Капітанська С.А. Правомірна бездіяльність як форма правової поведінки

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

            У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв'язок з науковими програмами, планами, темами; висвітлюються його мета і завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження; визначаються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів; наводяться відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження і структуру роботи.

            Розділ 1 “Правомірна бездіяльність: соціально-правова природа, кваліфікація та проблеми класифікації” складається з чотирьох підрозділів.

            У підрозділі 1.1. “Поняття, ознаки та сутність правомірної поведінки як виду правової поведінки”  з’ясовується сутність основних понять, що використовуються в роботі: “вчинок”, ”поведінка”, “правомірність”.

            Визначена основа для встановлення меж правомірної поведінки. Виділені основні причини правомірної поведінки, серед яких: правосвідомість та правова культура; усвідомлення людиною того, що її права і свободи гарантовані законами та практикою їх застосування; свобода вибору, яка полягає в можливості діяти за власним розсудом та без будь-якого втручання; існування таких взаємовідносин влади й особи, коли особа постає як рівноцінний партнер держави, який бере участь у прийнятті рішень, може здійснювати контроль за діяльністю держави та її органів тощо.

            У результаті дослідження і критичного аналізу поглядів науковців щодо правомірної поведінки було виділено всі висвітлені в юридичній літературі ознаки останньої. Автор пропонує включити до визначення дві додаткові ознаки: правомірна поведінка домінує в суспільстві; відповідає загальноправовим цінностям і тому є не лише значимою, а й цінною для суспільства. У відповідності з цим правомірну поведінку можна визначити як домінуючу в суспільстві соціально цінну, корисну або прийнятну поведінку (дії чи бездіяльність), що регулюється за допомогою норм права, охороняється державою і виявляється у формах реалізації права.

            У підрозділі 1.2. “Підстави класифікації та види правомірної поведінки, їх особливості” виділяються підстави класифікації правомірної поведінки відповідно до цілей і завдань дослідження та наводяться її види для з’ясування місця правомірної бездіяльності у структурі правомірної поведінки.

            Наявні в юридичній літературі розробки класифікації правомірної поведінки, в основі яких лежать різні критерії, дають можливість класифікувати її: за суб’єктами (правомірна поведінка індивідуальних та колективних суб’єктів), за різновидами юридичних фактів (юридичні вчинки, юридичні акти), за формами реалізації правових норм (виконання, дотримання, використання, застосування), за суб’єктивною стороною, залежно від характеру мотивів (маргінальна, конформістська, звичайна, активна), за об’єктивною стороною (дії, бездіяльність), за ступенем соціальної цінності (суспільно корисна, суспільно прийнятна), за предметом правового регулювання (правомірні діяння у сфері конституційного, адміністративного, фінансового, трудового, сімейного права тощо).

            Досліджується співвідношення протилежних одне одному понять: соціально-правова активність і правомірна бездіяльність. Аналізуються відмінності між ними та їх взаємозв’язок. Дисертант доводить, що, на відміну від соціально-правової активності, соціальна пасивність у спеціальній юридичній літературі постійно трактується як негативне явище. Але через складність і різноманітність форм життєдіяльності людей, їх поведінки в суспільстві не можна зробити однозначний висновок про абсолютну позитивність активної і негативність пасивної поведінки. Зміст багатьох суспільних відносин полягає саме в утриманні від дій, зокрема, небезпечних для інших суб’єктів права.

            У підрозділі 1.3. “Бездіяльність як форма правомірної поведінки, її юридична кваліфікація” автор доводить, що під поняття поведінки підпадають не тільки дії, а й утримання від вербальних і фізичних дій. Поведінка, як більш широка категорія, ніж діяльність, включає в себе й активний, і пасивний стан будь-якої особи.

            Дослідження складу (юридичної моделі) правомірної бездіяльності дало змогу визначити її об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону.

            Об’єктом правомірної бездіяльності є суспільні відносини, які не порушуються внаслідок правомірної бездіяльності.

            Об’єктивна сторона правомірної бездіяльності включає в себе: власне правомірну бездіяльність, суспільно значущі наслідки вчинка, зв’язок між бездіяльністю і наслідком. При бездіяльності особа перебуває у стані відносного фізичного спокою, що містить у собі можливість перетворення в дію. Бездіяльність статична, тривала в часі, розглядається як стан, позиція особи, яка не вчиняє суспільно значимі дії. При аналізі об’єктивних ознак правомірної бездіяльності необхідно враховувати конкретну ситуацію, в якій поведінка набуває юридично значимого характеру, а також права й обов’язки, якими була наділена особа. При цьому нормативні ознаки є первинними в порівнянні з фактичними, через відсутність зовні виражених учинків, а часом і наслідків. У цьому випадку потрібне точне визначення способу здійснення правомірної бездіяльності – невтручання, нерозголошення, невикористання тощо.

