і обвинуваченого, перед судом поставало тільки звинувачення. Це ускладнювало судову діяльність, унеможливлювало розкриття і досягнення істини в кримінальному процесі. Найголовнішим засобом для розуміння того, що здійснюється на суді, О.Кониський вважав мовну проблему.

На практиці О.Кониський показав, що від зневаги до української мови, яку демонструють звинувачений і свідки, страждають інтереси правосуддя, авторитет, внутрішня переконаність судді. О. Кониський доводив, що свої права обвинувачений може використати, по-перше, якщо обвинувачення йому пред’явлено рідною мовою і, по-друге, якщо він, даючи свідчення, користуватиметься рідною мовою. Дотримання цього принципу дає можливість особі, що не знає мови, якою проводиться кримінальний процес, активно брати участь у процесі, захищати свої інтереси, а також створює умови для встановлення істини і винесення законного і обґрунтованого судового рішення.

Активна діяльність О. Кониського щодо відстоювання прав української мови на державному рівні, вимоги її легітимізації в усіх сферах суспільного життя вплинули на подальший розвиток юриспруденції в Україні, становлення галузевої професійної мови. Як показують сучасні дослідження, зміст і значення принципу національної мови судочинства не обмежується площиною виключно процесуальної форми, а має важливе організаційне значення і виходить за коло внутрішнього механізму кримінального судочинства, є принципом судоустрою, завдяки якому створюються належні умови для правильного здійснення правосуддя і передумови застосування всіх процесуальних принципів у ході їх здійснення.