            У рамках розгляду питання про наявність чи відсутність причинного зв’язку між правомірною бездіяльністю і наслідками аналізується поняття “причинність”, яка припускає активний початок, рух, дію. У правомірній бездіяльності відсутній активний момент. При бездіяльності наслідки можуть і не настати. Часом вони мають випадковий, непередбачуваний характер, через те що між пасивним діянням і наслідками, що настали, як правило, знаходяться дії інших суб’єктів або дії природних чи технічних сил. А оскільки причина завжди безпосередньо пов’язана з наслідком, правомірна бездіяльність не може безпосередньо викликати результат. Вона виступає в ролі умови можливих наслідків (які не можуть породити явище, а, супроводжуючи причини у просторі та часі, забезпечують їх розвиток, необхідний для виникнення наслідку).

            Правові наслідки правомірної бездіяльності стосовно основних її форм можуть бути як позитивними, так і негативними. Правомірна бездіяльність у вигляді невикористання суб’єктивних прав не призводить до їх припинення, але іноді може викликати небажані наслідки для самої особи (сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові), а також для суспільства в цілому (правовими наслідками нез’явлення на вибори до органів державної влади і місцевого самоврядування певної кількості виборців є визнання виборів такими, що не відбулися). Правові наслідки дотримання заборон є позитивними, оскільки в момент реалізації пасивного обов’язку одночасно відбувається реалізація суб’єктивних прав і законних інтересів інших суб’єктів права.

            При встановленні суб’єкта правомірної бездіяльності необхідно з’ясувати, чи була наділена особа суб’єктивними правами та юридичними обов’язками, встановленими нормативним або договірним шляхом. В окремих випадках суб’єкти правомірної бездіяльності конкретизовані у правових нормах (свідок, потерпілий – при відмові давати показання).

            Суб’єктивна сторона правомірної бездіяльності включає в себе соціально-психологічну спрямованість особи на правомірну бездіяльність і психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків. Правомірна бездіяльність являє собою складний вольовий акт, психічна сторона якого набуває активного характеру, особливо при відмові від злочинного діяння. Вольові зусилля придушують зовнішню активність, і діяння виявляється у свідомій затримці руху. На вибір пасивного варіанта поведінки також впливають установки та мотиви правомірної бездіяльності. Отже, правомірна бездіяльність переважно контролюється свідомістю (за виключенням випадків, коли вчинок формально відповідає нормам права і загальноправовим принципам, але здійснюється без усвідомлення його юридичної природи, наприклад, якщо особа не переслідує юридичних цілей та не передбачає правових наслідків діяння).

            Отже, правомірна бездіяльність  має  такі  ознаки:  1)  пасивний  стан,  позиція   особи;
2) суб’єктами такої поведінки є уповноважені й зобов’язані особи; 3) конкретність бездіяльності (невчинення дій); 4) суспільна значимість (корисна або прийнятна);
5) підконтрольність юрисдикції держави; 6) переважно свідомо-вольовий характер; 7) наявність позитивних або прийнятних правових наслідків.

            Загалом правомірна бездіяльність розуміється як опосередкована правом форма пасивної соціально значимої поведінки уповноваженого або зобов’язаного суб’єкта, яка визначається статичністю, має переважно свідомо-вольовий характер і є умовою настання корисних або прийнятних правових наслідків.

            У підрозділі 1.4. “Класифікація правомірної бездіяльності” досліджений зв’язок правомірної бездіяльності з фактичною і процесуальною формами поведінки. Зазначено, що до фактичної форми поведінки людини окрім “матеріальних дій” належить також матеріальна бездіяльність, а саме: 1) здійснення пасивних суб’єктивних прав;
2) нездійснення суб’єктивних прав, що тягне за собою матеріальні наслідки; 3) виконання пасивних юридичних обов’язків (дотримання заборон); 4) правомірне невиконання юридичних обов’язків (невиконання незаконного наказу). До процесуальної форми поведінки належить інструментальна бездіяльність: набуття пасивних прав і обов’язків та захист своїх прав і законних інтересів (відмова давати показання).

            Правомірна бездіяльність класифікована за такими підставами:

І. За суб’єктивним критерієм:

1) за суб’єктами: бездіяльність індивідуальних (фізичні особи, спеціальні суб'єкти) чи колективних (держава, державні органи, колективні утворення, громадські об'єднання) суб'єктів;

2)  за внутрішнім психологічним ставленням:

            за ступенем усвідомлення: усвідомлена або неусвідомлена (безпам'ятність, непоінформованість, відсутність достатніх навичок);

за суб’єктивним ставленням до своєї пасивної правомірної поведінки: навмисна чи випадкова;

за найбільш типовими, домінуючими мотивами: бездіяльність, обумовлена свідомим, відповідальним ставленням до виконання правових обов'язків, бездіяльність, заснована на почутті страху перед можливим покаранням, на прагненні бути таким як усі, на егоїстичних інтересах, особистій вигоді, байдужості, бездіяльність, що виявляється як соціальний протест тощо.

            ІІ. За об’єктивним критерієм:

            1) за сферами існування:

            за сферами життя суспільства і держави можна виділити зовнішню (міжнародно-правову) і внутрішню (внутрішньодержавну) правомірну бездіяльність;

            за правовими сферами: бездіяльність у сфері правотворчості, правореалізації, у правоохоронній сфері;

            за галузевою належністю: бездіяльність у сфері конституційних, цивільно-правових, кримінально-правових, адміністративних, трудових відносин тощо;

2) за зовнішнім проявом:

за характером пасивної поведінки: бездіяльність, яка реалізується шляхом нездійснення дозволених дій (при невикористанні суб'єктивних прав) або нездійснення заборонених дій (при дотриманні заборон);

за ступенем суспільної значимості: соціально корисна і соціально прийнятна.

за характером можливої і належної поведінки (обов’язок бездіяльності чи право на бездіяльність);

за соціальними наслідками (позитивні чи допустимі наслідки);

за способами прояву (невтручання, мовчання, невикористання);

за характером (проста, складна, інформаційна, фізична, змішана).

Оцінка правомірної бездіяльності потребує диференційованого підходу з точки зору соціальної корисності. Вона є безперечно корисною, коли йдеться про дотримання заборон та реалізацію пасивних прав (невиконання злочинного наказу, право бути обраним). Таке свідоме утримання від дій здійснюється в інтересах більш позитивного і корисного розвитку тих чи інших відносин. Та за певних обставин правомірна бездіяльність не приносить користі й навіть може завдати шкоди, тобто є суспільно прийнятною: невикористання суб’єктивних прав (права на звернення до правоохоронних органів, права на створення сім’ї) або використання деяких пасивних прав (відмова давати показання, страйк). У даних випадках правомірна бездіяльність вчиняється з метою виявлення свого ставлення до певних суспільних явищ.

            Розділ 2 “Організаційно-правові аспекти регулювання правомірної бездіяльності. Її функціонування” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Проблеми нормативно-правового регулювання правомірної бездіяльності” обґрунтовується положення про те, що різноманітні прояви і види правомірної бездіяльності також можуть виступати предметом аналізу, правової оцінки і правового регулювання. Право або обов’язок правомірної бездіяльності завжди носять нормативний характер, випливають із норм закону або підзаконного нормативного акта.

            На основі аналізу чинного законодавства України було виділено два основні напрями, за якими здійснюється нормативно-правове регулювання  правомірної бездіяльності:

1)  установлення обов’язку бездіяльності – заборона шкідливої дії;

2) установлення права на бездіяльність – надання можливості обрати пасивний варіант поведінки: а) можливість не використовувати суб’єктивні права, б) можливість використовувати пасивні суб’єктивні права.

         По-перше, законодавець пов’язує корисну правомірну бездіяльність із реалізацією забороняючих норм. При дотриманні заборон їх реалізація відбувається поза правовідносинами, тому що відсутня взаємодія між уповноваженою та зобов’язаною особою.

По-друге, закон надає особі права в уповноважуючих нормах. Законодавець іноді формулює конкретну норму, що дозволяє бездіяльність (наприклад, кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами), а іноді встановлює такі норми, лише за змістом яких зрозуміло, що можливість пасивної поведінки також існує або мається на увазі (наприклад, норми, які стосуються прав людини і громадянина згідно з Конституцією України). Серед норм, що дозволяють бездіяльність, можна назвати норми, які передбачають: пасивне виборче право, право на страйк, право на відмову  давати показання, право на невиконання злочинного наказу, право не доводити свою невинуватість у вчиненні злочину, обставини крайньої необхідності, що викликані зіткненням двох обов’язків (у подібній ситуації особа попереджує заподіяння більшої шкоди шляхом невиконання будь-якого іншого обов’язку).

            Відмова від суб’єктивного права полягає у використанні пасивних правових можливостей. У змісті суб’єктивного права наявне не тільки право на вимогу, а й право на відмову від вимоги, адже метою поведінки може бути й відмова від задоволення будь-якої потреби за об’єктивними чи суб’єктивними причинами. Отже, правовий вибір є невід’ємним елементом структури правомірної бездіяльності як форми правової поведінки.

            Підрозділ 2.2. “Роль правомірної бездіяльності у забезпеченні правопорядку і законності”.

            Звернення до різних видів правомірної бездіяльності залежно від способів регулювання пояснюється вирішальним значенням правомірної поведінки взагалі й пасивної її форми, зокрема, у формуванні законності й правопорядку.

         Дотримання заборон є одним із засобів забезпечення законності, умовою безперешкодної реалізації суб’єктивних прав. Суб’єкт свідомо відмовляється від реалізації своїх власних інтересів, відмінних від суспільних, і тим самим не ставить перешкод їх задоволенню. В деяких випадках дозвіл реалізується правомірною бездіяльністю інших осіб: до змісту зобов’язуючої норми входить пасивний обов’язок утримання від дій, з метою створення умов для використання права іншими учасниками правовідносин. З іншого боку, при використанні права суб’єкт одержує благо, цінність, задоволення особистих інтересів. При цьому він не повинен перешкоджати задоволенню інтересів іншими особами, а також суспільних інтересів (інакше відбудеться зловживання правом).

Законність включає в себе не тільки вимогу конкретної поведінки, а й саму таку поведінку. Вимоги законності реалізуються правомірною бездіяльністю у таких ракурсах:
1) здійснення прав і свобод людиною не повинно порушувати прав і свобод інших осіб, відповідно до принципу “дозволено все, що прямо не заборонено законом”; 2) державні органи та посадові особи, керуючись принципом “дозволено лише те, що прямо передбачено в законі”, не можуть перевищити наданих їм повноважень і, тим самим, перешкодити реалізації громадянами своїх прав, свобод і законних інтересів.

            Отже, правомірна бездіяльність є гарантом свободи особи в суспільстві. Безперешкодна реалізація прав і свобод особи можлива лише в умовах режиму законності. Система  ж суспільних відносин, що складається в результаті, й утворює правопорядок.

У підрозділі 2.3. “Громадська думка і правомірна бездіяльність” аналізуються основні моменти, які характеризують співвідношення правомірної бездіяльності й громадської думки, а саме: можливість боротьби з правопорушеннями за допомогою громадської думки, особливості громадянської свідомості населення та особливості його політичної участі. Беручи до уваги те, що особа є членом суспільства, зрозуміло, що при виборі варіанта поведінки, при задоволенні потреби вона орієнтується на думку своєї родини, колективу, соціальної групи. Тому ефективними формами боротьби проти порушень правових норм можуть бути громадський осуд чи неприйняття протиправних дій. Корисну ж поведінку можуть стимулювати громадське схвалення і підтримка.

            Основними рисами громадянської свідомості населення України є такі:

у значної частини громадян соціологи зафіксували тенденцію ухилення від участі в суспільному житті. Це виявляється, наприклад, у абсентеїзмі (тобто ухиленні виборців від участі у виборах до представницьких органів влади). Причини й мотиви такої поведінки можуть бути різноманітними: незацікавленість політичними проблемами, невіра в можливість щось змінити, упередженість, побоювання, що будь-які заходи не будуть ефективними, пасивний протест проти недосконалої виборчої системи, недемократичного законодавства, політичного режиму чи форми правління;

в українському суспільстві живуть настрої незадоволення станом справ у життєво важливих сферах суспільного життя (зростанням рівня цін, забрудненням навколишнього середовища, зростанням рівня злочинності, безробіття), а також настрої незадоволеності соціальним порядком. Закономірним результатом таких настроїв є втрата довіри до влади, зниження її авторитету, зникнення відчуття безпеки, песимістична оцінка майбутнього. Недовіра до законодавчого органу викликає сумніви у справедливості правових норм. Недовіра до правоохоронних органів призводить до невикористання суб’єктивного права на звернення до них.

Серед інших причин невикористання прав можна назвати: відсутність у переважної частини населення вмінь і навичок користування ними, недостатню поінформованість про свої права, і, відповідно, відсутність автоматичної реакції на порушення права.

            Правомірна бездіяльність існує також у вигляді пристосовництва до нестабільних соціальних умов, наприклад, отримання статусу безробітного (тобто невикористання права на працю) дає право на допомогу і включення періоду безробіття до трудового стажу.